Шалене танго: істеричний роман

4

Осінь не мала жодних намірів зглянутися над схильними до меланхолії нещасниками. Вітер віяв і плювався в очі гидкою мрякою. Дерева, чимраз сіріші, лякали подекуди позбавленими листя обрубками, і Варшава в таких декораціях здавалася бруднішою, ніж будь-коли. Ядзя розплющила одне око й насолоджувалася хвилькою безтурботності. Проте глянувши на годинника, усвідомила, що потрапила в чергову халепу. Була майже восьма.

— О Господи! Гутек, прокидайся! Ми проспали.

Вистрибнула з ліжка й почала готувати сніданок. Відкраяла дві скибки не дуже свіжого хліба й простягнула руку до синової полички. Там поруч із усіма томами Гаррі Поттера стояли слоїчки з яблучним джемом. Побачивши їх, Ядзя розчулено посміхнулася. Слоїчки були конкретним, відчутним плодом химерної дружби, що поєднала Гуця зі старим самотнім сусідом.

Спершу її, як матір, попри все, переслідувало певне занепокоєння. Вона не довіряла Едзьовим намірам, проте, коли помітила, що Гуцьо внутрішньо якось так… прояснів, став упевненішим і фаталізм перестав бути його життєвою філософією, Ядзині побоювання зникли. Одного разу синок приніс їй від сусіда прегарну троянду із сірників. Справжній шедевр. Пізніше вони пофарбували її в блакитний колір і повісили на вікні. Троянда була фантастична. Окрім того, Гутек уже не стирчав постійно поруч, як величезний докір сумління, що дозволяло Ядзі спокійно перейматися їхнім спільним майбутнім.

Час мчав, як скажений страус. Щохвилини поглядаючи на годинника, Ядзя однією рукою чистила зуби, а другою заварювала чай. Третя була б дуже доречною, але природа не виявилася приязною до жінок і не дозволила їм сформувати її шляхом еволюції.

— Ти чому не вбираєшся? Запізнишся до школи.

Гуцьо сидів на ліжку в косо застебнутій піжамі й обгризав нігті.

— Мені немає чого вбрати, — пробурмотів він.

— Як це — нема в що? — Ядзя подумала, чому ранок не може минути в них спокійно й безболісно. Вічно, як не срачка, то пердячка.

— Бо ти не приготувала святковий одяг. Мені потрібна біла сорочка й темно-сині штани. Я тобі тиждень тому казав.

— Тиждень тому? Тобі відомо, скільки всього може статися за цей час? Динозаврам досить було хвилини, щоб вимерти. І взагалі, що це за чудеса зі святковим убранням? Ти що, не можеш одягтися, як звичайно?

— У нас нині урочистий ранок. Я віршика розказую.

— Зовсім з голови вилетіло. — Ядзя присіла на стіл, а тоді кинулася до плетеного кошика, у якому лежала брудна білизна. Нишпорила в ньому, одночасно натягаючи спідницю. Звісно, три білі сорочки лежали на самому споді, в очікуванні прання. Вона витягла їх і, обнюхуючи, пильно оглянула з усіх боків.

— Е-е-е, не так усе погано. Підпрасую, а тут підкотиш рукави, і не буде видно цієї плями.

Гуцьо скептично подивився на матір.

— Що швидше перестанеш обманювати сама себе, то краще буде для всіх.

— Ну, гаразд, цього одягти не можна. І що в такому разі робити?

Через кілька хвилин ситуацію в основному було залагоджено, але лише в основному. Бо можна було б причепитися до білої Гуцевої футболки з написом «Фемінізм — я варта цього», червоних шкарпеток і темно-синіх штанців вище кісточок (довгі джинси десь поділися). Ядзя надягла спідницю поверх піжамних штанів. Вона розраховувала, що їм вдасться проскочити, а їхній екстравагантний одяг не викличе зацікавлення в загальній метушні. Тим більше, що коли вони прибігли на шкільне подвір’я, урочистий ранок саме розпочиналася. Коридори світили пустками, проте на тих, що спізнилися, чатувала директриса Підливка. Вона нервово ковтала слину, готуючись виголосити довгу тираду. Її пригаслі зазвичай очі грізно зблиснули, зморщена, як в індика, шия затрусилася. Ядзя здригнулася, бо директриса Підливка завжди асоціювалася в неї із трупом, що оживав лише тоді, коли можна на когось нагарчати. Жінка простягла висхлу кощаву руку, з якої тридцятилітні труди висотали всі життєдайні соки, і тицьнула Ядзю пальцем у самісіньке серце.

