Сповідь суперниці

Розділ З Гіта

Грудень 1131 року

Я пам’ятаю й холодніші зими, але так, як цієї, не мерзла ще ніколи. Може тому, що за життя колишньої ігумені матінки Маріанни справи в монастирі Святої Хільди налагодились і в нас завжди були дрова та торф про запас.

Але тепер матінка Маріанна переселилася в кращий світ — хай упокоїться душа її! Місце ігумені посіла матінка Бріджит, яка так занедбала справи, що нам було непереливки. Матінка Бріджит хоча й була взірцем благочестя, нітрохи не зналася на господарстві, й усі мешканці монастиря з настанням холодів відчули це на собі.

За наказом ігумені я перевіряла її рахунки, звіряла записи доходів і витрат. І незважаючи на всю повагу до матінки Бріджит, часом хотілося навіть затупотіти ногами, заволати, а під час зустрічей із нею, так і кортіло запитати, як же вона збирається провести довірених її піклуванню сестер Христових через усі злигодні та голод зимових місяців?

— О, Свята Хільдо, як же я змерзла!

Не витримавши, я склала долоні над полум’ям свічки, сподіваючись хоч трохи відігріти, бо вони так мерзли, що ледве тримали перо.

Ми були в скрипторії монастиря — я та Отилія. І хоча стояла зима, до вечора вогкість заповнила приміщення, нам не дали торфу для печі, ось ми й сиділи в холоді ще з обіду.

Отилія підвела на мене свої короткозорі блакитні очі. У сірому одязі послушки та щільній шапочці, з-під якої на плечі спадали тонкі русяві кіски, вона здавалося особливо тендітною і зворушливою. Отилія лагідно мені посміхнулася.

— Не думай про холод, Гіто. Тоді й не відчуватимеш його так.

— Як це — не думай? Тобі добре, ти свята. Я ж… Знаєш що, давай розведемо багаття з клаптів пергаменту й погріємося трохи. Бо так і захворіти недовго, як бідолашна сестра Стефанія.

Але Отилія тільки заперечливо похитала головою і знову зарипіла пером.

Переписуванням рукописів у скрипторії[21] монастиря ми зазвичай займалися втрьох — сестра Стефанія, Отилія і я. Це заняття, саме по собі цікаве, ще й приносило монастирю непоганий прибуток, оскільки книги завжди дорого коштували. Жінки-переписувачки — рідкість, і те, що обитель Святої Хільди навчала й готувала таких, — безперечна заслуга покійної ігумені Маріанни. А для мене безперечне задоволення та можливість проявити себе. Адже я вважалася найліпшим каліграфом у монастирі.

До монастиря я потрапила, коли мені ще й семи не було. І тут я, кругла сирота, знайшла собі тихий прихисток. Спочатку вихованка, потім послушка, невдовзі й постриг прийму, і монастир назавжди захистить мене від усіх лих і клопотів світу. Я звикла тут жити й розуміла, що ніде більше не могла б проводити стільки часу за книгами. Та все ж таки… Великий світ, тривожний, яскравий і страшний, вривався в моє тихе існування, лякав, а ще більше цікавив. І хоча ще рік тому, коли мені виповнилося шістнадцять, я повинна була прийняти постриг, я відмовилася. При цьому пояснила, що готова ще рік прожити в послушках, аби потім прийняти постриг разом із Отилією. Отилія — моя найкраща подруга — була на рік молодша за мене. Тож нічого дивного, якщо я вирішила зачекати на неї. Та все одно моя відмова тоді спричинила справжній переполох. Навіть приїздив абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса, патрон нашого монастиря. І так люто дивився на мене своїми маленькими очицями, заплилими салом.

— Дитино моя, дуже хочу вірити, що твоя затятість — лише непорозуміння. Запам’ятай, у тобі тече погана, зіпсута кров баламута Херварда, і ти мусиш навчатися послуху, а не будити в собі біса непокори, який заволодів душею твого діда.

Так, я була внучкою Херварда Вейка, гордовитого сакса, великого бунтівника — що б там не казав цей піп-норман. І я цим пишалася. Знала, що люди інколи заїздять у Святу Хільду, тільки щоб подивитися на мене, останню з його нащадків. Чи могла я соромитися своєї родини? Абсурд. Я була внучкою Херварда! А ще я — багата спадкоємиця. Абат Ансельм, як мій опікун, давно наклав руки на мої землі, впевнений, що я прийму постриг і тоді він безперешкодно зможе називати їх своїми. Тому він так і наполохався, коли я раптом відклала вступ до сонму наречених Христових.

Мене відволікло шелестіння сувою, котрий згортала Отилія.

— Про що замислилася, Місячне Срібло?

Вона часто мене так називала. А за нею — решта. Річ у тім, що в мене дуже біляве волосся. Довге, пряме і густе. Я люблю заплітати його в косу й перекидати через плече. Волосся — моя гордість. І хоча це й суєта, але мені буде шкода обстригати його, коли я стану бенедиктинкою.

Я зітхнула.

— Прочитай, що ти написала.

Ще місяць тому нам доручили переписати стару саксонську поему «Беовульф». Відтоді, як наш король Генріх узяв перший шлюб із саксонкою, поема набула популярності в англійців. І абат Ансельм замовив нашому монастиреві її рукопис для одного зі своїх знатних покровителів. Ми працювали шпарко, поки сестра Стефанія не захворіла на застуду, а мені доручили до Різдва дати лад рахункам монастирського господарства. Тепер над рукописом працювала тільки Отилія. І робила це з властивими їй охайністю та старанням.

— Прочитай! — просила я, зігріваючи подихом задубілі пальці.

Голос у Отилії був м’який і мелодійний. За походження вона була нормандкою, але саксонську знала як рідну.

Вона замовкла і якось збентежено на мене глянула. Ніби боялася зробити мені боляче натяком на поразку моїх одноплемінників. Але все це було так давно. А Отилія моя подруга, й вона тут і зараз.

І я заговорила про інше:

— Слухай, Отіл, знаєш, що попросили в нашій обителі переписати для одного лорда? Матінка Бріджит як глянула, так і сховала це під замок. Але я помітила, як сестра Стефанія тихцем почитує. І я бачила, як вона відмикає скриньку. Хочеш, і ми почитаємо? Це уривки з «Мистецтва любові» Овідія.

Я миттю вхопила ножика для заточування пер і, користуючись тим, що Отилія не зупиняє мене, почала длубатися в замку на скриньці, що стояла в стінній ніші. Отилія нерішуче наблизилася. Вона, звісно, свята, але, до того ж, ще й надто молода та цікава.

Декілька аркушів пергаменту були гарним почерком списані латиною. Так чітко, ніби той, хто писав, нітрохи не хвилювався. Мене ж навіть у жар кидало, коли я читала.

— Ну як? Хіба не прекрасно?

Напевне, очі в мене палали.

У Отилії теж зарожевіли щоки, але вона швидко опанувала себе. Відійшла, почала перебирати чітки.

— Нам не слід цього знати, Гіто. Це мирське. Ми ж вирішили присвятити себе Богу. Не думай тільки, що я ханжа, але є речі, яких ми повинні зректися. А любов і всі ці почуття… Повір, усе це не так піднесено.

Я знала, про що вона каже. Їй було десять, коли її зґвалтував вітчим, і вона прийшла до монастиря, рятуючись від світу як від болю й бруду. Монастир обіцяв спокійне життя. І вона обрала його. Я ж… Мене віддали в монастир дитиною, коли я ще не могла розібратися, чого хочу, просто корилася волі матері, яка, овдовівши по смерті батька, вважала: тільки тихе монастирське життя вбереже її дитя від лихої долі.

Я сіла працювати, але чомусь ніяк не могла зосередитися на рахунках. Зазвичай це заняття видавалося мені цікавим, я навіть потай лишалася, що знаюсь на цьому ліпше за ігуменю. Чула, як інші казали, що з такими здібностями колись і сама стану ігуменею. Адже я зі шляхетної родини, під час вступу за мене було зроблено щедрий внесок, я чудова учениця, зі мною радяться. Так, мою подальшу долю було визначено наперед і, напевно, це добре. Проте зараз… Чи то рядки з Овідія так вплинули на мене, чи то вже давно душа моя не знала спокою, але замість того, щоб працювати, я замріялася.

Той, про кого я мріяла, навіть не знав про моє існування. Я його бачила не раз, коли він приїздив до нашої обителі помолитися в каплиці, де покоївся прах його матері. Звали його Едгаром Армстронгом, у ньому текла кров колишніх королів Англії, і був він хрестоносцем. Про це не раз шепотілися ми, молоденькі послушки, але нас вабили до відвідувача не так його слава і становище, як гарна зовнішність. Він був високий, дужий і гнучкий. У ньому було щось від благородного оленя — погордлива гідність і грація. Він був дуже смаглявий, і мені казали, що ця засмага властива всім, хто провів у Святій Землі кілька років. Зате в нього було золотаво-каштанове, гарно закучерявлене волосся і дивовижні сині очі. Я так добре його роздивилася, бо щойно він приїжджав, я ні про що інше думати не могла, аби лишень його побачити. Можете сміятися, але все моє єство — моє серце, моя душа, моя кров, — усе бриніло від одного погляду, кинутого на нього крадькома. Він же й не підозрював про мене. Якщо й чув, що в жіночому монастирі Святої Хільди живе онука Херварда, то жодним чином цікавості не виявляв. Певна річ, він же така могутня і чиновна людина, шериф Норфолка, Едгар Армстронг, прекрасний, відчужений, далекий. Для мене він був, як сонце після дощу. Я нікому не казала про це, навіть на сповіді. Це був мій гріх, але який солодкий! Не заборонено дивитися на прекрасне, аби відчути задоволення. У його імені мовби чулося бренькання струн, брязкіт криці й муркотіння кішки.

Під час його останніх відвідин я та ще кілька послушок вилізли на драбини за огорожею гербаріуму[22] й дивилися, як він розмовляє із матінкою Бріджит біля воріт обителі. Пізніше казали, що ігуменя просто підлещувалася до нього — він же страшенно багатий і завжди робив щедрі пожертви на монастир, — але я тоді нічого цього не помітила, бо бачила тої миті лише Едгара. А потім, коли він уже сів на коня, несподівано озирнувся й глянув на нас. І ми завмерли, мов голубки перед горностаєм. Він дивився на нас, але як! — так грайливо і лагідно, трішки іронічно й, може, навіть сумно. А потім притулив руку до губів і зробив такий жест, ніби посилав поцілунок.

Нас потім покарали. Та це покарання було для мене навіть солодке. І таке зі мною діялося! У мене боліли, немовби наливаючись, груди, тягло в низу живота, хололи руки. Я мріяла, щоби шериф побачив мене, звернув увагу, поцінував мою вроду. Адже всі казали, що я вродлива. І тепер я сама жадала переконатися в цьому, коли схилялася над своїм відображенням в цебрі з водою або розглядала себе в плесі біля монастирського млина.

У мене дуже світла, гладенька шкіра, рожевувата на вилицях. Овал обличчя… Навіть матінка Бріджит, яка так не любить мене, вважає його гарним — ніжна лінія щік і підборіддя, гладенький лоб. Брови маю каштанові, вигнуті, мов у королеви. Вони значно темніші за волосся, а вії ще темніші за брови й такі густі. Коли дивишся на відображення, здається, ніби саме вії окреслюють очі темною лінією і від цього ті здаються виразнішими. Якщо можуть бути виразними очі світло-сірого, металевого кольору. А ось рот… Мені казали, що це не англійський рот, а французький — надто пухкенький і яскравий. І не диво — моя мати родом із півдня Нормандії, це від неї успадкувала я вигнуту, мов лук, верхню губу та припухлу нижню. Як одного разу грайливо зазначила сестра Стефанія, чоловіки, якщо бачать такі губи, починають думати про поцілунок. Попри нескромність цього зауваження, я була задоволена.

А ще базіка Стефанія якось обмовилася, що чоловіків ніщо так не цікавить, як жіноче тіло. Але що в ньому такого привабливого? Груди в мене не великі й не маленькі, але такі округлі. Взагалі я дуже тоненька й невисока, проте маю довгі стрункі ноги. То яка ж я? Чи сподобалася б я Едгарові? І кому він послав тоді поцілунок? Мені, чи всім нам?

Від роздумів мене відвернув стукіт клепала.[23] Я навіть здригнулася.

— Що з тобою? — запитала Отилія. — Ти наче спиш із розплющеними очима.

Ми спустилися на подвір’я. Був час вечірньої служби, надворі давно смеркло. Густішав туман, і в його білястому серпанку черниці попарно йшли до церкви, несучи в руках засвічені ліхтарики. Було страшенно холодно й похмуро. Вогкість пробирала до кісток. За три дні Святвечір, а святкового настрою — ані краплиночки. Напевне, я погана християнка, якщо душа моя не тріумфує напередодні світлого свята Різдва.

У церкві на нас війнуло холодом каменю й ароматом ладану. Цього вогкого вечора на службі було всього кілька прихожан. Вони стояли навколішки і, поки священик читав молитву, повторювали за ним слова, тож пара від дихання клубами йшла від них.

Черниці попарно пройшли в бічну прибудову, де їх від прихожан відділяли ґрати, зайняли свої місця на хорах — попереду черниці, позаду послушки. Ігуменя Бріджит і пріореса стояли по обидва боки хорів, а регентша повернулася до нас обличчям, подала знак — і ми заспівали Angélus.[24]

Ми стояли з молитовно складеними долонями, з потупленими очима під фалдами запинал, які закривали чоло. Проте, як я не прагла зосередитися на молитві, невдовзі відчула на собі чийсь погляд. Не витримала, подивилася туди, де стояли прихожани.

