Шалене танго: істеричний роман

3

Ще біля дверей Ципріян скинув із себе просяклий потом спортивний одяг. Голий, став перед величезним дзеркалом, що займало цілу стіну, й уважно придивився до власного тіла. Тоді зробив декілька танцювальних рухів, ніби імітував акторів музичних фільмів вісімдесятих років.

«А я класний, — подумав він. — Дуже навіть класний».

Безтурботно помахуючи чоловічим хазяйством, він перетнув свій п’ятнадцятиметровий передпокій в одному зі столичних пентхаузів. Натиснув на кнопку, хитро замасковану в стилізованій іонічній колоні, і в приміщенні залунав вібруючий голос соліста «Бі Джіз». Що ж, Ципріян мав виняткову пристрасть до цієї музичної кічухи.

Злостивці стверджували, що він став такою самою колишньою зіркою, як і його улюблена група. Минуло п’ять років відтоді, коли він виграв у телепрограмі «Танці-спотиканці», і прекрасна половина польських глядачів просто-таки шаленіла від нього. Його носили на руках у лектиці обожнювання, телестудію засипали посилки з білизною й матримоніальними пропозиціями. Він був улюбленцем мас, володарем еротичних снів терпкуватих зелених дівчаток та зрілих жінок, що своєю млістю нагадували про смак перестиглої вишні. Був богом танцю й сексу. А потім… дуже швидко перестав ним бути й переконався, що пам’ять і обожнювання натовпу ще більш нетривкі, ніж пінка на розчинному капучино в барі за рогом.

Зараз йому залишилися спогади, п’ятирічна спортивна «Мазда» (зрозуміло, червона) й узалежнення від популярності. Якби ж він міг упіймати цей момент, коли все пішло не так, може, йому й вдалося б щось зробити. Уміло підігрівати зацікавлення медій, дозувати сенсації, анонімно підкидати газеткам плітки про себе… Врешті, виступити на телебаченні з якоюсь таємничою мелодраматичною історією з минулого. На жаль, слава приспала його чуйність. Він більше не докладав зусиль, інформація про нього з’являлася все рідше, поштою більше не надходило щодня по декілька запрошень на різні раути. Опівдні його більше не будили телефонні дзвінки із глянцевих журналів, які цікавилися, чи не бажає він поїхати до спа-салону чи провести фото-сесію в стилі «розкіш Візантії». І от, нарешті, надійшов той день. Коли його попрохали позувати на фото в популярній кнайпі, і він помітив, що стиліст приділяє більше уваги пивній піні, ніж йому. Тоді він зрозумів, що йому кінець. Гаплик.

Настали страшні дні. Довжелезні, самотні. Телефон глухо мовчав. Не було більше зйомок, репетицій, інтерв’ю. Колишні приятелі, товариші розкішних цілонічних розваг повиїздили, змінили номери мобілок, перестали впізнавати на вулиці. Ципріян почувався як труп, якого поховали у світлі прожекторів, урочисто протрубивши про смерть. Час від часу рятував себе вилазками на периферійні дискотеки. На жаль, сучасні шістнадцятилітки в епоху його слави були ще дітьми. Вони його не пам’ятали, і він справляв враження хіба що на втомлених буфетниць, котрі годилися цим дівчаткам у матері. Це було так принизливо. На щастя, зрідка ще можна було принадити когось його спортивною червоною «Маздою», тож Ципріян міг потішити своє зневажене «его» забутого всіма мачо.

Тепла вода із саморегульованим дозувальником гелю поступово розслаблювала його напружені м’язи. У нього й досі було непогане тіло, худорляве й гнучке. Він чудово виглядав на тлі середньостатистичного поляка: зизуватого, голомозого череваня з кількома відсутніми зубами. Але як танцюрист, він утратив пружність. Шкіра не була такою еластичною, під очима виднів тоненький шар жирку. Ципріян запанікував і ладен був узяти кредит на пластичну операцію. Наразі він ще жив за рахунок давніх заощаджень, але грошенята швидко танули. Занадто швидко. Тому, коли він почув нині від пані Ані, своєї особистої манікюрниці, яка приходила до нього раз на тиждень, що той самий телеканал планує набір для нового випуску танцювальної програми, його серце затремтіло й затанцювало квікстеп.

