Шалене танго: істеричний роман

9

Ципріян стояв на червоному килимі перед входом і курив сигарету. Він інстинктивно став так, щоб на знімках папараці виглядати якомога краще й милостиво дозволяв фотографувати себе з голови до п’ят. За бар’єрами зібрався натовп галасливих жінок. Він помахав їм рукою. Цікаво, акули маркетингу бува не платять їм за весь цей театр? І яка денна ставка? Це ж просто шиза якась, що люди настільки подуріли від нього. Хоча він і любив славу, проте його завжди щось зупиняло. Сам він ніколи не став би власним шанувальником.

Він добре знав, що сьогоднішня прем’єра найновішої романтичної комедії привабить усіх, хто може прибути самотужки. А хто не має досить сили, залишиться вдома. «Врешті, це ж не роздача Оскарів, куди привозять навіть живих трупів, котрі тягнуть за собою персональні респіратори й балони з киснем», — в’їдливо подумав Ципріян. Сам він належав до щасливчиків, кому вручили іменні запрошення, проте попрохали прибути на показ трішечки раніше. Зрозуміло… Червона доріжка перед прем’єрою призначалася лише для найбільших зірок польського кіно, його вершків.

Згасив цигарку й пригадав собі, як пішов на декілька кастингів, намагаючись прилаштуватися в якомусь серіалі. Тоді він потайки мріяв про акторську кар’єру. Про якусь класну, спеціально написану для нього роль. Йому здавалося, що він міг би створити глибокий, сповнений внутрішнього напруження образ. На жаль, усюди йому відповідали, що будь-який актор може стати танцюристом, але зовсім необов’язково має бути навпаки. Поправив комірець, що муляв шию. «Гай-гай, коли це було».

У біло-рожевій сорочці й попелястому костюмі (він приніс для цього кравцеві фотографію Джорджа Клуні й загадав передерти крій) Ципріян виглядав як справжній мачо. Трохи вже підтоптаний, форма не та, але все ще доволі нічогенький. Перед ним іще добрих кільканадцять років. Чого не можна було сказати про численних старперів, що вели попід руки напівоголених дівуль, котрі виглядали, як їхні онуки. Щомиті над’їжджало нове авто, і поміж фоторепортерів починалася метушня. Їхня вправність і вміння завжди приголомшували Ципріяна. «Блін, — подумав він, — ці хлопці, певне, у цирку раніше працювали». Клацали фотки, змагаючись за найкращий кадр, і водночас не випускали з рук чарки з аперитивом чи тарілки із закусками! Черговий лімузин під’їхав до тротуару й виплюнув зі свого шикарного салону таку саму шикарну актрису (найдорожча клініка пластичної хірургії) та політика, що її супроводжував. «Ну, тепер вони вже точно тут повбивають одне одного. Адже той одружений», — Ципріян пригадав собі найсвіжіші плітки й ступив два кроки наперед. Може, і він якось потрапить у кадр?

Спалахи тріщали, як кулемети, засліплюючи всіх довкола, тож він надягнув свої культові, абсолютно старомодні темні окуляри. Вони були точнісінько такі, які носив Траволта у вісімдесяті. Ципріян не міг без них обійтися так само, як фанатичні католики без вина під час причастя. Чхати він хотів, що в нього був вигляд кічуватого мегаломана. Принаймні він мав власний стиль. На відміну від присутніх тут чоловіків, які стриглися в одного перукаря й одягалися в того самого стиліста.

Тим часом на килимі вже стояла нова жертва. Вона викликала пожвавлення, бо затулила обличчя… золотою венеціанською маскою! Високі, майже солдатські черевики контрастували зі спокусливим розрізом на фісташковій сукні. Ципріян замалим не вдавився м’ятним льодяником (він ненавидів смак сигарет і завжди носив у кишені освіжаючі цукерки). Вау, кобіта справді класно придумала… Але щось наче… Десь він уже бачив ці черевики… Ядзька?! Ні, ну вона таки вміє його здивувати!

Він блискавично випнув груди, напружив сідниці й попрямував до спалахів. І вже цмокав її, і ніжно обіймав, не забуваючи, щоб перебувати в потрібному ракурсі. Якщо йому знову зроблять фотку із цим клятим прищем на носі, він точно застрелиться!

Вони постояли обов’язкові дві хвилини й уже відчували на спинах гарячі подихи чергових жертв, які чекали на старті. Тож обоє рушили до кінозалу, потягуючи марочне шампанське зі струнких келихів. Ядзя не їла із самого ранку, тому він був майже впевнений, що вона швидко вп’ється. Досі стан легкого жіночого сп’яніння лише сприяв Ципріянові. Завдяки цьому він вправно й ефективно завершував інтимне знайомство. Проте з Ядзею все було з точністю до навпаки. Ципріян уже не раз переконувався, що вона, гм, нестандартна особа, і ніколи не знаєш, якого коника ще викине. Проте він пам’ятав, що алкоголь не йде їй на користь. Тому весь час стежив, щоб Ядзя не переборщила із шампанським, і випила рівно стільки, скільки треба. Так і сталося, Ядзя трошки розпружилася й нарешті почувалася добре.

Популярність погано на неї впливала. Карнавальна маска, яку вона використала, щоб бодай трохи заховатися, подіяла зовсім по-інакшому й лише підсилила цікавість папараці. Слава Богу, Ципріян з’явився вчасно й допоміг їй це пережити.

Романтична комедія була такою, як і завжди. Неймовірно довгою, із проколами в драматургії й такими солодкавими виконавцями, що від кожного їхнього слова аж відгонило штучністю. Головні герої, звісно, були вродливі, молоді, здорові й непристойно багаті. «Нічого їм не бракує, крім природності й зв’язку з дійсністю», — подумала Ядзя, крутячись на стільці та з відчаєм спостерігаючи, як найкращі польські актори намагаються на другому плані робити все можливе, аби дощенту зруйнувати добру славу польського кінематографу й втратити свою репутацію. Головні ролі доручили дерев’яним лялькам, тож Ядзя часто відривала погляд від екрану й зиркала на Ципріяна. «Диви-но, а він сьогодні дуже добре виглядає». Ніколи раніше Ядзі навіть на думку б не спало, що їй може сподобатися хлопець у рожевій сорочці, і що з ним так приємно буде переглядати ідіотську комедію.

Кінець фільму Ядзя сприйняла з полегшенням. Реакція глядачів протягом сеансу була однозначною, та щойно попливли титри, розляглися оглушливі оплески і, перш ніж пара головних героїв припинила цілуватися під дощем, люди підвелися зі стільців. Ядзя трохи здивувалася шаленій зливі аплодисментів, проте Ципріян пояснив їй, що оплески призначаються не стільки фільмові, скільки щедрості продюсера, який приготував для всіх воістину розкішний бенкет. Коли вони дочекалися кінця довжелезних титрів, зі столів усе неначе вихором позмітало. Залишилися тільки прегарні башти із квітів (на жаль, неїстівних), і якісь підозрілі наїдки. Коли Ядзя із Ципріяном стояли з порожніми тарілками, роздумуючи, чи маленькі рулетики, оздоблені риб’ячими очима варті того, щоб заради них ризикнути здоров’ям, до Ципріяна кинулась якась вишукана пані з кілограмом золота в самих лише вухах.

— Ах, мій любий! Я так давно тебе не бачила, але знаєш що? Я облаштувала свій маленький будиночок на Капрі. Там лише тринадцять спалень, тож роботи було не надто багато. Ти неодмінно повинен мене провідати!

І, кинувши на нього млосний погляд, розкішна дама велично відпливла.

— Хто це? — Ядзю вразило те, як охоче ця панійка демонструвала своє близьке знайомство із Ципріяном.

— Гадки не маю… — вочевидь наляканий Ципріян виколупав з рулетика неїстівний орган зору, а тоді обережно його надкусив. — Гм-м, смачно…

Прихопивши полумисок, він потяг Ядзю за лікоть у бік відчиненого вікна.

— Розумієш, узагалі-то це неважливо, — розтлумачував він їй засади приналежності до акторського середовища. — Тут ніхто над цим не замислюється. Нині з кимсь випиваєш, а завтра однаково його не пам’ятаєш. Найважливіше — це справляти враження, буцім ти знайомий з купою людей. Тоді твої акції йдуть угору.