Утред. Це була моя людина. Точніше, його батьки були моїми кріпаками, а сам він давно став воїном. Його груба куртка з металевими бляхами та важке руків’я меча біля пояса відразу виділяли Утреда з-поміж сірих і коричневих плащів селян із околиць. Саме він пильно дивився на мене.

Я розхвилювалася. Якщо Утред тут, значить щось трапилося. Траплялося й раніше, що мої люди навідували мене в обителі Святої Хільди.

Так повелося з часів мого дитинства, коли я залишилася круглою сиротою. Сакси-кріпаки везли своїй маленькій пані гостинці — мед із наших пасік, теплі вовняні шкарпеточки, запечених у тісті в’юнів. Колишня ігуменя не заперечувала, розуміючи, що осиротілій дитині приємно бачити знайомі обличчя. Але що доросліша я ставала, то частіше селяни розповідали мені про свої потреби й навіть просили поради. І я зрозуміла, що їм несолодко під владою жадібного Ансельма. Люди постійно скаржилися на побори, на жорстокість слуг абатства, на утиски й приниження. І так уже сталося, що їх приїзди з часом переросли для мене в клопіт.

Подорослішавши, я почала, як могла, їм допомагати. Якщо хтось хворів, посилала мазі та зілля; коли селяни запідозрили, що призначений абатом мірошник дурить їх, я сама їздила на млин, щоби перевірити їхні підозри та полічити мішки. А цієї осені через негоду не вдалося зібрати врожаю, однак збирач податків не побажав відкласти сплату й розлючені селянки побили його прядками.

І знову мені доводилося втручатись. Я хотіла вирушити в Бері-Сент-Едмунс, щоб усе з’ясувати, але мене не пустили і я оголосила голодування. Тоді матінка Бріджит була змушена написати про це Ансельму. До мене прибув його представник, вів довгі бесіди, але я стояла на своєму.

Можу уявити, що б сталося, якби розійшлася чутка, що онука Херварда Вейка вмерла з голоду. Могли б спалахнути заколоти — тут, у Східній Англії, селяни незалежніші та рішучіші, ніж деінде. Повстання мого діда ще не забули, селян побоювалися. Врешті-решт ми зійшлися на тому, що абатство відкладе термін внесення платежів.

Але тепер — Утред. Отже, чекай лиха.

Нарешті служба добігла кінця. Усі встали, рушили до виходу. Тільки Утред несподівано кинувся до ґрат.

— Леді Гіто! Благаю, вислухайте мене!

Я миттю підійшла. Він схопив мене за руку.

— Міледі, нам потрібна ваша допомога…

Але поряд уже опинилася ігуменя Бріджит.

— Згинь, сатано! Відпусти негайно цю дівчину. Вона перебуває в обителі наречених Христа, а ти…

— Матінко, це моя людина. І я прошу дозволу перемовитися з цим чоловіком.

Але матінка Бріджит не добра ігуменя Маріанна. Вона не допускала та боялася моїх зустрічей із селянами. Та й абат Ансельм заборонив їй це, а вона завжди слухалася його.

— Це що таке, Гіто? Ти суперечитимеш мені? Негайно йди геть.

Позад неї стояли дві дебелі черниці, я зрозуміла: якщо впиратимусь, мене потягнуть силоміць.

І я тільки встигла шепнути Утреду, щоб чекав на мене в звичному місці.

За трапезою я ледве змусила себе попоїсти. Різні думки обсіли голову, та й їжа була не найкраща — трішки вареної ріпи й ложка ячмінної каші. Цього року ми, по суті, голодували, але ніхто не насмілювався сказати про це вголос, оскільки це означало звинуватити матінку Бріджит у кепському господарюванні. А сама вона, строга та сувора, сиділа на чільному місці й легко похитувала головою, слухаючи, як одна із сестер читає житіє святих.

Після трапези я підійшла до Отилії.

— Скажи ігумені, що ми підемо помолитися в каплицю Святої Хільди.

Отилія глянула з докором. Сама вона часто простоювала всенощну в каплиці, молилася до зорі. Це приносило їй задоволення — вона була святою. Я ж… Кілька разів залишалася з нею, але не для молитви, а щоб під приводом моління втікати, коли мені не дозволяли побачення. До ранку я завжди поверталася, а Отилія молилась і молилась, перебуваючи ніби в трансі. У мене викликав захоплення її релігійний запал, її щире служіння. Та й не тільки в мене. Коли Отилія молилася, її ніхто не смів турбувати. Я цим користувалася. Вона ж не виказувала мене, але побоювалася цієї моєї відсутності. Ось і зараз я побачила хвилювання на її обличчі.

— Гіто, це гріх.

— Гріх не допомогти.

— Але ці люди… Вони просто використовують тебе.

— Їм нема до кого більше звернутися.

— Але якщо помітять… Тебе покарають.

— Не помітять. Я швиденько повернуся. Як завжди…

І вона, звісно, поступилася.

Матінка Бріджит була навіть задоволена, що я вирішила помолитися з Отилією. Вона дала кожній із нас по запаленій свічці, а мені звеліла навернути свої помисли на духовне і просити в Господа і Святої Хільди вибачення за свою суєтність і непокору. Знала б вона!

Каплиця Святої Хільди була невеличка. В стінному заглибленні стояла дерев’яна статуя святої, розфарбована й позолочена. Тут панував півморок, лише на невеличкому вівтарі поблискував золотий ковчег для мощей.

Я поставила свою свічку й хотіла стати навколішки, коли Отилія несподівано підійшла.

— Гіто, моє любе Місячне Срібло, не роби, що задумала.

Я мовчала, відчуваючи навіть легке роздратування. Вона ж вела далі:

— Якщо ти сьогодні підеш, то вже не будеш однією з нас. Ти вже не повернешся.

Я нервово посміхнулася, приховуючи, що від її слів мені стало трохи ніяково. Адже вже не раз траплялося, що слова Отилії справджувалися. Вона говорила про різні речі, ніби знаючи все наперед, і я помітила, що інколи її саму це лякало. Тому я доклала зусиль, аби відповісти їй із вдаваною бадьорістю:

— Ти говориш, немов пророк, Отіл. Адже насправді ти лише шістнадцятирічна дівчина. Тому ліпше помолися, як умієш тільки ти. Щоб мене не спіймали, і про мою відсутність й далі знали тільки ми.

Я спробувала відволіктися, дивилася на вогник свічки, тихо читаючи «Pater noster», і мені стало здаватися, що сяйво вогника немовби обпливло й зігріло мене… Зачарувало. Мені навіть стало приємно, й уже не хотілося нікуди йти. Було таке відчуття, ніби щось утримує мене тут.

Та все-таки я встала і вийшла. Ніч пробирала холодом і мороком. Тут, із західного боку монастирських будівель, розташовувався сад-гербаріум, за яким у огорожі була невеличка хвіртка. Далі стежина вела до лісу, де ми зазвичай збирали хмиз. А там, за кілька миль, стояв старий кам’яний хрест, встановлений багато років тому. І біля хреста на мене чекав Утред, син мого селянського старости Цедріка, який став солдатом, бо так і не зумів полюбити роботу на землі. Останнім часом він служив у якоїсь леді Ріган із Незербі й був цілком задоволений своїм місцем. І якщо він залишив усе, щоб мене попередити, значить, у моїх володіннях і справді не все гаразд.

Я поспішала, майже бігла нічним лісом, ковзаючись на мокрому листі та ледве знаходячи стежину в тумані. Проте я добре знала дорогу і невдовзі розгледіла крізь туман обриси хреста. Поряд стояв Утред, годував із долоні волохату низькорослу конячку. Він зробив крок назустріч мені, накинув на мої плечі свого широкого вовняного плаща.

— Ви прийшли. Хай благословить вас Пречиста Діва.

— Я намочила ноги, — пробурчала я. — Давай-но кажи мерщій, що сталося.

— Тоді просто скажу: люди абата з Бері-Сент Едмунса напали на село, палили, ґвалтували, вбивали.

Я тільки й змогла видихнути:

— Не може бути!

Тоді він усе розповів. Виявилося, що абат Ансельм відклав виплату встановленого оброку тільки до Різдва. Це видавалося абсурдним де люди могли знайти чим заплатити, особливо взимку? Але Ансельм був надто розгніваний тим, що жінки побили його повіреного, й не бажав виявляти поблажливості. Він тільки замінив натуральний оброк грошовою виплатою, знаючи, що у фенах люди промишляють рибою і можуть її продавати. Але забув при цьому, що за часів неврожаю усе з проданого йде виключно на прожиття. До того ж, аби прогодуватися, люди взялися полювати на птахів, а це вже вважалося браконьєрством, і Ансельму донесли на них.

— Ви не повинні були чинити протизаконно, — кинула я.

— А чи законно примушувати людей здобувати гроші розбоєм?

Я розуміла, що він мав на увазі. За голодних часів люди часто виходили на битий шлях — це теж було способом здобути гроші на оброк.

— Ти щось плутаєш, Утреде. Той, хто сплачує абату податки, сам перебуває під його заступництвом. І абат Ансельм не міг бути до вас такий несправедливий. Якби справи дійсно йшли так кепсько, він би не обдирав вас, адже землевласник не зацікавлений у розоренні своїх людей. Вони — основа його багатства.

— Та невже? — гмикнув Утред. — Присягаюся Святим Дунстаном, ти просто нічого не розумієш, дівчинко.

Він почав пояснювати, що попереду ще два довгі зимові місяці, а люди голодують уже зараз. Звісно, у фенах могли прогодуватися в’юнами та рибою, можна було спробувати продавати улов на ринках, але нестача зернових призвела до дорожнечі й на рибу, тому її могли купувати лише заможніші. Крім того, шлунки, звиклі до добрячої скибки хліба, ніяк не могли вдовольнитися самим лише харчем із боліт. Люди голодували й хворіли, а старі й діти вже почали вмирати. Що буде, коли настануть ще голодніші часи? Певна річ, у фенах головне багатство — овеча вовна, але за нинішньої дорожнечі, враховуючи, що тариф на ціни фіксується урядом, прибутку від продажів нема зовсім.

У темряві я ледь розрізняла обличчя Утреда. Він говорив глухо й сумно, але в його голосі вчувалися грізні інтонації. Він повідав, як управитель абата на моїх землях, якийсь Уло, заявив, що відкладе виплату, якщо йому віддадуть Ейвоту. Ейвота була сестрою Утреда й першою красунею у фенленді. Минулої весни вона вийшла заміж за мого пасічника Хродерава, але це не зашкодило Уло задивлятися на неї. І він знайшов спосіб здобути красуню, та забув при цьому, що Ейвота вільна жінка й дружина йомена. Тому вимогу Уло визнали нечуваною і ніяк на неї не зреагували. Тоді управитель вирішив забрати Ейвоту силоміць і зі своїми людьми вчинив напад на жінок, які поверталися з церкви. І хоча сама Ейвота змогла вирватися і втекти, але інші не встигли. Вони потрапили до рук людей Уло, а ті, насолоджуючись вседозволеністю, накинулися на них, знущалися, ґвалтували. Серед жінок була й молодесенька дівчина Іда, до якої, як я знала, збирався засвататися Утред. Після знущань вона жахливо захворіла й померла. Все це було два тижні тому. Тоді люди з фенів помстилися: спіймали й жорстоко побили Уло. Але абатів управитель невдовзі оклигав, навів своїх вояків на село, й ті майже знищили його.

— І ось ми вирішили звернутися до вас, міледі. Бо якщо ви не доможетеся від Ансельма справедливості… Люди ж бо ще не забули заколоту вашого діда, не забули, що можуть постояти за себе.

Більше він нічого не додав, але й так було зрозуміло. Це заколот, кров, війна. І я раптом пожалкувала, що прийшла сюди. Ліпше було мені нічого цього не знати, тихцем відсидітися. Але ні, я онука Херварда, а це зобов’язує багато до чого.

— Де зараз усі? — запитала я.

Виявилося, що більшість пішла у фени. Але кількоро сховались у вежі Херварда — Тауер Вейк, як називали її місцеві. Там і мій рів[25] Цедрік, ще кілька йоменів і Ейвота з чоловіком. Хродерава поранили, і його не можна було нести на болота.

— Слід було б повернутися, взяти мазі з лазарету, — якось тужливо почала я. Подумала: ось зараз я піду — і хай вони розбираються, не втягуючи в це мене.

Утред це зрозумів. Мовчав, нависаючи наді мною.

— Ви ще дівчинка, міледі. Напевне, й справді не варто було мені приїжджати. Ліпше вже було звернутися до герефе Едгара, але зараз він поїхав у копальні в Нортгемптоншир і повернеться не раніше Різдва. Тільки… Ніхто ж не знає, що за цей час може статися.

У голосі його була печаль, а мені навіть стало соромно. Що ж, спробую якось розібратися у всьому. І я сказала Утреду, що нам слід поквапитись, аби я встигла в монастир до світанку.

Утред миттю збадьорився.

— Звісно, міледі, ми встигнемо. Недарма ж я позичив поні в панотця Мартіна. Наш священик, хоч і Божа людина, але й у нього викликав обурення злочин Уло.

І він допоміг мені сісти в сідло.

За годину ми з Утредом подолали близько семи миль.

Невтомний сакс увесь цей час біг, тримаючись за повід коня, та ще й жартував, що я, наче міх із борошном, підстрибую в сідлі. Мовляв, так недовго й спину обдерти кошлатій конячині священика, а панотець Мартін за таке може й у вухо заїхати. Ну й гумор у цього сакса! А проте, я часом посміхалася у відповідь на його жарти.