Він вийшов з-під душу, витерся волохатим рушником, а тоді натер тіло мигдалевою олією. Зволожив шкіру під очима дорожезним кремом, намастив нігті регенеруючим препаратом і закурив сигарету. Глянув на годинника, була майже восьма вечора. Вирішив заскочити на суші до модного ресторану. Там завжди крутилося трохи людей з його середовища, можливо, вдасться про щось довідатися. А може, (о Господи!) зустрітися із самим продюсером програми? Тоді він нагадає про себе, і якщо нині його щасливий день, то в його кар’єрі почнеться новий етап. Зовсім як у Джона Траволти, якого він обожнював. Про нього теж після приголомшливого успіху «Лихоманки суботньої ночі» забули на довгі роки. Траволта почав пити, вживати пригорщі ліків і стрімко гладшати, а тоді зустрів свою добру фею — Квентіна Тарантіно. Роль Вінсента Веґи у фільмі «Кримінальне чтиво» повернула його на вершину. Цей абсолютно шалений і разом з тим геніальний фільм наробив у світовому кінематографі купу галасу, і в результаті спричинився до того, що нікому не відомий режисер та виконавці головних ролей нині подорожують виключно власними «Боїнгами».

Ципріян теж так хотів. Він відчайдушно вірив у свою велич і в те, що танці — його доля. Щиро кажучи, це була одна з небагатьох речей, які він умів робити. Зі своєю середньою освітою й натягнутим атестатом зрілості (директорка прихильно до нього ставилася) він аж ніяк не був принадою для когось із можливих працедавців. Та Ципріян і не намагався знайти роботу. Він просто не уявляв собі, що може поповнити сіру, безкровну армію різномастих чиновників, агентів і фахівців у різних тупорилих і ще тупориліших галузях. Його єство було невтримним, вільним, як птах небесний. Він знав, що в нього вийде. Треба лише зачекати на якогось шаленця, який наважиться дати йому другий шанс. Як Квентін Джонові.

Ядзя сиділа перед монітором комп’ютера й виїдала «Щецинський паприкаш» просто із бляшанки. Форум «Зрада і розлучення». Сотні користувачів і без кінця одна й та сама історія. Людство вже вичерпало власну вигадливість. Ядзя втомилася від банальностей. Усе її життя було банально сірим. Вона сама була банально виснажена, банально покинута й банально негарна. Якби вона мала бодай якусь помітну оригінальну ваду… Якусь кінську щелепу, банькаті очі, неправильний прикус… Але ж ні. Усе в ній було ідеально звичайне й ніяке. Що довше Ядзя приглядалася до власного відображення в дзеркалі, то виразніше бачила там пересічну жінку, що тисячами ходять вулицями. Десь глибоко в душі вона почувалася шістдесятилітньою й була переконана, що time is over. Усе хороше, і все, що могло статися (але не сталося), уже відбулося. Зараз єдиною розвагою було хіба прощання із цим світом. На жаль, залишався ще Гуцьо. Вона не могла з ним так вчинити й задля нього мусила, неначе жук-гнойовик, щодня котити свою кульку. Маленьку, смердючу порцію життєвого лайна, яким щедрий Творець обдарував людство.

Клікнула мишкою, і на екрані з’явилася відрубана голова із засохлими цівками крові й вибалушеними жадібними очима. Черговий божевільний проект видавництва, над яким вона в поті чола працювала аж до всрачки. Ну скажіть, хіба можна випускати дитячу книжечку про пригоди відрізаної потягом голови, яка весело котиться рейками й оглядає навколишню мальовничу місцевість?

Ядзя поскидала всі свої малюнки в один файл і місяць тому розіслала разом із власним СУ до різних редакцій графічних фірм та рекламних агенцій. Може, удасться знайти якусь роботу? Гроші, отримані від дівчат, давно вже розійшлися, страшно навіть подумати, що буде далі. Щиро кажучи, Ядзі здавалося, що вони з Гуцем живуть уже тільки за інерцією. Її син був чудовий. Ніколи нічого не просив, і якби вона систематично не гортала його щоденника, то їй би навіть на думку не спало, що восьмирічний хлопчик може мати такі витрати. Щоправда, вона давно вже перестала вірити в те, що держава гарантує її дитині безкоштовну освіту, але коли читала записи вчителів, на ногах у неї наїжувалося волосся:

«Понеділок. Відвідини етнографічного музею. Принести 15 злотих».