«О Боже! Вона мене проштрикнула наскрізь», — подумала Ядзя, несвідомо шукаючи на пальті сліди крові. Гуцьо притулився до матері й заплющив очі. Завжди, коли хлопець дивився на свою директорку, боявся, що зараз у неї відпаде кавалок обличчя або руки, відкриваючи цвинтарну безодню, що зяє холодом.

— А-а-а… — тихенько протягнув він.

— Гм?

— …перепрошую? — Ядзя із жахом дивилася на вузькі старечі вуста. Підливка досконало опанувала майстерність говорити із закритим ротом, що спричинялося до того, що в неї з вуст постійно виривався зловісний свист.

— Гм, кажу, гм. Це оссстанній раззз, гм, шшшо цей учень зззапізнюєтьссся, гм. Недисссциплінований, зззанедбаний, проблеми іззз сссамодиссципліною, люба пані, гм? Ссслухаю?

— Перепрошую?

— Це я перепрошую, гм?

— Ми проспали. — Ядзя вирішила просто сказати правду.

Але Підливка вочевидь очікувала більшого.

Тому Ядзя невпевнено додала:

— …гм?

— Це нечувано. — Директриса висловила зневагу повній Ядзиній безпомічності і, поклавши крижану долоню на Гуцевій потилиці, повела його до спортивного залу.

Ядзя почувалася так, неначе потрапила під град. Вона безсило дивилася на сина, що йшов від неї, усе ще міцно заплющивши повіки й плутався у власних ногах, доки його силоміць провадило страхітливе пташисько.

Абсолютно вибита з рівноваги, Ядзя попленталася додому, намагаючись переконати себе приготувати сякий-такий обід. Дорогою купила прив’ялу брюссельську капусту й доки видерлася до своєї нещасної мансарди, то вже ледве дихала. «Треба схуднути, мені конче треба схуднути», — подумала вона невідомо вкотре, викладаючи скромні покупки. Сіла на табурет і замислилася над складкою жиру, котра нахабно випиналася на животі щоразу, як Ядзя трошки нахилялася. «Чорт забирай, і коли воно в мене виросло? Яким це дивом я відгодувала собі щось таке… таке чуже?» — сумно думала вона, обгризаючи шматок засохлого твердого сиру.

У важкі моменти Ядзя завжди заходжувалася робити генеральне прибирання. На жаль, на першій лінії фронту зазвичай опинявся холодильник. Виїдаючи звідти навіть найбільш засохлі рештки, вона потому падала зовсім знесилена. Лежала на підлозі, надималася, неначе якесь гігантське щупальце й ненавиділа себе чимраз більше. Якщо вона не мала впливу на власне життя, то хотіла принаймні керувати покладами власного жиру.

Проте це виявилося нелегко, і про це чудово знає будь-яка людина, що залежить від імпульсивних дій. Ще в дитинстві Ядзя таким чином давала собі раду із власними страхами. Завжди лягала спати зі скоринкою хліба, шматочком сухої ковбаси або сухариком. Смоктала їх уночі, очікуючи маминого повернення й дослухаючись, чи дуже вона цього разу п’яна. Мати була повітовим інспектором технагляду, справжня шишка в їхньому містечку на Сувальщині. Після кожного приймання об’єкту був бенкет. Інколи мати поверталася сама й тихо влягалась, часом приходила до Ядзі й довго гладила доньку по голові, доки обидві не засинали. Але часто пиятика продовжувалася в їхньому домі. Тоді мати приводила компанію, вмикала скрізь світло й, витягнувши Ядзю з її кімнати, загадувала приготувати каву й перекуски. Великі шишки з міської ради хтиво посміхалися до дівчинки, питали про навчання й задоволено прицмокуючи, зиркали на її груди, сховані під халатом. А потім завжди котрийсь із них залишався, мати танцювала з ним постійно під одну й ту саму пісню Марилі Родович, п’яно наспівуючи «Сінґ-сінґ, мій кохасику…».

Ядзя випросталася, швидко кліпаючи, щоб зупинити посмикування повіки. Усе це минуло й більше не повернеться. Давно й неправда. Зрештою, невдовзі потому сталася ця аварія й усе скінчилося. Ядзя замешкала в тітки, яка жила за кільканадцять кілометрів. Звідти було дуже близько до рідного Августова, і кожну вільну хвилину вона проводила над озером, намагаючись про все забути й заново побудувати своє життя. Схоже, це їй не вдалося…

