Сповідь суперниці

Розділ 1 Бертрада

Січень 1131 року

Я завжди знала, що можу домогтися всього, чого забажаю.

Звісно, я не була настільки наївною, щоб не розуміти — аби отримати жадане, слід докласти чимало зусиль, та й не все приходить відразу. Але в одному можу заприсягтися — я в житті не зазнавала поразки. Це давало мені підстави пишатися собою, ходити з високо піднятою головою, анітрохи не соромлячись свого походження.

Так, хай і незаконнонароджена, але я ще й принцеса Нормандська. Бо ж мій батько — сам Генріх І Боклерк, герцог Нормандії і, більше того — король Англії. Щоправда, в Англії я бувала рідко, жила переважно в континентальних батькових володіннях. Я — «дитя двору», дівча, яке зростало в королівському оточенні, незаконнонароджена принцеса, і хай би хто спробував сказати мені у вічі, що я лише одна з численних байстрюків мого велелюбного татуся!

Мати моя давно померла. Я не пам’ятала її зовсім, знала тільки, що була вона вдовою нормандського лицаря і якось одного разу звернулася з проханням до короля, а вже Генріх Боклерк рідко проходив повз даму, яка впала йому в око. Так я й з’явилася на світ, одна з безлічі його позашлюбних дітей. Та до мене батько ставився з особливою ніжністю, бо я рано осиротіла, і нам із нянею Маго дозволено було жити при дворі. Я з дитинства ввібрала в себе атмосферу інтриг та палацових таємниць, навчилася в них розбиратися і використовувати собі на благо. Інтриги! Ніщо так не бентежило мене. Я любила таке життя. 0, я швидко навчилася розпізнавати свій зиск і нікому б не дозволила себе скривдити.

А нещодавно мене посмів образити сам примас[1] Англії архієпископ Кентерберійський. Цей піп прилюдно засудив мою звичку туго затягувати шнурівку сукні, заявив, що я над міру підкреслюю переваги своєї статури, виставляю на загальний огляд кожен вигин тіла, бентежачи тим самим уми чоловіків і наводячи їх на плотські помисли. Так, наче чоловіки не думають щодня про вдоволення плоті! Та ще в’їдливо зауважив, що нічого іншого й не варто очікувати від дівиці, матір’ю якої була одна з повій короля, а імені її Генріх уже й не пригадає.

Ну як стерпіти таку образу? І я показала, що зможу помститися навіть головному церковнику Англії.

Хто сказав, що церква поза королівською юрисдикцією? Принаймні, не в такого монарха, як мій батько. Генріх І тримав усіх цих довгополих у кулаці, й що б там не віщав Рим, жодна церковна постанова не вступала в дію, допоки батько її не схвалював. Окрім того, будь-який церковник був ще й королівським підданцем. Довелося зібрати інформацію про архієпископа, і з-поміж іншого з’ясувалося, що він надзвичайного прихильно ставиться до саксів, брутального племені заколотників, що його вогнем і мечем скорив мій грізний дід Вільгельм Завойовник.[2] А примас не тільки заступався за них, але й приховував від короля їхні витівки, «заминав» скандали. Чи варто було довідатись про це королю? Безперечно. І тут уже я постаралася подати все так, що примас вигляд мав мало не заколотника.

Нагородою мені стала просто чудова сцена: король завдав святенникові добрячого прочухана, насамкінець же звелів полишити двір, узятися до справ духовних і не пхати свого носа в чуже просо.

Присоромлений архієпископ Кентерберійський поквапливо вшився, але перш ніж він поїхав, я доклала всіх зусиль, аби йому стало відомо, хто саме доніс на нього. Його останній осудливий погляд подарував мені кілька митей тріумфу. Не менше тішило й те боязко-шанобливе ставлення до мене всіх навколо; вони зрозуміли силу мого впливу на батька. Бо я була Бертрадою Нормандською… або, якщо бажаєте, Англійською. Так належало звати мене доти, поки не вийду заміж і не візьму чоловікове ім’я.

Питання заміжжя для мене, як і для будь-якої дівиці шляхетної крові, важило чимало. Я була честолюбна й не вийшла б ні за кого, хто б не підніс мене до рівня справжньої пані з гідним титулом. А чому б і ні? Сам Вільгельм (мій дід по батькові) народився від позашлюбного зв’язку герцога Роберта Диявола й доньки чинбаря Арлетти. А таки став королем! Мої незаконнонароджені брати Роберт, Реджинальд і Бодуен — могутні вельможі Англії. Перший має титул графа Глочестера, другий Корнуолла, а третій — Девоншира. І, трісни моя шнурівка, я не бажала меншого.

Батько дав мені зрозуміти, що я багата наречена: мій посаг становить п’ять тисяч фунтів, тобто стільки, скільки колись залишив моєму батькові Вільгельм Завойовник. І Генріх Боклерк зумів стати королем. Корони мені не домогтися — хоча б тому, що я жінка і незаконнонароджена донька. Я це розуміла, але так чи інак хотіла стати справжньою пані. У мої двадцять два я це вже чітко усвідомлювала. А раніше… Вити хочеться, як згадаю, скількох помилок я припустилася. Проте я не втрачала надії. Адже, окрім п’яти тисяч посагу, не варто забувати, що я красуня.

Про це говорили мені не тільки люстерко й моя улеслива Маго, але й погляди чоловіків. Так, я знала, що вродлива. У мене блискучі темні очі кольору стиглої вишні та золотаво-смаглява шкіра, як у східних красунь. Про таких із захопленням розповідають паладини, які повертаються зі Святої Землі. Цей золотавий відтінок додає мені, нормандській дівчині, особливої екзотичності. Зріст у мене високий, царственний, а статура… Чоловіки задивляються мені вслід, і я знаю — їм є на що подивитись! Пояс, який перехоплює стан, я затягую не більше, як на сімнадцять дюймів. Стегна в мене широкі, а груди… Як сказав цей бридкий архієпископ, «наводять на плотські помисли». Обличчям я вдалася у батька-короля, воно в мене трішки сухорляве, зі впалими щічками, а рот… Як на мене, дещо тонкогубий. Жорсткий, як каже мій кузен Стефан Блуаський. Але це справжній рот нащадків Завойовника.

Головна моя окраса, понад усякі сумніви, — волосся. Розкішне, з дрібними кучерями, й таке густе, що нянька Маго не один гребінь зламала, розчісуючи його. З першого погляду може видатися чорним, але це тільки в півмороку склепінь. На світлі ж у ньому помітно поблискує мідь — та це далеко не рудизна, а шляхетний червонястий відтінок. Придворні поети, складаючи балади на мою честь, так і не змогли точно визначити колір волосся: хто порівнював його з відблиском смолоскипів у сутінку, хто з дорогоцінним червоним деревом. Та всі одностайні в тому, що мої кучері незвично прекрасні. Тому я й не люблю накривати їх ні вуаллю, ані накидкою. Ну, хіба коли цього вимагає етикет. У церкві, скажімо.

Звісно, така красуня, до того ж, королівська донька й багата наречена, цілком може розраховувати на блискучу партію. При цьому я дотепер не заручена, а в такому віці вже просто непристойно ходити в дівках. Скажімо, сестра моя Матильда, щоправда, законнонароджена принцеса, вже двічі стояла перед вівтарем. Уперше в дванадцять років, і чоловіком її був сам імператор німецький Генріх V. У двадцять три вона вже овдовіла, а в двадцять шість обвінчалася вдруге з юним графом Анжуйським Жоффруа. Матильда стала графинею Анжу, хоча її й далі називають імператрицею. Мене це жахливо дратує, але я втішаюся тим, що живе вона з хлопчиськом Анжу, як кішка з собакою. І не дивно — з її пихою, тим більше, що вона ще й на десять років старша за чоловіка. Якщо відверто, я рада, що стосунки в них не складаються, бо я безбожно заздрю Матильді. Двічі виходила заміж, двічі ставала господинею цілого краю! Але про мої заздрощі знала тільки віддана Маго. З Матильдою я — сама лагідність. Адже її безмежно любив Генріх (і на це були причини). У мого батька-жеребця понад двадцять байстрюків і тільки одна законнонароджена донька Матильда. Був у нього й син, спадкоємець принц Вільгельм.

Але одинадцять років тому він загинув. Корабель, яким він із друзями плив Ла-Маншем, затонув, і ніхто звідтоді не бачив мого батька веселим. Адже тепер його єдиною законною дитиною є лише Матильда. І це попри двадцять інших дітей — зі смугою на гербі ліворуч![3]

Був час, коли і я сподівалася стати англійською королевою.

Ще коли батько не оговтався після втрати принца Вільяма і велися розмови про те, хто ж успадкує корону, багато хто схилялися до думки, що Генріх зробить своїм правонаступником небожа Теобальда Блуаського. Теобальд був старшим сином батькової сестри, графині Аделі, доньки Завойовника, яка вийшла заміж за графа Блуа. Спочатку всі ці балачки мене мало хвилювали, доти, поки Теобальд не прибув до двору і не почав приділяти мені уваги. Тоді мені було вже п’ятнадцять, мої груди та стегна оформилися, тож Теобальду було на що подивитись. Я зрозуміла: інтерес імовірного спадкоємця може стати мені в пригоді та піднести на англійський трон. І я всіляко заохочувала залицяння шляхетного кузена і майже домоглася свого. Майже… Бо виявилося, що він уже заручений із донькою герцога Каринтського. А заручини в наш час прирівнюються до святості вінчання. Але я не втрачала надії, адже живучи при дворі, не раз чула, як розривалися такі угоди заради політичних інтересів. І я б домоглася свого, якби не втрутився мій другий кузен, брат Теобальда — Стефан.

Ми зі Стефаном одне одного не зносили. Цього тюхтія послала до двору Генріха його честолюбна матуся Адель, і король віддав у володіння йому графство Мортен. Мене розлютила така батькова щедрість, я ревнувала його до Стефана і, якби в мене був хоча б найменший шанс, постаралася б показати його в невигідному становищі. Але попри все слухняний хлопчик Стефан залишався королівським мазунчиком. Саме він, дізнавшись про Теобальдові почуття до мене, поквапився донести про все цій зміюці Аделі. Закінчилося скандалом. Владна Адель забрала сина і змусила одружитися, а мене майже на цілий рік запроторили в монастир.

Монастир! Іще те місце! Незліченні заборони, нескінченні пости і служби. Смиренність, смиренність і знову смиренність! Зі мною, королівською донькою, поводилися на крихту поблажливіше, ніж зі звичайною пожилицею. О, це був жахливий рік, і повернувшись до мирського життя, я точно знала, що зроблю все можливе, аби ніколи більше не опинитися за стінами обителі. Мені шкода було бідних самітниць, тож я ніяк не розуміла, як можна прийти туди з власної волі. З монастиря я винесла таємну зневагу до жінок, які відмежувалися від світу, і виразну симпатію до священнослужителів. Однак священиків тільки вищого рангу. Абати, прелати, єпископи — особливо молоді, вчені, не спотворені лицемірством і святенництвом, котрі граційно носили дорогі сутани — мені дуже навіть подобалися.

Невдовзі після повернення з монастиря я припустилася жахливої помилки. Я закохалася. І в кого! Воістину Блуаський рід був для мене фатальним. Прагнення одружити на собі Теобальда, ворожість до його брата Стефана… і пристрасне кохання до їхнього молодшого брата абата Генрі. Я побачила його, коли приїхала в Руан. Чарівному, освіченому, чемному Генрі було не більше тридцяти. А з якою гідністю носив він свою гаптовану сутану, якими ароматними притираннями пахло від нього і які персні виблискували на його пещених пальцях! Моє серце втрапило в полон. Я була дурепою, бо сама прийшла до нього, стала його коханкою.

Щоправда, вже після першої нашої плотської близькості я прозріла. Ніч з чоловіком не принесла мені задоволення, мені було боляче і зле. Мені було неприємно. Те, що чоловік робить з жінкою в ліжку — огидно! Він просто робить їй боляче, принижує її, використовує. І про що тільки співають трубадури в своїх сумних баладах, а дурненькі дами, закотивши очі, їх слухають! Флірт, побачення, залицяння, коли чоловік хоче вас і зізнається в коханні — це ще б нічого. А як приємно бути обраницею лицаря, коли вам присвячують перемогу на турнірі, борються заради вас. Але ліжко! Лежати придавленою, обслиненою, чути сопіння і хрип… Б-р-р!

Наступного дня я бачити не могла обожнюваного раніше святошу. Генрі Блуа був наляканий моєю холодністю. І це хоч трішки мене втішило. Бо я розуміла: Генрі що не день очікує висвячення в сан абата одного з найбільших монастирів Англії, абатства Гластонбері. І якщо король довідається, що небіж-священик збезчестив його доньку… Словом, я раптом зрозуміла, що маю неабияку владу над Генрі. Мені смішно було бачити, як він і його зарозумілий братик Стефан підлещувалися до мене, благали тримати все в таємниці. Вони були цілком у моїх руках.

Хоча спочатку я й побоювалася, що завагітніла. Наївний переляк дівчини, котра вперше опинилась у такій ситуації. З моїми місячними кровотечами були проблеми: у мене постійно траплялися затримки. Отож, кілька тижнів страху — і я навіть звернулася до Стефана з проханням знайти мені вмілу повитуху. Той вжахнувся — король саме почав переговори про мій шлюб із принцом Фландрії Вільямом Іпрським.

Вільям теж був незаконнонародженим, однак, як чоловік, мав шанс отримати спадщину. Мабуть, він мені навіть подобався, не менш приваблювала й ідея стати графинею Фландрською. Але я була тоді так налякана ймовірною вагітністю, що майже уникала нареченого.