«Вівторок. Заняття з музики, вартість за півроку 25 злотих. Принести гроші до наступного тижня».

«Середа. Обов’язкове щеплення від гепатиту. Оскільки цього року Міністерство охорони здоров’я не відшкодовує вартості вакцини, просимо принести 49 злотих».

«Дирекція школи просить купити дітям додаткову пару спортивного взуття на випадок, якщо заняття проводитимуться на стадіоні».

«У листопаді відвідини театру, вистава „Сорока-Морока“, вартість квитка 22 злотих».

Чудово, мабуть, доведеться продати власну нирку. Ядзя перевірила пошту. Звичайно, нуль відповідей щодо роботи. Досі їй лише раз зателефонували. Якийсь придурок переконував її найнятися до нього на роботу до друкарні, а потім відразу звільнитися. За це обіцяв їй відстібнути тисячу злотих. Мовляв, якщо він знайде десяток таких людей, то бюро працевлаштування нарешті відчепиться й не присилатиме до нього безробітних. Бо йому насправді не виплачується брати легальних працівників, але якщо Ядзя хоче попрацювати в нього за гроші, які платять некваліфікованій бідноті з Бангладешу, то можна побалакати, чом би й ні.

Таким чином, у Варшаві не виявилося нікого, хто б потребував її вміння, таланту й освіти. Передчасна пенсія Ядзі теж не загрожувала, хоча десять років каторги під орудою Леді Ботокс були такі ж виснажливі, як розбирання завалів після трагедії у Світовому торговому центрі. Таке треба рахувати як рік за три.

Замість цієї діри можна було купити кілька гектарів пустищ, завести господарство, сплачувати страхові внески. До того ж можна було б отримати дотацію від Євросоюзу. Вона б могла, наприклад, розводити кастрованих бізонів або закласти експериментальну плантацію маріхуани. Проте Ядзя не зайнялася сільським господарством, бо ніколи не мала кебети до бізнесу. Зрештою, Сара, яка зараз змагалася із примусовим заліснюванням, стверджує, що любов до землі не виплачується. Принаймні в нашій податковій системі.

Вона зітхнула так драматично, що Гуцьо, бавлячись на своєму підвішеному під стелею ліжку, яке ніжно називали нарами, порозсипав каштани. Вони покотилися навсібіч і потрапили до всіх можливих щілин, підтверджуючи дію закону Мерфі. Як відомо, він не стосується молодих, вродливих і заможних людей, швидше навпаки, їхніх протилежностей.

«Я пасую до цього, як ніхто», — подумала Ядзя й увімкнула маленьку лампу на комп’ютерному столику, який водночас правив за кухонний та письмовий стіл, де Гуцьо робив уроки. Крихітну кімнатку заповнило густе, тепле світло й тут стало трохи приємніше. Ядзя докладала нелюдських зусиль, щоб цій манюній квартирці надати бодай трохи затишку. Принаймні їй удалося на таку малу площу запхнути більш-менш усе необхідне для життя. І тоді вона зі здивуванням зрозуміла, що людина може обійтися без передпокою, душової кабіни, спальні й принаймні якогось власного кутка. Коли вона в черговий раз, немов у колодязь, впадала в депресію, Гуцьо пропонував мамі осліпити одне одного й тоді жоден з них не бачитиме, що робить інший. Буде майже так само, як у нормальних сім’ях, де кожен член родини сидить у своїй кімнаті. Але, як відомо, слово «майже» означає велику різницю…

Ядзя намагалася не здаватися. Стільки людей не мають куди подітися. Треба зізнатися, що траплялися дні, коли вона справді дякувала долі за свою квартирку. Але тільки тоді, як дивилася по телевізору якийсь репортаж про спалену війною Чечню чи Ірак.

— Зроблю тобі налисники, — заявила вона в несподіваному припливі енергії.

Гуцьо, який зростав на напівфабрикатах і канапках, мало не завищав від радості.

— Супер! А ти не втомилася?

Ядзю наче хто по голові вдарив. До неї дійшло: те, що в інших родинах є чимось природним і звичним, її власний син уважає чудом. Вона почувалася, як алкоголічка, котра опритомніла після білої гарячки й, пригадавши собі, що в неї є дитина, жбурнула їй кавалок хліба. І зараз ця дитина схопила окраєць і тулить до себе, як найцінніший скарб.