Вона рвучко підхопилася й почала мити посуд, гора якого назбиралася в раковині. Ядзя не вперше дійшла такого висновку, і не вперше відчула, що ситуація справді — гіршої не придумаєш. Її емоційна неврівноваженість, загальна життєва розгубленість, безпомічність і схильність до істерик давалися-таки Гуцеві взнаки. Ядзя подумала, що далі так жити не можна й давно пора щось змінити. Інакше її син виросте закомплексованим диваком зі схильністю до деспотичних жінок або грубих чоловіків у бейсболках і шкіряних штанах з відкритими сідницями. Присяглася собі, що зробить усе, аби Гуцьо в майбутньому став відповідальним, мужнім і владним чоловіком із сильно розвиненим почуттям власної гідності. Полегшено зітхнула, бо вже знала, який у неї план на кільканадцять найближчих років, а тоді подумки перебрала знайомих мужчин з такими рисами. І відразу запанікувала, бо зрозуміла, що не може знайти жодного. Цей вид, мабуть, уже вимер унаслідок природнього добору, і зараз його представників можна було побачити хіба що на довоєнних фотографіях, ну й у польських серіалах, призначених для жінок, які мають з подружками один мозок на всіх.

Ципріянові, котрий виявився абсолютно неготовий до такого розвитку подій, довелося вже з порога зійтися в боротьбі з дуркецалами, які стовбичили на вході. Вони не хотіли його пропустити, бо ніколи не бачили шоу, де він танцював, і не ідентифікували Ципріяна з вигляду. Що очікує на суспільство, коли ми не подбаємо про те, аби кожний рагуль принаймні раз на місяць отримував мінімальну дозу культури? Освічена, світська людина повинна знати бодай кількох найкращих танцюристів польського шоу-бізнесу.

Коли їх, нарешті, вдалося переконати, сатинова сорочка прилипла йому до спини, і перш ніж Ципріян устиг підкорити своєю чарівністю всіх віпів усередині, він був уже мокрий від поту. Зараз він більше нагадував робітника-сезонника, що наймається копати картоплю, аніж улюбленця кільканадцятирічних лоліток. Витер чоло й непомітно обнюхав себе під пахвами. Від нього тхнуло, наче від старого цапа.

Усередині було, як у Помпеї відразу після виверження Етни. Люди борсалися, немов оселедці в сітці. Більшість із них виглядала, як у передінфарктному стані. Налиті кров’ю обличчя з роззявленими ротами важко втягували до легенів прокурене повітря. Тиснява й задуха призвели до того, що не було ані часу, ані місця для будь-якої прелюдії, вишуканого шлюбного танцю чи спостереження на відстані. Щойно Ципріян злився з людською масою, що перекочувалася, як вулканічна магма, відразу відчув, що хтось мацає йому стегна, штовхає й драматично гикає просто в обличчя в нападі п’яного безсилля. Щиро кажучи, він волів би залишитися вдома, і ладен був заприсягтися, що більшість оселедців думала те саме. Але що поробиш! У цьому середовищі суспільний імператив велить постійно тримати руку на пульсі й тусуватися. Колись Ципріян таке обожнював, але потому як утратив будь-який рейтинг, безтурботна тусня й випендрювання перетворилися на принизливу каторгу. Ролі помінялися, і зараз йому доводилося прохати дозволу сфоткатися в компанії шмаркача, який зовсім недавно лазив за ним як щеня й скімлив: «Ви мій кумир, я все б віддав, аби подивитися, як ви репетируєте».

Ципріян із заздрістю глянув у куток зали, де на шкіряній канапі сидів Молодий, нова зірка медій та улюбленець польського шоу-бізнесу. Оточений найсвіжішими дівчатками й найгрошовитішими продюсерами, він ласкаво дозволяв себе обожнювати. «Чекай-но», подумки зловісно хмикнув Ципріян, «недовго тобі залишилося… невдовзі тебе чекає така сама доля, як і мене». Він ледве знайшов вільне місце біля стійки бару і, намагаючись усістися на високому стильному стільці, спостерігав за веселою компанією. У другому й третьому ряду юрмилися звичайні смертні в очікуванні, що з панського столу їм перепаде якась кісточка у вигляді омріяної візитки. Це нагадувало якийсь засраний з’їзд богів на Олімпі.

— Shit! — вилаявся Ципріян, ненавмисне скинувши зі стійки попільничку.

Він уже довгенько крутився на жахливо незручному стільці, намагаючись знайти таку позу, щоб шов штанів не врізався йому в яйця. Колись він круто виглядав у цих штанях: делікатна, м’якесенька верблюжа шкіра кольору кави з молоком. Усі голубі в місті аж пищали. Проте зараз Ципріян трохи погладшав і міг собі дозволити в них хіба що стояти. Та й то втягнувши живота. Коли сідав, шви мало не тріщали, а в паху було так тісно, що кров приливала до голови. Не можна було всидіти. Але в певному розумінні це був його робочий одяг, прикид, у якому він почувався sexi-trendy-cool. А в його професії оце sexi-trendy-cool становило сутність буття. Ципріян замовив коктейль із надією, що алкоголь трохи притупить неприємні відчуття.