Та незабаром усе стало на свої місця, я заспокоїлася і поводилась набагато люб’язніше, попри дотепер присутній страх від думки, що, ставши дружиною, я зобов’язана дозволяти чоловіку робити зі мною це… Але ж подружніх обов’язків інколи можна й уникнути. Он чула я, моя сестра Матильда навіть на клямку защіпається, коли не хоче підпускати до себе Жоффруа. А сама роз’їжджає в товаристві вродливого лицаря-охоронця, ще й хрестоносця. Я її розуміла. Та й віддавати перевагу не законному чоловікові, а лицарю — це було так куртуазно, так модно! І наявність залицяльника аж ніяк не передбачала обов’язкової плотської близькості з ним, але дарувала такі хвилюючі відчуття! Мені це завжди подобалося, я повсякчас прагла, щоб мене постійно оточували чоловіки. А ревнощі нареченого викликали в мене справжній захват.

Однак невдовзі заручини з Вільямом було розірвано. Фламандці обрали своїм правителем іншого спадкоємця, й усі переваги, які б дав Генріху цей шлюб, зникли. Вільям став просто одним із позбавлених спадщини лицарів, яких і без нього чимало було при дворах Європи. І я одразу втратила до нього інтерес.

Хто наступний?

Претендентів знаходилося чимало. Строгий Валеран де Мелен, нудний, як хоровий спів, Вільям Суррей та багато-багато інших. Час минав, наречені змінювалися. Але мене це влаштовувало, навіть розважало. Я ж бо знала, що без чоловіка не залишуся. А поки весело проводила час у постійних переїздах із двором, брала участь у великих ловах, отримувала запрошення на турніри, інтригувала, кокетувала, заводила знайомства. Я почувалася найчарівнішою і найбажанішою жінкою при дворі. Мабуть, популярнішою за мене була тільки королева Аделіза, та й то завдяки короні. Батько одружився з нею вже після смерті спадкоємця — але прорахувався. Аделіза виявилася безплідною, мов пустир. У короля часом з’являлися діти від випадкових зв’язків, але вони залишалися байстрюками, а законного спадкоємця досі не було. І при дворі сушили голову, до кого ж перейде корона Англії. Одним із претендентів вважався улюблений незаконнонароджений син Генріха — Роберт Глочестер. Мене б це влаштувало, адже з Робертом ми були в приятельських стосунках, і в заплутаних інтригах двору я завжди залишалась на його боці.

Другим вважали Теобальда, бо він був першим із онуків Завойовника по чоловічій лінії. Подейкували навіть про другого з небожів Генріха, його улюбленця Стефана, якому Генріх часто давав доручення в Англії. Батько вочевидь ставився до нього прихильно, навіть посватав до однієї з перших наречених Європи Мод Булонської, родовід якої сягав ще часів Карла Великого. Проте Стефан радше підтримував партію старшого брата — Теобальда. Як і Генрі, моє колишнє кохання, а нині вже єпископ Вустерський, котрий хитро вербував серед церковників прибічників Блуаського роду.

Цікаво, що вирішить король? Мене так і крутило у вирі придворних інтриг, коли я раптом довідалась… Так, мій батько був самовпевненою людиною, тому й зважився на такий нечуваний крок, призначивши своєю спадкоємицею Матильду. Жінку поставив вище за чоловіків.

На жаль, Матильда дійсно була законною спадкоємицею і досі мала титул імператриці. А тепер вона стане королевою Англії і герцогинею Нормандії, хоча й уже була графинею Анжуйською. Усе їй, їй, їй… Єдиною втіхою для мене були негаразди в її родині. А батька вони непокоїли. Анжуйський дім завжди був ворогом Нормандії, і Генріх розумів, що багатьох його нормандських підданих обурить, що ставши їхньою господинею, Матильда нав’яже їм свого чоловіка Жоффруа. А щодо Англії, то я погано знала цю частину батькових володінь. Ця країна здавалася мені дикою і абсолютно не схожою на батькову вотчину, яка змирилася з тим, що нею правитиме жінка.

Якось, під час однієї з наших нечастих бесід із батьком, я натякнула йому на це. Батько посміхнувся, похвалив мій державний розум, чим несказанно полестив мені. Потім, спохмурнів і пояснив, що залишити все Матильді — єдиний шанс для нього зберегти на троні Завойовника свою плоть і кров.

— Що ж стосується заколотів, то я залишаю Матильді покірне королівство, приборкане моїм мечем і волею. І я змушу всіх підданих заприсягтися імператриці Матильді, поклястися на хресті. А коли вона народить синів, ті поділять між собою і Нормандію, і Англію, і Анжу.

Я таки наважилася спитати, чому він такий упевнений, що Матильда народить стільки синів? Їй уже двадцять сім, вона вдруге вийшла заміж, але дотепер жодного разу не завагітніла.

Король якось дивно глянув на мене, але промовчав. І цього вистачило, щоб я відчула запах інтриги і почала власне розслідування.

Серед постійних шанувальників був один, кому я дозволяла на турнірах піднімати зброю на мою честь, — Гуго Бігод. Гарний боєць, зухвалий дотепник, і були в ньому якісь злість і дикість, що їх мені подобалося приборкувати. Гуго був привабливим юнаком. Стрункий, рухливий, з коротким білявим волоссям і колючими синіми очима. Часом він насмілювався обіймати та цілувати мене, але більшого я не дозволяла. Адже Гуго був простим лицарем, володів землями в Англії, у графстві Саффолкшир, зате його батько був наближеним до короля і вважався стюардом двору. Саме через нього Гуго й дістав для мене новину. Та ще й яку…

Виявилося, що той вродливий Матильдин охоронець-хрестоносець просто зробив їй дитину і накивав п’ятами. Матильда в належний час народила позашлюбну дитину, яка невдовзі померла, і це мало не спонукало Жоффруа вигнати її з ганьбою. І король Генріх, передаючи доньці право успадкування, не тільки залишав на троні свою плоть і кров, але й рятував Матильду від безчестя. Вона б, поза сумнівом, знеславила рід, якби цей шлюб завершився ганебним розлученням. Тепер Жоффруа пробачить їй усе: завдяки дружині він отримує права одразу на дві корони — королівську і герцогську.

Усе це неабияк мене розважило. А як я тріумфувала, спостерігаючи, якою похмурою і блідою була Матильда під час церемонії присяги, коли перші вельможі Нормандії та Англії клялися підтримати її права, зберегти їй вірність, як спадкоємиці Генріха І! Стефан і Роберт Глочестер навіть посварилися прилюдно, не бажаючи поступитися один другому першістю складання присяги. Ці двоє завжди недолюблювали один одного, постійно сперечалися. Але Матильда… Ах, трісни моя шнурівка! — але ж сестричка виявилася не ліпшою за портову повію і тільки тому, що народилася в королівських покоях, може так зарозуміло зводити голову і величаво простягати руку для поцілунку.

І ще мене потішило те, як споганіла сестра. Загалом її визнавали красунею. Зросту, щоправда, вона була невисокого, але струнка, з яскравими вустами, блакитними очима і довгим рудим волоссям, що спадало до самісінького пояса з-під блискучого ободу корони. Ця рудизна притаманна всім нам, нащадкам Завойовника. У моєму темному волоссі вона мала значно цікавіший вигляд. А в Матильди волосся було каштаново-руде. І його яскравість дещо притлумлювала і блідість її, і темні кола під очима. Вона дійсно схожа була на жінку, котра, якщо й не тяжко перехворіла, однак щойно оговталась після пологів. І я не відмовила собі в приємності посолити рани душі її, коли ми опинилися сам—на—сам. Спочатку, звісно, я обіймала і цілувала Матильду, а потім із найбезневиннішим виглядом поцікавилася, хто в її почті той красень-хрестоносець, про якого ходять чутки як про її найвірнішого лицаря?

Я помітила, як здригнулася Матильда і нервово стисла біля горла хутро накидки.

— Його звуть Гі де Шампер, сеньйор Круельський, — хрипко мовила вона. — Він виявився зрадником, його шукають і за його голову призначено винагороду.

— Ах, ах! — скрушно похитала я головою. — Невже його так складно спіймати?

Матильда задерикувато посміхнулася.

— О, він невловимий. Його землі в Англії, у графстві Шропшир, але навряд чи його там знайдуть. Він — як вітер. А хіба спіймаєш вітер?

І про що вона тільки думала в найвизначніший день свого життя? Ні, я не розумію свою зарозумілу сестру.

Втім, як би не складалися справи в політиці, більше мене хвилювала власна доля. Я час від часу була з кимось заручена, але зазвичай із цього нічого не виходило. То батько вирішував, що наречений не те щоб гідний із ним поріднитися, то я сама вважала його непідходящою партією.

Тим часом серед дівчат королівського двору залишалося дедалі менше незаміжніх. Я почувалася дивно. З одного боку, прагла вийти заміж, з іншого — жадала залишатися незаміжньою і насолоджуватися волею. Але друге спричинило б спочатку нерозуміння, а потім і зневагу. Шлюб — річ обов’язкова, якщо не хочеш чути глузи за спиною, а там і принизливі жалощі, як до старої дівки. І тоді я вирішила сама обрати собі чоловіка.

Різдво двір провів у Руані, й коли свята минули, король вирішив присвятити один із днів аудієнції. І ось він настав: мій батько і його дружина Аделіза сидять на високому помості в головній залі Руанського палацу. Навколо юрмиться безліч люду, а лорд-церемоніймейстер за списком викликає на узвишшя того чи іншого прохача.

У грубих стінах палацу особливо відчувалися вогкість і холод. Довелося запалити три великі каміни в центрі зали й багато хто з присутніх гріли тут руки, очікуючи своєї черги постати перед монархом. Серед люду постійно з’являвся хтось зі знаті з почтом. Їх відразу помічали, поспішали звільнити дорогу, або навпаки — кидалися назустріч, простягаючи сувої прохань. Мені добре відомо, як часом дратує така нав’язлива увага, але й без неї я вже не могла. Тому і прийшла до великої зали.

Як завжди, я зі своїми фрейлінами розмістилися в ніші вікна. Ми пряли, насправді ж ця робота була про людське око. У залі, попри розведений вогонь, гуляв вітер, і я ховала замерзлі ноги в соломі, наваленій на підлозі. Однак накидку з лисячого хутра відкинула, щоб показати свою вузьку червону сукню.

До мене час від часу підходили, аби висловити повагу. І певна річ, поряд вертілися кілька вірних шанувальників. По-перше, мій зухвалий, гострий на язик Гуго Бігод, що раз у раз смішив мене шпильками на адресу когось із присутніх. Був і сором’язливий, мов дівчина, красень-трубадур Ральф де Бріяр. Награючи на лютні, він сидів біля моїх ніг. За плечима стояв дужий, ніби вепр, Теофіль Д’Амбрей — оце справжній охоронець, з ним нічогісінько не страшно.

Ми привертали увагу, й навіть Стефан підійшов під руку зі своєю незграбною дружиною Мод Булонською. Мод уже вдруге була вагітна, переносила це важко, навіть плямами вкрилася. Але я не любила її, вона, як і Стефан, була моїм недругом, тому, хоча я й запропонувала присісти, та не відмовилася від приємності поятрити їй душу, запитавши про її первістка Юстаса. Йому ось-ось мало виповнитися п’ять років, але всім було відомо, що у хлопчика проблеми зі здоров’ям: він досі не говорив, кусав няньок і хворів на якусь хворобу шкіри, подейкували, буцімто, мало не на проказу. Батьки уникали показувати первістка, а це породжувало ще більше розмов. Проте родинні зв’язки давали мені право ставити запитання з таким виглядом, ніби мені невтямки, що я завдаю болю Мод.

Втім, ця впертюха вдала, ніби не розуміє, про що йдеться. Але тут підійшов мій брат Роберт Глочестер і теж заговорив із нею про Юстаса. У Мод навіть сльози на очі набігли, а ми з Робертом перезирнулися і мало не розреготались. Виявляється, допекти цій вовчиці Мод не так уже й складно.

Та цієї миті я забула і про Мод, і про Юстаса, і про брата. Придворні розступилися і в курному напівмороку зали я побачила незнайомця, котрий стояв перед королем. І миттю привернув мою увагу.

На мене це не схоже — милуватися чоловіком, не бачачи його обличчя. Незнайомець був високий на зріст, я бачила його могутні, трохи похилі плечі й хвилясте світле волосся. Біла туніка, стягнута на талії поясом, облягала його спину поверх кольчуги, спадаючи гарними складками до литок у кольчужних панчохах. Незнайомець був воїном, але воїном елегантним. Та й стояв він перед троном так незалежно і гордо, немов кидав виклик, хоча насправді був звичайнісіньким прохачем. Його люди саме підносили королю і королеві дарунки — і я помітила скриньку, в яких зазвичай зберігають прянощі та сувої дорогих тканин. Королеві Аделізі незнайомець подарував золочену клітку з папугою, і це було свідченням того, що чоловік цей прибув із далекого півдня, найімовірніше, прямісінько зі Святої Землі.

— Хто цей лицар, Роберте? — запитала я у брата.

— Не відаю. Але на його туніці — червоний хрест. А знак цей вказує, що він належить до ордену тамплієрів, яким нині так модно протегувати.

Тамплієр — значить наполовину воїн, наполовину чернець. Недосяжне притягує. Я знала — цей орден засновано кілька років тому в Труа. Його лицарів називали ще й тамплієрами, бо їхня резиденція в Єрусалимі розташовувалася на тому місці, де колись височів храм царя Соломона. Метою тамплієрів була охорона прочан-християн від невірних у Святій Землі, але чимало монархів сприяли розвиткові ордену, й тамплієри почали зводити свої резиденції-пресепторії по всій Європі.