Нарешті заманячіли обриси церкви Святого Дунстана — довгастої дерев’яної споруди з почорнілим очеретяним дахом, схожим на хутряну шапку. Над нею бовваніла дзвіниця, така давня й ветха, що на неї було небезпечно сходити. З усіх околишніх фенів поплутаними стежками сюди збиралися мешканці боліт. Були вони дикі, неговіркі, й ніколи не можна було знати, що в них на думці, тож скільки б панотець Мартін не силкувався, ніяк не міг зібрати з них пожертви на ремонт церкви.

Коли ми під’їхали, священик відразу пішов нам назустріч із запаленим смолоскипом у руці.

— Цей розбійник все-таки умовив тебе, Гіто, втрутитися?

Кажучи це, він поцілував мене в лоб і поблагословив двома перстами. Отець Мартін давно правив тут службу, я пам’ятала його з дитинства й бачила, що він майже не змінився за ці роки. Такий само кремезний, міцний, у темному одязі, на який спадала його довга борода солом’яного кольору.

Я чула, як він вичитував Утреду.

— Гіта ж іще зовсім дитя. Ви мали самі провчити цього пройдисвіта Уло, а не втягувати в це дівчинку.

Я мовчала. Що ж, можливо, мої сакси дійсно не повинні були звертатися до мене. Але якось саме собою вийшло, що я завжди втручалася в їхнє життя, навіть коли жила осторонь. І вони давно вважали мене пані — я сама так зробила. За старими саксонськими законами жінка могла бути господинею своїх володінь, а за новими, нормандськими, — ні. Я могла тільки передати спадок чоловікові або опікуну, який правив би моїми землями та захищав їх. Але моїм опікуном був Ансельм, а від нього мої сакси не бачили нічого доброго, тому, як раніше, шукали підтримки в пані.

Я бачила, як Утред почав готувати човна. Адже далі починався край фенів і шлях наш пролягав водою.

— Відчепися, попе, — нарешті огризнувся він до священика. — Ти тільки затримуєш нас, а леді Гіті треба встигнути повернутися в обитель ще затемна.

Священик і далі бурчав, але допоміг мені сісти в невеличку плоскодонку та відштовхнув її від берега. Утред запалив смолоскип, закріпив його на носі плоскодонки та почав правувати, спираючись на жердину. Ми попливли в тумані, серед віддзеркалених у воді тьмяних відблисків світла.

Фени широкі та мілководі. На невеличких узвишшях поміж очеретів і моху ростуть берези та вільхи, тягне догори покручене гілля кривий ялинник. Нечасті села й хутори громадяться на острівцях, і хати там стоять на палях. Через пустища фенів ведуть старі стежки й загати, відомі тільки місцевим жителям. Але є й гарні шляхи, дамби, які постійно ремонтуються, оскільки ними пролягає найкоротший шлях на захід. Є у фенах і трясовини — зелені, мов смарагди, вони тихо чекають на необачних подорожніх, і подейкують, що вершник із конем може зникнути в них, як ложка в каші. Але такі місця завжди якось позначено, здебільшого ж пустища фенів це відкриті заплавні луки, де навесні гніздиться безліч птахів, а трави такі соковиті, що ці місця вважаються чудовими пасовиськами, й мешканці фенів у переважній більшості займаються розведенням худоби, особливо вівчарством.

Ми з Утредом пливли одним із численних струмків, тиха вода якого, здавалося, стояла на місці. То ліворуч, то праворуч від нас із туману виринали хащі навислих над водою чагарників, хлюпотіла вода. Я жахливо змерзла, скулилася в човні, підібгала під себе ноги та до самого носа загорнулась у солдатський плащ. Утред в тумані здавався ніби нереальним: довга темна постать, що від поштовхів розгойдується, ніби птах на гілці. Ми мовчали. Потроху на думку полізли всілякі жахи. Люди розказували, що тут, поміж очерету й осоки, живуть примари тих, кого затягло в трясовину. Мені часом здавалося, що я розрізняю в тумані їхні очі — заблукані болотяні вогні. Мені стало незатишно, й коли неподалік щось булькнуло і хлюпнуло у воду, я налякано скрикнула.

— Це просто видра, — пояснив Утред.

Було приємно чути серед цієї тиші людський голос, і я попросила вояка поговорити зі мною. Ох, ліпше б я цього не робила! Бо Утред розповів мені про різних болотяних тварюк, про змій із головами потопельників, про болотяну мару, величезних страшних жінок із зеленими зубами та довгими руками, вкритими волоссям, які виринають із води й перевертають човни.

Я розгнівалася, нагримала на нього. Але він тільки розсміявся, сказав, що тепер я хоч прокинулася, стала схожа на себе.

Ширина річища свідчила, що в нього впадають дедалі нові притоки. Я почала навіть упізнавати місцевість, та й туман трохи розвіявся, а у високості небес блиснули зірки, немов срібні рибки в неводі.

І раптом я побачила її — знамениту кременеву вежу Херварда, Тауер Вейк, мій дім! Вона величавим громаддям пливла над озерною гладінню серед туману, який зусібіч обступав острів із вежею посередині. Струмок тихо влився в озеро, тут було глибоко, і Утред, відклав жердину та взявся за весла. Ми пропливли вздовж берега, і я ахнула. Раніше тут було велике селище, стояли вкриті очеретом хатини орендарів, чувся собачий гавкіт, рипіння млинового колеса. Тепер крізь склубочений туман я бачила самі обгорілі стовпи, кістяки будівель, попелище на місці млина. І тиша, неприємна мертвотна тиша. Тільки рипіння кочетів чулося над водою.

Ми пропливли вздовж довгої дамби, єдиного сухого проходу до острова з Тауер Вейк. І там, біля стін чорної вежі я побачила вогні, а по тому й людей. Вони стояли невеличкою групою, розмахуючи смолоскипами.

Не знаю, може, тому, що ці люди так любили мене, але в мої нечасті візити сюди, я відчувала, що мій дім саме тут. І зараз вони обступили мене, радісно вітали, намагалися поцілувати руки. Вони пережили злигодні, але були зараз такі щасливі, ніби сама моя присутність могла розв’язати всі їхні проблеми. У мене навіть сльози на очі навернулися: я завжди так тонко відчувала доброту, співчуття, увагу. Але мені слід було опанувати себе, пам’ятаючи, що я їхня пані й мені треба ще багато зробити. Що? Та що могла я, Ансельмова підопічна, неповнолітня дівчина?

Невдовзі я сиділа в дідовій вежі, пила теплий трав’яний відвар і слухала їх. Говорив здебільшого місцевий рів Цедрік. Цей міцний кремезний старий був тут за старшого, звик вирішувати багато проблем і, як я зрозуміла, шукав способу, щоб залагодити справу миром. Тому й сердито цитькав на свого войовничого сина, коли той намагався встрягати.

— Коли ваш батько, міледі, вмирав, з гідністю людини, яка знала собі ціну, — говорив Цедрік, — він припустився великої помилки, доручаючи піклування про вас, та й про нас разом із вами, цьому нормандському попові Ансельму. Але його привабило, що Ансельм — глава обителі найшанованішого в Денло святого — Святого Едмунда. Та й про абата з Бері-Сент подейкували, що він людина значуща, хартії складає. Але ваш батечко не поцікавився, наскільки той владолюбний, жорстокий і жадібний. І ось цей абат прислав до нас свого пса Уло.

— Щоб його чума скосила! — не втримався Утред.

Старий рів сердито глянув на сина й кинув оком туди, де в ніші вузького вікна схлипувала його донька Ейвота. Ейвота була на два роки старша за мене й така гарненька, пухка, мов здобна булочка. Вона мала золоті, мов сонце, кучері й величезні сині очі, безневинні, як у дитини. Але якраз безневинною вона й не була: оповідали, що в усьому Денло не знайти другої такої кокетухи. Ейвота завжди ставилася до чоловіків так м’яко та грайливо, що, можливо, своєю привітністю й дала цій Ансельмовій людині якийсь привід до залицянь. Але зараз, коли нагорі стогнав її поранений чоловік Хродерав, вона здавалася наляканою і по-справжньому каялася.

— Як ви думаєте вчинити, пані? — запитав Цедрік.

Бог свідок, я цього й не уявляла. Але мене лякала войовничість Утреда й решти чоловіків, і я не знала, як їх вгамувати. Сподівалася, що мудрий рів сам запропонує мені, як краще залагодити справу. І він запропонував:

— Міледі, я думаю, вам як господині лену, є сенс звернутися зі скаргою до самого короля.

Тут я перестала смикати себе за косу й глянула йому просто у вічі. Отже, дарма я сподівалася на ріва. По суті, він був темною людиною, ще й досі мріяв про старі саксонські вольності. Невже ж він не розуміє, що Генріх Боклерк радше прислухається до слів шанованого всіма вченого Ансельма, ніж до белькотіння неповнолітньої послушки, та ще й підопічної абата? Та й де це бачено, щоб жінка піднімала голос на захист своїх прав?

— А нам казали, що Генріх Нормандський не шанує церковників, — сумовито докинув Цедрік.

Я теж це чула. Ігуменя Бріджит не раз засмучувалася з цього приводу. Та все одно король останнім часом майже не навідується до Англії, живе за морем, а без захисника, який би провів мене до його величності й узявся боронити мої права, не було сенсу навіть намагатися.

— Ось-ось, — пожвавішав Цедрік, — вам потрібен такий сильний чоловік за покровителя. І хіба в Денло не знайдеться жодного доброго саксонського тана, щоб замовити слово за онуку славного Херварда!

Усі повеселішали. Я не могла зрозуміти, що їх так надихнуло, поки Цедрік не пояснив. Вони хочуть, щоб я пішла до якогось шляхетного сакса й попросила в нього захисту. І мені довелося пояснювати їм, що цей захист буде законним, тільки якщо мій новий опікун викупить у короля право на мене. А хто зможе змагатися з таким багачем, як Ансельм?

— Що, як ви звернетеся до шляхетного Бранда, сина Орма? — запитав хтось. — Він елдерман[26] серед саксів і дуже забезпечена людина.

Ми з Цедріком перезирнулися. Хай Бранд і багатий, але він свого часу дуже часто повставав проти короля і його навряд чи слухатимуть. Якщо ж попросити захисту в нормандських вельмож…

— Ну, це все одно, що віддати нашу красуню, мов ягня вовкам, — пробурчала стара Труда, дружина Цедріка, й рів кивнув, погоджуючись.

— Атож, це як із калюжі та в болото. Але що ви, леді Гіто, красуня — тут Труда має рацію.

Він хитро примружився.

— Красуня, власниця земель, та ще й онука славного Херварда. Хіба це поганий посаг? Що, як вам, міледі, вийти заміж? Тут уже й Ансельмові руки до вас не дотягнуться.

Я злякалася. Сказала тільки, що поки опікунські права на мене в Ансельма, такий шлюб визнають недійсним і, в кращому разі, чоловік отримає тільки мене, але не мої володіння.

— Як подивитися! — не вгавав Цедрік. — Є ж у наших краях сильні тани, які зможуть відстояти й вас, і ваш посаг зі зброєю в руках. Хорса з Фелінга, наприклад. Нормани бояться його, він сміє вказувати самому Ансельмові на його місце.

І знову всі схвально загаласували. Мене ж раптом охопила злість. Що намислив собі цей простолюд? Що їм дозволено торгувати мною собі на догоду? Довели справу до кровопролиття й думають, що я віддам себе в жертву, аби їх позбавили оброку та дозволили відбудувати їхні халупи?

Але тут несподівано подала голос Ейвота.

— О, ні, ні, тільки не Хорса. Він недобра, хтива людина. З жінками брутальний. І леді Гіта не для нього.

Вона мала такий обурений вигляд, що в мене виникло відчуття, ніби красуні Ейвоті вже доводилося мати справу з цим Хорсою. Але Цедрік тільки розгнівався на доньку за втручання, почав бурчати, що якби вона була скромніша та розумніша…

— Батьку, Ейвота має рацію, — й собі втрутився Утред. — Хорса — хижак, і не йому володіти нашою феєю з фенленда. До того ж, усім відомо, що в його домі вже живуть три дружини за старим датським законом. Усі три нещасні, й із жодною він не повінчаний. А за четверту віддати йому нашу Гіту?

— Мовчи! — сухо обірвав його батько. — Я знаю, чого б ти хотів. Тобі б тільки зчепитися з цим Уло.

— Ну, я не проти, присягаюся Святим Дунстаном. Проте…

Він вийшов наперед і сів переді мною навпочіпки. Неголений, із заплетеним у косу волоссям, весь у металевих бляхах. Воїн. Але очі співчутливі, добрі.

— Бог свідок, міледі, хто б вам підійшов за чоловіка, то це тільки ерл Едгар Армстронг.

Я обома руками вчепилася в лаву. У мене голова замакітрилась. І стало задушливо — ну просто, як Святому Лаврентію на розпечених ґратах.

— Що ти кажеш, Утреде? — розчула я голос ріва. — Едгар Армстронг уже одружений. Леді Ріган, вдова його брата, стала його господинею.

Я заплющила очі. Чомусь раніше я ніколи не думала, що шериф уже має дружину. Адже це так природно. Проте Едгар завжди приїздив сам, і я сподівалася… Майже переконала себе, що в нього нема коханої… дружини.

— Леді Ріган? — почула я здивований голос солдата. — Вона не дружина ерла. Звісно, вона ще й досі живе в маєтку Незербі та, наскільки я знаю, вони добре порозумілися. Але попри те, що леді Ріган не виїхала після повернення Едгара, між ними нічого немає. Я служу леді Ріган і можу за це поручитися.

Я нарешті перевела дух.

— Ви всі забагато берете на себе. Чи забули, що я ніколи не збиралася бути нічиєю нареченою, окрім нашого Господа?

Вони примовкли, вигляд мали збентежений, навіть засмучений. Тільки не Утред.