Чувак, що сидів поруч, голосно проковтнув слину і з помітним зусиллям продемонстрував щось схоже на усмішку. У цій вимушеній гримасі передусім було німе прохання людини без копійки, котра не може собі дозволити навіть найдешевшого алкоголю. Ципріян дуже добре знав цей різновид надокучливих завсідників барів, таких собі стерв’ятників, які ціле життя просиджують за стійкою. З’являються перед самим відкриттям, нетерпляче переминаються з ноги на ногу, сподіваючись, що бармен для почину щось їм виставить. А потім, коли сходяться перші клієнти, вдають таких самих, як вони. Але сьогодні якось не щастить. Якщо хтось уже добряче вмазав й на додачу не належить до постійних бувальців, його зазвичай можна ошукати. І тоді в чувака вдалий день, і на світанку охоронець викине його на вулицю в повному вирубоні.

— Я дуже вибачаюсь, ти не міг би почастувати мене цигаркою? Мої щойно закінчилися…

«Та-а-ак, зрозуміло…». Ципріян підсунув нещасному почату пачку, навіть не глянувши в його бік. «Зараз почне мені вішати локшину на вуха про те, як йому щойно життя зіпсували, а потім буде вимагати, щоб йому поставили випити».

— Дякую. — Пухкенький блондинчик помітно пожвавішав, а його куценькі незграбні пальці на диво спритно вилущили з пачки дві цигарки, запихаючи одну в зуби, а другу за вухо. — Мене хлопець покинув…

Ципріян не дозволив утягнути себе в цю гру. Найважливіше пошвидше такого чувака сплавити. Бо такий кліщ як присмокчеться, то капець. Тим часом той затягнувся, випустив дим і зальотно скуйовдив на голові світлі кучерики.

— А ти класний, знаєш? Усі ці сноби, там — він озирнувся на VIP-куточок, звідки долітали писки малоліток і вигуки підстаркуватих ловеласів, — вони ставляться до людини як до покидька…

— Окей, старий, — Ципріян вирішив не подавати йому надій, — ти не з моєї опери. Цигаркою пригостити можу, але на більше не розраховуй.

Чувак швидко закліпав віями. Блін, він і справді виглядав, неначе оленятко Бембі зі своїм проникливим, сповненим смутку, поглядом. Ципріян почувався, як кривдник беззахисних тваринок. Але це тривало недовго, бо його новий товариш, зрозумівши, що зараз нагода вислизне йому з рук, блискавично розпочав атаку:

— Може, поставиш мені випивку, га? Ну, щоб ми розійшлися як друзі…

А побачивши, що той капітулює, негайно уточнив:

— Найдужче я люблю малібу з молоком. І такою зацукрованою вишенькою!

Останнє зауваження призначалося барменові. Розплачуючись за випивку, Ципріян устиг помітити щось, від чого перестав почуватися як лох. Бо він став свідком дивовижної метаморфози: його сусіда склав вуста дзьобиком, пірнув у келих із білою, липкою й солодкою рідиною, а тоді видудлив усе до дна. Переживав таку відчутну насолоду, що довкола його постаті мало не утворився німб, а сам він думками опинився в раю. Ципріянові на мить здалося, що в коктейлі був якийсь наркотик. Тим часом блондинчик смачно облизався, випрямився, як струна, й було помітно, що в нього влилося життя. Ніби йому переливання крові зробили. Зістрибнув незграбно зі стільця й, махаючи на прощання пухкенькою лапкою, жваво подріботів на танцмайданчик. На жаль, при цьому він зачепив Ципріяна, який вихлюпнув «Криваву Мері» просто собі на яйця. І доки блондинчик звивався в ритм пісні Абби «Dansing Queen», паралізований від люті Ципріян дивився, як на його офігенних штанях розпливається велика червона пляма. Позбувшись, нарешті, заціпеніння, він рушив у бік туалетів, аби порятувати бодай частину свого напівутраченого іміджу. Штовхнув перші ж двері й майнув до умивальника.

— О-о-о, у тебе місячні почалися?

Він і на краю світу впізнав би цей неприродний голос із чортовим штучним vibratio. Верена стояла, опершись на велике дзеркало й курила цигарку, устромлену в довгий претензійний мундштук. Вона була ще худіша й жилавіша ніж тоді, коли Ципріян її бачив увостаннє. Довге пряме волосся було настільки туго зібране в кінський хвіст на маківці, що обличчя нагадувало щурячий писок, а з-під блідої шкіри стирчали кістки. «Господи, Боже…, — промайнуло в Ципріяновій голові, — вона ж зараз порветься».