Певно, і цей тамплієр з’явився до короля Генріха, щоб залагодити справи ордену. Адже зовсім недавно батько дозволив заснувати кілька пресепторій у Англії, головною з яких був лондонський Темпл — величезний храм-фортеця з численними прибудовами.

І тут раптом подала голос Мод:

— Цей чоловік більше не може називатися лицарем Храму. Він поки що належить до ордену, але має намір скласти обітниці й повернутися до Англії, щоб вступити у володіння землями, як останній із роду.

— Ви так добре поінформовані про нього, Мод? — глузливо запитала я.

Вона лише поправила складки вуалі на плечах.

— Едгар Армстронг — так звуть цього лицаря. Колись він належав до почту мого чоловіка, добре себе зарекомендував, і Стефан опікується ним.

Так Мод давала зрозуміти, що це їхня зі Стефаном людина.

— Він сакс? — запитала я, не зумівши приховати мимовільного розчарування.

Мод знову глузливо скосила на мене око.

— Так. І сакс давньої крові. Він нащадок саксонських королів і датських правителів із Денло.[4] Окрім того, він у пошані у великого магістра тамплієрів, а у Франції його заступниками стали сам Бернар Клевроський і абат Сугерій, радники короля Людовика.

Абат Бернар, та ще й сам Сугерій! Я була заінтригована. Саме тому зійшла на узвишшя, де стояв трон, і стала позаду батька. Я могла це собі дозволити.

Тепер я бачила обличчя хрестоносця. А головне — він помітив мене й навіть на якусь мить затнувся. Я підбадьорливо посміхнулася вродливому лицареві — й він продовжив свою мову.

Вони з королем обговорювали справи тамплієрів, а далі перейшли до проблеми, про яку розповіла Мод: лицар повідомив про свій намір після завершення місії в Темплі вийти з ордену й оселитися в Англії. А потім попросив у короля дозволу скласти васальну присягу і вступити у права спадкоємця.

Я слухала уважно. Певна річ, цей хрестоносець сакс, але чомусь навіть це не похитнуло моєї симпатії. Адже він був такий красень! Мені подобалося його смагляве, як у всіх, хто довго пробув у Святій Землі, обличчя. Риси були правильні, хоча й дещо різкуваті. Це все-таки ліпше, ніж запухлі пики нашої знаті. Невеликий ніс зі шляхетним горбочком, рот ніжний, як у дівчини, що особливо зачаровує в поєднанні з мужнім підборіддям і міцною шиєю. Волосся довге, як у більшості з тих, хто повертається з хрестового походу; воно гарно кучерявилося, було біляве, швидше, просто вигоріло на сонці, адже біля коренів помітно темнішало. Та особливо мені сподобалися його очі. Вони були вузькими, як кажуть, мигдалеподібними. І такими виразними, синіми… Справжні прозорі сапфіри, що сяють під темними дугами брів.

Я дивилася на нього, мов зачарована. Едгар Армстронг. Сакс. Та ще й, як я зрозуміла, дуже багатий сакс. Я чула, як вони з королем розмовляли про прибутки від його земель. А коли лицар мовив: якщо король дозволить, він має намір звести в своїх володіннях замок на кшталт тих фортець, які будують у Святій Землі — я навіть подих затамувала. Збудувати укріплений замок міг дозволити собі тільки дуже заможний вельможа. Усім відомо, що деякі хрестоносці — а переді мною стояв саме хрестоносець, — повертаються зі Святої Землі казково багатими. А цей лицар був ще й тамплієром, котрі скрізь відомі вмінням укладати вигідні угоди.

Я відчула незрозуміле хвилювання, серце застугоніло. І я навіть здригнулася, коли король раптом різко мовив:

— Я знаю, що рід Армстронгів бере початок від саксонських королів.

— І від датських правителів Денло, — додав лицар Едгар. Це істотне доповнення, адже і датці, й нормани були вихідцями зі Скандинавії.

У нього був несподівано м’який як на воїна голос. І такий мужній… А те, що в цьому лицареві текла королівська кров, зачаровувало мене ще більше. Але король із його невсипущою підозріливістю бачив у чоловікові, котрий стояв перед ним, лише загрозу.

— Ваша родина завжди сіяла розбрат у Східній Англії. Королівська кров, надто зарозумілі та непокірливі.

— Це справи давні, Ваша Величносте. Мій батько повстав, коли я був іще дитиною. Але відтоді, як ви взяли до двору двох моїх старших братів, батько впокорився. І навіть після їхньої загибелі…

— Я пам’ятаю твоїх братів, — перервав його король. — Екберт і Етельвульф, якщо не помиляюся. Уже це ваше саксонське «е» на початку імен…

— Мого старшого брата звали Канут, — зауважив Едгар.

— Я знаю. Його стратили за участь у заколоті.

Батько сказав це брутально й категорично. Але Едгар лише кивнув.

— Я вже казав, що був тоді дитиною. А мої брати Екберт і Етельвульф до останнього подиху були вірними супутниками принца Вільгельма — хай спочиває душа його з миром.

Нагадувати королю про загибель його спадкоємця побоювалися. Але тамплієр хотів наголосити, що його брати, котрі опинилися на тому злощасному кораблі під час бурі, були друзями принца. І батько гідно поцінував слова хрестоносця.

— Усі ви тамплієри — хитрі бестії, — пробурчав він, проте незлостиво. — Але хто змусить мене повірити, що я вчиню розумно, дозволивши одному з вас побудувати фортецю у Норфолкському графстві — серці розбрату в Англії?

— Ви ж дозволили нам побудувати фортеці в Лондоні та Йорку, — посміхнувся прохач. — Та й повернувшись додому, я зніму орденський плащ і стану простим сільським таном,[5] який хоче мати гідний дім, аби було куди привести дружину. А те, що прагну збудувати свій будинок із каменю, як на Святій Землі — хіба це не є свідченням не зовсім саксонського походження? Я ж лише англієць, який прагне наслідувати те, що вважає гідним…

Посмішка в нього була просто по-хлоп’ячому чарівна і, певно, вона справляла враження не лише на мене. Адже королева Аделіза відставила клітку з папугою і несподівано мовила:

— Государю, чоловіче мій. Я пригадую, що три роки тому ви вже дали ліцензію на будівлю замку в Норфолку одному з Армстронгів. У нього ще було старе саксонське ім’я — Етельстан. Чи не ваш це родич, сере Едгар?

Воістину Аделіза була добра. Але й дурна. Вона миттю вибовкала те, про що король не збирався повідомляти. До того ж, лицар із подивом відзначив, що йдеться, очевидно, про його молодшого брата. Після тривалого мовчання короля я зрозуміла, що батько гнівається. Але якщо Генріх Боклерк розлючений, то Едгар піде ні з чим. І тут я зважилася.

— Я теж пригадую, государю! Ви дали Етельстану Армстронгу з Норфолкшира ліцензію на будівництво замку, бо імператриця Матильда просила вас про це. Здається, він був одружений з її фрейліною Ригіною де Шампер. Але, наскільки мені відомо, леді Ригіна вже овдовіла, а ліцензія на замок досі належить роду Армстронгів.

Я не боялася, що накличу батьківський гнів, відкривши лицарю, що Армстронги вже мають право на зведення замку й залишається тільки подовжити ліцензію. Зате була винагороджена вдячним поглядом синіх очей тамплієра.

Король рвучко підвівся, загортаючись у хутряну накидку.

— Думаю, на сьогодні ми обговорили вже достатньо питань. Якщо у вас, сере Едгар, є щось, що ви хотіли б повідомити нам, доведеться це відкласти до наступної аудієнції.

Я бачила, як Едгар схилився в поклоні.

— Мій королю, дозвольте мені піднести вам і королеві на пам’ять про цю зустріч невеличкий подарунок. Це арабські коні. Вони на подвір’ї замку, і якщо ви зволите підійти до вікна, то побачите їх.

Навіть не знаю, хто з покровителів тамплієра напоумив його зробити це, але більше догодити моєму батькові було просто неможливо. Король до нестями любив коней, а арабські скакуни, яких не так вже й давно почали привозити зі Сходу, цінувалися надзвичайно.

Внизу, біля стін палацу, нашим поглядам відкрилося чарівне видовище. Груми насилу втримували за вуздечки двох казково прекрасних білих коней. Подейкують, араби не продають таких іновірцям за жодні гроші. Їх можна або здобути в бою, або отримати в дар від правителів. Воістину царський подарунок!

Мій батько був несказанно задоволений. І відразу запропонував саксу:

— Сьогодні в палаці вечеря на честь нашого гостя графа Рауля Вермандуа. Буду радий, якщо і ви нас відвідаєте.

З цими словами він вийшов під руку з Аделізою. Я бачила, як стюард двору поквапливо вписує ім’я Едгара до переліку запрошених.

До мене наблизився Гуго Бігод.

— Ну й вискочка цей сакс! Такі скрізь пролізуть. Великий магістр, Бернар Клевроський і сам Сугерій — чудове товариство… Та ще й Стефан клопочеться.

Стефан, мій недруг, а Армстронг — його людина.

Я озирнулася й побачила їх разом — Стефана Блуаського і мого хрестоносця. Але тут Едгар озирнувся і подивився на мене. Погляд був уважний. Я впіввуха слухала Гуго, який повідомляв, що ці Армстронги завжди були справжніськими саксонськими свиньми в Норфолку. Кгм. Саксонська свиня. Якось не поєднувалося це в моїй свідомості з елегантним хрестоносцем. І коли він рушив у мій бік — ах, трісни моя шнурівка! — як же затрепетало моє серце!

Я відвернулася, вдаючи, що й далі милуюся білосніжними скакунами. Позаду Едгар розкланявся з Гуго, і я мало не розсміялася, оскільки Гуго змушений був відповісти на уклін сакса. Іноді доводиться вибирати між презирством до саксонських свиней і повагою до того, кого щойно вшанував король.

— Ваша Високосте!

Від цього голосу по моїй спині побігли мурашки. Але я не відводила погляду від коней.

— Прекрасні коні, сере Едгар. І королю ви несказанно догодили. Що ж стосується Її Величності… Королева боязка жінка й рідко виїздить верхи. Боюся, що подарований вами папуга більше потішить її серце.

Я нарешті повернулася. Лицар посміхався, не зводячи з мене очей.

— Зате Ваша Милість, як я дізнався, по праву вважається однією з кращих наїзниць Нормандії. Саме тому я й ризикую просити прийняти ще один дарунок. Це теж кінь, але золотавий, як сонце, і легкий, наче птах. Вам доправлять його вже сьогодні ввечері.

Золотаво-руді арабські скакуни не настільки цінні, як білі. Але в мене ніколи не було коней цієї породи, і я мало не заплескала в долоні від задоволення. А одночасно встигла зметикувати, що тамплієр розпитував Стефана про мене, і це викликало в мене захват.

Сяючи, я простягла руку для поцілунку.

Королівська вечеря подавалася в залі, відведеній для малих прийомів. Проте все було як на офіційному торжестві: скатертини з найкращого льону, розмаїття страв, із верхньої галереї лунала музика. Король і королева зайняли місця на чолі довгого столу, а гості розсілися по обидва його боки. За гостями на триногах палали чаші з жиром, що не дає ні кіптяви, ні запаху, а камін зі справжньої обпаленої цегли відзначався чудовою тягою, тож під склепінням зали майже не збирався дим.

Моє звичне місце було ліворуч від короля, але цього разу я відмовилася від нього, посилаючись на те, що воно більше годилося гостю, цьому хлопчиськові Вермандуа. Я знала: король не від того, щоб породичатися з ним через мене, й за інших умов почала б придивлятися до наступного нареченого. Але зараз мене цікавило інше. Я вибрала місце ближче до центру — так, щоб Едгар опинився неподалік і я могла б перемовлятися з ним через стіл.

Незабаром я відзначила, що вродливий тамплієр привернув не тільки мою увагу. Еліонора, сестра Стефана, раз у раз заговорювала до нього, кидала зауваження на його адресу й молода дружина графа Тальваса, відома кокетуха. Навіть королева Аделіза, й та зверталася до лицаря із запитанням.

У цьому не було нічого дивного — люди, котрі прибули зі Святої Землі, завжди були в центрі уваги. Після Хрестового походу наш світ помітно змінився — зі Сходу ми перейняли звичай стежити за чистотою рук і тіла, носити під верхнім одягом білизну, приправляти їжу спеціями, одягатися в дорогі тканини. Але я не помилюся, заявивши: якби Едгар не був таким вродливим, ці дами не виявляли б до нього настільки жвавого інтересу.

Та й він насправді був чудовим співрозмовником. Нормандською говорив без акценту, мав манери гідні принца, а не саксів-нечем. Я всіляко намагалася привернути його увагу, ставила йому продумані запитання, хотіла справити на нього враження. При дворі вважалися модними жінки освічені, котрі цікавилися справами чоловіків, а головне, орієнтувалися в них. Певна річ, вже невдовзі я зрозуміла, що Едгар значно освіченіший і культурніший за тих, із ким я звикла спілкуватися. Принаймні, коли спробувала процитувати Боеція, він м’яко вказав мені на помилку в наведеній цитаті. Я навіть розгубилася. Зауваження було доречне й тактовне, але як він смів мені вказувати? Мені! І саме цієї миті я відчула, що хочу зачарувати його, заволодіти ним і підкорити… Я побоялася навіть розвинути цю думку далі. Але вже розуміла, що хочу одружити його на собі. Ви вважаєте мене божевільною? Над міру самовпевненою? Можливо. Де це чувано, щоб жінка сама обирала собі чоловіка? І все-таки це було саме так. Я вже не була юною дівчиною, котра покірно схиляється перед батьківською волею і віддає, не вагаючись, руку тому, на кого вкажуть. Мені вже виповнилося двадцять два, а це вік, коли жінка саме починає думати й робити висновки.