Вони стояли збоку, трохи балакали, а трохи мовчали, і почувалися цілком добре, доки повз них не пройшов добряче піддатий Молодий і не пожартував:

— О-о-о… невже це наш провінційний Ромео зі своєю Джульєттою? Дивіться, щоб вас, бува, Амур не дзьобнув! — І рушив хистким кроком до тераси.

Ледь збентежені Ядзя й Ципріян, власне кажучи, не знали, як відреагувати на такі жартики, і лише трохи дурнувато засміялися.

Ядзя глянула на банкетний стіл. У неї вже добряче бурчало в животі, і вона із задоволенням щось би, нарешті, з’їла. Асорті з винограду та смердючого французького сиру саме закінчилося. На велетенській горі льоду, оздобленій подекуди мушлями, яких не вдалося відкрити, пишався величезний, апетитний коралово-червоний омар. Усі ходили довкола нього, як вовк довкола дичини, проте ніхто не наважувався порушити майстерно зробленої конструкції. Окрім того, як його їсти? Поблизу не було ані офіціанта, ані жодних спеціальних приборів. Ядзя вирішила ризикнути. Ти щойно націлилася на це морське диво, як почула біля вуха:

— Можна попрохати нас сфотографуватися? Це буде чудова композиція… — Молодик з фотоапаратом поставив за питання в наказовому способі і, не очікуючи відповіді, повів її до іншого приміщення.

У величезному кріслі в стилі рококо сидів благодійник сьогоднішнього обжерства, комедійно-романтичний магнат. Палкий шанувальник «Танців-спотиканців», він забажав собі фото з їхніми учасниками. Але він був уже такий п’янючий, що йому було до лампочки, з ким його увічнить фотограф. Тимчасом той, захопившись своєю роллю, безладно метушився, компонуючи кадр.

— От-от, ви за шефом, у центрі, — напучував він Молодого, — а дами, — звернувся до Ядзі та Верени, — обабіч, голівки трохи набік, досередини. Чудово! Ідеальна симетрія й самі VІР-и!

Він уже готувався натиснути на кнопку спалаху, коли поруч із Ядзею з’явився усміхнений Ципріян.

— Ви можете відійти? Я вже побудував кадр, — розлютився фотограф.

Запанувала незручна мовчанка, яку задоволений Молодий порушив, сито відригнувши. «Господи, ну чому я так через це нервую? Мене ж це зовсім не стосується», — подумала Ядзя, а тоді почула власний голос:

— Я фотографуюся лише разом із Ципріяном. Усі зараз так роблять, особливо після того, коли дружина президента заявила, що він особисто даватиме їй уроки танців…

Як не дивно, Ядзин блеф подіяв. Фотограф миттєво втратив зацікавлення іншими й заходився коло них двох. Клацнув кількадесят фоток, а тим часом продюсер устиг заснути. Молодий оскаженів від люті. Збагнув, що хтось намагається поставити йому підніжку.

Через декілька хвилин усе закінчилося, і Ядзя, котру вже похитувало від голоду, змогла, нарешті, добратися до омара. Їй було байдуже, тож вона сміливо зняла його із крижаної вершини пальцями. На жаль, він вислизнув Ядзі з руки, і так нещасливо гепнув на підлогу, що потягнув за собою льодяну піраміду. Гуркіт примусив визирнути з кухні самого шеф-кухаря, який у відчаї заломив руки:

— Я його вранці спеціально доставив з Марселя!

Та найгірше було попереду, бо Молодий не збирався пробачити Ядзі нещодавню зневагу. І тут така нагода! Він дзенькнув ложечкою об чарку й із театральною усмішкою поблажливо прокоментував Ядзин ляп:

— Нічого дивного, легко перелякатися омара, якщо досі все життя ви мали справу переважно з хот-догами, еге ж? Але недалечко за рогом є ятка з фаст-фудом, досить лише піти туди…

Присутні злегенька усміхнулися. Та вже через хвилину всі реготали, бо Ципріян підійшов до вдоволеного собою оратора, рішуче крутнув йому вухо й наказав:

— Ну, і чого ти ще тут стримиш, шмаркачу? Шуруй по сосиски, бігом! Усім по одній, я пригощаю!

«Господи-Ісусе! Лицар на білому коні та й годі!» — трохи іронічно подумала Ядзя.

Під час зйомок чергової репетиції шоу всіх уразила жахлива звістка. Цього дня саме знімали дубль сцени, у якій з фізиком-ядерником ставався зрив, а решта його втішала, аж тут задзеленчав мобільник режисера. Той зосереджено вислухав когось, тоді зблід, скинув з носа окуляри й нарешті принишк, наче його пригнітив невидимий тягар. І так стояв, приголомшений, довго, довго, довго, а напруження довкола зростало з кожною хвилиною.

— І… кінець, — прошепотів режисер.

На його лисуватій голові, прикрашеній подекуди пустотливими жмутиками руденького волосся, пульсувала набрякла вена.

— Було життя — і немає…

— О Господи! — Присутні здригнулися, як один.

— Вшануймо це хвилиною мовчання! — асистентка плану миттєво опанувала ситуацію. Незважаючи на те, ким був покійний, йому належить віддати шану, а скажений навколишній світ мусить на мить заніміти. — Земля пухом… — вона вмовкла, очікуючи підказки. — Земля пухом… перепрошую, а хто, власне кажучи, помер?

Режисер глипнув на неї напівпритомним поглядом, роззирнувся довкола, вдячно прийняв послужливо простягнуту оператором хусточку.

— Кароль, мій… хом’ячок.

Таким чином, через трагічну загибель Кароля, котрий застряг у трубі пилососа, весь колектив відпустили до кінця дня. Ядзя збігала сходами так швидко, що ледь не впала. І лише внизу вибухнула нестримним, безсоромним реготом. За нею зареготав Ципріян та решта групи, доводячи, що телезірки — це неймовірно огидні носії загальної байдужості, які плювати хотіли на життя домашніх тваринок. Ядзя, насилу опанувавши напад дурнуватого сміху, привселюдно зізналася, що коли хтось помирає, її косить повна дурка, а кожні похорони для неї закінчувалися катастрофою та скандалом.

— І все через наші ідіотські видурняння в інституті, — Ядзю ніби прорвало. — Ми зустрічалися із хлопцями з муз-академії, і на всіх пиятиках, варто було набратися, співали без кінця «Нехай янголи відведуть тебе до раю…». Спершу в стилі хеві-метал, потім під Джеймса Брауна, а коли ще й почали наслідувати Кравчика й цей його баритон, можна було впісятися. Ну, а потім варто було почути на справжньому похороні цей початок, як я не могла стриматися, бо перед очима постійно маячіли їхні кретинські пики. Доведеться, мабуть, у заповіті записати, щоб, Боже збав, не грали мені цього на моєму власному похороні, бо я, певне, із труни випаду.

Ядзина мальовнича оповідка страшенно припала її товаришам до смаку, і негайно почалося: усі з’юрмилися перед будинком на перехресті й один за одним заходилися співати, звиваючись в істеричних судомах. Здалеку це виглядало як божевільні обряди якоїсь таємничої секти. Коли, нарешті, усі порозходилися кожен у свій бік, на площі довго вчувалося «Нехай янголи…», котре долинало зусібіч.

Саме того дня Ципріян уперше провів Ядзю аж на Повісля, і відтоді робив так завжди після вечірніх репетицій. Дорогою вони заходили до непоказної кондитерської випити гарячого шоколаду із червоним перцем або чаю з ясмином. Усередині було так тісно, що там поміщався лише один столик із двома стільцями, неначе навмисне поставлений для них. Проте ця тіснота була по-своєму приваблива, бо скорочувала відстань, заохочувала до звірянь і відвертості. Зазирнувши туди вперше, вони просто сіли за столик, щомиті запитально позираючи одне на одного. Це тривало так довго, що гарячий шоколад зовсім вистиг і вкрився темно-брунатним кожушком. Проте над столиком нависло гаряче, загадкове чоловічо-жіноче напруження, і це трошки налякало обох. Ядзя тоді забула, що Ципріян лише жалюгідний йолоп, а він — що просто не терпить таких лялечок.