«Яка з мене мати?» — почуття вини гнітило її так, що вона майже не могла дихати.

— Або ні, засмажу курку! Або спечу пиріг, — вигукувала вона із чимраз більшим ентузіазмом, щоб уже не чути внутрішнього критика, який скрипучим голосом повторював: «До дупи, до дупи, до дупи і все».

Густав приглядався до її метушні зі стоїчним спокоєм. Він знав, що матері треба дати час, щоб вона сама вгамувалася. Але коли замість втишитися, Ядзя навпаки розігналася й почала витягати напівзаіржавілі каструлі й сковорідки, якими давно ніхто не користувався, синок миттєво спустив її на землю:

— Алло, алло, Х’юстон, у нас проблема: немає духовки.

— Що? — Ядзя відірвалася від купи мотлоху.

— У нас немає духовки, аби спекти щось.

— Ой, справді, — згадала вона і ф’ю-у-у — весь її ентузіазм випарувався.

А їй так хотілося, виявивши небувалу жертовність і відданість, спекти якогось чортового пирога з капустою й грибами або приготувати іншу, не менш хитромудру страву, яка є в повсякденному меню будь-якої нормальної польської матері. Місила б це тісто й місила своїми зраненими руками, із якимсь сомнамбулічним натхненням, доки не сконала б від виснаження.

Того вечора їм не вдалося скуштувати налисників, бо щойно перший ополоник тіста опинився на сковорідці, хтось загрюкав у двері.

За ними стояли дві подруги, посміхаючись трохи дурнувато й даючи зрозуміти, що вечір, невідь чому, буде прекрасним. Сара тримала в руках паку конвертів.

— Ти що, листів з килимка не забираєш? Може, там щось важливе…

У Ядзі не залишалося ілюзій. Напевне це пропозиції від чергових шахраїв, які хочуть вициганити від неї останні копійки.

— Важливим буде хіба що повідомлення про суд через несплату за помешкання. До того часу мені треба змінити прізвище й вшитися на Балеари. Заходьте.

Ще недавно Уля й Сара здавалися Гуцеві янголами-охоронцями. Проте віднедавна після кожних їхніх відвідин маму наступного дня мучило похмілля.

— Знову будете пити? — відразу спитав він.

— Боже, у цієї дитини не очі, а рентген, — зойкнула Сара й підштовхнула подругу. — Ну, скажи щось.

— А чому я? — Уля змагалася з легеньким почуттям паніки.

— Бо в тебе троє дітей, і ти знаєш, як відповідати на незручні запитання.

— Ну, що ж… здається, так, — здалася нарешті Уля, витягаючи з пакета звичайнісіньку горілку й апетитно підсмажене стегенце курки.

— Господи, ну чистий тобі притон, — мовила Ядзя, доки подруга загравала з її сином.

— Ой, пробач, у нас ще є малиновий сік і табаско. У притоні такого не дають. Їж, я щойно його засмажила. — Вона простягнула Гуцеві теплий згорток.

Курка пахла неймовірно смачно й виглядала, як у рекламі.

Хлопець голосно проковтнув слину. Амбіції боролися із вродженою ненажерливістю, не дозволяючи Гуцеві відразу капітулювати.

— Хабар, еге ж? — Тиша все ще тривала. — Здаюся.

— Уррра! — полегшено зітхнули всі три.

Задобривши Гуця, дівчата нагодували його й відіслали на «нари», а самі почали змішувати вишуканий коктейль. На самому денці зачаївся малиновий сироп з кількома краплями табаско, решту келишка становила горілка.

— Пекуче, міцне й насамкінець солодке. — Ядзя облизнула губи. — Зовсім, як у житті…

— Ну, а ця крапля солодкого під кінець — довгоочікувана труна, хи-хи…

Сара повторила ритуал, наливаючи до чарочок пурпурову мікстуру.

— Мешко не озивався?

— Аякже. На жаль, не до мене. Хоча, знаєте що? При цьому всьому я щаслива, що все це вже минулося. Бо я весь час боялася, що він мене зрештою покине. І я так сильно зосередилася, очікуючи цього моменту, що не могла нормально існувати. Коли це вже сталося, мені здалося, що я нарешті можу почати жити.

— Пророцтво, яке завжди збувається. Від власних страхів не втечеш. Нас завжди наздоганяє те, чого ми найдужче боїмося. Наприклад, я ціле життя боялася, що в мене будуть гулі на ногах.