Королівський блазень зчинив неймовірний галас, гості сміялися, і це заважало мені зосередитись. І все-таки я спробувала. Відігнала собак, які крутилися біля моїх ніг, та уважно роздивлялась довкола. Зараз тут були присутні щонайменше четверо чоловіків, яким батько міг запропонувати мою руку. По-перше, хлопчисько Вермандуа. Він був зухвалий, неприборканий, а головне на шість років молодший за мене. Звісно, він був власником земель Вермандуа і з ним я б отримала титул графині. Але цей шлюб кумедно нагадував би шлюб Матильди й Анжу, про яких постійно лихословили.

Просто переді мною сиділи брати Мелени. Але від шлюбу зі старшим, Валераном, я відмовилася, і він був уже заручений із іншою, а його брат-горбань Лестер анітрохи не приваблював мене. Був тут і Вільям де Варрен, граф Суррей. Нуднішого за нього варто було пошукати. Він мав славу непоганого музиканта, але пісні його були такими тоскними, що собаки починали вити на багато миль зокола. І хоча був він покірливий, немов церковний служка, я б знудилася з ним уже в перший рік шлюбу.

І серед них — Едгар. Лицар, який бачив світ, а тепер хотів осісти на своїх землях і збудувати замок. Чому б мені не влаштувати все так, аби він наважився просити моєї руки? Безперечно, я королівська донька, але моїх незаконнонароджених сестер батько віддав за простих баронів. Різниця тільки в тому, що вони жили далеко від двору і їх не величали принцесами. Я ж була Бертрадою Нормандською. І віддати мене за простого лицаря, та ще й сакса? Це здавалося неймовірним тільки з першого погляду. Якщо Едгар багатий, якщо король зацікавиться ним… Що ж, моєму вінценосному батькові не раз доводилося возвеличувати простих людей, перетворюючи їх на відданих слуг. Чому б йому не піднести і цього сакса?

Я розглядала свого обранця, і він подобався мені дедалі більше. Світлий одяг. Стриманість у манерах, уміння користуватися серветкою під час їжі. Своє довге волосся Едгар для зручності зібрав ззаду в косу, в цьому теж була особлива звабливість, а ще це вигідно вирізняло його серед підстрижених «у скобу» нормандців. Зараз він здавався рівним серед знаті. Але щоб і справді стати їм рівнею, йому потрібна суща дрібничка — моя рука.

Водночас мене трохи зачіпало, що він не приділяє мені стільки уваги, як хотілося. Я спробувала виправити ситуацію. Коли чоловіки вже трохи випили й загомоніли, а дами одна за одною почали розходитися, я, на відміну від них, скористалась можливістю і потягла мого тамплієра в нішу вікна. Тема для розмови була заготована — я заходилася розпитувати його про загадковий опіум, східне зілля, що про нього поширювалося стільки найнеймовірніших чуток.

Сер Едгар люб’язно давав пояснення, та через галас у залі (а говорив він тихо) мені мимоволі доводилося схилятися до нього. Це було так хвилююче… й інтимно. І ще я відчула, що від Едгара не тхне, як від звичайного чоловіка, потом і шкірою, а віє ароматом притирань. Та так приємно!

Я навіть забула на мить, що мені не годиться залишатися в залі після того, як решта дам пішли. Та оскільки вже смеркло, я попросила хрестоносця провести мене темними палацовими переходами. Едгар завагався — чи не витлумачать хибно наше спільне зникнення? Надмірна обачність, тим паче, що в мене вже був вагомий аргумент. Хіба його плащ лицаря-тамплієра не найкращий захист від чуток? Чи це вигадка, що тамплієри дають обітницю цноти?

Мої жінки чекали в передпокої, якийсь час тихо йшли позаду, поки я непомітно не зробила їм знак відстати. Ми з Едгаром залишилися сам-на-сам у напівтемному переході, де лише в найвіддаленішому кінці блимало світло смолоскипа. Я сповільнила кроки, щоб подякувати тамплієрові за подарунок — руду арабську кобилицю, що її привели мені його люди. Це могла бути довга розмова, коня ж бо хвалити не перехвалити. Едгар відповідав люб’язно, сам дякував мені за надане під час аудієнції роз’яснення щодо прав Армстронгів на будівництво замку та просив поклопотатися за нього. Тим часом я помітила, що мій прекрасний лицар починає стурбовано роззиратися навсібіч. Що не кажи, а далеко не всі вважатимуть безневинним наше усамітнення в переходах.

А я навпаки хотіла, щоб хтось побачив нас разом. І мені поталанило. У переході залунали голоси і з’явився не хто інший, як Генрі Блуа, єпископ Вінчестерський — мій колишній коханий.

Едгар поквапився відступити від мене якнайдалі, а ось я зовсім не поспішала забирати руку з його ліктя.

Бачили б ви вираз обличчя Генрі! Б’юся об заклад — він щодуху кинеться поширювати чутки, додавши від себе добру половину інформації.

От і чудово. Я була задоволена. Кивком привітала єпископа і запропонувала Едгару завтра зранку супроводити мене під час прогулянки верхи. Мені так кортить випробувати чудового арабського коня, якого я вже назвала Блискавкою.

Чудове ім’я, чи не так?

На жаль, наступного дня Едгар не з’явився, надіслав пажа з вибаченнями і подарунком — кущем червоних троянд у алебастровому горщичку витонченої роботи. Це була рідкісна квітка, яку привозили зі Сходу і якою захоплювалася вся Європа.

Однак мені було не до захвату. Троянди я бачила й раніше, а те, що тамплієр знехтував знаками моєї уваги, змусило почуватися ображеною. І навряд чи в мене було лагідне обличчя, коли я вислуховувала від його пажа всю цю нісенітницю, що, мовляв, сера Едгара затримав глава комтурії[6] тамплієрів у Руані. А коли слуга пішов, я кілька хвилин металася по кімнаті, навіть нагримала на своїх фрейлін, які квоктали над пишною квіткою.

Особливий захват червона троянда викликала в молодесенької Клари Данвіль. Я навіть ляпаса їй дала — і справедливо. Одна з головних чеснот фрейліни — вміння відчувати настрій пані.

Клара прийняла покарання мовчки, не посміла навіть заплакати. Донька бідного нормандського лицаря, вона не мала посагу, була тягарем для багатодітної родини. Батьки раді були збути її з рук із надією, що при дворі Клара знайде собі чоловіка. Але ця дівка була добра й дурна, нікому не могла відмовити, і чоловікам було нескладно обвести її круг пальця. З ким вона тільки не спала, — починаючи від мого брата Роберта Глочестера, і закінчуючи конюхами. Мабуть, Клара була безплідна, бо жодного разу не зверталася по допомогу до повитух. Мене ж хоч і дратувала її блудливість, але я навчилася використовувати її. У Клари був просто дар випитувати в коханців їхні таємниці, й усі свої новини вона неодмінно доносила мені. Тому я і тримала цю розпусницю при собі, навіть попри те, що Клара була гарненька — кучерява чорнявка зі звабливими родимками на щоці та біля рота. Я зазвичай не тримала в своєму оточенні красунь, аби плюгавки відтіняли мою вроду.

Саме Кларі й наказала вирушити до комтурії тамплієрів, познайомитися з ким завгодно, але здобути для мене відомості про Едгара Армстронга. Сама ж тим часом не збиралася сидіти й тужити за ним, а подалася випробувати свою Блискавку.

У Руані було повнісінько гостей, котрі з’їхалися на свята. Серед них тільки й розмов було, що про турнір, який король Генріх збирався влаштувати на день Святого Ілларіона. І хоч церква всіляко виступала проти жорстоких і кривавих видовищ, але мій батько завжди вмів ставити служак на місце, і турнір очікувався пречудовий. Скрізь роз’їжджали герольди, й до двору в Руан з’їхалося багато лицарів і баронів. Їхні намети утворили ціле містечко навколо арени, обладнаної за міськими стінами.

Коли я під’їхала туди, мене відразу обступили молоді воїни, висловлюючи захват і прагнення зійтися у двобої в ім’я моєї вроди. Навіть досада, спричинена зневагою хрестоносця-сакса, забулася. Та все зіпсувало це щеня Вермандуа. Хлопець причепився до мене, теревенив про свої чудові пластинчасті лати, про витривалість свого коня, а насамкінець заявив: мовляв, якщо не стану приязнішою до нього, він боротиметься за Еліонору Блуаську. Бо перса в мене хоч і гарні, проте я вже стара дівка.

Як же я розлютилася! Повернулась у сідлі та навідліг уперіщила горе-вояка своїм важким батогом. Раз і вдруге… А потім, поки він не оговтався, пришпорила Блискавку і помчала до лісу. І сміялася, твердо знаючи: хоч він і поганяв чимдуж свого товстоногого жеребчика, йому нізащо не наздогнати мою руду арабку. А те, що нареченого в його особі я втратила, — це безперечно.

Того дня я заїхала досить далеко. І раптом помітила в низовині двох вершників. На мій подив, це були мій брат Роберт Глочестер і кузен Стефан. Оце так-так, люті вороги, а розмовляють, мов найкращі приятелі! Й коні їхні стояли поруч, тож вершники коліньми майже торкалися один одного.

У мене зануртувала кров — тут пахло серйозною інтригою. Я зістрибнула на землю, взяла за повід Блискавку і, ховаючись за кущами, почала скрадатися, аби хоч щось почути. Я вже досить виразно чула їхні голоси, але тут моя красуня-кобила тихенько заіржала, обидва їхні жеребці й собі відгукнулися закличним іржанням. Що ж, мені не лишалося нічого іншого, як вийти з-за кущів. Та в мене вистачило хитрості вдати, нібито поряд я вже давно й цілком у курсі їхніх справ.

— Так-так, — посміхнулась я. — Хто б міг подумати!

Роберт і Стефан були збентежені. Глочестер під’їхав до мене.

— Сідай у сідло, Берт!

Дорогою назад я ламала голову, як би вивідати в Роберта, про що це вони розмовляли. Але він відмовчувався і був похмурий.

— Ти розумієш, Берт, Стефан, хоч і дурень і завжди спочатку робить, а вже потім думає, але він нам потрібен. І тобі, й мені, й Матильді.

Я нічогісінько не зрозуміла. Сказала тільки, що, як Понтій Пілат, умиваю руки. Роберт глянув на мене розлючено.

— Не надто активна позиція, чи не так, Берт? А я розраховував, що ти мене підтримаєш.

Коли Роберт гнівався, він на багатьох нагонив жах. І хоча я часто чула, що ми з Глочестером схожі, — бережи мене, Пречиста Діво, від такої подібності. Схожі в нас були тільки очі — глибокі, темні, з вишневим відливом. У іншому ж… Хвалити Бога, в мене не такий ніздрюватий ніс, а головне, не так виступає щелепа. Роберт завжди закоротко стригся, й через це його величезне підборіддя здавалося ще масивнішим. Я раптом подумала, що якби він, як хрестоносці, відростив довге волосся, це хоч трохи приховало б його ґандж. І відразу подумала про Едгара.

— А цей тамплієр… сакс. Що ви думаєте про нього?

Я не чекала, що мої слова так розлютять Роберта.

—— Щоб я ніколи більше не чув про нього від тебе! Присягаюся життям Папи! Ти готова зрадити мене тільки тому, що тобі сподобався цей напіввоїн-напівчернець?

— Але ж він збирається скинути плаща з хрестом, — несміливо почала я.

— Так, але це не так уже й добре. Чи відомо тобі, куди тягне його Стефан? Наш любий кузен натякає королю, що в Східній Англії надто неспокійно через владу церковників, яка останнім часом посилилася ще більше, а також тому, що тамтешні сакси ніяк не можуть забути старих вольностей. От Стефан і протурчав нашому батькові всі вуха, буцімто, в Норфолку повинна правити людина, яка б і залежала від корони, й мала б при цьому вплив на саксів і церковників. І пропонує на посаду шерифа цього самого Едгара Армстронга, хай йому грець. Згоден, за інших обставин ліпшої кандидатури не знайти. Але Едгар — людина Стефана, і побий мене лиха морока, якщо я це допущу!

Але ж я вже цього хотіла й почала здаля:

— Однак, якщо ви зі Стефаном домовилися…

— Якщо ми домовимося, це коштуватиме величезної влади. Але я кажу: Стефан — дурень. І він спершу робить, а вже потім думає.

Ах, як мені кортіло довідатися, в чому тут річ! Але я розуміла — якщо брат дізнається, що я нічого не чула, то навряд чи втаємничить мене в суть справи. І все тому, що я жінка. І якого дідька я народилась не хлопцем?

— Але наш батько навіть не поспішає дати Едгару дозвіл на спорудження замку, — несміливо почала я, але тільки розлютила Роберта ще дужче.

— А ти вже либонь готова йому допомогти, еге ж, Берт? Ет, жінки-жінки! Варто було побачити плащ хрестоносця і гарненьке обличчя — і вона вже забула, що перед нею звичайнісінька саксонська свиня.

— Агов, спокійніше, братику. Не забувай, що наш батько ставиться прихильно до англійців-саксів і навіть багатьох із них возвеличив. А його першою королевою була чистокровна саксонка.