— Міледі, ви просто не зрозуміли. Вас віддали в обитель Святої Хільди, коли ви були ще маленька. Тепер ви виросли, стали жінкою і красунею. Сам Бог звелів би вам виходити заміж і народжувати дітей, щоб продовжити рід славного Херварда. А Едгар Армстронг… Кращого чоловіка вам не знайти. Я ж бо його знаю і, даруйте, частенько подумував: ось була б гарна пара — він і наша господиня. Він у милості в короля, править графством і страшенно багатий. Ось цей таки зумів би вказати череватому Ансельмові його місце.

У мене душа співала від його слів. І водночас я відчувала страх. А вони всі повеселішали, загомоніли, почали вихваляти Едгара — оце то герефа, оце лицар, істинний нащадок Гарольда Годвінсона.

Так тривало, поки я не підхопилася з місця.

— Ви всі збожеволіли! Надихалися туману в болотах! Невже ж ви думаєте, що як на те буде ваша воля, я відразу піду до Едгара Армстронга та скажу: «Хочу стати вашою дружиною. Тільки розправтеся з Ансельмом — і я ваша»?

— А чом би й ні? — здивувався Цедрік. — Присягаюся всіма духами фенів — це була б гарна угода!

І він почав перелічувати, загинаючи пальці — рів умів непогано рахувати. Отже: Едгара влаштує шлюб зі мною, по-перше, тому, що на півночі його земля майже межує з моєю, а значить, це обіцяє йому розширення володінь; по-друге, в нас видобувають кремінь, є будівельний ліс, а він зводить замок і йому б це стало в пригоді; по-третє, через мої землі веде прямий шлях в Нортгемптоншир, звідки він возить камінь, але в нього значні витрати на перевезення, оскільки Ансельм не дозволяє їздити через фени. По-четверте, прибуток із моїх земель — з риболовлі, солеварень, зернових і заплавних пасовиськ складає…

— Годі, Цедріку!

Я обернулася до Утреда.

— Ти сказав, що шериф Едгар буде в Незербі тільки на Різдво?

— Це вже скоро, — він посміхнувся. — Тани в Незербі зберуться, щоб по-старому відзначити йоль, [27] як і водиться в Денло. А Едгар старого звичаю не скасовував.

— Що ж, тоді я поїду до нього, коли минуть свята, — сказала я, встаючи. — Але не принижуватися й не пропонувати себе за дружину. Я поїду до нього як до представника королівської влади в Норфолку, як до шляхетної людини й сакса, врешті-решт. Я повідаю йому про ваше лихо, навколішки благатиму допомоги. Ви ж поки повинні зачаїтися, щоб — Боже збав! — не вступити в сутичку з людьми Уло, щоб і думки не могло виникнути, що ви готуєте заколот. Інакше шериф Едгар замість того, щоб допомогти, змушений буде усмиряти вас. Якщо ж ви піднімете заколот… Є старе прислів’я: не будіть собаку, що спить. Прислухайтесь до нього. Гадаю, під час Різдвяних свят Уло сам не наважиться напасти на вас, бо нема більшого гріха, ніж забарвити зброю кров’ю в період Божого перемир’я. Він повинен це розуміти, якщо не дурень, і знає, що таким чином сам поставить себе й проти закону, й проти Церкви.

— А якщо дурень? — Утред глянув на мене спідлоба.

Але я не думала про Уло. Я думала про Едгара. Чому я так опираюся тому, що пропонують мої люди? О, Пречиста Діво! — та тому що це ганебно! А ще злякалася того, наскільки сильно хочу цього сама. У мене навіть спітніли долоні, така буря почуттів промчала в моїй душі.

Я все-таки спробувала себе опанувати.

— Я все сказала. Ви не можете звинувачувати мене в тому, що поводжуся не як добра пані. А зараз мені час повертатися в обитель. Ходімо, Утреде.

Я вийшла із задимленої вежі й стала, чекаючи, поки Утред попрощається. Він затримувався, я чула його сердитий голос, який щось розтлумачував моїм людям. Здається, він казав, що варто скоритися, якщо вже вони шанують мене як пані. Я все чула, бо Ансельм подбав, щоби з вежі винесли все, навіть двері познімали, тож вхід зараз було просто завішено хутром. Потурбувався абат і про те, щоб підйомний міст не працював. І зараз я стояла на цьому мості, тримаючись за ланцюг давно завмерлого підйомного механізму. Забута, занедбана вежа славного Херварда…

Довкола й досі було темно. Туман, що був осів на якийсь час, тепер знову погустішав. Я насилу розрізняла воду в озері, а протилежного берега взагалі не було видно. Якийсь звук привернув мою увагу: наче десь заіржав кінь. Я прислухалася. Ні, все тихо. Туман поглинав усі звуки, було холодно. Я щільніше загорнулася в плащ Утреда: він був із грубої вовни з ворсом і такий довгий, що поли тяглися по землі.

Я стояла саме на тому місці, де дерев’яні бруси мосту лягали на насип дамби. Другий її кінець губився в тумані. Колись цією дамбою до вежі прискакали воїни, які вбили мого діда. Дотепер люди не знали, чи було то свавілля нормандських баронів, які вирішили поставити останню крапку в історії знаменитого бунтівника, чи наказ короля. Адже Хервард тоді вже кілька років жив мирно, господарював, одружився, в нього народився син, мій батько. Та й не молодий він уже був. Та все ж таки в пісні співається: коли на нього напали пси-нормани, Хервард бився так, що умертвив п’ятнадцять озброєних воїнів. Він бився списом, поки той не зламався, бився мечем, поки і його не перерубали, потім відбивався руків’ям меча, аж поки в нього не вп’ялися чотири дротики. Хервард упав навколішки, але встиг схопити покинутого щита, забив ним нормана й тільки тоді віддав Богові душу. В мені текла кров цієї людини.

Несподівано від роздумів мене знову відволікли звуки в тумані. Дивно, я нічого не бачила, лише якесь погойдування… І раптом… Я не йняла віри власним очам. Вони з’являлися, мов тіні, мов примари — воїни в шоломах і з оголеними мечами. Ніби події, про які я щойно згадувала, повторювалися — нормани прокрадалися в Тауер Вейк!

Їх було багато — нові й нові постаті випливали з туману. А попереду йшов ватажок у довгій кольчузі. І я наче прокинулася, зрозуміла — це Уло і його прибічники, люди абата Ансельма. Вони прийшли довершити почате, знищити бунтівників у їхній вежі. Й ще була думка, що вони хочуть зробити це просто зараз, до Різдвяного перемир’я, щоб їх не було в чому звинувачувати — хай для всіх це буде покаранням повсталих.

Напевне, я злякалася. Але ще більше розгнівалася. Зробила крок уперед.

— Як ви посміли?!

Мій голос несподівано гучно розрізав нічну тишу.

— Як посміли?! Забирайтеся геть!

Вони чекали чого завгодно, тільки не цього. Я бачила, як Уло навіть позадкував першої миті. Це додало мені сили.

— Я тут господиня і велю: в ім’я Бога і Його Пречистої Матері вкладіть мечі в піхви і зникніть. Інакше, присягаюся пам’яттю Херварда, звістка про ваш розбій пошириться на всі землі Денло!

Вони поступово приходили до тями.

— Хто вона? — запитав хтось.

Інший голос відповів:

— Це господиня. Гіта зі Святої Хільди.

— Черниця?

Я бачила, як Уло перехопив меча зручніше. Навіть розгледіла його усмішку під наносником шолома, коли він, не зводячи з мене погляду, звертався до своїх людей:

— Чого ви сторопіли? Ця дівчинка неповнолітня й підопічна Ансельма. Він же звелів навести тут лад до свят. Тож сміливіше. А ця пані… Ха! Вона лише байстря розбійника Херварда.

— Сам ти байстря сатани! — почула я ззаду гарчання Утреда.

Я озирнулася. Вони всі були тут. З тесаками, лезами від вил, сокирами. Я почула, як Цедрік сказав доньці:

— Біжи нагору, Ейвото, поквапся запалити вогонь на вежі.

Я знала — це сигнал. Жителі фенів побачать полум’я на Тауер Вейк, кинуться на підмогу й тоді не уникнути прибульцям помсти. Вони опиняться в пастці, їх просто переб’ють. А потім з’являться каральні війська, щоб помститися повсталим за кровопролиття.

А дурень Уло нацьковував своїх людей:

— Чого позадкували? Ця дівка з її смердами — бунтівники. Пси, болотяні саксонські свині, які посміли чинити опір волі преподобного Ансельма…

— Ах ти нормандський пес! — розгнівався Цедрік, наступаючи і перехоплюючи зручніше сокиру.

Я зупинила його.

— Назад!

Я сама була в гніві, але прагла стриматися.

— Чого ви, воїни, вирішили, що маєте право гавкати на моїх людей, ніби собаки на овець? Ви прийшли зі зброєю — і це в переддень Різдвяного миру! Навіть Ансельм зречеться вас, якщо ви порушите закон, і сам поквапиться віддати вас до рук шерифа Едгара, коли стане відомо, що ви спровокували різанину.

Уло розреготався. Тепер він стояв просто переді мною.

— А хто дізнається, що тут було? Фени добре бережуть свої таємниці. Ми потопимо ваші порізані тіла в болотяному багні. І твоє, красуне. Але спершу я дізнаюся, чи така сама діра між ніг у пані, як і в її саксонських рабинь.

Далі все відбулося миттєво. Почувся ніби звіриний рик — і темним духом промайнув Утред. Уло щойно був із мечем, та ось він уже стоїть навколішки й мій вояк заніс над ним ножа.

— Іду пам’ятаєш, убивцю?

Змах ножа — і я бачу, як неприродно відкинулася голова нормана й темна кров бризнула на мене з рани на його шиї.

Я закричала.

А потім… Мене відштовхнули. Брязкіт заліза, запах крові, крики, миготіння тіл у тумані. Хтось упав з греблі у воду. А з мороку, з пітьми фенів чулися крики, зблискували вогні. Бійня, трупи, хтось побіг, і мене знову штовхнули.

Старий Цедрік перехопив мене впоперек і потяг назад у вежу. Я й не знала, наскільки дужий старий рів.

— Побудьте тут, пані.

Він майже кинув мене на підлогу та метнувся назад, у гущу сутички на дамбі.

Я підхопилася. Мене трусило. Треба було це зупинити. Як? Я не знала. Хотіла вискочити, але Труда затримала мене.

— Не втручайтеся, леді Гіто. Чоловіки знають, що роблять. Так було завжди. На йоль і за старих часів приносили жертви.

Я навіть розгледіла в півмороку її урочисту посмішку.

— Ти не розумієш! — кричала я. — Це безбожно.

— Усе я розумію. І молодець Утред, помстився за свою дівчину.

Зовні гул посилювався. І звідусіль, зусібіч долітав старий саксонський клич:

— Білий дракон! Білий дракон за стару Англію!

Згори гвинтовими сходами спускалася Ейвота. У руці — запалений смолоскип, а вигляд урочистий, ніби в язичницької жриці. І вона посміхалася.

— Фени піднялися!

На Різдво в монастирі Святої Хільди завжди бувало весело. Стіни прикрашали гілками омели, вічнозеленого гостролисту з червоними ягодами. Приходили діти, співали різдвяні кероли,[28] а черниці готували для них постановку мікралів.[29] Потім були маски й починалося Різдво — свято, коли весь світ тріумфує і люди чекають змін на краще, вибудовують плани, ворожать. І, звісно, веселяться.

Я ж сиділа біля вогню в старій вежі Херварда, дивилася, як пробігають язички полум’я по святечному поліну, відчувала голод, тугу… й страх. Усе моє життя, так дбайливо визначене батьками, спокійне існування в обителі — все зникло за єдину мить, коли я вийшла з монастиря, зробила крок у туман і пітьму зимової ночі.

У сімнадцять багато хто мріє про зміни. Але в моєму житті все змінилося так круто, що єдине, чого я тепер прагла, — знову опинитися під захистом стін обителі. Адже я любила книги, любила розмірений устрій монастиря, впевненість, що в мене, слабкої жінки, завжди буде стіл і дах, і турбота сестер-бенедиктинок. Я так виразно бачила досі власний життєвий шлях: я стану вченою, мудрою і поважаною черницею, молитимуся за грішників, лікуватиму хворих, вивчатиму справи монастирського господарства. І стану колись ігуменею. І ось тепер усе завалилося.

— Aléa jacta est[30] — часом повторювала я приречено.

Рів Цедрік питав, що означає ця фраза, але я мовчала. Розуміла, що доля моя вирішилася без мене, і була розгублена.

Після бійні біля вежі Херварда не могло бути й мови про повернення в монастир. Я і не встигала вже, та й була надто приголомшена тим, що сталося. А потім настало світле Різдво й мене охопила туга. Я не могла повернутися до колишнього життєвого устрою, оскільки розуміла, що за мого повернення в обитель навряд чи обійдеться різками чи сидінням у карцері. Часом я думала про Отилію, не знала, як вона пояснила сестрам моє зникнення й у що це для неї вилилося. І ще я розуміла, що звістка про заколот уже дійшла до обителі й усі думають, що я приєдналася до повсталих. Тому, коли б зібралася повернутись, мене миттю відіслали б до опікуна, абата Ансельми. А про це мені й подумати було страшно. Ось і виходило — жереб кинуто.

Після радості перемоги над людьми Уло моїх селян теж охопила розгубленість. У нас було дванадцять днів Божого перемир’я, але всі розуміли, що по тому знову проллється кров. Адже із-за фенів уже дійшла звістка, що абат Ансельм послав загони в наш край. Вони поки що не переходять у наступ, але займають усі сусідні містечка та фортеці, підкуповують провідників серед місцевих жителів. Цедрік, щоправда, приндився, казав, що фени завжди слугували надійним захистом для саксів. Але від останнього заколоту минуло чимало часу й стежки на болотах стали відомі також норманам. Тому ми розуміли, що рано чи пізно люди Ансельма нападуть на Тауер Вейк.