Таким чином поступово скромна квартирка на Повіслі перетворилася на печеру, де вирував тестостерон, і до якої чоловіки звідусюди зносили свою здобич. Кожен з них мав на це свої причини. Найвиразнішою була Едзьова мета. Він віддавна відчував, що його нещасне серденько, яке досі нагадувало зіжмакану шматинку, переживає своє останнє кохання. Тепер йому хотілося, перш ніж померти, упіймати його й утримати стільки, скільки зможе. Адже ці нові сорти фруктових дерев він посадив саме для Ядзі. Едвард приділив їм купу часу, бо вони виявилися тендітними й примхливими: довелося добряче вкрити їх перед першими приморозками. І напевне тоді він відволікся й утратив пильність, бо коли якогось вечора видерся на піддашшя, то побачив там телевізійного красунчика, котрий сидів тут, як у себе вдома. На додачу, Гуцьо, малолітній зрадник, показував цьому типові найкращу модель шибениці, яку їм вдалося спільно збудувати.

Знесилений Едзьо гепнувся на канапу поряд із суперником. Нещиро посміхаючись, оцінив свої шанси на шлюбному ринку:

— штучна щелепа;

— фарбовані вуса;

— волосся: залишилося в минулому;

— м’язи: практично відсутні;

— ниркові камені й підвищений тиск;

— ендопротез стегнового суглобу;

— сексуальна здатність за десятибальною шкалою: два (ну, якщо вдалий день і «Віагра», то чотири).

Нема що крити, рахунок становив 7:0 на користь Ципріяна. Проте Едвард був створений для боротьби. Він не здасться, доки жеврітиме надія, витримає до кінця із честю. А якщо треба буде, то покладе всередину боксерської рукавиці свинцеву кульку і — бемц! красунчика в щелепу. Немає чого тут сидіти і… подобатися його Ядзі!

А Ципріян сидів… Ба, більше! Сидів чимраз частіше й чимраз довше на купленому на виплат фіолетовому дивані з «Ікеї»! Він і сам, власне кажучи, не знав, навіщо приходив. Не міг довше витримати перед своїм суперсучасним плазмовим телевізором із сорокадводюймовим екраном, щось підхоплювало його й виганяло на вулицю. Найкраще через парк, навпростець, по бордюрчику, повз засцяну станцію «Варшава-Повісля», перестрибуючи через три сходинки, догори, стук-стук. Ніби й нічого не відбувалося, проте його весь час тягнуло до цієї бутафорської квартирки. Він міг просиджувати в ній годинами, у крихітному помешканні без домашнього кінотеатру, джакузі, машинки для льоду, навіть без нормального нужника, котрий у Ядзі був таким манюнім, що коли доводилося в ньому сісти, то не можна було зачинити дверей. А пісяти доводилося, добряче зігнувши ноги, бо інакше головою можна було гепнутися об стелю так, що аж тиньк відлітав. Отож Ципріян вправлявся, а тоді спостерігав, як Ядзя пере речі в маленькому умивальнику або прасує синові штани на підлозі.

Інколи йому здавалося, що все її життя можна помістити в сірниковій коробці… Така собі Дівчинка із сірниками, як в Андерсена. Коли Ципріян був маленьким, то плакав від самого початку казки, бо вона була така жорстока, що хлопчик утрачав будь-яку надію на щасливий кінець. Він ридав, а бабця шмагала його ганчіркою, дивуючись, що її онук такий плаксій.

Йому так і не вдалося подолати цю свою слабкість і, хоча пошарпаний примірник «Казок» продовжував стояти в нього на полиці, він ніколи більше не наважився до нього зазирнути. Отож коли якогось дня Гуцьо попрохав почитати йому «Дюймовочку», що входила до списку з позакласного читання, уже від самої згадки про цю неймовірно сумну історію очі в Ципріяна наповнилися сльозами. Він чим-скоріше повів тоді малого до кіно, щоб тільки опинитися якомога далі від хворої фантазії, мабуть, найнещаснішого з усіх казкарів.

Розповідь про симпатичного щурика, який виявився кулінарним генієм, розпалила в них апетит.

— Ходімо на суші, — вирішив Ципріян, але, помітивши переляк на Гуцевому обличчі, змінив думку.

— Гаразд, може бути Макдональдс. Що ти найдужче любиш? Біґ-мак, чізбургер, шматки курки в кисло-солодкому соусі?

Очі хлопця ставали чимраз круглішими, а обличчя налилося.

— Спокійно, можна з’їсти якийсь здоровіший хавчик, якщо тобі так більше подобається… Хлопче, кажи-но, що з тобою коїться, бо зараз капець тобі буде. — Ципріян не на жарт захвилювався.

— П-п-п…

— ???

— Пісяти.

Коли вони вже поставали над пісуарами, і Ципріян дозволив фізіології довершити своє, то замислився, чому в таких місцях немає яких-небудь інструкцій обслуговування дитини або принаймні авторизованого сервісу. Або…

— Коли-бо я не можу… — простогнав Гуцьо.

Він увесь почервонів від натуги й так затиснувся, що Ципріян не мав сумнівів: будь-якої миті могутній гейзер сечі проб’ється в хлопця крізь маківку.

— Хлопче, цюняй, бо буде катастрофа. Попереджаю, як твій друг.

— Коли ж мама сказала мені, що не можна при комусь витягати пісюнчика, хоч би там невідь-що. — Останні слова він видушив із себе, мало не плачучи, проте Ципріян устиг запхнути малого до кабінки.

Малий пісяв і пісяв, а Ципріян знову заприсягнувся, що віднині завжди триматиметься подалі від жінок з дітьми, і від чоловіків з дітьми, і що сам себе негайно покине, якщо в його житті з’явиться якась дитина.

Через чверть години обоє з полегшею зайшли до одного із суші-барів у торговому центрі. Про всяк випадок Ципріян не вибрав наймоднішого. Він хотів уникнути здивованих поглядів і зайвих коментарів. Відразу стало весело, бо із самого початку Гуцьо одним духом випив імбирну воду, призначену для миття рук, і вкинув до мальовничого ставочка з рибами дві кульки зеленого хрону васабі. Пекельно гостра приправа примусила працівників ресторану негайно поміняти воду в ставочку. На жаль, кілька рибок до кінця вечері спливло черевцями догори. Ципріян не мав жодних сумнівів, що послужливі вузькоокі офіціанти швиденько допишуть їм це до рахунку. Наразі вирішив не псувати собі настрою, тим більше, що Гуцьо був просто зачарований новим місцем. Він гасав бамбуковою кладочкою між столиками, на яких горіли ароматичні свічки, і щомиті нюхав водяні лілії, які плавали довкола мініатюрного фонтану. Намагався зловити за хвоста кольорову рибинку, проте на щастя йому не вдалося схопити навіть неживу. Заспокоївся трохи лише тоді, коли з кухні визирнув шеф-кухар з величезним ножакою в руці. Ципріян чудово розслабився, він уже забув, коли востаннє радів життю. Зараз, дивлячись на малого хлопчика, який не міг натішитися парою паличок, він засумував за дитинством, коли й сам був таким, як Гуцьо.

Вкинув до рота норі з масляною рибою, глянув у вікно й замалим не вдавився. За шибкою ресторану на паркінгу стояла Верена. У червоній шкіряній курточці до пояса й обтислих чорних брюках вона виглядала так, що Ципріянове лібідо негайно нагадало про себе. Його колишня подруга була не сама. Біля неї тупцяв якийсь вичепурений тип, від якого за версту смерділо баблом. Ципріян відчув, як його шпигонули ревнощі. Дивна річ, вони наче й розсталися, проте жодне з них не бажало розчахнути широко двері й випустити іншого на свободу…

Хто це, в біса, такий? І чого це він так нахиляється, коли говорить до неї? А вона сміється, неначе до блискучого «Ягуара» її провадили всі члени «Монті Пайтона», а не якийсь набундючений зануда! Хвилиночку! Ципріян підхопився з-за столу, не звертаючи уваги, що Гуцьо витягає з макі-суші всі зернятка рису й вкидає їх у чайничок із зеленим чаєм. А що кухар з ножакою знову визирнув з кухні, хлопчина був змушений припинити свої захопливі експерименти й зосередити увагу на ресторанному паркінгу.