— То може, й ти попросишся заміж за сакса? — злобливо примружився Роберт.

Стривай! Тут ліпше поки змовчати. Я не відповіла братові, а лише пришпорила коня.

До турніру залишалося чотири дні, й увесь цей час я не мала жодних звісток про Едгара. Клара теж досі не повернулася, і я лютилася на цю незугарну дурепу. За день до турніру вона з’явилася. Брудна, в пом’ятій сукні. І де тільки її тягали?

— Я більше не зможу там з’являтися, — винувато сказала Клара. — Аби прислужитися вам, пані, я зробила майже неможливе: перевдяглася ченцем і проникла на територію комтурії, хоча вхід жінкам туди якнайсуворіше заборонено.

— І що ти дізналася?

Клара посміхнулась.

— Передовсім я знайшла людину сера Едгара, цього чоловіка звуть Симон. Він майстер, муляр, його найняли у Парижі. Сакс має намір зводити замок, а цього самого Симона йому порадив сам Сугерій. Симон нещодавно ввійшов до почту хрестоносця Едгара, але дещо йому відомо. Зокрема, що в Едгара є син.

— Син?

— Так, мадам. Я навіть бачила його. Коричневе, мов фінік, маля. Лицар Едгар прижив його від сарацинки, з якою зійшовся в Єрусалимі. І хоча дитина народжена поза шлюбом, сер Едгар охрестив хлопчика і назвав Адамом.

«Добре, що дитина позашлюбна, — подумала я. — Адже, якщо я стану дружиною Едгара, то бажано, щоб мої діти успадкували все».

Я вперше подумала про дітей, як про щось обов’язкове в моєму житті. Скажу щиро — дітей я не зносила. Від однієї лише думки, що якось і мені доведеться народити, дратувалася несказанно. Однак те, наскільки спокійно я подумала про це, коли йшлося про Едгара, засвідчувало мої серйозні наміри.

— Що ще?

Клара хитро посміхнулася.

— Іще я дізналася, що цей красень-тамплієр неймовірно багатий. Він привіз зі Святої Землі цілий обоз, у якому кілька возів із прянощами.

Ого! Прянощі! Нав’ючений прянощами мул робить людину багатою, а віз прянощів — воістину князівський розмах!

— Але ж тамплієри так просто не випустять багатство зі своїх лап, — засумнівалась я.

Клара знизала плечима.

— Я не могла до пуття дізнатися, що до чого. Пан Едгар постійно в роз’їздах. Симон пояснив, що тут річ у якихось векселях, але я не вельми добре все зрозуміла.

Куди цій дурепі допетрати! Векселі — це слово завжди пов’язували з тамплієрами. Особливі папери, за якими через лихварські контори можна отримати гроші. О, я вже почала здогадуватися: все, що пов’язано з Едгаром Армстронгом, пахне золотом. І якщо цими днями він займався векселями, що обіцяють йому збагачення… Що ж, я готова багато чого вибачити заради цього. Йому — відтепер, значить, і мені. Я так вирішила.

— Що ще?

Клара зам’ялася.

— Це все. Симон ховав мене на сіннику, і мені довелося не тільки розмовляти з ним про сера Едгара. Цей француз такий вродливий, такий лагідний і такий коханець…

— Ти, нахабна дівко, дай мені спокій зі своїми огидними подробицями!

Клара навіть задрижала. І вже скоромовкою розповіла, як її з коханцем вистежив такий собі Пенда, особистий зброєносець Едгара. І цей Пенда, зброєносець сера Едгара, відразу витурив Клару геть, при цьому його брутальність не знала меж…

— Коротше!

— Пані, цей Пенда вивів мене за ворота комтурії і заявив, що поки його лицар не отримав благословення гросмейстера в Темплі, аби зняти плащ тамплієра і повернутися до мирського життя, він повинен залишатися святим і божим, і дотримуватися трьох обітниць лицарів Храму: бідності, доброчесності та послуху. І те, що серед його людей затесалася жінка… Пенда сказав, репутацію його пана врятує лише те, що самого лицаря в комтурії якраз тоді не було.

Я не могла більше слухати. Реготала так, що в мене закололо в боці. Оці мені лицарі Храму! Нема гірших лицемірів! Цей сакс повинен бути безгрішним, тоді як уже давно порушив усі обітниці. Бідності, наприклад, адже привіз додому справжнє багатство, доброчесності, бо прижив дитину від сарацинки, і послуху, адже порушив два перші пункти. Байдуже, мені подобалося, що він не святий. Терпіти не можу святенників.

Того вечора я з’ясувала, що в списках лицарів-учасників турніру є й кілька тамплієрів. А серед них і мій сакс.

Просто неподобство, що жінкам заборонено бути присутніми на лицарських іграх! Дякувати Богу, мій батько не був настільки закостенілим снобом і дозволяв нам спостерігати за двобоями зі стіни замку — жінка начебто й перебуває на віддалі, але оскільки арена розташована відразу за стінами, — все видно як на долоні. І це правильно, адже, по суті, лицарі хочуть покрасуватися саме перед нами — знатними дамами, недарма ж вони просять у нас то шарф, то рукавичку на щастя, а герольди у разі перемоги повідомляють, якій леді той чи інший лицар присвячує свій тріумф.

У день відкриття турніру попри те, що вночі підморозило, багато дам зібралися на стіні помилуватися розмаїтою ареною. Сонце розтопило іній, небо ясніло блакиттю. За огорожею арени зібралася ціла юрба роззяв. Серед них було й чимало простолюдок. Обурливо, що їм дозволяють-таки бути глядачками, спілкуватися з учасниками. А от нас примушують залишатися віддаля, буцімто щоб нас не схвилювало видовище каліцтв, отриманих на турнірі. Тим часом коли б хтось із нас остерігався цього — не прийшов би. А так навіть полохлива Еліонора Блуаська з’явилася, ще й надягла нову шубку з куниці.

Незабаром до мене підійшов мій вірний Гуго Бігод, щоб попросити талісман на щастя. Я не відповіла ні «так», ані «ні». Побажала удачі, але ні рукавички, ні шарфа він не отримав, не отримав їх і мрійник-трубадур Ральф де Бріяр. Він не найкращий воїн серед мого почту, хоча й чудово співає. Ну і хай ліпше співає, аніж ризикує зганьбити на турнірі мій дарунок. Не дістався заготований шарф і цьому ведмедю Теофілю Д’Амбрей. Він першокласний воїн, але свій шарф я приберегла для іншого. Цікаво, чи можна на турнірі давати таку жіночу деталь тамплієрові?

Я відразу очима відшукала Едгара серед лицарів. Він був у білому плащі тамплієра з червоним восьмикутним хрестом. Його щит із коштовним карбуванням мав краплевидну форму, на півзігнутій руці він тримав свій шліфований шолом у формі жолудя, а волосся вкривав каптур із переплетених металевих кілець. Зі свого місця я навіть розгледіла пасмо, що спадало на його чоло з-під каптура, і несподівано я розхвилювалася. Цікаво, чи під’їде він близько до нас, щоб я могла вручити йому свій подарунок?

Не втерпівши, я запитала в Мод Блуаської, що сиділа поряд:

— А ваш протеже, люба, має намір узяти участь в лицарських ігрищах, чи з’явився тільки, щоб продемонструвати свою поставу й коня?

Мод грайливо глянула на мене, відхиляючи довгу вуаль, що розвівалась на вітрі.

— Чи не сподіваєтесь ви, моя люба, подарувати йому шарф? Що ж, після ваших усамітнених прогулянок переходами палацу це цілком природно.

Я лише подумала, що чутки про мене й Едгара вже поширилися. Браво, Генрі Вінчестере! Хоч якась від тебе користь.

Та невдовзі я геть-чисто забула і про колишнього коханця, і про майбутнього чоловіка. Я захопилася.

Турнір — це воістину захоплююче видовище! Спів труб, скажена скачка, удар! Як спритно боровся мій брат Глочестер! Який блискучим був Валеран де Мелен. А Теофіль Д’Амбрей! Я навіть пошкодувала, що не дала йому хоч щось, коли навіть мій батько не втримався і зааплодував йому.

— Твій лицар, Бертрадо, гідний хлопець. Б’є, наче камінь, випущений із балісти.

І звісно, незрівнянним був Гуго Бігод. Перший кривавий двобій виграв саме він. Коли їхні з супротивником списи зламалися і вони взялися за мечі, Бігод був неперевершений! Потім його супротивник упав, заюшений кров’ю… Ах, що я кажу! Вже в наступному бою Теофіль пробив списом наскрізь одного лицаря з почту Вермандуа і навіть зірвав з коня, тримаючи, немов наколеного на шпильку жука, на ратищі списа! Еліонорі Блуаській навіть зле стало, і її знудило просто на прекрасну шубку з куниці.

А ось Ральфу де Бріяру не пощастило — його спритно збив з коня один із лицарів-тамплієрів.

І тут я помітила, що Едгар стоїть зовсім поряд, за кріслом Мод, і щось говорить їм зі Стефаном. Я так занервувала, що навіть зіжмакала малиновий шарф, який хотіла віддати саме йому. Ах, чи підійде до мене Едгар?

Він підійшов.

— Моя шана прекрасній принцесі.

Я посміхнулася якомога ніжніше.

— Чом би й вам, сере, не випробувати удачу на арені?

— Певна річ, міледі. Я чекаю лишень, коли залишаться найсильніші з супротивників.

— Ви настільки впевнені в собі? Що ж, у такому разі я нічим не ризикую, віддаючи вам свій шарф.

Якоїсь миті я злякалася, що прекрасний тамплієр відмовиться. Але він тільки мовчки прихилив коліно і доторкнувся вустами до моєї руки на знак вдячності. І що мені до того, якими поглядами обмінювалися оточуючі? Я обрала його своїм лицарем — і край!

А як обурилися Бігод і Теофіль! Гуго відразу викликав Едгара на бій. І який бій! Двічі вони ламали списи, і судді, визнавши їх рівними, звеліли взятися за мечі. Та зрештою Бігод був переможений. Мені навіть стало шкода його, таким збентеженим полишав той арену. Та все-таки мені здалося, що Едгар його пощадив. Він міг кинути Гуго через бар’єр, та лише притис конем до огорожі й позбавив меча. А Теофіль! Від удару він так і вилетів із сідла. Хто б міг подумати, що такий боєць, як Тео… Але Едгар побачив силу Теофіля і бив просто в голову. Дуже складний удар, особливо, коли кінь летить щосили. І витримати його абсолютно неможливо.

А коли таким самим ударом Едгар здолав Роберта Глочестера, я навіть злякалася. Бачила, як насупився батько. Сакс Едгар насмілився перемогти на турнірі його визнаного улюбленця!

— Я не міг вчинити інакше, міледі, — казав увечері на бенкеті мій тамплієр. — У мене ж ваш шарф, і я був просто зобов’язаний боротися до останнього на вашу честь.

Ех, трісни моя шнурівка, коли це не був день мого тріумфу! Едгар увійшов до числа п’яти найкращих лицарів, і коли герольди сповістили ім’я його дами, я вибачила йому навіть перемогу над Глочестером. І звісно, зробила все можливе, аби примирити його з батьком. Я була дамою цього хрестоносця, тож мала повне право не відпускати його від себе цілісінький вечір. Ми навіть танцювали в парі. І коли я поцікавилася, звідки він знає модні па, мій лицар куртуазно відповів, що повинен був вивчити їх, оскільки його дамою стала сама Бертрада Нормандська. Який лестун! Хто-хто, а я напевне знаю, що лицар, який побував при дворах Єрусалима, Венеції і Парижа, повинен добре орієнтуватися в тонкощах етикету і моди. Та попри це мені було приємно. А ввечері я жадібно розпитувала фрейлін, які чутки ходять про нас із Едгаром при дворі. Найсміливіша — що ми вже стали коханцями. Я навіть оніміла спочатку. І раптом з подивом зрозуміла, що не відчуваю відрази. Сили небесні! Мені не було гидко! А значить, я дійсно готова стати його коханкою. Ні! Це не те, що мені потрібно. Я доконче хотіла стати його дружиною.

Уперше в житті ми з Робертом тільки сухо розкланювалися. Але мені було байдуже. Моїми думками заволодів виключно Едгар. І я зі шкіри пнулася, домагаючись прихильності батька до нього. Принаймні я не знехтувала можливістю звернути його увагу на те, що в Норфолкському графстві був би бажаний шериф-сакс.

Із Едгаром ми бачилися часто, але не настільки, як би мені того хотілося. Я щоразу з прикрістю помічала, що тамплієр має успіх у жінок. А оскільки серед них було чимало ближчих до нього за статусом, ніж королівська дочка, я побоювалася, що він серйозніше поставиться до якоїсь із цих вертихвісток. Безперечно, я його дама, але з дамами серця не часто одружуються. І як я гнівалася, коли бачила його серед інших леді! Бісів напівчернець! Уміє він бути чарівним із ними. Я почала ревнувати. Але разом з ревнощами моє бажання заволодіти ним тільки зміцніло.

Щоб бути ближчою до Едгара, я проводила багато часу зі Стефаном і Мод. Вони напевно здогадувалися про причину моєї несподіваної дружби, але мені було байдуже до їхніх думок. Зате брат мій Роберт хибно витлумачив моє несподіване зближення з Блуаською парою. І не дивно, що він поводився зі мною надзвичайно сухо, бо його стосунки зі Стефаном стали мало не ворожими. Я підозрювала, що це якось пов’язано з тією їхньою розмовою в лісі, але скільки не намагалася, так і не змогла вивідати таємниці.