Мені було страшно. Але водночас я розуміла, що абат був не правий, прирікаючи людей на голод і тим самим наче підштовхуючи до заколоту. А за ці кілька днів я дізналася, у яких злиднях жили мої селяни. Ми їли тільки в’юнів, а коли похолоднішало й болота замерзли, навіть їх не стало. Цибуля, сира вода, та ще коржі з грубого борошна — ось усе, чим ми могли побенкетувати на це Різдво. Щодня я прокидалася під скреготіння кам’яного товкача, яким стара Труда товкла в ступі жменю борошна. І це були єдині звуки серед тиші холодних фенів, якщо не рахувати віддалених ударів молота в кузні — мій коваль Абба кував зброю для повсталих.

Повертаючись після обходу околиць, старий рів ставав балакучим. Він починав обговорювати наше становище, намагався навіть шукати виправдання діям саксів. За його словами, не трапилося нічого особливого. Селяни захистили свою молоду пані від домагань хтивого мерзотника — ось і все. Та за це сам опікун дівчини повинен їх нагородити!

Я втрачала терпіння. Воістину, наївність цих людей приголомшувала! І якось я не витримала:

— Я поїду до шерифа Едгара, — сказала я, і мені навіть полегшало.

Усі навколо пожвавішали. Утред миттю зібрався в дорогу.

— Повернуся за два дні.

Він усміхався.

— Якраз вчасно, якщо ми потрапимо до герефе на кінець йоля. Адже йоль — брутальний чоловічий звичай. Ліпше б вам його не бачити.

І він вирушив, щоб попередити шерифа. Я ж… Подумати було страшно! — я збиралася пропонувати руку й серце чоловікові, якого зовсім не знала. Що, як він просто розсміється мені в обличчя? Або звелить схопити мене — бунтівницю з фенів? Ну, а якщо все вдасться й він вирішить, що я підходяща наречена?

Усі навколо не сумнівалися, що так і буде. Поступово і в мені зажевріла надія. Чим я не підходжу Едгарові? Я молода, знатного роду, багата. Останнє мало найбільше значення. Адже я їхала, по суті, укладати шлюбну угоду, а цього я навчилася ще в монастирі. І я уважно вислуховувала звіти Цедріка про свої землі, а сама все розпитувала про Едгара Армстронга. Мені потрібно було знати цю людину, знати, що її цікавить. Та й коли ще я могла дати волю своїй цікавості, отримати відповіді на запитання, які носила в душі?

Але рів Цедрік бачив у нашому шлюбі тільки ділові сторони. І уточнював, про що мені треба говорити з герефою: про чудові луки й вигони в моїх володіннях, про отари овець, про дорогу, яка веде через фени.

Але, крім розмов із Цедріком, були ще й настанови Ейвоти. Ця яблучно-здібна золотокоса красуня зналася на чоловіках… і на тому, як їх спокушати. І ось, коли ми перед сном жували сухі коржики, вона довірливо розповідала мені, як слід поводитися з нареченим, як глянути, як відвести очі, коли посміхнутися.

— І не лякайтеся, пані, якщо він схоче помацати вас руками. Певна річ, у обителі вам втовкмачували, що це гріх. Але ж Господь створив жінку, аби дати насолоду чоловікові. А пестощі чоловіків… — вона протягливо зітхала, посміхалася. — Ви не повинні цього боятися. Дайте потриматися за себе. А він неодмінно схоче цього. Ви ж наче фея, тільки з плоті. І хай уже він відчує, що йому пропонують. Худенька ви тільки. Але груди у вас округлі, гарні. О, міледі, ви не гніваєтеся на мене за ці розмови?

Я намагалася стримуватись. Адже коли вже наважилася… До того ж, мені самій було цікаво, навіть у горлі пересихало. Едгар доторкнеться до мене. У мене гарні груди.

— Продовжуй, — спокійно кивала я.

— Вас у Святій Хільді цього не вчили, — діловито провадила Ейвота. — Так ось що я скажу — жінка щаслива, коли її хочуть. Тільки, боронь Боже, не виривайтеся. Інакше він вирішить, що ви норовлива, а чоловіки не люблять таких. Будьте з ним покірливою, лагідною.

— Але якщо він… — я затиналася, — якщо він захоче збезчестити мене?

— Збезчестити? — пирхала Ейвота. — Що таке честь? Щось у нашому лоні? І якщо він захоче скуштувати вас… збезчестити, як ви це називаєте, то скажу, що це навіть на краще. Адже не посміє він покинути вас потім! Ви ж не його дворова рабиня, ви — онука Херварда і найсправжнісінька леді. А вже який він лагідний…

— Звідки ти знаєш?

Я навіть гнівалася. Невже ця дівка і мій майбутній чоловік…

Ейвота сміялася, уникала відповіді. Знову починала повчати мене. Деколи я запитувала себе — чи слід мені її слухати? Але мені це подобалося. Та й у кого ще я могла запитати про таке? Не в Цедріка ж;..

Як же тепер я розуміла ці рядки з Овідія! Бо як би не розраховували на мене мої люди, але їм ніколи не вдалося б умовити мене піти з такою пропозицією до Едгара, якби я сама не захотіла цього, не захотіла випробувати свій шанс домогтися його. Виявляється, я любила його, тільки боялася зізнатися собі в цьому. Але тепер я ніби прозріла. Моє почуття дивувало й тішило мене. Тепер я стану дружиною того, кого люблю. Сама доля підвела мене до цього.

Над вечір наступного дня повернувся Утред.

— Ми можемо їхати, — сказав він. — І що швидше, то ліпше. У Даунхем прибули озброєні люди Ансельма, кажуть, що й сам він приїде, коли скінчаться свята. А ерл Едгар зараз бенкетує у себе в маєтку. Добряче бенкетує, — усміхнувся Утред. — Але я перемовився з леді Ріган, пояснив, що в нас важлива справа до шерифа.

Цього вечора Ейвота нагріла мені води, і хоча у вежі було холодно, я ретельно скупалася і як слід помила голову. Стара Труда довго розчісувала моє волосся.

— Ніби срібляста пряжа, присягаюся колишньою невинністю. Напевно, ерл Едгар втрапить у ваше волосся, наче в сильце.

Мені було приємно це слухати. І я вже не сумнівалася, що доможуся свого.

Наступного дня ми вирушили в дорогу. На мені була моя монастирська одіж, яку старанно випрали й випрасували. Місцевий коваль Абба подарував мені зумисне виготовлену пряжку для коміра, а вдова, яка шила плащі зі шкір, підбила мою пелерину смужками видряного хутра. Я їхала до Едгара, як наречена, й мене проводжав цілий почт. Проте виходити за межі фенленду вони не зважилися. Залишилися біля кордону моєї землі поблизу церкви Святого Дунстана, махали руками, благословляли. Панотець Мартін уже знав, у чому річ, і теж поблагословив мене. Ми знову позичили в нього буру кобилу, а Утред їхав на гнідому коні одного з убитих людей Уло. Дорогою він розповідав мені про замок, який будував шериф, — Гронвуд Кастл — про те, що новий замок буде небаченим дивом у наших краях, що там працюють сотні людей і навіть мої серви часом там підробляють.

До Гронвуда ми під’їхали по обіді. Вирішили тут зупинитися. По правді кажучи, я цього дуже потребувала. Я не була такою гарною вершницею, як Утред, і спина, ноги та сідниці нестерпно боліли.

Ледь я вибралася з сідла, як усілася на обрубані колоди та почала жувати свій коржик. Утред роздобув десь миску каші, я проковтнула її зі страшенною пожадливістю — останнім часом шалено голодувала. Відчуття насичення не з’явилося, але голод вже не так дошкуляв, тож я почала прислухатися до розповідей мого супутника про те, що працівників на будівництві непогано годують і ті, хто залишився тут на зиму, розкошують. Та й роботи ще непочатий край — он із яким розмахом узявся до справи шериф.

Просто переді мною височіла закладена вежа, головна будівля майбутнього замку. За місцевою традицією, вона зводилася шестикутною, стояла на масивному підмурівку з підвальними приміщеннями, а догори футів на тридцять уже здіймалися гладенькі стіни з вапняку. Перший поверх було, по суті, скінчено, зведено гарну півкруглу арку головного входу, прикрашену візерунчастим архівольтом[31] з різьбленими колонами обабіч. Але, якщо зважати на кількість заготованих матеріалів, — каменю, колод, дощок, мотузок, складених рівними стосами, — до завершення робіт було ще далеко. А навкруг височіли гігантські ряди стін із виступами башт, нагорі, як і донжон, вкриті сіном і гноєм, щоб уберегти від морозу ще свіжий розчин.

До нас із Утредом наблизився добре вбраний молодик і пригостив мене різдвяними круглими коржиками.

— Де ти відшукав таке диво, Утреде? — сказав він, посміхаючись, і в його говірці вчувся легкий іноземний акцент. — Справжнісінька срібляста фея з туману.

Я засоромилася від його відвертого загравання, хоча й казала собі, що варто навчитися не боятися чоловіків. Та й Утред тримався з ним привітно, відрекомендував мені його, як Саймона Француза — головного майстра на будівництві. Я почала розпитувати його про роботи. Той здивувався.

— А вас це цікавить?

Звісно, якщо я збираюся стати тут пані. Але ж йому я цього не сказала. Та Саймону полестила моя увага, він охоче пояснив. Будівельні роботи завжди завмирають за місяць до Різдва, бо зведені взимку стіни зазвичай розвалюються. І річ навіть не в морозах, а в тому, що розчинові потрібно кілька місяців, щоб як слід осісти, а зимова перерва дає таку можливість. Інакше нижні ряди кладки, в яких розчин ще не затвердів, не витримають величезної ваги верхніх і деформуються. Ну а поки каменярі готують блоки на наступний сезон, роблять дерев’яні заготовки.

Цей хлопець був очевидячки закоханий у свою справу, і я мимоволі заслухалася. Та й довкола панувала така добра, святкова атмосфера. Я бачила хатки будівників, прикрашені різдвяним плющем, бачила хлоп’ят, які весело гралися, відчувала запахи духмяних страв. Тут панували різдвяні настрої, і ніхто з цих людей не знав, що північніше, у фенах, назріває заколот і я, по суті, є його ватажком. Навіть моє ім’я їм ні про що не говорило, вони просто привітали мене з Різдвом і побажали щасливої дороги.

Якщо з Гронвуда я виїхала вмиротворена, то з наближенням до Незербі мене знову охопив страх. Я раз-по-раз просила допомоги в усіх святих, життєписи яких вивчала протягом усіх цих років.

Утред теж хвилювався, але намагався бадьоритися.

— Погляньте навкруг, міледі. Які тут пишні ниви, які густі гаї. Як пощастить, — і виправився: — Якщо Господь допоможе, то все це незабаром стане вашим.

Сонце розлилось яскравими смугами поміж лілових хмар і вже висіло над обрієм — морозяне, багряне. Довкруг розлягалися безкраї, чисті поля, припорошені снігом, який випав після Різдва. То тут, то там світилися вогники домівок, до неба тяглися цівки фіалкового диму. За інших обставин мені б сподобалася ця картина, але зараз такий абсолютний спокій тільки дратував. Буря, вітер, сніг — негода більше відповідала б тому, що я наразі відчувала. І коли Утред вказав пужалном на дерев’яні частоколи біля річки та заявив, що це Незербі, я навіть завагалася — чи не повернути назад?

А я їхала боротися за свою любов. І гордо підняла голову.

На подвір’ї бургу Незербі горіли вогні, метушилися слуги. Утред спішився й допоміг мені злізти з сідла. Я похитнулася — від довгої їзди верхи все тіло заніміло. І ще я чула запахи кухні й зрозуміла, що знову голодна.

Розпитавши в челяді про леді Ріган, Утред повів мене вбік від головних споруд, туди, де була кухня. Над її пірамідальною покрівлею здіймався густий дим.

— Стривай, Утреде. Навіщо нам ця леді Ріган? Мені треба побачитися з шерифом.

Утред знітився, почухав щоку кінцем пужална.

— Річ у тім… Загалом, йоль за традицією відзначають виключно чоловіки. Якщо ж там з’явиться жінка, можуть подумати про… Е-е…

Він м’явся, а я почала гніватися.

— Кажи заради всіх святих! Коли щось не так, то я взагалі не розумію навіщо ми приїхали.

— Гаразд, — він махнув рукою. — Все одно іншого виходу в нас немає. Але спершу я все-таки зведу вас із леді Ріган, а вже вона вирішить. Адже я говорив із нею про вас.

Леді Ріган — жінка, яка живе в домі ерла Едгара як його господиня. Чому? Адже вона лише вдова його брата. Безплідна вдова, а значить, жінка, яка не заслуговує на пошану, бо не виконала свого основного обов’язку, не народила чоловікові спадкоємця. Але Утред говорив про неї з повагою і, виходило, моя доля залежала від неї. Я вже відчувала неприязнь до цієї жінки, навіть потай ревнувала. Що знайшов у ній Едгар, якщо залишив при собі за господиню?