Сцена, яка саме розігрувалася, відбувалася за драматичним сценарієм, від якого аж подих перехоплювало. Спершу всі, Ципріян, Верена й незнайомий, розмовляли. Потому розмахували руками, жваво жестикулюючи. Наприкінці розлючений чоловік зробив рух їздовою в напрямку живота Ципріяна. Той укрився ногами, а решта героїв від’їхала шикарною тачкою, залишивши розкаряченого, як стара ропуха, Ципріяна. Гуцьо спостерігав за всім цим з розпашілим обличчям, наче кіно дивився, проте коли Ципріян підвівся і, розлючений, сів до свого авто, хлопець вибіг чимдуж із ресторану, майже кинувшись на капот. Автомобіль різко загальмував, прихопив забутого пасажира й промчав повз офіціанта, котрий здалеку розмахував рахунком. А позаяк прислів’я каже: «Бог любить трійцю», то воно й добре, що Ципріян із Гуцем були вже на другому перехресті, коли кухар із ножакою втретє вийшов зі свого сховку.

Їхали швидко й мовчки, бо в такі хвилини чоловікам слова не потрібні. Хлопець сунув свою руку в долоню водія, а той тримав її міцно й не випустив, доки не доїхали додому.

Ципріян уже давно виношував у голові план — підступний і зухвалий. Від самої думки, що його вдасться втілити, він увесь аж тремтів від збудження й… страху. Як мала дитина, що вперто простягає палець до каструлі з окропом, доки не обпечеться. І попри все, щойно висохнуть сльози, робить це знову.

У програмі після трьох обов’язкових танців (танго, англійського вальсу й румби) надійшла пора відносної свободи. Учасникам дозволили продемонструвати власний номер. Вони з Ядзею вже вирішили, що ним буде ча-ча-ча і навіть почали репетирувати. Все було б непогано, проте що далі в ліс, тим більше дерев виростало на Ципріяновому шляху. На кожному з них виднів напис «стоп» і попередження, що дорога веде не туди. Адже було те, що він хотів би виконати найдужче, те, на що він чекав стільки років і мало стати символічним вінцем на його шляху крізь терни до зірок. Завжди, щойно Ципріян починав про це думати, то впадав у неймовірну екзальтацію і патетичний тон, від чого його піднесення здавалося комічним. Тому він швидко перекинувся думками на яловичий фарш, який тільки-но приніс із крамниці на розі. М’ясо лежало на столі, чекаючи, доки кухар-нездара надасть йому якоїсь більш-менш конкретної форми. Кухар із Ципріяна був, як з гівна куля, але зараз він мав зробити все, щоб показати свій прихований кулінарний хист. Він запросив на обід Ядзю з Густавом, і раптом збагнув, що має справу з готуванням уперше за три роки.

Ципріян поклав м’ясо до миски, присмачив сіллю, перцем і майораном. Додав сире яйце (його замалим не вивернуло від вигляду білка) і застиг над масою з витискачкою для часнику. Відразу отямився, помітно роздратований, що в нього взагалі виникають якісь сумніви. Вичавив зубчик часнику, потім ще один. Зрозуміло, що він не збирається ні з ким цілуватися! Це просто дружня вечеря, яка ні до чого не зобов’язує. Гаразд, із м’ясом упоралися, терта картопля чекала на свою чергу поруч із картопляним пюре. Скільки додати борошна? Чи, може, краще крохмалю? Ципріян нишпорив у пам’яті, намагаючись відтворити казковий смак, який знав змалечку, проаналізувати його й розкласти на інгредієнти. Хіба можна після того, як він протягом кількох років лише зрідка дзвонив до мами, звернутися до неї й запитати, як готувати цепеліни? Такі чудові, великі, фаршировані м'ясом картопляні галушки. Ципріян голосно проковтнув слинку й заплющив очі. Відразу побачив великий полумисок, на якому плавали в жирі вкриті рум’яними шкварками й підсмаженою цибулькою смаколики його дитинства. Витер очі кухонним фартухом і, як першовідкривач Колумб, сів до комп’ютера, щоб переглянути сторінки, присвячені регіональним стравам.

За п’ять четверта Ядзя в ліфті поправила Гуцеві святковий костюмчик, який вона заради цієї нагоди витягла із самого дна валізи. Задертий ріжок оксамитного комірця нізащо не бажав розгладитися, і хлопець виглядав, як восьма дитина в сім’ї двірника. На Ядзі була амарантова сукенка й разок великих скляних пацьорків, які з кожним кроком бентежно дзеленчали. Вона почувалася так само по-ідіотському, як і її син. Дратівлива прикраса навівала думку про дешеві коралі, які в сімдесяті роки всі вішали на дверях. Виготовлені зі штучного кришталю, уважалися найкрутішими, і Ядзя, яка тоді була ще дівчинкою, просто шаленіла за ними. Тим більше, що вдома в тітки, яка її виховувала, висіла лише порізана на смужки кольорова церата.

Вона простягнула руку до дзвінка, і перш ніж устигла видобути з нього звук, Ципріян уже вітав їх на порозі. Він був підперезаний барвистою ганчіркою в мухомори, а кінчик носа виглядав так, ніби його господар щойно пірнув у пакунок з контрабандним кокаїном. Але це було лише борошно, яке вкривало навіть його волосся. Ядзя заніміла від побаченого, бо ця картина дуже сильно відрізнялася від Ципріянового щоденного іміджу. Ципріян знічено посміхнувся, не знаючи, куди подіти руки, по лікті вимащені якоюсь масою, котра швидко темніла. Із глибини помешкання, просторого, як королівський палац, долинала знайома музика сімдесятих. Ядзю миттєво охопив сентиментальний настрій і під ридання й схлипування «Бі Джіз» вона полинула до широчезної канапи, більшої, аніж уся її мансарда. Тим часом Гуцьо оглядав помешкання з тим блиском в очах, який напевне мали антропологи, відшукуючи в джунглях невідомі досі дикі племена. Час від часу терплячий Ципріянів голос пояснював хлопцеві, як влаштовано чарівний світ сучасної цивілізації, побутової техніки та найновіших технологій. Ядзя, яку привабили захоплені вигуки, з’явилася в кухні, щоб віддати належне:

— індукційній плиті, яка завдяки створенню магнетичного поля доводить воду до кипіння, залишаючись водночас такою холодною, що на її поверхні можна, наприклад, займатися сексом;

— однокамерній духовці, котра дає можливість одночасно пекти ванільний пиріг і рибу, причому запахи не змішуються (повітря, спрямоване інфрачервоним випромінюванням, циркулює чітко визначеними тунелями);

— двокамерному холодильнику із пристроєм для виготовлення льоду, в якому продукти обробляються іонами срібла, що дозволяє довше їх зберігати й запобігає псуванню.

Біля холодильника Ядзя нарешті зрозуміла, чим пояснюється секрет моложавого вигляду Ципріяна. Адже це краще, ніж киснева камера, уколи ботоксу й заморожування в рідинному азоті! Подумала, що коли б у неї була така техніка, вона сиділа б усередині день і ніч, постійно омолоджуючись.

У ванній, окрім велетенського джакузі з гідромасажем, найбільше враження на неї справила пральна машина, яка не лише сама прасує речі, а й усередину можна будь-коли докинути забуту шкарпетку. Тоді її локалізує лазерний промінь і відповідно довше пере. Ципріян пояснив приголомшеній і переляканій Ядзі, що всю побутову техніку було виконано за найновішою військовою технологією fuzzy logic, а дизайн належить японцям. Через це безтурботне Ципріянове життя обтяжене двома гігантськими кредитами, які не дають йому спокійно спати.