— Ти що жартуєш? У тебе ж батько ортопед!

— Звичайно, це була моя манія, і от будь ласка. — Сара простягнула зграбні ступні, трохи здеформовані біля великого пальця.

Ядзя дивилася на неї, як загіпнотизована.

— Припини, бо я майже відчуваю, як вони і в мене ростуть.

— Ні, це не те… Я думаю над тим, що сказала. Що можу нарешті жити… Це надзвичайно. Справді, два останні роки я була, як зомбі. Усе, що я робила, усі мої вчинки підпорядковувалися Мешкові. Мене паралізувала одна й та сама думка: що він на це скаже?

— Боже мій, як я тебе розумію… тьху! — Уля тугіше заколола неслухняне волосся, яке весь час лізло їй у рота. — Не можу повірити, що до заміжжя я могла організувати міжнародну виставку своїх книжок, без знання німецької шукати в Мюнхені спонсорів, укладати бартерні угоди! А відколи я вийшла заміж, то не можу вирішити навіть того, де поставити нічника, бо переживаю, що чоловік знову буде скиглити. Наче мені мозок випрали.

Уля зойкнула, і її очі небезпечно заблищали. Ядзя обійняла подругу за плечі.

— Мені хотілося знову відчути, яке воно життя, розумієте? Звичайне, без постійного страху наполоханого звірятка. Згадати найпростіші речі… Як можна бути щасливим без причини і…

— І не почуватися винною… Бо яке ти маєш право бути задоволеною, коли в нього кепський гумор? — Уля швидко вихилила дві чарки поспіль. — Чому я зобов’язана відчувати його настрій?

— Тому що боїшся мати власний… А ти ж його маєш, у тебе всередині цілий космос! — Самотня за власним бажанням Сара, як могла, латала подірявлене почуття самооцінки. — Дівчата, ми можемо все… Можемо плакати, коли хочемо, їсти, коли хочемо.

— Не кохатися, як не хочемо…

— Можемо… можемо… — Ядзя підшукувала відповідно сильну метафору. — Можемо просто сказати собі, що ми найкрутіші, і… послати все до біса!

— Ага, і поскидати ці срані ліфчики, у яких ми почуваємося як кобили в хомутах. — Уля підвелася, ледь похитуючись, і спробувала зняти бюстгальтер.

Уже за хвилину всі три переможно розмахували ненависними частинами одягу. Скидалися на нащадків суфражисток з дев’ятнадцятого сторіччя, хіба що були не такі рішучі, як їхні попередниці, зате понапивалися точно в дим.

— Кайф! Ну то давай, зайдемо на еротичний чат! — Сара вмить утратила всю свою духовність.

На жаль сервери виявилися настільки перевантажені, що дівчатам довелося покластися на власну уяву. Мишкуючи в інеті як навіжені, вони натрапили на інформацію про набір до чергового танцювального шоу. Нагородою був незлецький гонорар і річний контракт на телебаченні.

Дружно вирішили, що ця пропозиція чудово вписується до їхньої нової життєвої філософії. У п’яній ейфорії клацнули собі фотки, заповнили ідіотську анкету й надіслали заявку. Через декілька хвилин вони вже про все забули, а ще через дві години Гуцьо, жертва алкогольних пристрастей дорослих, вигнав їх на дах. Завдяки цьому весь будинок міг довідатися, що Сара побувала в банку сперми, а Уля мріє, аби її згвалтував Віннету. На щастя порожня пляшка миттєво повернула їх до тями, бо скотилася з даху й розхристалася за чуваком, що вигулював собаку.

— О Боже! — Уля зупинилася на краю, тримаючись за супутникову антену. — 3 вами все гаразд?

— Бо ми тут саме розпивали «Скаженого пса». — Сара похитнулася й випустила з рук сексуальний мереживний ліфчик, який приземлився на голову нічного перехожого.

Незнайомець зупинився й гаркнув:

— От суки скажені! Феміністки, курва мать!

— Сам пшов! — У Ядзі прокинулася валькірія. — А вопше… а вопше, гик! Хай твій собацюра пендзлює з нашого тротуару!

Вона граційно вхопилася за ринву і, змагаючись із гикавкою, обернулася до дівчат:

— Прада класно я йому сказала? Гик!