Проте, побачивши леді Ріган, я заспокоїлася. Ця жінка була стара і неприваблива. Але це була справжня пані. Навіть ігуменя Бріджит не вміла триматися з такою гідністю. Леді Ріган стояла серед кухонної метушні, мов королева. Статечна, погордлива, вона владно віддавала накази. Довкола чаділи вогнища, щось готувалося, кухарі проносили на рожнах величезні тулуби, тут-таки розбирали м’ясо, товкли щось у ступах, гримотіли казанами та пательнями. І всім тут керувала ця неприваблива товстунка. Але як вона була вбрана! У сукню з синього сукна, а синій колір такий дорогий! До того ж, я побачила срібляне вишивання по його пелені, а на плечі їй спадало легке шовковисте запивало, що утримувалося на голові обручем, обтягнутим синім оксамитом та щедро вишитим річковими перлами. Присягаюся небом, мені ще жодного разу не доводилося бачити такої ошатної жінки — й це на кухні!

Я бачила, як до неї наблизився Утред і щось пояснив. Повз мене слуги проносили величезну, мов щит, тацю з залитою соусами свининою, і на мене нагримали, відштовхнули до стіни. Я злякалася, відчула себе тут зайвою. І напевно, саме такою розгубленою, зацькованою, нікчемною постала перед леді Ріган. Її темні очі оглянули мене з голови до ніг.

— Це і є твоя господиня, Утреде?

Нас миттю оточили цікаві, та леді Ріган сердито на них нагримала:

— Хіба у вас нема роботи? Щось ніби пригорає.

Вона озирнулася на Утреда, здається, звеліла йому залишитися тут і попоїсти з дороги, а мене жестом запросила йти за нею.

Ми перетнули просторе подвір’я, спустилися зовнішніми сходами обіч головного входу і опинилися в приміщенні зі стінами, складеними з колод. Скрізь висіли в’язки сухих трав. Біля вогнища стояв стіл, рясно заставлений тарелями та глеками, до яких, схоже, ще ніхто не торкався.

Леді Ріган вказала мені на лаву біля столу.

— Гадаю, вам буде не зайве підкріпитися з дороги.

Я сіла, але до їжі не доторкнулася. З-за дверей сусіднього покою долинали гамір, вигуки, сміх, бренькання струн. Та леді Ріган не поспішала вести мене до гостей і знайомити з господарем. Натомість вона присунула мені тарілку з відбивними, пюре з горошку й цілу купу пиріжків.

Я була страшенно голодна, але під запитливим поглядом господині не могла проковтнути й шматочка. До того ж, вона подала мені білосніжну серветку, столовий ніж і ще якусь річ на кшталт маленьких вил і сказала, що це — аби я не забруднила руки. Нас у монастирі вчили гарно й благопристойно їсти, але що робити з цими вилами, я просто не знала. Вона це зрозуміла й пояснила. Проте я тепер почувалася брутальним мужланом і лише гордовито глянула на неї.

— Дякую, але я не голодна.

— Хіба? А мені здалося, що вигляд у вас зовсім виснажений. Випийте хоча б вина — воно поверне рожевість на ваші щоки.

Вино було темне, густе й солодке, мов ягоди. Та коли я спорожнила кубок, побачила легкий подив у очах леді Ріган.

— Ого, дівчино. Хіба вам не казали, що південні вина не п’ють, як джерельну воду? Та ще й натщесерце.

Я зрозуміла, що знову роблю щось не так. І сердито відрубала — хіба не сама вона запропонувала мені випити? За нашими традиціями я б виказала неповагу до господині, якби не прийняла чашу. Вона відвела погляд, пробурмотіла тільки, що зовсім не те мала на увазі, але тепер мені неодмінно слід поїсти, інакше я сп’янію.

— Міледі, — почала я, — мені не зовсім зрозуміло, чому ви пригощаєте мене тут, а не ведете до лорда шерифа.

Тут вона сказала, що ще не мала нагоди перемовитися з Едгаром. Та й зараз час не найвдаліший, а ось за кілька днів вона неодмінно все повідомить і постарається відрекомендувати мене. Я слухала її, але в голові у мене шуміло, приємне тепло розливалося по тілі й водночас я почала дратуватися.

І тоді я взялася пояснювати, що конче потрібно, аби Едгар заступився за моїх людей, примусив Ансельма зрозуміти, як селяни бідують, а їхня сутичка з Уло — лише відповідь на його беззаконня.

Вона сумно дивилася на мене.

— Боюся, леді, що ви просто надто молода і вперше зіткнулися зі злигоднями життя.

— Ні, не вперше. Я й раніше захищала своїх людей. Просто я остання з роду й крім мене більше нема кому за них заступитися.

— Це шляхетно. Але хіба ви прибули тільки за цим?

Я обурилася. Ця жінка вочевидь не дурна, але за яким правом? І чому думає, що вирішення такого важливого для мене питання має відкладатися з її волі?

— Міледі, в мене лічені години, я не можу чекати.

— А доведеться.

— Ви не бажаєте звести мене з шерифом? Тоді я зроблю це сама.

Я спробувала встати, але вона притримала мене за руку. Почала щось пояснювати про старі звичаї на йоль, говорила, що жінкам ліпше не з’являтися на бенкеті, поки чоловіки не віддадуть належне традиціям. Я дивилася на неї, але не розуміла. З внутрішніх покоїв досі лунали регіт, вигуки, хрипкий спів. Цей гамір заважав мені зосередитися на словах леді Ріган. Чомусь у мене з’явилося відчуття, що ця жінка, яка має таку владу в маєтку, просто не хоче, аби я зустрілася з Едгаром. Напевне, тому, що вона стара й неприваблива та не бажає, щоб я, бозна-звідки взявшись, стала між нею і красенем Едгаром. Адже вона навіть не здогадується, що я, по суті, приїхала свататися. І товкмачить щось про йоль.

Я з погордою глянула на неї.

— До чого тут йоль? Нас у монастирі вчили, що це старий боговідступний звичай, котрий зберігся з поганських часів.

Вона кинула на мене дивний погляд.

— Атож, я й забула, що ви росли в монастирі. І на вас одяг черниці. Але ви чомусь на черницю не схожі.

І знову цей її оцінюючий, трохи глузливий погляд, який так мене дратує. Я сказала:

— Я й не черниця, міледі. І не хочу бути схожою на черницю. Звісно, такого гарного вбрання, як у вас, не маю, але я розраховую сподобатися ерлові Едгару.

Її брови здивовано злетіли вгору. В очах промайнув глузливий вираз. У мене плуталися думки, але я зрозуміла, що бовкнула зайве. Принаймні, раніше я не збиралася їй цього казати.

— У ім’я Господа! — всміхнулася вона. — Отже ви, пташко, розраховуєте спокусити Едгара Армстронга? Для того, щоб він виступив на вашому боці в заколоті?

— А ви були б проти?

— Воістину так. Негоже йому вплутуватися в цю справу. Він і так не в товариських стосунках із абатом з Бері-Сент-Едмунса. Я навіть не знаю тепер — чи має мені сенс влаштовувати вашу зустріч. Ви бунтівниця, дівчино, й те, в що ви хочете його втягнути, — протизаконне.

— То ви проти? О, я зрозуміла це відразу! А якщо я скажу, що прибула, щоб укласти з Едгаром шлюбну угоду? Не маю ні батька, ні іншого старшого родича, який би зробив це за мене, а мій опікун Ансельм — мій ворог, і лише Едгар зможе захистити мене.

Здається, я сп’яніла. Говорила те, що й не збиралася. І чомусь плутано пояснювала їй, наскільки Едгару буде вигідно укласти зі мною шлюб. Та леді Ріган мене перебила.

— Ось що, дитинко, в тебе з цим нічого не вийде.

— Чому це? Через вас? Ви самі вирішили одружити його на собі?

Її обличчя зблідло. Вона підвелася.

— Я бачу ви або п’яні, або вас у монастирі не навчали гарних манер. Що ж до мене й Едгара… Скажу тільки, що є чимало пані та дівчат, які хотіли б мати його за чоловіка, але у них нема шансів. Як нема їх ані в мене, ані у вас.

— Мені треба зустрітися з ним! — майже закричала я.

Рвучко встала і зробила крок до дверей у внутрішні покої. Та леді Ріган випередила мене, заступила двері.

— Заради Бога, не треба туди заходити. Для вашого ж блага. Пригадайте, в вас тече кров великого Херварда, і ви не повинні поводитися, як розпусна дівка.

— Чуєте? — перебила я.

Там, за дверима, куди вона не бажала мене впускати, лунав спів. І співали про мого діда Херварда.

Я раптом відчула приплив якогось нерозсудливого оптимізму.

— Ви не посмієте завадити мені, леді Ріган. Там мої побратими, сакси. І вони славлять Херварда. Тож пропустіть мене, якщо не бажаєте, щоб я вчинила скандал.

Що б я зробила, навіть і не знаю. Але, здається, готова була на все. І чи Ріган зрозуміла це, чи їй просто набридло боротися з п’яною послушкою, але вона несподівано відійшла.

— Біс із тобою, дівчино. Йди. Спробуй сама поміж п’яних чоловіків домогтися своєї частки слави… Або ганьби…

І я опинилася на галереї, що тяглася вздовж широченної саксонської зали. Завмерла. На мене повіяло теплом, димом, запахами печені, вин і розпалених тіл. Я вчепилася в поруччя, подивилась навколо.

У двох печах високо горів вогонь, його відблиски освітлювали різьблені стовпи зали, завалені наїдками столи та бородатих людей за ними. Вони бенкетували, співали, реготали. Крізь клуби диму я дивилася на них і поступово розуміла, що тут самі чоловіки, й чоловіки ці добряче п’яні. Більше того — п’яні до нестями. Я бачила, як вони спорожняють величезні кубки, щось кричать, жеруть. Хтось боровся, хтось намагався танцювати. А дехто спав, упустивши голови в тарілки з недоїдками.

Я злякалася, в мене виникло навіть бажання повернутися, втекти. Але тут я побачила Едгара. Він сидів на чолі довгого столу і сміявся. Я не змогла відвести від нього погляду, таким вродливим, ну просто золотим здався він мені. Золотилося його відросле волосся, що недбалими кучерями обрамляло обличчя та шию, золотавою була вільна сорочка з якоїсь незвичайної переливчастої тканини. І його промениста сяюча усмішка.

Я притисла руку до грудей, у яких божевільно стугоніло серце. Розум підказував, що краще піти, але душа моя співала, і я раптом зрозуміла, що повинна підійти до нього… Просто зараз. Адже я так довго мріяла, як з’явлюся перед ним, і він нарешті побачить мене… дізнається, що я існую і що я люблю його.

Раптом хтось чіпко обхопив мене ззаду, п’яно засміявся мені у волосся. Якийсь хлопчисько. Я відштовхнула його та побігла галереєю туди, де були сходи. Тепер шлях до відступу було відрізано.

Знизу в двері вносили таріль зі смаженим кабаном.

— Тор! Тор! Зараз ми скуштуємо м’яса твого вепра![32] — гукали навколо.

Я проскочила під таріллю, але хтось ухопив мене за руку, зірвав запинало.

— Дивіться — жінка! Тор послав нам красуню на йоль.

— Жінка! Дівка! — закричали звідусіль.

Мене хапали з усіх боків. Спочатку штовхали, потім підняли на руки, почали майже кидати один одному і реготати. Я була мов безпорадна лялька, відчувала їхні руки на своєму тілі, мене щипали, хтось обслинив мені губи.

Я почала вищати, вириватися. Побачила перед собою чиєсь худе бородате обличчя і відчайдушно вчепилася в нього нігтями. Незнайомець вибухнув прокляттями, почав завалювати мене на стіл. Але поряд товпилися інші, штовхалися, заважали йому.

Вони були наче дияволи з пекла. Цього я не чекала. Під руку мені потрапила обгризена кістка, і я нею почала бити їх по головах.

— Пустіть! Ви не смієте! Я онука Херварда!

Нарешті якось вирвалася від них, випручалась, вискочила на стіл і просто по стільниці, перестрибуючи через глеки й купи їдла, побігла туди, де сидів Едгар. Він сміявся, він ніби й не помічав, як вони хапали мене. Схоже, звернув на мене увагу, тільки коли я опинилася перед ним.

— Оце так, — тільки й мовив він, коли побачив мене на столі.

Я ж зіскочила вниз, спіткнулась і вмить опинилася в нього на колінах. Обійняла Едгарта, притислася до нього. Довкола кричали. Я ж благала, мало не плачучи:

— Не віддавайте мене їм! Заради Пречистої Діви — не віддавайте. Адже я прийшла до вас.

І раптом відчула, що він несе мене. Розштовхує їх і несе мене на руках, мов дитя. Я й почувалася дитиною, наляканою, беззахисною. Але він уже тримав мене біля своїх грудей і міг врятувати від усього світу.

Він легко збіг зі мною сходами нагору, ми опинилися на галереї, протилежній тій, звідки я ввійшла. Він ніс мене, а знизу щось кричали, сміялися. Але нас ніхто не переслідував. Потім Едгар ударом ноги відчинив двері й ми опинилися в кімнаті — найрозкішнішій кімнаті, яку я тільки могла собі уявити: вогонь освітлював ткані драпірування на стінах, ліжко на підвищенні у фалдах вишитої запони, казан із водою, над яким підіймалася пара з духом запашних трав. Тут було тихо. Стало тихо, коли Едгар плечем зачинив двері й, не випускаючи мене з рук, сів на хутро, що вкривало широке ложе.

Він дивився на мене захоплено й здивовано. Прибрав волосся з моїх щік.

— Святі угодники! Яка ж ти красуня, дівчинко.

Я раптом посміхнулася щасливою дурненькою усмішкою. Але чомусь відзначила, що він сказав це нормандською. І сама перейшла на цю мову.

— То я подобаюся вам?

— Ти ліпше, що я міг отримати на йоль.