Ядзя відчула, що їй час охолонути й скористатися туалетом. Коли вона вже встала з унітаза із профільованим сидінням і функцією гойдалки, то роззирнулася, як можна спустити воду. Проте з ідеально гладеньких, укритих червоним мармуром стін, нічого не стирчало, не стриміло й не звисало. А на бачку був лише крихітний червоний індикатор. Ядзя торкнулася його, переконана, що зараз її вдарить струмом, а зі стелі злетить гамівна сітка. Проте нічого не трапилося, а в порцеляновому резервуарі й далі була жовтувата рідина. Ядзя запанікувала, бо навіть у новобагацькому помешканні Улі не було таких чудес! Це просто кошмар якийсь, наукова фантастика! І коли вона вже ледь не розплакалася від розпачу, Ципріян постукав у товсті, з молочного скла, двері туалету.

— Я тут кладу пульт до бачка. Ти навіть не уявляєш, що довелося пережити, коли я кудись його запроторив. Три дні воду не міг спустити, доки із сервіс-центру не приїхали. Ця техніка нас колись прикінчить… — Він зітхнув і пішов до кухні, аби там витягти з окропу готові цепеліни.

Сіли в їдальні за дерев’яним столом, що мав теплий відтінок кедрового дерева. Цепеліни пахтіли божественно. Спершу Ядзя була переконана, що господар замовив їх у якомусь ресторані, але жахливий безлад у кухні не залишав жодних сумнівів, що Ципріян особисто потурбувався й приготував почастунок. Гуцьо поклав до рота шматок першого цепеліна, мало не вдавився і, вибалушивши очі, насилу його проковтнув, а тоді, злизуючи жир, що стікав по підборіддю, сказав:

— Мня-а-ам, справжній римський бенкет. Цікаво, чи ми теж, так само, як патриції, ригатимемо від обжерства?

Ядзя докірливо глянула на сина. Вічно він щось бовкне! Але запитання було логічне, бо страва виявилася неймовірно смачнючою, калорійною і… важкостравною. Коли з полумиска зникла остання рум’яна шкварка, Гуцьо гучно гикнув, а відразу за ним і Ципріян. Лід рушив і всі троє вибухнули реготом. Ядзя подумала, що людина — це все-таки незбагненна таємниця, і подумки присяглася собі ніколи більше не оцінювати нікого згарячу. Ідучи на цю вечерю, вона була переконана, що Ципріян пригощатиме їх фігами із грилю, обгорнутими стеблами лимонної трави, а найконкретнішою стравою буде фото смаженої курки в лімітованому виданні кулінарного альбому Нігелли Лоусон. Однак, зараз Ядзя сиділа, переповнена смачним м’ясо-картопляним щастям, і відчувала таку вдячність, що вирішила приготувати десерт. Спеціально для Ципріяна. Гуцьо аж завищав від радості, бо через відсутність духовки йому нечасто траплялася нагода тішитися улюбленими ласощами. Це був чарівний шоколадний пиріг «Брауні», м’який і ніжний усередині та із хрусткою шкоринкою. Він пахнув коньяком, мигдалем і родзинками.

Шоколад з маслом повільно розтоплювався в каструльці, а довкола здіймався райський аромат. Ципріян дістав міксер і на Ядзине прохання збив яйця з борошном та цукром. Щось надзвичайно приємне було в цьому спільному приготуванні десерту. У тому, що на його кухні, зазвичай мертвій і порожній, жваво хазяйнувала жінка. Ядзя створила тут приємну метушню й додала свою лепту до немилосердного безладу.

Через п’ятнадцять хвилин вони, зворушені, насолоджувалися казковим смаком темно-коричневої маси, яка буквально танула в роті. Ципріян подумав, що таку приємність можна порівняти хіба що з першим виступом, коли відчуваєш славу й захоплення публіки. Єдиною прикрістю під час цього кулінарного екстазу була підсвідома думка про те, що вони поглинули тижневу норму калорій. І, може, саме калорії й викликаний ними погідний настрій спричинилися до того, що Ципріян на дещо зважився. Він увімкнув малому комп’ютер, даючи йому можливість утішатися купою інформації на теми укріплень, фортифікацій та жорстоких тортур, а сам схопив Ядзю за руку й повів углиб коридору.

Коли він відчинив перед нею двері спальні, у Ядзі підігнулися коліна. Господи Боже! Вони що, займатимуться зараз сексом? Мільйони думок завирували в її голові, від запитання: «Яка на ній білизна?», — до сумнівів, чи цей хлопець буде Гуцеві добрим батьком і де вони одружуватимуться. Помітивши її паніку, зачаєний у Ципріяновій душі мачо відчув легеньке розчарування й навіть злість. Він не звик, щоб жінки так реагували. Проте швидко опанував себе й штовхнув її до ліжка. Ядзя гепнулася на м'які подушки й гарячково почала шукати, чим можна відбитися, але в приміщенні з мінімальною обстановкою чекати порятунку не було звідки. Бо хіба можна розраховувати на молодого Траволту чи на нього ж таки, але значно старшого, гладшого, із довгим масним волоссям. Обоє дивилися на неї з великих фотографій, що прикрашали цілу стіну спальні.

Коли Ципріян сів надто близько, вона, не чекаючи дальшого розвитку подій, схопила свій разок коралів і блискавично закинула їх йому на шию, готова у випадку чого задушити негідника. У Ядзі, щоправда, давно не було нікого, але ж це не причина, щоб на все погоджуватися. Вона не дозволить себе зґвалтувати!

Ципріянові вже помалу забракло повітря, і він буквально в останній момент устиг натиснути на маленьку кнопку біля нічника. Зі стелі безгучно спустився кіноекран, і Ядзя відпустила коралі.

— Ти мене мало не задушила, — прохрипів він, тримаючись за горло й розтираючи почервонілі місця. — А я лише хотів показати тобі хр-р-р… мій х-р-р-р… улюблений фільм.

Ядзя зніяковіла. Отже, він не збирався оволодіти нею силою чи якось інакше! Що ж, вона через це не плакатиме. Зрештою, він зовсім не в її стилі. Поправила одяг і недовірливо глянула на Ципріяна.

— Фільм? А не якусь порнуху?

— Ти що, афродизіаків обжерлася чи що? Тобі лише секс у голові? Нормальний фільм. Така… життєва історія.

І протягом найближчих двох годин Ядзя бачила лише незгасне полум’я в Ципріянових очах, а коли нарешті, після численних зупинок, перекручувань назад і повторних переглядів «Кримінальне чтиво» закінчилося, із чоловічих вуст полилася барвиста й зворушлива розповідь про химерну долю такого собі голлівудського актора.

Було вже дуже пізно, коли Ципріян урешті здобувся на відвагу й запитав:

— То… танцюватимеш зі мною цей твіст?

— …

— Як Ума із Джоном.

Ядзя добре розуміла, що перед нею — абсолютно беззахисний равлик, що виповз зі своєї хатки, і зараз лише від неї залежить, щоб його ніхто не переїхав.

— Та нехай уже! — погодилася вона, сміючись.

А Ципріян реально перелякався, бо… ще ніколи йому не було гак гарно.

— Прошу тебе, допоможи! Я півроку домовлялася про приїзд Мануеля, і доки нарешті все залагодила, з’ясувала терміни, організувала знижку на квитки, то вже й зима на носі! Не знаю, як я зараз викопаю в землі цю кляту сауну!

Сара ридала в слухавку, і Ядзя вперше відчула, що її врівноважена й завжди погідна подруга втратила контроль над ситуацією. Проте й справа була незвичайна.

Відколи Сара переїхала жити в сільську глушину, то почала там виконувати функції місцевої відьми, надаючи населенню медитативно-релаксаційні послуги. На жаль, дуже швидко з’ясувалося, що в Польщі такий тип діяльності не передбачений, тож співчутлива чиновниця підказала Сарі, аби та зареєструвала косметичний салон. Відтоді Сарине життя на селі цілковито змінилося. Удень і вночі її штурмували юрми мешканців, упихаючи до рук пожмакані банкноти й очікуючи натомість не знати якої розпусти. Усі були переконані, що під прикриттям косметичного салону знаходиться звичайнісінький бордель. Лихоманка вщухла тільки тоді, коли спеціально запрошений ксьондз освятив будівлю. Цікаво, чи Сара йому сказала, що вона практикуюча буддистка? Так чи сяк, але відтоді вона могла відносно спокійно плекати свій духовний сад, хоча, звісно, під пильним оком усього села. І нарешті настав той день, бо Сарі вдалося витягти до Польщі славетного мексиканського шамана Мануеля, котрий практикував давньоіндіанський обряд «Sweet Lodge». Це був очищувальний ритуал, основою якого був «намет поту». Декілька сміливців, що прагнули екстремальних вражень, разом з духовним лідером спускалися до викопаної в землі ями, щоб там, у теплі пари від розпеченого каміння, ледве дихаючи, повертати світові всі свої страхи, токсини й розчарування.