Генріх Боклерк не втручався в такі сварки при дворі. Він був уже не в тому віці, щоб завдавати собі зайвого клопоту дрібними інтригами, навіть якщо вони стосувалися його найближчої рідні. Та й із наближенням Великого посту вельможі, які гостювали при дворі, почали поступово роз’їжджатися. Сумнівна радість залишатися при королі під час нестерпно нудних днів посту, коли одне богослужіння змінює наступне, і нема їм кінця-краю!

Залишив двір у Руані й Вермандуа, попередньо заручившись із Еліонорою Блуаською, і я анітрохи про це не жалкувала. Єдине, чого я побоювалася — що й Едгар поїде до того, як я все влаштую. Чи розумів він, із чим пов’язана моя увага до нього? Часом, коли я була особливо люб’язна з ним, він дивився на мене з певним подивом. Тримався приязно, але неодмінно шанобливо. До біса цю його шанобливість! Якби він був хоч трохи зухвалішим, мені б простіше було все влаштувати. А так мені доводилося мало не бігати за ним. І якщо інколи він оглядав мене з голови до ніг зухвалим чоловічим поглядом, то далі не йшов, наче розумів, що мені не рівня і його залицяння — лише данина куртуазному флірту. Але якщо він поїде…

Я мала надію на велике полювання, що його король призначив на початок лютого. На полюванні немає тієї строгої церемонності, там я зможу бути розкутішою і про все скажу своєму обранцеві.

Полювання — остання перед Великим постом розвага двору — мало відбутися в лісах біля замку Фалез. Напередодні весь двір метушливо перебрався в цей замок, знаменитий тим, що в ньому народився мій великий дід Вільгельм Завойовник.

Гін почався, як і годилося, на світанку. Єгері підняли для короля великого оленя-одинака, решті ж учасників гону належало або супроводити короля, або вдовольнятися тією здобиччю, яку наполохають ловці під час облави.

Того дня я причепурилася особливо ретельно. На мені було зручне для їзди верхи широке вбрання бордового кольору й у тон йому плащ. Волосся я заколола з боків золотими пряжками, а основна маса, схована у вишиту бісером сітку, кучерявилася позаду. І Едгар не забарився з проханням від’їхати і перемовитися віч-навіч, але я загаялася, а вже наступної хвилини до нас підскочив Роберт і досить безцеремонно звелів мені триматися якнайближче до основної кавалькади мисливців.

Чого це він раптом почав мені наказувати?

Я не встигла зреагувати, як він уже глузливо заговорив із Едгаром, цікавлячись, навіщо це тамплієрові знадобилося три ножі біля пояса, адже зазвичай мисливцям вистачає лука й рогатини. Та відразу втрутився Стефан — заявив, що Роберта не повинно обходити те, з чим мисливець вирушає на гін. Ось-ось мала спалахнути сварка, але Роберт стримався і від’їхав, при цьому виразно глянув на мене та ще раз нагадав, щоб я не віддалялася.

Та хай йому грець, невже я коритимусь? А тут ще й Стефан так люб’язно заговорив зі мною, заспокоїв, сказав, що й брати часом бувають жахливими грубіянами. Навіть почав вихваляти моє вміння триматися в сідлі та Блискавку, розпитуючи про її переваги. І так уже сталося, що коли залунали звуки гону, ми так і поїхали стежкою втрьох — я, Стефан і Едгар.

Я обожнювала скажений галоп лісом, коли під ногами миготить земля й у мене з’являється стільки можливостей похизуватися вміннями наїзниці. До того ж, я ловила на собі захоплені погляди тамплієра і відчувала надзвичайне душевне піднесення.

День був відносно теплий і безвітряний. Дичини було вдосталь — ловчі гнали її зусібіч, а попереду вже лунало ревіння королівської сурми; він сурмив «по-зрячому». Ми ж утрьох не поспішали прориватися вперед, та я не раз і не двічі пускала стріли то в тетерюка, то в борсука чи зайця, а то й просто у ворону.

А потім з’явився вепр. Не збагну, як цей величезний сікач примудрився так довго ховатися, коли навколо стояв такий гармидер. На мить мені навіть здалося, що в хащах, звідки він вискочив, промайнули людські постаті.

Так чи інак, це величезне чорне чудовисько перескочило нам дорогу, і Стефан гукнув Едгара та помчав за звіром у протилежний бік від більшості мисливців.

Я легко могла відстати від них, і тоді в мене не лишилося б жодного шансу побути з тамплієром наодинці. Але піді мною була Блискавка, що корилася найменшому руху шенкелів, і я, не роздумуючи, пустила її слідом.

Це була шалена гонитва. Собак у нас не було, і наш успіх у гоні залежав виключно від того, чи не випустимо звіра з поля зору. Але дивна річ — двічі чи й тричі мені здалося, що за кущами миготіли силуети ловчих, котрі казна-як опинилися в цій частині лісу, і вони наче загонили звіра усе далі в глушину та низовини. Чи помітили це мої супутники? Схоже, Едгар зрозумів щось. Він навіть почав гукати графа Стефана. Куди там! Стефана цілковито полонив запал гону. Він летів, боячись загубити здобич. Граф був заповзятим мисливцем і, певно, вирішив, що коли для короля заготували оленя-одинака, то він поповнить мисливські трофеї тушею могутнього вепра.

І тут сталося непередбачуване. Я затрималася серед хащі, трохи відстала, і раптом бозна-звідки вискочили двоє чоловіків, намагаючись схопити Блискавку за вуздечку. Злякавшись, я закричала — від мого вереску незнайомці кинулися геть. Я була схвильована й не відразу помітила, як поруч опинився Едгар, почав запитувати, що сталося.

Усе відбувалося навдивовижу швидко. Не встигла я до пуття щось йому пояснити, як він уже розвернув коня і поскакав геть, навіть не глянув у бік незнайомців, котрі зникли за деревами. Якщо я і сторопіла, то лише на мить. Бо вже зрозуміла, що відбувається. Звідтіля, куди помчав Стефан, долинали крики, брязкіт зброї.

Коли я слідом за Едгаром вискочила на болотисту низовину, то побачила… Я навіть розгубилася, щосили натягнула повід, стримуючи Блискавку.

Стефанів кінь борсався в болотяній твані, силкуючись підвестися, а сам граф Мортен дістав меча з піхов і відбивався від шістьох озброєних бандитів.

Не треба бути мудрагелем, аби зрозуміти — він довго не протримається. Я вже бачила кров на його плечі. І хоча Стефан вважався чудовим воїном, але проти шістьох…

Йому на допомогу поквапився Едгар. Налетів і відразу вбив одного з нападників. Та розвернути коня не встиг, бо один із розбишак приловчився і довгим тесаком підрізав сухожилля на ногах його коня. Мій тамплієр опинився на землі, та ще й причавлений твариною.

Здається, я почала кричати.

А потім побачила, як розбійник, підскочив до нього і вже підніс меча, однак, не завдав удару, а раптом почав падати горілиць. У горлі його стирчав кинутий хрестоносцем кинджал. Наступної миті Едгар вивільнив придавлену конем ногу, підхопився та метнув другого ножа, і той мало не по самісіньке руків’я застряг у спині ще одного з нападників.

То ось для чого потрібні були ці ножі! Метав він їх просто майстерно. І дивлячись на нього, я вже не кричала. Я була в захваті. Особливо, коли він так само блискавично вбив ножем третього розбійника. Тепер їх залишилося двоє проти двох. Двоє бандитів проти двох досвідчених воїнів — уже можна було не сумніватися в щасливому фіналі сутички.

Один із нападників перший зрозумів це, покинув товариша напризволяще та кинувся навтьоки. Той лише на мить загаявся, а Стефан так і різонув його — тільки хряснуло, бризнула кров. Едгар підхопив якогось корча і метнув під ноги втікачеві. Бандит перечепився, впав у багнюку.

За якусь мить я опинилася поряд, зістрибнула з сідла, оповила руками Едгарову шию.

— Я так злякалася, так злякалася…

Недовго я насолоджувалась теплом його обіймів. Він миттю відсторонився і кинувся до Стефана.

— Не вбивайте його, графе!

Стефан уже стояв над переможеним супротивником, заносячи меча, але Едгар затримав його руку.

— Хіба ви не зрозуміли, сере, що це не прості бандити? Вас заманили сюди. Це пастка.

Важко дихаючи, Стефан мовчав, і Едгару довелося пояснити, що старий сікач з’явився на їхньому шляху не сам по собі: його зумисне гнали в цю глушину, щоб заманити графа Мортена.

Тоді Стефан приставив вістря розбійникові до горла.

— Говори, хто тебе найняв, інакше помреш!

Той дивився на графа розширеними очима, але не видавав ні звуку.

Я теж мовчала. Мені стало страшно. Я впізнала цього чоловіка. Бачила його якось у покоях Роберта. І розуміла, що загрожує братові, якщо відкриється його роль у спробі вбити королівського небожа.

Бранець мовчав, здогадуючись, що смерті йому так чи інак не уникнути, тож залишався вірним своєму панові.

— Що ж, — глухо мовив Стефан, — допоможи мені зв’язати його, Едгаре. А у Фалезі мої кати швидко розв’яжуть йому язика.

Із цим вони впоралися швидко, гарна мотузка в мисливців завжди при собі. Але обидва їхні коні були скалічені, мусили їх добити. Далі вони звалили бранця на Блискавку, перекинули через круп, зв’язали йому руки й ноги під черевом тварини. Мою кобилу налякав запах крові, вона смикалася й танцювала на місці. Я навіть допомагала Едгару зі Стефаном. Потім вони на мить відійшли, а я скористалася нагодою і тицьнула в руки бранцеві свого маленького ножа та відразу попрямувала до чоловіків, аби бути з ними і щоб вони, не доведи Боже, не запідозрили мене. Я навіть почула дві останні фрази.

— … Я здогадуюся, — казав Стефан. А Едгар відповів:

— Це ще треба довести королю.

І вони вмить замовкли, помітивши мене.

Я відразу забубоніла щось на кшталт того, що вони, певне, хочуть змусити мене пройти весь зворотній шлях пішки, оскільки вирішили скористатися моїм конем?

— Звісно, ні, — посміхнувся Едгар. — Ви сядете в сідло, я поведу Блискавку за вуздечку, а граф ітиме слідом і спостерігатиме за бранцем.

Дякувати Богу, Стефан виявився кепським наглядачем. Та й дорога петляла пересіченою місцевістю, він постійно відставав, бо добряче ослаб від втрати крові. Часом, коли він надто приставав, я навіть починала трішки штурхати бранця, не розуміючи, чому той зволікає. Я ж бо сиділа перед ним і відчувала, як він стиха вовтузиться, потім знову завмирає. Якби в сідлі сиділа не я, його дії дуже скоро можна було б помітити; І все-таки він чомусь зволікав. А я тим часом відволікала Едгара, показувала йому дорогу, бо я добре знала тутешні місця.

Ми вже наближалися до місця зустрічі решти мисливців і виразно чули голоси рогів, що сурмили «відбій», коли я відчула поштовх і зрозуміла, що залишилася на коні сама. Позаду чулися тріск, тупіт ніг і Стефанові прокльони. І миттю Едгар кинувся навздогін. Я бачила, як він знову метнув ножа, але той застряг у дереві, за яким устиг сховатися втікач. Едгар і досі переслідував його. Ми зі Стефаном залишилися самі. Якийсь час дослухалися до галасу гонитви, потім перезирнулися. І Стефан насупився.

— Як це йому вдалося звільнитися, Бертрадо?

Я знизала плечима, причому дивилася просто в сірі Стефанові очі, нічим не виказуючи хвилювання.

— Можливо, ви його просто погано обшукали й у цього розбійника залишився ніж. — І додала: — Будь певен, Едгар його наздожене.

Едгар незабаром повернувся. Сам. Похмуро дивлячись на Стефана, розвів руками.

— Від його моторності залежав його порятунок. І він скористався своїм шансом.

Лише за кілька днів, коли балачки про прикрі події трохи примовкли, я дозволила собі перемовитися з Робертом. І як же я кричала на нього, навіть ногами тупотіла!

— Хіба ти не розумієш, що мало не позбувся свого доброго імені, дурню! Ах, ясновельможний граф Глочестер, улюбленець Генріха Боклерка! І треба ж таке — звичайнісінький убивця. Я просто врятувала твою шкуру. Але тепер і Стефан, і Мод щось підозрюють і дивляться на мене, як на зрадницю.

Для мене це було більш ніж прикро, адже втративши зв’язок з ними, я мимоволі віддалилася й від Едгара. Певна річ, він відвідав мене після полювання, ми навіть зіграли з ним партію в шахи, але коли він повідомив, що за тиждень залишає двір, я не зуміла знайти підходящих аргументів, аби втримати його. Напевне, Стефан і Мод поділилися з ним підозрами щодо мене й тепер у поведінці Едгара, попри його незмінну люб’язність, відчувалася певна відчуженість. Ну і як тут натякатимеш, що хочеш за нього заміж?

Зате Глочестер мав винуватий вигляд.

— Та ти й сама розумієш, Берт, у мене не було виходу. Стефан забагато знає і…

— Та ні біса я не розумію!

Більше не було потреби прикидатися. Надто багато заборгував мені брат, і тепер настав час розповісти все, як на сповіді.

Я сиділа в кріслі, поклавши ноги на лаву біля жаровні. У маленькій кімнаті стояла напівтемрява, світла від вогню у жаровні було обмаль, а тьмяне проміння лютневого дня насилу пробивалося крізь грубу слюду віконечка. І все-таки я бачила, наскільки Роберт збентежений, як часто він нервово тре величезне підборіддя. Та з кожним новим словом голос його міцнів, а щелепа підіймалася.