— Припини, я не хочу сваритися, — голосно мовив він. — Краще дай якусь хусточку.

Верена постояла ще мить, придивляючись до Ципріяна з в’їдливою посмішкою.

— Давненько ти ніде не показувався, усі вже думали, що в тебе депресія. — Вона відкрила сумочку від Луї Віттона й простягнула йому ватку, просякнуту якоюсь рідиною. — Але бачу, ти добре виглядаєш, поправився…

«Чорти б тебе вхопили, ти, суха, злостива сука. Я зовсім не дивуюся, що позаочі всі називають тебе Венерою». Ципріян чимраз сильніше тер тканину. Нарешті припинив, побоюючись, що порве собі штани. Пляма виглядала світлішою, проте значно більшою.

— А в тебе що? — запитав він, відчайдушно намагаючись приховати палке бажання зняти з дівчини скальп.

— О-о-ох, знаєш… я така запрацьована. Розпочинаємо репетиції, — кинула вона ніби знехотя, випинаючи кістляве стегно й роздивляючись себе в дзеркалі. — Боже, як я зле виглядаю при такому освітленні.

— Як… які репетиції? — Ципріян затамував подих. Господи, щось відбувається, а він про це не знає. На ньому поставили хрест, він уже труп!

— Ну, знаєш, черговий тур. Цього разу буде скорочена версія. Така собі розминка перед новорічним балом, п’ять пар і короткий курс танцю для звичайних глядачів. Доведеться знову мати справу з якимись незграбами. Я гадала, що тобі подзвонили…

— Е-е-е… у мене навіть часу не було прослухати автовідповідач. Людина не може жити самою лише роботою, треба часом розслабитися. — Він говорив усе швидше, намагаючись не звертати увагу на те, як тремтять його руки. «Чорт, знову те саме! Чому я цим так переймаюся?».

— Не свисти! — гостро перебила вона. — Як даси лад з одягом, підходь до нашого столика. Я тебе познайомлю із продюсером, бо Молодого ти вже знаєш.

І перш ніж він устиг відмовитися, у туалеті залишився тільки аромат її крутих парфумів від Діора. Ципріян нерішуче постояв хвилинку. Окей, заховаємо гордість до кишені й підсядемо до своїх, ще донедавна добрих знайомих. Врешті хай там що, а він є одним з танцюристів. Вирішив бути чарівливим, розкутим і дотепним. Коли приглушені лампочки в залі замиготіли, інстинкт нагадав про себе. Його постать автоматично випросталася, сідниці напружилися, а лопатки звелися докупи. Він швидко начепив на носа свої круті темні окуляри й знову перевтілився в Джона Траволту. Та щойно наблизився до столика, уся впевненість відразу його полишила, а в горлі щось стиснуло. Ципріян стояв, чекаючи, доки хтось запросить його помахом руки, помітить, заговорить. Першим відреагував Молодий.

— Ти ба, наш ветеран… Щось тебе давно не видно? Що я бачу, у тебе проблеми із сечовим міхуром? — Він знущально дивився на підсохлу, але досі помітну пляму.

Решта й собі підпряглася до кпинів, і Ципріян відразу перетворився на блазня, з якого можна безкарно посміятися, поплескати по щоці й полестити власному «еґо». Що йому залишалося робити? Він швидко увійшов у роль.

— Якась лялечка вперлася, що візьме в мене в рот у нужнику, — легко кинув він.

— Га-га-га-га! — Гладкий чувак, натоптаний баблом, гепнув його щосили по спині, так що Ципріян похитнувся й упав на вільний стілець. — Так тримати, брате! Як тебе звуть?

Відчув, що в горлі пересохло. Ще два-три роки тому йому не доводилося нікому представлятися. Намагався не дивитися на Молодого, якого ця ситуація вочевидь веселила.

— Ну, скажи панові, хто ти такий, зіронько.

«Шмаркач цинічний. Він уже настільки зіпсутий, що йому залишається втопитися у власному гівні».

— Вальді, це ж Ципріян Влодарчик. — Повиснувши на плечі свого нового хахаля, Верена нарешті змилосердилася. — Я виграла перший тур, коли ми танцювали з ним у парі.

— Ми виграли, — уточнив Ципріян, накинувши на спину піджака й ухопивши Верену за кощаву дупу.

— Я тепер робитиму наступний. Це буде шоу, якого ще ніхто не бачив. Ромек хоче це знімати. Ну, але ми вже збираємося. Подзвони до мене, ми ще не закінчили набір.

І, ущипнувши Ципріяна за щоку, тицьнув йому візитку. Тоді заграбастав Верену і, прокладаючи собі дорогу величезним черевом, тимчасово зник із Ципріянового життя.