Ядзя ніколи не могла відмовити своїй вродливій подрузі.

— Сонечко, я ніколи б не пробачила собі, якби пропустила всі ці мексиканські чудеса, — весело сказала вона. — Сподіваюся, Мануель нормальний, і при ньому можна пити алкоголь.

— Ні, ти що, нам ніяк не можна понапиватися! Це серйозна ініціаційна церемонія, ми спілкуватимемося з духами землі. — Сара не на жарт обурилася. — Ага, і цього свого жевжика візьми. Нам потрібна людина, яка копатиме яму.

Ядзя подумала, що лопата — це остання річ, яка асоціюється в неї із Ципріяном, але вголос цього не проказала, щоб не образити подругу. Усі радісно прийняли запрошення. Залізли в Улину машину й подалися під Варшаву, щоби взяти участь у визначній події.

— Цікаво, а він сексуальний, цей шаман? — голосно запитала Ядзина подруга.

Звільнена від постійної, обтяжливої присутності власних дітей, Уля ставала неймовірно свавільною, ніби прагнула надолужити багаторічну відсутність свободи. Її чоловік, Роман, який з останньої інтеграційної поїздки повернувся на день пізніше, ніж решта, довідався, що таке бойкотування власною дружиною. За кару залишився вдома з дітьми, і не скидалося на те, щоб малеча або він сам були цим незадоволені. Щойно автомобіль виїхав з їхньої вулички, в Улю наче біс уселився, і це лише підтвердило правило, що багатодітні матері й дружини, яким пощастило зірватися із прив’язі, стають дійсно непередбачуваними. Ядзя занепокоєно зиркнула на Густава, але той настільки захопився видмухуванням пухирів із жуйки, що окрім Ципріяна, який у цьому був чемпіоном, світа Божого не бачив. Невдовзі обох оповивала липка павутина жувальної гумки, наче вони потрапили в тенета гігантського павука-мутанта. У Ядзиному серці здійнялася хвиля ніжності й на мить вона відчула, що їй чимраз більше до вподоби цей надутий йолоп поруч із нею. І що вона готова навіть пробачити Ципріянові його самозакоханість, невігластво й те, що він такий нестерпний на репетиціях. Бо зараз, коли він так комічно боровся із всюдисущою гумкою й страшенно смішив цим Гуця, Ципріян здавався найсимпатичнішим і найщирішим хлопцем на світі.

Коли проминули подаровану Сарі величезну каменюку з написом «Кінець світу», уже геть посутеніло. Навколо простягалися похмурі мокрі луки й лише на горизонті в деяких будинках горіло світло. Вилізли з машини, намагаючись розгледіти в темряві чудові краєвиди. Здається, десь поблизу знаходився екологічний ставок. Зараз від нього тягло неймовірним смородом напіврозкладених водоростей. Ядзя піднялася на ґанок і понишпорила в старому квітковому горщику, у якому стриміла засохла туя. Намацала всередині ключ. Довелося порядкувати самим, бо Сара поїхала в аеропорт по Мануеля та його півня. Подейкували, що цей химерний птах був більшим відьмаком, ніж Мануель, і мексиканець нікуди без нього не потикався. Шаман був переконаний, що півень — це втілення його предка, поклонявся йому й вимагав для нього особливої шани.

Незважаючи на пізню пору, вони заходилися копати яму, у якій завтра мала відбуватися оздоровча процедура очищення. На жаль, ніхто більше не приїхав, і їм довелося гарувати, як на комуністичному суботнику, щоб рятувати честь Сари. За домом, неподалік шістьох миршавих берізок, на них чекали лопати, відра й кирки.

— Можна подумати, що ми повинні знищити сліди якоїсь слизької справи й закопати труп, — буркнула Уля й хильнула із фляжки.

— Хочете? — спитала вона, простягаючи її друзям.

Ядзя із Ципріяном і собі добряче ковтнули.

— Вам, певне, ну, не знаю… якийсь «Еспераль» треба вшити, чи що? — буркнув знуджений Гуцьо, колупаючи палицею грудки грязюки.

Як це часто буває, коли хтось зробить слушне зауваження, усі раптом кинулися пояснювати шмаркачеві, що він перебільшує й меле дурниці.

На щастя, листопад виявився досить теплим і приморозків ще не було, тож можна було сяк-так копати. Де йшло важко, поливали землю принесеним з кухні окропом. Проте це була непосильна праця для делікатних міщухів, тож через дві години всі подумки проклинали Сару, її мексиканського чорнокнижника й різне одухотворене птаство. Мріяли тільки про те, щоб ніхто не чіпав їхніх токсинів та шлаків, і дав їм святий і чистий спокій. Про всяк випадок прикрили викопану абияк яму, щоб до неї не дісталися нічні шпигуни, й пішли спати.

У Сари було шість спалень, тому вона дозволила їм розміститися, хто де бажає, наказавши тільки, аби одна кімната залишилася для Мануеля та його високоповажного півня. Усі настільки потомилися, що навіть не вмилися, а відразу позалазили в спальні мішки. Та не довелося їм перепочити після важкого вечора. О другій ночі всі зійшлися на кухні, бо їх розбудило гучне Мануелеве хропіння й радісне «кукуріку» чергового втілення знаменитого предка. Змучені й виснажені, вони зустріли світанок за кухонним столом. Там і знайшов їх Мануель. Від його появи усім повипадали з рук ложечки, якими вони виїдали мед просто зі слоїка. На порозі стояв маленький босий бородань із чорними кучерями на голові й півнем, що виривався з рук. Шаман був беззубий, а замість лівого ока зяяла очна западина, помережана численними шрамами. Мексиканець широко усміхнувся й устромив до слоїка вказівний палець зі смужечкою бруду під нігтем. Смачно облизав його, а тоді по-батьківськи поцілував кожного із присутніх у чоло. Побачивши чудернацьку птицю, усі спантеличилися. Мішанкою ламаної англійської та іспанської Мануель пояснив їм, що Тлалок дуже вразливий. Його ім’я означає ацтекського бога дощу, а також епоху так званого Третього сонця, коли на землю впали «вогненні опади». Згідно з доколумбовими переказами, стихію пережили тільки кури й індики. Ядзя голосно проковтнула слину й пообіцяла Тлалокові, що більше ніколи не з’їсть жодного з його побратимів. Півень кліпнув на неї червоним оком, схилив маленьку голівку й змахнув пофарбованими ядуче-зеленою фарбою крильми.

«Господи, аж не віриться…». Відтоді Ядзя була свято переконана, що півень читає її думки. Вона швиденько пересіла на диван ближче до Ципріяна, а той інстинктивно обняв її за плечі. Його ця ситуація явно звеселяла, і Ядзя полегшено перевела подих, бо вже почала було побоюватися, що її танцювальний партнер сприйме їх як зграю повних ідіотів і поїде собі. Проте Ципріян, вочевидь, так не думав. Він підморгнув Ядзі й простягнув руку до грінки.

Після сніданку Мануель наказав звести над ямою курінь з ялинового гілля, а тоді, прогнавши всіх геть, зайнявся розпалюванням магічного вогнища. Рівно опівдні, коли сонце високо підбилося на безхмарному небі, на порозі вітальні з’явився Тлалок і втупився диким поглядом у присутніх. Запанувала незручна мовчанка.

— Чого треба цій дурній курці? — запитала Уля.

Тлалок видав застережний звук, що скидався на кукурікання й люте булькотіння, і перелякана жінка натягла на голову каптур спортивної куртки.

— Кажіть, що хочете, але це щось ненормальне… — промовив Ципріян.

Це було настільки очевидне зауваження, що всі тут-таки почали дико реготати й ніяк не могли спинитися. Сміялися доти, доки шаман не став поруч із півнем і не вилаяв Сару іспанською.