І тут він якось ніжно наблизив моє обличчя до свого. Я так і не зрозуміла нічого першої миті. Щойно його очі були так близько-близько, затуляли цілий світ, потім його вії опустилися, дихання злилося з моїм, вуста стулилися. І я зрозуміла, що це поцілунок. Мої губи затрепетали й розімкнулися, я відчула смак губів Едгара, жар його дихання. Ми стали єдині… Але мене більше не було. Я розтанула, зникла, а цілий світ перетворився на жар і чарівливу кволість. І десь музикою пролунав стогін — і я з подивом зрозуміла, що це мій стогін.

Задихаючись, тремтячи, я відскочила. Боже, як це сталося, що я так відразу здалася? Це неприпустимо. Де мій розум?

— Та ти незаймана, чи не так, моя прекрасна феє?

Як він це зрозумів? І як же мені соромно! Я ледве знайшла в собі сили підвести на нього очі.

— Не будьте зі мною брутальним, сере. Так, я незаймана.

А він раптом розреготався. Відкинувся на ложі й сміявся, сміявся, сміявся. Це розгнівало мене, але й примусило зосередитися.

— Моє ім’я Гіта Вейк, — промовила я, прагнучи перекричати його регіт. — Ви чуєте, я Гіта з монастиря Святої Хільди!

І далі сміючись, він підвівся.

— 3 монастиря?

Здавалося, це розвеселило його ще більше.

— Я Гіта, онука Херварда! — майже кричала я. — Та вислухайте ж мене! Мені необхідно, щоб ви одружилися зі мною.

— Я саме це й збираюся зробити, — раптом сказав він. — Ми одружимося просто зараз.

Анічогісінько я не розуміла. Дивилася, як він встає. І раптом Едгар похитнувся, мало не впав, притримався за стовпчик, який тримав запону.

— Що з вами, сере? Вам зле?

— Що ти, дитинко. Мені дуже, дуже добре. Йди до мене.

Але я рішуче затрусила головою.

— Ні, спочатку вислухайте мене.

І я заговорила так поквапливо, ніби від того, чи встигну я викласти все чисто, залежало моє життя. Говорила, що в моєму володінні вісімнадцять наділів[33] землі й хоч значна їх частина у фенах, але влітку фени перетворюються на чудові пасовища і мої люди розводять там дорогоцінних тонкорунних овець. До того ж, на сухих ділянках селяни викошують стільки сіна, що його вистачає до березня. Розповідала я й про будівельний ліс, про кременеві шахти. І ще — що через мої володіння проходить дорога в Нортгемптон. Йому ж потрібна ця дорога?

Я раптово затнулася, коли Едгар почав через голову стягати сорочку. Багряні відблиски ковзали по його плечах і грудях, підкреслювали силу рук, рельєфні обриси м’язів і тонкий стан.

— Що ви робите, сере?

— Я чекаю на тебе, моя красуне, — він простяг до мене руку. — Біс його ухопи, дівчинко, чи казали тобі, яка ти красуня!

У мене запаморочилася голова від його слів. І ще я засоромилась, проте сором цей був незвичний — така собі чарівна безсоромність.

— Тоді, якщо я вам подобаюся… Я ж онучка Херварда. Ви не можете просто так збезчестити мене. Вам, сере, доведеться одружитися.

— Звісно, звісно.

Він клацнув пальцями.

— І ми зараз вип’ємо за це.

Біля стіни поряд із ложем стояла скриня з пласким віком, накрита сукном. На ній я побачила тацю з червоними зимовими яблуками та глек із вином. Едгар, похитуючись, підійшов до нього й налив у кубок, при чому і розлив чимало.

— Ходи вип’ємо, дівчинко. За твою невинність і нашу шлюбну ніч!

Я підійшла. Чи боялась я його? Він дивився на мене захоплено, лагідно, й мене від цього кидало то в жар, то в холод. Що зі мною? І чому я сама роздивляюся його, не опускаючи погляду? Де мій сором? Та все ж таки його тихий хрипкий голос, його дуже м’язисте тіло вабили мене. Мені навіть хотілося доторкнутися до нього. Він же пообіцяв узяти мене за дружину.

Я взяла в нього кубок, і він цокнувся зі мною глеком. Я наважилася:

— За наше весілля, мілорде.

— За весілля, то й за весілля.

Це було не те вино, яким пригощала мене Ріган. Воно було світле, трохи кислувате, але приємне. Від переляку чи від спеки мене мучила спрага, і я з задоволенням спорожнила кубок. Бачила, як Едгар поставив глека на місце й дивиться на мене. І він стояв так близько!

— Swete,[34] — шепнув він саксонською, — яка ти мила.

Це була моя рідна мова. І від цього все стало простіше. Голова паморочилася, стіни покою ніби розсунулись, і дедалі важче було зібратися з думками. Я хотіла одного — щоб сер Едгар обійняв мене й щоб це тривало вічно!

Та я таки повинна сказати йому все.

— Вислухайте мене, сере. Я не просто так прийшла до вас. Абат Ансельм мій опікун, але він розоряє моїх селян, і вони були змушені взятися за зброю. Ви повинні допомогти їм, розумієте?

— Звісно, звісно. Все, що побажаєш, моя красуне.

— Тоді ви повинні заборонити йому вводити війська у фени. Повинні запобігти кровопролиттю. Коли я стану вашою дружиною, ви матимете на це право.

Я квапливо пояснювала йому це й весь час задкувала від нього, оскільки він наступав на мене, й ми кружляли навколо балії з водою. Як він дивився на мене! Мене спопеляв вогонь від самого його погляду. Я слабшала. І зрештою опинилася біля стіни, а він уперся в неї обома руками, схилився, не зводячи з мене особливого, впокорюючого погляду своїх синіх туманних очей. І я здалася. Зі мною діялося щось дивне. Він був так близько, тримав мене, але не торкався, лише дивився. І дивився так, що я почувалася глибоко приголомшеною. У мене підкошувалися коліна, гупало серце, губи мої пересохли.

— Сере, я буду вашою. Я не норовлива. Але й ви пообіцяйте мені, що захистите моїх людей.

Я тремтіла. Він був серйозний і не зводив очей з моїх губів. І нарешті пригорнув.

— Не бійся, маленька. Я буду терплячий і дуже ніжний із тобою.

Він знову мене поцілував. І знову світ зник, і я сама обійняла його, боязко, покірно, але за мить уже мої пальці сплелися на його спині, і я пригорнулася до нього. Поцілунок. Ми ніби оберталися в зоряній нічній пустці, де не було нікого, крім нас, окрім дотику губів і рук, звуків дихання, пульсування крові.

Я й не знала, як це… Як це чудово! Мене охопило якесь солодке безумство. Я торкалася його волосся, пліч, грудей, пружних м’язів живота. Я дивилася на нього… І він дозволяв мені дивитися. Я чула його важке дихання.

А потім я знову опинилася у нього на руках і він дбайливо вклав мене на хутро ложа.

— Місячне сяйво, — прошепотів він, пропускаючи крізь пальці моє волосся.

Я й не знала, що здатна на такі відчуття, я ніби наново вчилася пізнавати своє тіло. Тіло… Грішна плоть — так нас учили в монастирі. Але тепер я знала, навіщо людині дана ця плоть. Це було як приплив… Вал за валом наростали в мені. Я тремтіла й горіла одночасно. І зі мною був Едгар! Він цілував, пестив мене, йому це подобалося…

Я й не помітила, коли він роздяг мене. Напевно, мені мало стати соромно, але я не відчувала сорому. Я бачила захоплення в його очах, і мені хотілося, щоб він дивився на мене. І торкався… Торкався то майже невагомо, то сильно, так, що я стогнала. Тепер я сама відповідала на його поцілунки, сама цілувала його, ніби кидаючи виклик. Ніби вимагаючи… Сама не знала чого. Я знов почала стогнати. Його дотики, його поцілунки… На грудях, стегнах, навіть там, де я й уявити не могла. Але чомусь я все йому дозволяла. Боже, я б померла, якби він цього не робив.

— Будь ласка… — шепотіла я, і якась незбагненна сила вигинала мене. — О, будь ласка.

Його вага… Він і я так близько… В якомусь сяйві я бачу його усміхнене обличчя над собою. І з подивом відчуваю біль.

— Мені боляче.

Я швидше здивувалася, ніж поскаржилася.

— Скоро це мине. Потерпи трохи, мій янголе.

Біль ущух. Я зрозуміла, що відтепер належу йому. Він у мені. Але він не рухався, лише дарував ніжність своїх вуст. І ще я відчувала тепло в глибині себе, і коли Едгар трохи подався від мене й тепло почало зникати, я не змогла стримати мимовільного схлипування. Але він не пішов, повернувся в мене, і я блаженно зітхнула, обіймаючи його й не помічаючи, як почала рухатися разом із ним.

— Найпрекрасніша, чудесна моя, радосте моя. Я кохаю тебе.

Я плакала від щастя. В його тісних обіймах я цілковито втратила розум, по тілі ніби прокочувалися гарячі хвилі, нас приголомшував ритм тіл, що злився в єдиний порив, ритм сердець, що билися так близько. Це був вихор, вторгнення, несамовитість, і насолода росла, поки я не скрикнула, засліплена водоспадом зірок та імлою туману.

Я погано розрізнила його обличчя над собою, ніжне, вкрите намистинками поту, з хвилястими, прилиплими до чола пасмами. Він усміхався.

— Звідки ти така, моє місячне диво?

Я заплющила очі й увіткнулася в його плече. Мені було таке хороше, так спокійно. Я зігрілася. Здається, заснула. Але якоїсь миті розплющила очі. Едгар спав поряд, обіймаючи мене. Він укрив мене хутром і я вся була в теплі його рук, його тіла. А ось мої рука й плече трішки змерзли. Я озирнулася. Вогонь догорів, і лише багряно світилася купка жару. Як солодко пахло шишками! Напевне, я довго проспала.

Я обернулася до Едгара, й мене поглинуло щастя. Який він гарний. Мій чоловік, мій коханий чоловік. Рот у Едгара ніжний, із м’яким вигином, мов у дитини. Вигин шиї ще ніжніший, м’якший, а тіні від довгих вій віялом лежали на смаглявих щоках. Була в ньому якась майже дівоча краса, але тіло він мав дуже і кремезне, тіло справжнього чоловіка, з великими плечима й могутніми ногами. І цей контраст розчулив мене невимовно. І ще мене приємно здивував його запах — від нього пахло квітами, далекими екзотичними квітами чужих країв. Я знала про ці східні втирання — амбра, мускус, алое. Але так зворушливо і приємно, коли чоловік пахне квітами. І так хвилююче…

У покої, проте, похолоднішало. Я обережно розвела руки, які мене обіймали, навшпиньки підійшла до вогнища й наклала на вугілля полін. Мені було холодно, але мучила спрага. І страшенно хотілося їсти. Я взяла з тарелі на скрині одне яблуко й із задоволенням з’їла. Потім ще одне й ще. Поступово думки пояснішали. Я помітила, що в домі панує тиша, тільки, сповіщаючи про новий день, десь горлає півень. Ранок нового, найнезвичайнішого для мене дня. Дня, коли я стану дружиною чоловіка, що перший мене поцілував, оволодів мною. Того самого, про якого я стільки мріяла!

Але чомусь мені раптом стало лячно. Чи відбудеться наше вінчання? Але ж Едгар обіцяв мені! Якось дивно, бездумно обіцяв, ніби це зовсім його не стосувалося. О, Пречиста Діво! Він не може відмовитися від мене тепер, після того, що було між нами!

Едгар спав, а мені в голову лізли найдивніші думки. Цей дикий йоль, по суті, вакханалія і пиятика. Наскільки п’яним був шериф? Адже я сама бачила, що він п’яний. Але я не знала, наскільки може сп’яніти чоловік. Дотепер я мала справу лише з селянами напідпитку, коли їх на свята пригощали в монастирі. Але тут… Я пригадала п’яних саксів у залі маєтку. Ні, мій Едгар зовсім не такий. Та все ж таки ці його незрозумілі веселощі, безтурботність…

Нарешті я вирішила, що безглуздо серед ночі сидіти голяка перед вогнем. Повернутися до Едгара — адже я вже належу йому? Ні — між нами більше не буде близькості, поки ми не повінчані.

Безглуздо? Можливо. Але сьогодні я взагалі мислила інакше. Я віддалася йому, щоб він одружився зі мною, тому що сама цього хотіла. Так, хотіла!

Мене раптом охопив сором. А коли я помітила в себе на внутрішньому боці стегна сліди крові, стало ще гірше. Поміркувавши трохи, я залізла в балію. Вода вже майже охолола, і цокаючи зубами, я поквапилася вилізти звідти й одягтися.

За віконницями дедалі голосніше кричали півні. Ранок. І що тепер? Цієї ночі я стала жінкою Едгара, і якщо він хоч трохи шанує наші звичаї, повинен буде одружитися зі мною. Я ж повинна поводитися, як його дружина й господиня.

Я зібралася з духом і вийшла з кімнати. У напівтемній залі було тихо. Тут усі спали. Намагаючись якомога менше шуміти, я спустилася вниз, переступаючи через сплячих, пішла до виходу. Біля дверей лежав великий собака, і він загарчав на мене. Я зупинилася.

— Іди геть. Ти добрий, але йди.

Я говорила тихо, але завмерла, помітивши, що чоловік, який спав на лаві під стіною, почав підводитися. Сів, втупився в мене безтямним поглядом. Я побачила його подряпане обличчя. Це був один із тих, хто вчора накинувся на мене. Він підняв руку, витріщався, тицяючи в мене пальцем. Я хутко пригадала, що вчора мені загрожувало, й мене охопив страх. Що, коли…

Я майже нетямлячись, збігла сходами на протилежну галерею. Десь тут були двері, через які я ввійшла. Ці? На порозі я озирнулася. Чоловік, який помітив мене, спав, прихилившись до стіни та звісивши голову.