— Я теж ушиваюся. Преси немає, кінець забави. — Молодий швидко підвівся, а за ним і решта.

Ципріян залишився сам. Він почувався, як скунс, котрий смердить, і від якого всі втікають. Проте він помилявся. Залишалася ще одна особа, яка про нього не забула.

— От і добре, що вони собі нарешті пішли, еге ж? Хіба ж це твої справжні друзі, — почувся знайомий голос. — Замовимо собі малібу?

Ядзька з полегкістю зачинила за собою двері кафе, полишаючи всередині галасливу компанію. Уже за порогом до неї долинали драматичні запевнення Гуця, що він не гратиметься в літаючі бойові пиріжки. Але протягом найближчих двох годин це вже не її проблема. Нехай Уля сама розплутує цю карколомну дилему. Щиро кажучи, вона підкинула сина подрузі, хоча не була цілковито впевнена, що піде на зустріч.

Коли дівчата в п’яному запалі надіслали заявки на танцювальний конкурс, жодна з них не припускала, що цей необдуманий крок матиме якісь наслідки. І вже напевне їм не спало на думку, що з-поміж них трьох на кастинг запросять саме її. Позавчора Ядзя знайшла під купою несплачених рахунків конверт із датою співбесіди й запанікувала.

Пропозиція з’явилася саме тоді, коли Ядзя роздумувала над пошуками спонсора в інтернеті. На жаль, усі потенційні кандидати очікували від неї вишуканих сексуальних послуг, надаючи перевагу садо-мазо. Проте секс — то було останнє, чого прагнула Ядзя. Окрім того, перспектива побачити якогось мужика із целофановим пакетом на голові й сарделькою в цікавому місці викликала в неї швидше почуття глибокого смутку, аніж еротичного збудження. Здавалося, що вона не має іншого виходу, окрім як погодитися на химерні віщування долі. Проте все було не так просто.

Рішенню передувала бурхлива дискусія в колі подруг. Сара гарячково переконувала, що за гонорар Ядзька зробить ремонт у своїй квартирці, а може, їй навіть удасться приєднати собі частину сходової клітки й облаштувати Гуцеві окрему кімнату. Уля, позбавлена матеріальних проблем, радила заінвестувати в новий бюст і ліпосакцію в порядній клініці. Зрештою, неважливо, чий аргумент виявився вирішальним.

Коли Ядзя дочалапала до скляної будівлі одного з комерційних телеканалів, у неї вже підгиналися коліна. Усередині їй довелося пройти крізь електронний металодетектор, відбути перевірку рентгеном умісту сумочки, легень і шлунка, після чого Ядзя подалася до ліфта. Там стояла найбільша зірка каналу — популярна ведуча вечірньої програми. У житті вона виявилася якась заморена, низенького зросту й узагалі суцільне нещастя. Ядзя негайно пригадала собі десь почуте правило, начебто телекамера додає мало не сім кілограмів. Тобто якщо вона сама опиниться перед нею, то напевне не поміститься в кадрі. Зірка, усміхаючись, засліпила її блиском своїх зубів і відразу вийшла, а Ядзя поїхала вище поверхом. У коридорі вона вже була свято переконана, що прийшла сюди даремно. Біля зали, де мала відбуватися співбесіда, сиділи ті, кому було призначено на сьогодні. Якщо говорити про розміри, середній вік і загальне, так би мовити, нехтування засадами гламуру, то Ядзя прекрасно вписувалася в… чоловічу популяцію. Троє мужиків з невеликою надвагою забилися в куток, гризучи там нігті й так само, як вона, справляли враження загублених у часі й просторі. А от жінки навпаки. Захопили всю підлогу, де розтягували свої пружні м’язи, не зойкнувши при цьому жодного разу, ніби замість кісток усередині них мали якийсь гель. Від побаченого Ядзю аж замлоїло. Кожна із жінок спокійно могла бути її донькою й кожна могла б двічі обкрутити собі довкола талії Ядзину спідницю. Ще й залишилося б трохи.

Проте зараз усі, незалежно від статі, з подивом глянули на неї, мимоволі оцінюючи. Цей німий сигнал сприймався аж надто очевидно. Ядзю негайно дискваліфікували, а кандидати на роль партнерів у танці полегшено зітхнули. Однією менше. У глибині душі Ядзя з ними погодилася. Упевнена, що комісія її тут-таки відфутболить, вона зайшла на співбесіду, віддавши у дверях свій номерок якійсь молодій жінці, мабуть, асистентці продюсера. За столом сиділо троє людей: підтоптана прима (котра навіть, як помре від старості, то й так буде привабливіша, ніж Ядзя), мужик в окулярах з товстими скельцями, який щохвилини сякався, і хлопець у червоному береті, котрий вочевидь неймовірно нудився.