— Він питає, чому ми не послухалися Тлалока й не прийшли до ями.

— Мамо, я не піду до жодної ями! Я ще не хочу вмирати! — у Гуця не витримали нерви.

— Не переживай, — Сара лагідно погладила його по щоці. — Залишишся в кухні разом зі мною.

— Як це? Ти не йдеш??? — Решта присутніх відчула себе ошуканою.

— Я не можу, у мене клаустрофобія. Крім того, мушу приготувати їсти.

Невідомо, скільки б це ще тривало, якби не різке, коротке сичання:

— Rapidо[2].

І дивна процесія мовчки подріботіла назустріч власному відродженню. Попереду йшов маленький босий чоловічок, а останнім був задерикуватий півень, котрий стежив, щоб ніхто з полонених дорогою не чкурнув в кущі.

Ядзя, Ципріян та Уля полишили думку про будь-яку відсіч і спустилися линвою до ями двометрової глибини. На її дні, у темряві, під камінням палахкотіло невелике вогнище, а дим, що здіймався довкола, пахнув дивно й трохи запаморочливо. Мануель жестом попрохав усіх сісти, а потому поклав до рота кожному шматочок чогось мокрого, зеленого й гіркуватого. Енергійно працюючи щелепами показав, що це треба жувати. Ядзя спробувала. Терпка маса розбухала в роті. У темряві важко було розгледіти когось, не кажучи вже про те, щоб перезирнутися. Невдовзі її тілом розлилося приємне тепло, а огидний смак більше не заважав. М’язи розслабилися, голова легенько запаморочилася. У такт мелодійних Мануелевих заклять під повіками виникли тисячі яскравих картин. Жовті плями змішувалися з помаранчевими, червоні кола перетворювалися на бірюзові кулясті блискавиці. Ядзя виразно відчула, як у її правій руці пульсує енергія. Вона насилу розплющила очі. Минула добра хвилина, перш ніж вона помітила, що Ципріян сидить біля неї й торкається її долоні. На додачу з кожного місця, де він щойно погладив її, виростає невеличка опунція!

«Христе-Боже, я певне, від’їжджаю», — встигла подумати вона, перш ніж розпочати гонитву за власними думками. Ті втікали з її голови крізь хитромудру золоту дірочку. Ядзя конче мусила розповісти про це Ципріянові. Вона обернулася, але замість нього побачила лише велике червоне серце, що сиділо по-турецьки, й усміхалося до неї, зблискуючи великими зубами.

Мануель поливав розпечене каміння текілою, голосно пукаючи при цьому. Алкогольно-фізіологічні випари із сичанням піднімалися догори. Церемонія наближалася до кінця, і наші полонені могли вийти на волю. Вони були не лише п’яні, але й одурманені пейотлем, бо саме його шаман поклав їм до рота.

Щойно Сара побачила дурнуватий вираз їхніх облич і відчула міцний запах традиційного мексиканського трунку, то негайно пожалкувала, що не брала участі в обряді. Замість цього стояла з Гуцем біля плити, намагаючись ушанувати незвичайного гостя традиційними мексиканськими стравами. Спина боліла несамовито, зате стіл аж угинався від наїдків. Тут були і chili соп came, і pozole — густий суп зі свининою, куркою та кукурудзою. Приготували навіть tortillas із різними начинками. Хоча насправді в мексиканській кухні можна обійтися без усього цього, за винятком квасолі й пекельно гострого чилі.

У той час, як полякам у роті пекло вогнем, а очі вилазили з орбіт, Мануель та його мексиканський півень спокійнісінько пережовували кожен шматок, раз у раз заїдаючи стручками jalapeno. Ципріян спостерігав за цим зі зростаючим подивом. Раптом польські гени запеклого суперництва взяли гору над гостинністю, і він запхав собі до рота світло-зелену перчину.

— Господи! — вигукнула Ядзя. — Ти такий самий ідіот, як той, що заклався із друзями, що відріже собі голову механічною пилкою!

— І чим усе закінчилося? — спитала зацікавлено Уля.

— Виграв.

Ципріян удавано байдуже прислухався до їхньої розмови, але ніде правди діти, йому дуже лестило, що став об’єктом такої турботи. Він увесь час широко усміхався, бо перчина не заподіяла йому жодної шкоди. Проте через хвилину Ципріянове обличчя почервоніло, на лобі з’явилися краплини поту, а з горлянки вирвалося якесь булькання. Мануель негайно вихопив з кошика велику булку й запхав її нещасному в пельку, пояснюючи, що в таких випадках аж ніяк не можна пити воду, бо це не гасить пекельної спраги, а лише її підсилює. Коли Ципріянова фізіономія набула нормального виразу, а сльози висхли, несподівано виявилося, що зник Гуцьо.

— Боже, він напевне втопився в ставку! — зойкнула Ядзя.

— Не бійся, тут можна втопитися хіба п’яному, бо вода сягає до кісточок, — заспокоїла подругу Сара, але вийшла на ґанок і погукала в густу темряву ночі. Їй відповіла глуха луна. Ципріяна ніби щось штовхнуло, і він наосліп кинувся в морок, спотикаючись і спльовуючи навсібіч непережовану булку. Ядзина істерика не встигла сягнути зеніту, бо її випередив Мануель. Видираючи чорні патли на голові й лементуючи іспанською, він повідомив, що зник також півень.

Жінки безладно кинулися на пошуки. Бігали подвір’ям, увесь час наштовхуючись одна на одну, від чого й так доволі серйозна ситуація стала ще напруженішою. Натомість Мануель заціпенів і перестав дихати.

— Боже мій! — прошепотіла перелякана Сара. — Треба щось робити, інакше він повернеться до своєї Мексики в залізній скрині, а на нас упадуть усі прокляття цього світу.

Тим часом Ципріян, який почув якісь звуки, дістався найближчих будівель. Причаївшись за стодолою, він обережно визирнув. Від побаченого на мить заціпенів. Посеред подвір’я на вогнищі висів казанок, довкола якого зібралися троє місцевих підлітків. Один з них стискав за шию Тлалока, котрий намагався вирватися, проте в руках свого мучителя мав за мить перевтілитися в бульйон. Решта тримала Густава. Ципріян перевів подих і, матюкаючись, пішов у наступ. Стукнув головами спершу тих двох, а тоді швидко обійняв Гуця. Але, на нещастя, підсковзнувся на кам’яних східцях і, втративши рівновагу, упав, голосно лаючись. Кісточку пронизав нестерпний біль. Проте Ципріян устиг штовхнути Гуця до обори. Той заховався за нею й нетерпляче позирав на дорогу, де миготіли вогники ліхтариків. Першою до Гуця підбігла Ядзя, яка обмацала хлопця з усіх боків.

— Це все через мене, — хлипав малий. — Я лише хотів погуляти із Тлалоком, а тепер вони його заб’ють. Мене вони не встигли, бо прибіг Ципріян…

— Де він? — перебила його мама й нервово роззирнулася.

— Там… — Гуцьо кивнув головою на подвір’я. — Може, він ще живий.

Ядзя вибігла з-за стодоли. Треба було негайно діяти. Нахабні малолітки й гадки не мали віддавати здобич без боротьби. Вони по черзі перекидали одне одному нещасного півня, у якого залишалося чимраз менше пір’я. Ципріян, постогнуючи від болю й накульгуючи, безуспішно намагався перехопити запаморочене створіння. Він виглядав, мов Чарлі Чаплін, який кумедно підстрибував. Леле, невже він вивихнув собі кісточку?! Якщо так, то це капець. Мови немає про жодні танці. А йому так залежало саме на цьому виступі… У Ядзі стиснулося серце, і вона люто кинулася на зухвалих шмаркачів. Домчала до них, і кілька хвилин у повітрі миготіли самі кінцівки. Усе це супроводжувалося пронизливим Тлалоковим кукуріканням. Нарешті один з лобуряк видерся з-під купи тіл і зник у темряві. Невдовзі те саме зробив другий. Ципріян та Ядзя стояли, важко відсапуючись, над третім мучителем і тримали його за надірваний комір. Гуцьо тулив до грудей напівживого Тлалока.