Виявляється, проблема в нескінченних сварках дому Анжу з Генріхом Боклерком. Через це Матильда нібито входила до клану ворогів короля Англії. І хоча була його єдиною законною дитиною, проте трон він міг залишити їй лише в разі, якщо вона народила б сина, а це, зважаючи на її стосунки з чоловіком, поки не було реально. Тому в оточенні короля багато хто підмовляв його змінити заповіт на користь старшого зі спадкоємців Завойовника по чоловічій лінії, — Теобальда. І Генріх мав прислухатися до цих слів. Хоча, що там у короля на думці, ніколи достеменно не відомо. Два роки тому він змусив своїх васалів скласти присягу Матильді, а тепер майже не згадує про це й провадить активне листування з Теобальдом. Але Глочестер зацікавлений у тому, щоб спадщина перейшла саме до Матильди. Якщо король перепише заповіт на користь небожа — можна тільки здогадуватися, яке возвеличення чекає на цього нікчему Стефана. У його брата Теобальда вже є і Блуаське графство й графство Шампань, і Шартрські володіння. Якщо він отримає і Нормандію з Англією… Адже Стефан — англійський граф і значну частину часу проводить саме в Англії. А за умови царювання Теобальда він цілком може розраховувати на те, що старший брат зробить його намісником і повновладним паном у Англії, тоді як Теобальд правитиме на континенті. Але цього не міг допустити Глочестер. Він кревний брат Матильди і може піднестися тільки при ній; та й якщо набере силу Блуаський клан — Теобальд, Стефан і єпископ Генрі Вінчестер, — Роберт буде просто васалом при них. А він хотів бути владикою. Він англійський граф, і поки сестра перебуватиме в Анжу, сам розраховує правити Англією від її імені. Ось якби не Блуаський клан, що набирає такої сили…

І тоді Роберт зважився підкупити Стефана. Ще невідомо було, що мав запропонувати братові Теобальд, адже подейкували, що стосунки між ними не найліпші. А ось він, Глочестер, ладен був запропонувати графу Мортену поділ влади в Англії, поки Матильда на континенті сварилася з чоловіком. І для цього Стефанові треба було знеславити Теобальда, обмовити старшого братика перед королем… Але все скінчилося тим, що Стефан рішуче відкинув пропозицію Глочестера і навіть пригрозився, що повідомить Матильді, які плани на її королівство має підступний Роберт. Чи після цього в Роберта була інша рада? Адже якщо Матильда перестала б довіряти братові… І він вирішив усунути графа Мортена.

— Тепер я усвідомлюю, що вчинив дурницю, — зажурено казав Роберт. — Це могло обернутися для мене ганьбою і вигнанням. Дідько забирай, усі повторюють, що я улюбленець короля, але мало хто знає, наскільки Генріх прихильний до Стефана. Так, я міг збезчестити себе. І врятувала мене саме ти, Берто. Мій хлопець про все розповів мені. Тепер він далеко. А ти… Я в невимовному боргу перед тобою, сестричко.

Цих слів я від нього й домагалася.

— Що ж, послуга за послугу. Я допомогла тобі врятувати честь, а ти за це забезпечиш мені мою долю.

І я прямо сказала, що хочу, аби він допоміг мені вийти заміж за Едгара Армстронга.

Спочатку я вислухала його гнівні закиди, що цей сакс мені не пара, що не гідний навіть доторкнутися до жінки, в якій тече кров Завойовника. Та коли він нарешті виговорився, я спокійно нагадала, що він мій боржник.

Роберт стомлено махнув рукою.

— Чого ти від мене очікуєш?

По-перше, щоб він зблизився з Едгаром; це давало йому привід почати вихваляти сакса перед королем. Далі я розповіла свій план щодо Східної Англії і вакантного там місця шерифа. Стефан домагається для нього жезла шерифа, то хай Едгар отримає його не від графа Мортена, а від Глочестера. Так він одразу стане його людиною. Ґрунт для піднесення Едгара я і Стефан уже підготували і, якщо батько вагається, то це доти, поки Едгар не скине плаща тамплієра. Король обережний із ним, адже не хоче зміцнення становища тамплієрів у Англії через одного з них. Але він не може не визнати, що ліпшої кандидатури, ніж Едгар, не знайти. І якщо Едгар вийде з Ордену… Поза сумнівом, це відбудеться, якщо він заручиться, — тоді батько не роздумуватиме. А далі від місця шерифа до графського титулу — один крок. І як його законна дружина я стану графинею.

Я давно все це продумала. Певна річ, мені подобався Едгар, але тільки в тому разі, якщо при цьому я стану не просто дружиною саксонського тана, а могутньою графинею. Я возвеличу свого чоловіка, зроблю своїм боржником і цим зможу підпорядкувати собі, стану його пані.

Здавалося, Роберт мене розумів. Його теж влаштовувала можливість мати в Східній Англії свою людину. Але ось як зробити, щоб Едгар просив моєї руки? І тут я втаємничила Роберта в свій план. Першої миті він обурився, потім почав реготати, але несподівано посерйознішав.

— Правду кажучи, Берт, я б не хотів, щоб мої заручини відбулися в такий спосіб. Для чоловіка не надто весело, коли його ловлять для шлюбу, наче звіра в сильце.

Я примружилася.

— Шлюб — це угода, Роберте. А хто, як не лицарі Храму, розуміються на перевагах угод? І цей сакс зрозуміє — я його удача.

— Але чи впевнена ти, що він тебе кохає?

— Кохає? До чого тут кохання? Люди одружуються заради становища, заради багатого посагу, заради земель і щоб зміцніти за рахунок родинних зв’язків. А кохання… По правді, Роберте, ти мислиш зараз, як ті мрійники-трубадури з Півдня. Та й хіба я недостатньо вродлива, щоб чоловік покохав мене?

І я підвелася, випросталась і перекинула на груди гриву розкішного волосся.

Роберт посміхнувся.

— Так, ти красуня, Берт, присягаюся честю. І я сподіваюся, сакс це зрозуміє. Бо врахуй, що б не казали про переваги шлюбних угод, але саме кохання зміцнює родину, робить чоловіка й дружину єдиними духом та плоттю. І те, що леді Мабель Глочестер не помічає мого потворного обличчя і щасливо посміхається, коли я повертаюся додому, сповнює мою душу теплом і благодаттю.

Ха! Хто б казав. І це Глочестер, мій брат, який не одну пелену задер, як у шляхетних дам, так і в простолюдок. А його дружина безвилазно сидить у себе в замку та чекає на нього. Ні, бережи мене, Боже від такої долі. Та, зрозуміло, вголос я нічого не сказала. Ми ще обговорили деякі деталі, й Роберт узявся за виконання замисленого.

Увесь наступний тиждень я уникала свого тамплієра. Це було нескладно, адже більшість вельмож, які гостювали при дворі, уже роз’їхалися, і старий замок Фалез занурився в тишу великопісних днів. Містечко внизу над стрімкою водою теж затихло.

Зі свого вікна я бачила берег річки, до якого частенько причалювали баржі й де постійно галасували пралі. Напевне, колись так само дивився у вікно грізний герцог Роберт Диявол, коли побачив на березі прекрасну пралю Арлетту, і це змінило їхнє життя. Плодом їхньої пристрасті став мій дід Вільгельм, який приніс Нормандському родові корону Англії.

Усі ці романтичні міркування досі не обходили мене. Але я вважала себе закоханою і вибачала власній душі хвилинну слабкість.

Чи відчувала я напруження? Певне, так. Я хвилювалася — як усе складеться? У тому, що Роберт мені допоможе, а Едгар не зможе ухилитися, я не сумнівалась. І все-таки серце моє завмирало. Вирішувалася моя доля. Якщо задумане не вдасться, я надовго залишуся зганьбленою. Але, власне, чому? Адже зумів батько зам’яти справу з гріхопадінням Матильди, хоча й донині подейкують, ніби король обіцяв зятеві Анжу покласти до його ніг голову такого собі хрестоносця на ім’я Гі де Шампер. А щодо мене… Тут усе можна зробити набагато тихіше. Та саме цього я й не хотіла. Мені потрібні були скандал, розголос, плітки. На це я й робила ставку.

Роберт дотримав своєї обіцянки і зблизився з Едгаром. Зі свого вікна я часто бачила їх удвох: то на старій замковій галереї, то вони гарцювали біля річки на розкішних конях. Якось Едгар ніби відчув мій погляд, підвів голову до вікна моєї вежі. Я сахнулася, немовби вжалена. Чи помітив він мене? Але коли саме того дня він хотів відвідати мене, я відмовилася від зустрічі.

Мій батько перебудував і розширив Фалез. Однією з нових будівель була капличка в новому стилі — зі стрілчастими вікнами та склепінням у вигляді віяла. Я знала, що незабаром батько з кількома довіреними особами відстоїть у ній опівнічну месу на знак пам’яті про загиблого спадкоємця. Принц Вільгельм втонув одинадцять років тому, зараз йому виповнилося б двадцять дев’ять. Щороку батько в цей час молився за душу сина.

Того дня зранку я була нудотно-ніжна з батьком. Він навіть розчулився. Що ж, я сьогодні як ніколи потребувала його доброти. Цей Лев Справедливості, як його називали, мій грізний батько, сьогодні повинен був вирішити мою долю, і мені потрібно було, аби він пам’ятав, яка в нього лагідна та любляча донька, як співчуває йому в його батьківському горі.

Виходячи від короля, я ледь не зіштовхнулася з Робертом і Едгаром. Скромно опустила очі, приймаючи вітання, але ми з Робертом встигли обмінятися швидкими поглядами, і він ледь помітно кивнув. А Едгар… Я бачила його сині виразні очі, вигоріле білясте волосся, майже по-жіночому м’яку посмішку. У мене защеміло серце — настільки він видався мені привабливим. Так, мій чоловік буде одним із найпривабливіших чоловіків Англії. Ідучи до себе, я намагалася зрозуміти, який привід вигадав Роберт, щоб призначити зустріч Едгару в каплиці Фалеза за півгодини до півночі. Хоча це було не так уже й важливо, адже мого брата не було б на місці зустрічі. Там була б я. І мала б півгодини, щоб вирішити свою долю.

І все-таки я хвилювалася, невдовзі навіть мої фрейліни зрозуміли це — настільки була примхлива та дратівлива. Звеліла їм викупати мене у воді з рожевою есенцією, а потім просто замучила Маго, яка викладала мені волосся. Та ніяк не могла второпати, чого саме я хочу, а я, у свою чергу, не могла їй розтлумачити, що повинна сьогодні мати вигляд невинної дівчини, що з’явилася у Фалезьку каплицю помолитися за душу загиблого брата — та й по всьому.

Зрештою, я звеліла Маго розділити волосся на прямий проділ і стягти ззаду в низький вузол, а навколо чола надягти простий срібний обруч. Одяг, відповідно до моменту, я вибрала з темного сукна, але не втрималася і наказала надягти на груди ланцюжки в кілька рядів. Я знала: коли збуджено дихаю, по грудях грають на диво гарні відблиски. Цієї ж ночі приводів збуджено дихати в мене знайдеться чимало.

Перед виходом я звеліла накинути собі на плечі широкого плаща на вовчому хутрі: у каплиці пронизливий холод. Однак коли залишила своїх жінок і самотою рушила до Фалезької каплиці, тремтіла, швидше, від напруги, ніж від холоду.

І ось я вклякла сама в порожній лункій каплиці. Попереду був вівтар, на ньому горіли дві свічки, освітлюючи прикрашене коштовним камінням розп’яття, і далі, в заглибині стіни, глиняну статую Діви Марії, глазуровану білим і синім. Напевно, мені таки варто було помолитися, але мої думки так і розбігались, а завчені слова літанії не бентежили душу. Я не вельми релігійна людина, та й відчувала тоді величезне сум’яття. Я не могла думати про небо, коли тут, на землі, вирішувалося моє майбутнє. Мої думки розсипалися, мов ягнята на луці. Чи подобаюсь я Едгару? Чи натякнув уже королю Роберт, що я хвора від кохання до тамплієра? І як поставився до цього Генріх? Якщо він дотепер ані слова не сказав, отже, вважає це звичайнісінькою примхою. Адже в Едгара могутні заступники, чудові рекомендації, за нього просили й Стефан, і Роберт.

О, я здригалася від кожного звуку! І дуже хотілося, щоб мій тамплієр не змусив себе довго чекати, бо від кам’яних плит підлоги тягло пронизливим холодом, та й не люблю я стояти навколішки. За вікном почувся крик сови, що вилетіла на полювання. Крізь ромби шибок у вузенькому віконці я помітила відблиски вогнів у тому крилі замку, де були королівські покої. Зараз Генріх теж готувався прийти сюди, а з ним — його почт. Стефан і Роберт, поза сумнівом, будуть із ним. Для брата це буде правдоподібне пояснення того, що він не з’явився на зустріч із тамплієром.

Коли в порожньому переході позад мене почулися кроки, я мало не підскочила від переляку. Не доведи Боже, щоб це був один зі священиків, який вирішив оглянути каплицю перед приходом короля. Але ні, кроки впевнені, сильні, долинає легке побрязкування шпор.

Ледь чутно зарипіли двері. Я міцно притулилася чолом до сплетених пальців. Збоку це мало такий вигляд, ніби я цілком поринула в молитву. І той, хто стояв позаду, ніби не наважувався потурбувати мене. Господи, чому він так зволікає? І раптом я почула, як двері знову тихенько рипнули. Невже Едгар не знайшов тут Глочестера й вирішив піти?