— Ну, добренько, щоб не гаяти часу, розкажіть нам швиденько щось про себе. Розумієте, такий коротенький brief, а тоді перейдемо до показу танцю. — Окулярник змагався з нежитем. Ядзя ладна була заприсягтися, що він мріє опинитися в ліжку з аспірином й улюбленою м’якою іграшкою.

— Так, так, неодмінно, це ж суть нашого кастингу, — екзальтовано вигукнула підстаркувата хореограф. — Танець — це як шепіт, що веде тебе життям…

— Окей, це ми вже чули, — нечемно перебив її хлопець у береті, причому хореограф несхвально викривила вуста, наквацяні червоним так сильно, що сліди помади помітні були на зубах.

— Закругляймося, бо я спав дві години. — Хлопець потягнувся, демонструючи під куцою сорочкою голий, порослий темним волоссям, живіт.

Ядзя раптом збагнула всю абсурдність ситуації: вона, втомлена життям жінка, стоїть зараз, неначе рабиня на базарі, щоб невдовзі вислухати нищівну критику сучасних торговців живим товаром. Тільки й того, що одягла нині парадний ліфчик. Тримала його в шухляді задля особливого випадку, але чимраз частіше відчувала, що ним стане її власний похорон. На горизонті навіть не пахло якимсь хвилюючим романом. Востаннє мужчина торкався її на безкоштовній консультації окуліста, коли зазирнувши Ядзі глибоко в очі, швиденько обстежив її на предмет катаракти.

Хлопець у береті безсоромно колупався в пупку. Єдиною особою, яка виявляла до неї інтерес, була молода асистентка, що підбадьорливо усміхнулася. Решта присутніх демонструвала завзяття кріпака на панському полі. Ядзя глянула на окулярника, який марно змагався зі спухлим носом, і раптом у ній щось прокинулося. Раз козі смерть. Якого лиха жінці з таким життєвим багажем тремтіти перед купкою тупих мучителів? Зрештою, йдеться не про життя, це вам не російська рулетка! Скинула чоботи, жбурнула їх аж попід стіну й виплуталася з бавовняної хустини гнітючого сірого кольору. Відразу почулася менш вільно, хоча мало бути навпаки. Правду кажучи, вона трохи запанікувала, а її загартована душа заховалася ще глибше. І щоби приховати свою повну беззахисність, Ядзя заторохтіла, не даючи нікому й словечка вставити. Розповідала про себе, про Густава й художні проекти, щомиті впадаючи в зайву екзальтацію. Намагалася не звертати увагу на червону пляму, яка несхвально похрокувала. І що довше старалася не дивитися, то більше була переконана, що кожне її слово обертається проти неї.

— Ні-і-і, ну це повна лажа… Слухай, дівчино, давай трохи жвавіше. Наші глядачі не хочуть дивитися на мамашу у відчаї, вони хочуть бачити сексі-тьолку. Можеш бути сексі-тьолкою?

Той, що в береті, націлився на неї своєю мобілкою й зачепився поглядом за груди, які були надто очевидним підтвердженням явища гравітації. І Ядзя відразу зрозуміла, що він узагалі позбавляє її права на існування. Вона не вписувалася в його уявлення. Вона більше нагадувала білу мишку з п’яних галюцинацій. І тоді її з голови до п’ят сповнив упертий бойовий дух. У ній зростала якась внутрішня незгода з такою бездушною оцінкою. Нема чого розглядати її, немов якусь річ, як товар, позбавлений будь-яких почуттів, власної гідності, права на власне шаленство. Якщо вже осоромитися, то принаймні не поступитися принципами!

— А тепер… — рішуче промовила вона, дивлячись хлопцеві просто в очі. — А тепер я буду ще жахливіша і… танцюватиму.

— О-о-о… — пожвавішала хореограф.

І вже зовсім забувши про гальма, Ядзя ушкварила вогнистий, жахливо-неймовірний танець, виспівуючи на повну горлянку «This Will Be» Наталі Коул. Вона інтуїтивно відчувала, що її внутрішня система самоконтролю відмовила, проте в цій пісні крилася якась незбагненна енергія й щоразу, коли вона звучала, то Ядзя втрачала контакт із реальністю. Так сталося й цього разу. Її виснажене стресами тіло рвонуло в танець, порушуючи всі фізичні закони, а накопичене за останні дні напруження вибухнуло, як новорічна петарда. Вона почула себе легкою й усередині настільки очищеною від шлаків, що наприкінці обдарувала комісію напівбожевільною усмішкою. З рота стирчало волосся з рештками рудої фарби на кінчиках, під час танцювального екстазу воно вивільнилося від гумки й тепер пасма стирчали в різні боки. На жаль, її ентузіазму ніхто не поділяв. Усі сиділи як запаморочені, ніби їх обухом гепнули.