Усі виглядали, немовби викачалися в грязюці, а Ципріянові брюки нічим не нагадували елегантних джинсів від Армані.

— Ви принаймні щось могли б дати, щоб викупити свого когута, а не… з кулаками відразу, — скиглив малолітній злодюжка, втираючи розквашеного носа.

— Ах ти, щеня нахабне! — розлютився Ципріян. — Ой, боляче…

Ядзя нахилилася над його кісточкою. Вона мала розміри добрячого яблука.

— Не дуже воно гарно виглядає.

— Мені теж належить відшкодування, — нагадав про себе сільський спритник. — Я з того нічого не матиму.

Ципріян зрозумів, що зараз замордує паскудника, але глянувши на це нещастя з роз’юшеним носом, простягнув йому носовичка й витягнув з куртки записник, у якому щось розмашисто черкнув.

— Ось тобі, — подав аркушика підліткові. — Пара автографів. Може, вдасться продати на порталі «Алегро».

Ядзя отетеріла. Ципріян вразив її таким рішенням. Оце так! Глянула на нього з ніжністю, а потім обняла за талію, і вони поволі пошкутильгали до будинку Сари.

Ледаче проміння осіннього сонця пестило ноги й вигравало зайчиками на вовняній тканині. Ципріян позіхнув і щільніше обгорнувся пончо, яке подарував йому на згадку про зустріч маленький мексиканський дивак. Ще трохи, і Мануель віддав би йому й Тлалока, та на щастя його вдалося переконати, що Польща знаходиться в епіцентрі пандемії пташиного грипу.

Опівдні, як завжди, ключ заскреготів у замку, і досередини влетіла задихана Ядзя, а за нею Гуцьо із Гладкою Надею. Ципріян обернувся й загукав:

— Що в нас нині на ланч? Я хочу риби!

— Морозиво будемо, дядьку, морозиво! — Діти заверещали і, передражнюючи одне одного, повисли на Ципріянові, як кури на жердині.

Пухка дівчинка доїдала останній шматок багета, що призначався на спільну вечерю, а тоді гордо сказала:

— Про тебе знову пишуть у газетах.

Глянувши на Ядзю, Ципріян відразу збагнув, що трапилася якась прикрість.

— Читай. — Вона зняла пальто й кинула йому на коліна свіжу газету. — Певне, якийсь папараці стежив за тобою.

На фото був Ципріян, що сидів на балконі. Поруч, обведена червоним колом, видніла його забинтована кісточка, а великі літери заголовка не залишали жодних сумнівів: «Він більше не танцюватиме!».

— Краще вигадати щось, доки продюсер не сказився. — Ядзя викладала покупки й нервово розкладала їх по шафках.

Повернувшись до Варшави, усі протягом двох днів робили все можливе, щоб зберегти Ципріянову травму в таємниці. Справа була серйозна, бо перед початком конкурсу кожен з учасників підписав зобов’язання уникати небезпечних ситуацій, які могли б спричинитися до травми. Якби хтось довідався, як усе було із Ципріяном, продюсер згідно контракту міг би виключити його із програми й навіть вимагати відшкодування.

Ядзю мучило почуття провини. Вона мала краще пильнувати дитину. Через її безвідповідальність їхню пару могли зняти з конкурсу. Вона добре знала, як важливо для Ципріяна те, що він може далі танцювати. Тому разом з подругами доглядала його, прагнучи, аби він швидше одужав. Щоразу, подаючи йому їсти чи поправляючи подушку під спиною, з кожним запитанням, чи йому чого, бува, не потрібно, Ядзя відчувала, як її єство противиться й сповнюється зневаги до власної рабської поведінки. У Ядзиному серці змагалися два інстинкти: матері й феміністки. Перший постійно нагадував їй, що заради порятунку її сина Ципріян наразив свої цінні кінцівки професійного танцюриста. Такий аргумент примушував її феміністичні погляди маліти й зникати.

Але слід сказати, що весь цей час Ципріян безсовісно використовував свою хворобу, а його прихована природа суспільного паразита раптом проявилася вповні. Цей нероба навіть подумував, що він не проти, аби якомога довше пожити, як німецький пенсіонер.

Та незважаючи на це, протягом останніх двох днів вони посилено репетирували. На щастя, твіст був одним з нечисленних танців, який не вимагав від партнерів прямого фізичного контакту. Ядзя могла працювати самостійно. Незабаром на перші такти Чака Беррі вона реагувала, як собака Павлова, енергійно хвицяючи руками й ногами, починала пританцьовувати на місці, а її стегна впадали в якийсь конвульсивний транс. Вона подумки пообіцяла собі, що танцюватиме по-справжньому пристрасно, ніби була Умою Турман. І хоча до того, щоб зрівнятися з Умою, Ядзі бракувало двадцяти сантиметрів зросту, кільканадцяти пластичних операцій та кількох мільйонів на рахунку, Ципріян був у захваті. Настільки, що коли ногу попустило, він подався з Ядзею на мирну маніфестацію проти доступності методу «ін вітро» тільки для подружніх пар. Дівчата ледь не пісялися зі сміху, коли він енергійно вигукував: «По одній яйцеклітині для кожного громадянина!».

До Едвардового життя знову повернулася самотність. Власне кажучи, невідомо коли це сталося. Вона просто стала якогось дня на його порозі, а потім умостилася в його улюбленому кріслі. Дні знову почали тягнутися немилосердно довго, не допомагала навіть робота на дачі. Він раптом перестав будь-чому радіти. Занехаяні деревця сумно стирчали, ледь захищені від зимових морозів, а навколо нещодавно посадженої сливи, Едзевої гордості, майорів подертий целофан. Трохи втішали діти, але й вони приходили чимраз рідше. Гуцьо втратив інтерес до спільного зведення сірникових конструкцій і волів проводити вечори на сходах з Надею. Едзьо спостерігав за ними у вічко й мимоволі став свідком їхнього першого поцілунку.

Серце літнього добродія заповнювала така величезна пустка, що кожен звук, будь-який прояв життя сусідів за стіною завдавав йому болю. Едзьо сумував за Ядзею, бо майже не бачив її. Вона постійно кудись мчала, бігла, звідкись поверталася або кудись збиралася. Щоразу вродливіша, веселіша й чимраз більш далека від нього.

Почулися кроки, і літній пан, як завжди, припав до вічка. В останні дні він проводив біля нього купу часу, хоча на сходах, окрім зародження першого дитячого почуття, нічого не відбувалося. Проте цього разу кров зашумувала в його голові й перш ніж устиг про щось подумати, він відчинив двері й затягнув приголомшеного Ципріяна до кімнати.

— Можна вас… на пару слів… — Едзьо намагався панувати над собою, але було видно, як важко він хапає повітря, намагаючись віддихатися.

Молодик мимоволі здригнувся. Цей запах… Запах помешкання, де живуть літні люди: ліки, пилюка й минуле, заховане в тісній, наче труна, шкатулочці.

— … ви лише побавитеся, усі ви такі, на цьому телебаченні. А їй не можна нервувати, гм, як би це…

— Про що це ви? — Ципріян раптом зніяковів.

— Дитина мусить мати гарний взірець, йому потрібен батько…

Минула добра хвилина, перш ніж Ципріян утямив, в чому річ. Едзьо викидав із себе слова швидко, безладно, ніби боявся, що не встигне всього сказати.

— Я звертаюся до вашої честі, закликаю вас до порядності!

— Ви здуріли. Я не розумію, про що це ви, добродію! — Ципріян силкувався добратися до дверей, але старенький міцно тримав його за вилоги шкіряної куртки. Він стояв так близько, що Ципріян міг добре розгледіти його нерівномірно пофарбовані вуса. Його охопив дивний переляк, він відчув, як піт стікає по спині. Відіпхнув набридливого дідка й натиснув на клямку. Щойно він вискочив на площадку, Едзьо вибіг із квартири й кинувся за ним долу сходами.

— Дачу свою тобі віддам! Усі фруктові дерева… тільки залиш її. Дай їй спокій!

Йому відповіло глухе захряскування дверей під’їзду, а тоді притлумлений спів Поломського зі старого програвача поверхом нижче.