Я не втрималася і рвучко озирнулась.

— Сере Едгаре?

Він завмер на порозі. Світлий плащ із хрестом у напівмороку склепінного переходу, довге хвилясте волосся. Одна рука на кільці дверей, друга стискає біля пояса рукавички.

Я повільно підвелася. Бачила, як він знову причинив двері й елегантно схилився в поклоні.

— Вибачте, міледі. Я не очікував зустріти вас тут, і в мене не було наміру перешкодити вашій бесіді з Богом.

— Що вас привело сюди?

Він знітився, вочевидь не бажаючи говорити про Глочестера. Я посміхнулася і простягла йому руку.

— Я рада, що ми зустрілися, сере.

— Справді? А мені здавалося, що я мав нещастя чимось викликати невдоволення Вашої Високості. Бо ви останнім часом обминали мене своїми милостями.

І тут я схлипнула. Та як природно!

— Господи! Та знали б ви, чого мені варто було уникати вас! Я так скатувалася за цей час!

Він мовчав, і тоді я ступила до нього, доторкнулася кінчиками пальців до його щоки.

— Навіщо мені було краяти душу, дивитися на вас і знати, що ви ось-ось поїдете геть. Нехай пробачить мені небо, але я так прагла вас забути!

Він мовчав. Стискав мою руку й мовчав. А я раптом і справді повірила в те, що говорила, мене почало лихоманити, сльози так і побігли.

— Ви їдете, сере, і я не знаю, побачимося ми ще, чи ні. Але моє серце розбите і стікає кров’ю. Я звичайнісінька жінка і не вільна в своїх бажаннях. Але де б ви не були, я думатиму про вас, пам’ятатиму і молитимуся за вас. Ви — моя прекрасна мрія, сере Едгар…

Його губи затремтіли, але не мовили ні звуку.

Господи, все це було так зворушливо, що я заридала. Сказала крізь схлипування:

— Я рада, що ми все-таки зустрілися перед розлукою. Рада, що ви прийшли і вислухали моє зізнання.

Він повільно підніс мою руку до губів.

— Я лицар Христа, міледі.

— Але ви ще й чоловік. Найпрекрасніший чоловік у світі. Й невдовзі скинете плащ тамплієра, одружитесь. Я ж думатиму з сумом, хто вона — ваша обраниця. І чому вона, а не я чекає на вас там, у вашому замку в Англії.

Він і далі мовчав. Мене це почало дратувати. Я тут виливаю йому душу, а він — справжнісінька крига. Нарешті він таки озвався:

— Я не вартий вас, принцесо.

— Дозвольте вирішувати це мені! Так, я принцеса, але й у дочок короля є серце. Та скажіть же мені хоч щось, мій Едгаре! Чи подобаюся я вам хоч трохи?

І тут я помітила, як у його очах спалахнув вогонь.

— Ви прекрасні, леді Бертрадо. Я часто милувався вами. Але завжди пам’ятав, хто ви — і хто я. Я поважав високе становище своєї дами і…

Я притисла долоню до його губів, змушуючи замовкнути. І тут відчула, як він поцілував мою руку. Ніжно, так ніжно… Мені це було приємно, але я хотіла більшого. Він тримав мою руку в своїх долонях і м’яко торкався вустами кінчика кожного пальця. А я розгубилася. Я чекала, що він накинеться на мене, а я вириватимуся. Але він зволікав… Дідько б її забрав, оцю його вихованість!

І тоді я майже наказала:

— Поцілуйте мене!

Лицар здригнувся. Та ось його руки оповили мою талію і я підкорилася їм, припала до нього, обійняла.

Ні, він не вп’явся в мене, як Гуго Бігод, не рвав мого рота, як Вільям Іпрський, не м’яв моїх губів своїми, як Генрі Вінчестер. Він доторкнувся до них легко, ніби подув вітерця. Але я так і не збагнула, як сталося, що мої вуста опинились у полоні його вуст, немовби стали одним цілим. Я дивувалася: що ж робити мені тепер, аж поки не відчула вимогливого натиску його язика, котрий розтискав мої губи. Я скорилася, так і не знаючи, що робити далі. Пручатися? Обіймати його? Мій язик зіштовхнувся з його язиком, почав заважати, але я не знала, куди його подіти. Я не дихала, мені бракувало повітря.

Я відвела обличчя. Але він і далі обіймав мене, і я відчула, як він важко і напружено дихає. А його рука раптом погладила моє стегно, ковзнула по сідницях і сильніше притисла мене до себе. І я відчула його збуджену плоть внизу свого живота. Мені стало соромно. І це була не боротьба, як я очікувала, він брав мене ніжно, не поспішаючи. Він цілував мою шию, а я завмерла в його обіймах, не знаючи, що робити.

Він ніби зрозумів це. Відпустив мене, важко дихаючи.

— Вибачте, міледі. Але в мене так давно не було жінки. Я налякав вас?

Я боялася тільки одного — що він зараз піде. І сама рвучко обійняла його.

— Ні, ні, не відпускайте мене. Я хочу це пізнати, хочу запам’ятати вас назавжди.

Він знову цілував мене, але цього разу ще жагучіше. А я вп’ялася в нього і, напевно, заважала йому. Він навіть трішки відсторонився, і його рука торкнулася моїх персів. Чому чоловіків так хвилюють жіночі перса? І що я повинна була робити цієї миті? Його пальці заплуталися в моїх ланцюжках, і мені навіть смішно стало. Але мій приглушений сміх, схоже, йому сподобався. Я помітила посмішку на його обличчі. Він однією рукою обхопив мою потилицю, наблизив до себе моє обличчя, знову почав цілувати. А я знову не знала, куди подіти свого язика. Та тут я почула кроки за дверима, спів літаній, злякалась, що це відштовхне його від мене, і ще дужче притислася до нього. Несподівано наші язики переплелися і почали рухатися в одному ритмі. Едгар навіть ледь чутно застогнав…

Двері відчинилися, і на порозі з’явився король Генріх зі свічкою в руках.

Ми навіть не розтисли обіймів, тільки дивилися на нього. На нього й на тих, хто стояв позаду. Королева Аделіза, Стефан, Мод, мій брат Глочестер, граф-горбань Лестер, канцлер Обрі де Вір… Я бачила, як змінювалися їхні обличчя. Так, вони побачили нас. Я цього чекала, але чомусь жахливо злякалася. І рвучко вирвалася з обіймів Едгара, що було цілком природно.

Що тепер робити? Або Едгар поплатиться за вчинене головою, або його буде вигнано, або я отримаю його за чоловіка.

Я підняла голову, глянула королю у вічі. Він переводив погляд із мене на Едгара й знову на мене. Його худе обличчя було непрониклим, і лише по тому, як затремтів вогник свічки в його руці, я зрозуміла, наскільки сильно гнівається батько.

— Сере Обрі, — звернувся він нарешті до канцлера. — Відведіть тамплієра Едгара у Фалезьку вежу. А ти, Бертрадо…

Я давно продумала, як поводитися. Я впала навколішки перед батьком, заламуючи руки.

— О, государю! Будьте великодушні! Ми з сером Едгаром кохаємо одне одного й просимо обвінчати нас.

Це було сказано, й це чули всі. Тепер скандал не вдасться так просто зам’яти. І я сама підказала батькові, як його уникнути.

Едгар дивився на мене з подивом. А я повторила:

— Зробіть мене дружиною цього лицаря, батьку, і ваша щаслива донька буде вдячна вам до кінця своїх днів.

— Ідіть до себе, Бертрадо, — сухо сказав Генріх. — А ви, сере Обрі, виконуйте наказ.

Якщо король і був вражений тим, що сталося, це ще не було причиною, щоб відмовитися від служби на знак пам’яті про первістка.

А вже зраночку старий Фалез гув, ніби вулик.

Мене провідала Мод.

— Вітаю, Бертрадо. Ліпшого способу підставити голову Едгара під сокиру ви придумати не могли.

Я ще не зовсім прокинулася і тому досить різко відповіла, що поки Едгар Армстронг залишається лицарем Храму, його долю має право вирішувати лише Папа Римський. І до чого кумедно було мені спостерігати, як видовжилося обличчя цієї дурепи.

Пізніше моя вірна Клара доповіла, що зранку король мав бесіду зі Стефаном Мартеном і Робертом Глочестером. Я була задоволена. Поки все йшло так, як я і розраховувала. Адже якби батько мав намір позбутися Едгара, він би уже відіслав його до Руана в кайданах. А він цього не зробив. Нещодавно він узяв позику в тамплієрів, і йому зараз невигідно з ними сваритися. Тому навряд чи він пожертвує Едгаром. Але тут на мене напосілися інші думки. Що, коли батько розгнівається на мене? Що, коли запроторить у монастир? Сили небесні — будь-що, тільки не це!

Але я б нізащо не виказала свого страху. Звеліла ошатно вбрати себе й пішла відвідати свою мачуху Аделізу. Я була весела, жартувала. Гралася з собачками Аделізи, глузувала з її папуги. Аделіза так витріщалася на мене, що вже саме це могло розвеселити мене більше, ніж усі її болонки й папуга.

— Хіба ви не боїтеся за життя свого обранця, Бертрадо? — нарешті наважилася запитати королева.

Набагато більше мене цікавила власна доля. Та я все підготувала для піднесення Едгара, я підвела до цього короля, зробила все, аби він дійшов висновку, що я можу бути дружиною Армстронга. А коли мій непередбачуваний батько вирішить інакше — мені не уникнути постригу в черниці.

Після полудня я занервувала, а ближче до вечора почала панікувати. Мені вже було не до візитів. Я послала Клару до Глочестера. Невже Робертові важко хоч звісточку мені надіслати?

Роберт прийшов сам.

— Тебе хоче бачити король, Берт.

Я стягла навколо горла шаль. Обличчя брата було кам’яним. Але… Але… Трісни моя шнурівка! — які веселі бісики танцювали в його очах!

І я змогла опанувати себе. Відкинула шаль і навіть трохи наклала рум’янцю на щоки. Бачила за темною поверхнею олив’яного дзеркала, як Роберт дивиться на мене. З очевидним замилуванням.

— Тебе нічим не взяти, Берт. Ну ти й бісеня!

Я розсміялася.

— Але яка з цього бісеняти вийде графиня! Адже не відправить батько мене в монастир.

Його величезне підборіддя затремтіло від тамованого сміху.

— Та куди там, черниця з тебе вийшла б нікудишня.

Отже, він подарував мені надію. І це додало сили, аби витримати розмову з королем. Звісно, спочатку він вергав громи. А я лише повторювала про своє земне кохання, але коли батько заспокоївся, так і сказала, що хочу стати графинею Норфолка. Схоже, Роберт і справді вже говорив з ним на цю тему, і батько зрозумів, куди я гну.

— Тобі відомо, Бертрадо, що Господь не посилає щастя непокірливим дітям?

— Так, Ваша Величносте. Але я чиню так, щоб не нашкодити вашим інтересам. І я кохаю цього чоловіка.

— О, мовчи, мовчи! — махнув рукою батько. І раптом став замисленим. — Твоє почуття до сакса не тільки від серця. Чи мені не знати тебе, дитино моя? Нехай мене завтра позбавлять трону, якщо ти не спланувала все заздалегідь.

Я схилилась у поклоні.

— Государю, я ваша донька, і ви наскрізь бачите мою душу.

Глибока складка залягла біля його губів.

— Так, Бертрадо. Я бачу твою душу. Мені гірко, що ти піддала мої почуття до тебе такому випробуванню. І ще гірко мені, бо ти, домагаючись свого, йшла навпростець, навіть не розуміючи, що вибір твій — помилка. Я не сподіваюся, що ти будеш щаслива в цьому шлюбі.

Ось воно! Він сказав слово «шлюб»!

Я мало не задихнулася.

— То ви вирішили, государю? Я отримаю цього чоловіка?

— Так! Як мисливський трофей. Коли вас заручать, у тебе вже не буде шляху до відступу. Про одне тільки молю Бога, — щоб тобі не довелося гірко каятися через своє рішення.

— А ви зробите Едгара графом Норфолка?

— Не зараз, але все можливо.

— Тоді мені не буде про що жалкувати.

Наступного дня нас із Едгаром заручили в тій самій каплиці, де я домоглася від нього прояву почуттів. Ми стали нареченим і нареченою. Але батько не хотів нашого поквапливого вінчання. Мене навіть здивувало, що він відклав наше весілля на цілих півтора року. Але, як мені пояснив Глочестер, королю просто необхідно було переконатися, що Едгар впорається з зобов’язаннями, які накладе на нього його майбутній титул. А поки він буде на посаді шерифа графства Норфолкського. І якщо король залишиться ним задоволений… Звісно, залишиться. Едгар не схожий на людину, яка не впорається з владою. Та все-таки я дала нареченому кілька порад. І як здивовано він дивився на мене під час цієї бесіди!

А незабаром він поїхав. На прощання ми з ним поцілувалися. Не так палко, як у каплиці, радше церемонно. Але мене це влаштовувало. Едгар повинен розуміти, хто я і чим він мені зобов’язаний. Я — запорука його влади і найбільша удача в житті.

Я не жалкувала, що нам судилася розлука. Тим часом я вестиму звичне життя, але вже ніхто не скаже за моєю спиною, що я стара дівка. Я стала нареченою, мій наречений був надзвичайно вродливий, і на мене чекав титул графині Норфолкської.

Ах, трісни моя шнурівка! — я завжди знала, що можу домогтися всього, чого забажаю!