«От чорт, я таки перестаралася», — подумала Ядзя.

Продовження цієї ідіотської сцени не очікувалося, тож Ядзя швиденько позбирала свої лахи і, ніби ще не досить осоромилася, дурнувато вклонилася на прощання. Упевнена, що вона повністю скомпрометувала себе, Ядзя кулею вилетіла зі студії.

— Це повний капець! — Хлопець у береті закурив цигарку. — Вона абсолютно безнадійна!

— Саме тому ми мусимо її взяти, — підвів підсумок окулярник і вибіг за нею.

Він упіймав Ядзю останньої миті, втиснувши ногу між двері ліфта, що саме зачинялися.

— Я режисер, ви повинні бути в програмі. Ви така… непередбачувана.

Ядзя слухала його, дивилася в палаючі очі й роздумувала, хто тут з них справді ненормальний. Чувак тішився, як патологоанатом, на столі якого опинився ще теплий небіжчик. Треба було швидко прийняти рішення, чи хоче вона, аби її нутрощі виставили на телебаченні. Щоб могти сказати глядачам: «От, будь ласка, це моя печінка, оце — стравохід, беріть його всі та їжте».

— Нічого не вийде, я не дозволю нікому порпатися в моїх бебехах. Пішли ви всі.

Окулярник ламав голову, як її зупинити. Бо ж ніхто нормальний не відмовляється від такої пропозиції, люди ладні одне одного вбити, щоб їх на мить показали по телебаченню. Але ця баба точно була прибацана. А йому, втомленому роками одноманітної роботи, обов’язком створення одного й того самого формату, якраз потрібні були такі навіжені. Він безпорадно дивився, як тепер одна з них вислизає йому з рук.

Дорогою зі школи Густав зайшов на базарчик, де торгували українці.

— Що ти хотів купити, хлопчику, га? — запитався продавець.

Едзьо попрохав його, аби він купив машинку для вишень, маленький хитромудрий пристрій для вибирання кісточок, завдяки якому робота посувалася швидше. Вони вже тиждень, як увихалися на дачі коло варення. Дерева, що їх Едвард старанно доглядав, вродили на диво. Тож протягом якогось часу старий і малий сиділи над відрами вишень і в перервах між формуванням Гуцевих м’язів віддавалися тихому, монотонному мистецтву витягання кісточок.

Досить швидко виявилося, що це заняття підходить обом більше, аніж виснажливі вправи, що мали підтягнути хирляву статуру восьмилітнього хлопця. Неквапний Гуцьо просто не встигав за швидкими боксерськими фінтами, динамічним обміном хуками, лівими простими, свінгами й необхідністю тримати захист. Що стосується Едварда, він теж волів менш утомливі заняття. У його віці тиск стрибав, а серце постійно зривалося в галоп, у результаті чого старий комуніст Едзьо викликав священика для останнього причастя. Жодного разу, коли життя опинялося під загрозою, він не міг примусити себе викликати «швидку». Від самої думки про те, що решту сил доведеться призначити на словесну баталію з диспетчеркою, його вуса сумно опадали. Окрім того, хвороблива несміливість, його споконвічна біда, що перекреслювала шлях до кар’єри, навіть зараз, на пенсії, не дозволяла боротися за свої права. Тому він мовчки страждав, мовчки програвав, мовчки, потаємно нещасливо кохав, не сподіваючись на взаємні почуття. Проте зараз йому полегшало, бо вечорами він сидів із дивакуватим, мовчазним хлопчаком, і попри те, що часом його чорти брали, бо малий був таки добряче мішком ударений, це все ж був її син. Її.

Густав звик до цих щоденних відвідин. Полюбив Едварда за те, що старий не розбалакував багато та й від нього не вимагав, аби Гуцьо сповнював помешкання безугавним тріскотінням. Полюбив сірникові забавки літнього дивака й спільне приготування із фруктів смачнющих джемів, про які він досі лише читав у «Дітях з Бюллербю». Щоправда, від цього руки ставали криваво-червоними, зате принаймні, не доводилося марно стирчати в себе нагорі. Його мати майже весь час спала. Коли Гуцьо виходив уранці до школи й коли повертався звідти, його зустрічала така сама пронизлива тиша, від якої завмирало серце. Він боявся її, бо коли мама стільки спала, то завжди була нещасливою. А коли вона була нещасливою, світ більше не здавався безпечним.