Я перевела подих і штовхнула двері.

У невеличкому покої на лаві неподалік вогнища спала леді Ріган, загорнута в широкий плащ. Але щойно зарипіли завіси, вона підвелася й окинула мене пильним поглядом.

— Ось і ти, дівчино. Чи вже не дівчина?

Мені стало соромно. Почувалася, як послушка, спіймана в опочивальні з зайвою ковдрою.

Поможи мені, Боже!

Напустивши на себе незворушності, я промовила:

— Міледі, мій чоловік сер Едгар, коли прокинеться, напевно забажає поїсти. Я його дружина і зобов’язана передбачати бажання чоловіка. Але я поки погано орієнтуюся в маєтку. Чи не допоможете мені?

Вона спокійно поправила волосся, темне, зібране ззаду в жмуток. На моє повідомлення, що тепер я тут пані, не зреагувала ніяк. Накрила волосся шаллю.

— Ходімо.

У кухні теж усі спали покотом. У кутку на соломі я помітила Утреда, який обіймав якусь служницю.

Я нервувала, й коли Ріган накладала мені на тацю їжу, руки в мене так тремтіли, що вона висловила сумнів: чи не розсиплю все дорогою. Ну, ні. Я вирішила бути тут пані, тож треба й триматись, як пані.

Коли я повернулася в нашу кімнату, Едгар досі спав. А що робити мені? Я вирішила поводитися так, ніби справу вже вирішено й залишається тільки обговорити деталі шлюбної угоди. І поможи мені, Боже, при цьому не схибити!

Уранці я зазвичай молилася. Ось і тепер, опустившись навколішки і молитовно склавши долоні, я спробувала зосередитися на словах з Писання.

— Ego dormivi et soporatus sumi et exsurrexi, quia Dominus suscepit me, njn timebo.[35]

Коли ззаду зарипіло ліжко, я мало не підскочила, проте примусила себе дочитати псалом до кінця. Озирнулася. Едгар, підвівшись на лікті та мружачись зі сну, дивився на мене.

— Черниця? Якого біса…

Він зробив жест рукою, немов відганяючи видіння, і знов звалився на подушки. Здається, збирався спати далі.

Повагавшись трохи, я наблизилася.

— Мілорде… Мілорде, чоловіче мій.

Він ніяк не зреагував. Я подивилася на нього й знову відчула сум’яття. Його дужі груди, недбалий поворот голови, кучерики на шиї. Мені раптом захотілося, щоб він, як цієї ночі, обіймав мене, цілував, шепотів ніжні слова.

— Едгаре.

Я не втрималася і доторкнулась до нього, провела пальцями по його грудях, по плечі.

Він так рвучко й сильно вхопив мене за зап’ясток, що я скрикнула. Він впритул дивився на мене, був насторожі, як звір перед стрибком. Потім перевів подих і відпустив мою руку.

— То це не сон… Хто ви, в ім’я самого неба?

Я ж не могла вимовити ні слова. І десь у глибині, біля самого серця відчула, як розливається холод.

Він дивився на мене спочатку пильно, потім губи його трішки торкнула усмішка.

— Здається, я впізнаю тебе по цьому сріблястому пасму, що вибивається з-під запинала. Місячне сяйво?

Він сів, обхопив голову й глухо застогнав.

— Ці мені старі звичаї… Цей йоль. Ось що, маленька, подивися, чи не лишилось там вина в глеку.

— Мілорде, я тут принесла вам елю й трохи паштету.

— Розумниця, дівчинко. Дай-но сюди ель.

Він пив, поглядаючи на мене з-за краю кухля, а відриваючись, навіть посміхнувся.

— Тепер пригадую! Ти та чудова солодка дівчинка, що принесла мені вчора стільки задоволення. Як тебе звуть?

— Мілорд, моє ім’я Гіта.

— Гіта? У тебе старе саксонське ім’я, голубко. Хоча ти й говориш нормандською.

Він устав і, як був, голий, пройшов до балії, сів у неї.

— Вода вихолола, — якось по-дурному сказала я. Сказала нашою мовою.

— Так, трохи. О, то ти й саксонську знаєш?

Він сперся ліктем і спиною об край балії, приплющив очі.

— Ну, хто це здогадався прислати тебе до мене?

— Ніхто, мілорде. Я сама прийшла. Я Гіта з обителі Святої Хільди.

Мене навіть трішки нудило з ляку. Що означають ці запитання? Ми ж уже все з ним обговорили.

Він обернувся до мене.

— Із монастиря? Що ж, як на черницю, в тебе надто дивні звички. Прийшла сама, кажеш? Кгм…

Я навіть підскочила.

— Я не черниця, сере! Я Гіта Вейк, внучка Херварда Вейка. І вчора ви присяглися одружитися зі мною!

Він тільки дивився на мене. Нарешті зітхнув. Спохмурнів.

— Гіта Вейк. Саксонка. З найславетнішого в Денло роду. Три тисячі трісок Святого Хреста! Внучка самого Херварда. Тоді поясніть, що примушує вас поводитися так, ніби ви розпусна дівка? Так легковажно розкидатися своєю честю? Пообіцяв одружитися? Та я п’яний був учора, як свиня Давида. Я б міг пообіцяти Місяць із неба й корону Англії на додачу.

І тоді я підхопилася. Я кричала, що він не був п’яний, коли приніс мене вчора сюди. Що я прийшла до нього по допомогу, що до мене чіплялися його п’яні гості, а він підхопив мене на руки й приніс у цей покій. І коли я сказала, що потребую захисту від свого опікуна абата Ансельма, то він обіцяв одружитися зі мною. Сказав, що весілля відбудеться просто зараз. І ми навіть випили за це. Я наважилася належати йому, тільки коли він сказав, що…

Я раптом затнулася. Адже, по суті, він нічого не обіцяв мені. Я ж… Я почула тільки те, що хотіла. Я сама хотіла його.

Якоїсь миті я зрозуміла, що плачу. Кімната розпливалася в пелені сліз. Вогонь у каміні, балія і чоловік, що дивився зараз на мене. Чоловік, якому я віддалася цієї ночі, з яким втратила свою невинність, але який навіть не запам’ятав мого імені. А я сподівалася, що він за старою традицією вранці подарує мені весільні браслети.

Я затулила руками обличчя й розридалася. Де ж усі мої наміри залишатися непохитною та серйозною? Щоб обговорити з ним усе… Я перевела подих. Хоча чому б і не обговорити? Адже як партія для шлюбу я ще можу влаштувати його.

Коли я глянула на нього, він уже стояв поряд у облямованому хутром халаті з чорної м’якої тканини та простягав мені кухоль із елем. Погляд у нього був лагідний.

— Ось, випийте і трохи заспокойтеся.

— Я спокійна, сере. І я хочу поговорити з вами.

Я почала все по порядку, з самого початку. З того, як після ранньої смерті батьків, мене ще дитиною віддали в монастир, а преподобний Ансельм почав господарювати на моїх землях, поки не розорив їх цілком. Розказувала, як мої селяни не раз зверталися до мене по допомогу, як прислали гінця востаннє, і як я вночі поїхала в Тауер Вейк. І там стала свідком сутички між своїми людьми та найманцями Уло, людини Ансельма. А зараз Ансельм готує каральну експедицію у фенленд.

Едгар уважно слухав мене, деколи сьорбаючи ель з так і не взятого мною кухля. На мене він не дивився, інколи похмурнів.

— Преподобний абат Святого Едмунда дуже багато на себе бере. Як і ви, міледі. Ви його неповнолітня вихованка, ви в його руках, і лише опікунська рада, тільки король може призначити для вас нового покровителя.

— Але якщо я стану… вашою дружиною? — я майже видихнула це, відчула, як вогнем запалало моє обличчя.

Він скоса глянув на мене, але нічого не сказав. І тоді я вирішила продовжувати. Хотіла говорити спокійно, як і вирішила спочатку, тверезо зважуючи кожне слово. Знову повторила те, що намагалася втовкмачити йому й учора: мої землі, що межують із його володіннями, мої доходи, моє ім’я, зрештою. Моє добре ім’я, якщо він не відмовиться від мене після того, що трапилося, і мою честь не буде втоптано в багнюку.

Едгар стрімко встав, наблизився до дверей і, обережно прочинивши їх, визирнув у залу.

— Поки всі сплять, я звелю Ріган тихо випровадити вас. Так ніхто не дізнається… не дізнається, що було між нами. Я ж мовчатиму, й ваша репутація залишиться незаплямованою.

У мене раптом з’явилося відчуття, що я померла, — всередині все стало чорним і порожнім. Я насилу розтулила губи:

— Ви проганяєте мене?

Він дивився на мене, й обличчя його було сумним.

— Так буде краще.

Я не зводила з нього очей, завмерла. Він наблизився і… Мені здалося, що зараз він обійме мене. О, якби тільки обійняв!

Але він відвів погляд.

— Побий мене грім! Усе це… Все, що трапилося… Ви ж дуже вродлива дівчина, леді Гіто. Ви красиві й викликаєте бажання. Але буде ліпше, якщо ви підете. Я не хочу чинити з вами підло. І не може бути й мови, щоб я оголосив вас своєю нареченою. Я вже заручений.

Заручений? Я здивовано подивилася на нього й нарешті все зрозуміла. Тож моя жертва була марною. І миттю сором, гнів і гірка образа заполонили мене. Я ледве знайшла сили сказати:

— Я нічого не знала про це.

— Про це мало хто знає. І дарма… Як виявилося.

Він наче не міг стояти поряд зі мною. Відійшов, струсонув головою.

— Значить, так…

Я майже не слухала, що він говорив. Щось про те, що Ансельм дуже зухвалий і, по суті, провокує заколот. І він, Едгар, негайно пошле про це донесення до двору. Більшого він поки не може для мене зробити. Не може зі зброєю виступити проти абата й проливати кров, бо це призведе до ще більшого заколоту в Норфолку. Адже Церква має значну силу в Східній Англії і воювати з духовниками означає накликати на себе гнів короля і позбутися доброго ставлення людей, чиї молитви ще можуть стати в пригоді. Так, Едгар думав тільки про своє становище, про мир у Денло, а мої люди, а я…

— А я?

Мені здалося, що я майже прокричала це запитання, але це був лише якийсь ледь чутний звук.

Він якось дивно розглядав мене.

— Гіто… Міледі… Я обіцяю, що особисто подбаю про вас. Я не дозволю вас ображати.

Я підвелася. Все навколо пливло. Я похитнулася, і він миттю опинився поряд, підтримав мене. І знову ми були близько-близько. Він дивився на мене особливим поглядом, який палав, і від цього щось ворухнулося в мені. Сили небесні! — мене так вабило до нього! І коли він повільно й ніжно притис мене до себе, я не опиралася.

Він цілував моє волосся, очі, губи. Я почала задихатися, слабшати. Але знайшла в собі сили впертися в його груди руками, відсторонитися. Він дрижав, наче велика тварина. Мене теж бив дрож. І тоді я наважилася:

— Едгаре… А ці заручини? Їх не можна розірвати?

Він навіть відсахнувся. Кілька разів глибоко зітхнув, наче тамуючи почуття, що охопили його.

— Ні. Хай йому біс, ні!

Різким рухом відкинув волосся з чола.

— Я отримав листа від короля. Він підтверджує… Він досі хоче цього. І вона.

Я судомно зітхнула.

— Хто… Хто ваша наречена?

— Вона донька короля. Бертрада Нормандська.

Я притисла кулака до вуст і закусила кісточки пальців. Донька короля. А я… лише внучка бунтівника.

Ридання без сліз розривали мої груди. Та все ж я трималася.

— Думаю, мені слід чимшвидше піти геть, мілорде.

— Так… Слід іти.

Я більше не глянула на нього. Не пам’ятаю, як вийшла. Мені нестерпно було відчувати на собі погляд Ріган — співчутливий, сумний, але й трохи поблажливий. Вона десь знайшла моє запинало.

— Може, попоїсте перед дорогою?

— Ні, ні. Я мушу їхати.

— Що ж, тоді піду попереджу Утреда, щоб збирався.

Запитання Утреда завдавали болю. Ні, Едгар Армстронг не може одружитися зі мною. Він уже заручений, і заручений із донькою короля Генріха. Утред навіть присвиснув.

— Ну, тоді кепські наші справи. Як же буде тепер?

— Шериф Едгар пообіцяв поговорити з Ансельмом.

— Пуп Вельзевула! Що нам до його перемовин? Воістину, люди не дарма пліткують, що він продався норманам.

— Раніше ти тільки вихваляв його.

Він сплюнув, але промовчав. Я відчувала, що він раз-по-раз озирається на мене. Схоже, здогадується, що сталося між мною та Едгаром цієї ночі, але не наважується запитати.

— Бодай я пропаду, якщо служитиму ще цьому вовкові!

Ми їхали назустріч морозяному сонячному дню. На гілках дерев іскрився іній, десь далеко гавкали собаки, чулися різдвяні співи, бив дзвін. Я нічого цього не усвідомлювала. Мої надії зазнали краху, я була обдурена і збезчещена. Я відчувала лише морок і пустку всередині, а ще — пекучий сором. І де моя самовпевненість, моя наївна самовпевненість? Виходить, я нітрохи не краща за своїх диких людей у фенах.

Я примусила себе випростатися в сідлі.

Що б не трапилося, я не повинна забувати, що на мені лежить відповідальність за моїх людей. Тепер настав час усе обдумати, прийняти рішення. На Едгара я більше не розраховувала, могла покладатися виключно на себе. Знову мій розум запрацював на повну силу, я дивилася вперед.

— Їдьмо швидше, Утреде. У нас мало часу. Ми повинні підняти фени. Повинні самі постояти за себе!