Сповідь суперниці

Розділ 8 Гіта

Листопад 1132 рік

Я прокинулася, задихаючись і схлипуючи. Цей сон, знову цей самий сон: обличчя коханого схилялося до мене, я ніби відчувала його дихання, його тіло, своє тіло… Наше злиття, вогонь і тремтіння… Екстаз…

Переводячи подих, я осіла на подушки. І відразу дитя в мені ворухнулося, я відчула його поштовхи, м’які, але настирливі. Це була дійсність. Я і те, що залишилося мені після мого сну, що колись був дійсністю; тоді ми й зачали наше дитя, яке стало нині моєю радістю і моєю ганьбою.

Поклавши руку на свій округлий живіт, я слухала ці поштовхи нового життя в собі і посміхалася. Але водночас відчувала збентеження. Дитина була частиною мене, могла бачити й мої сни. Я картала себе за них. Це була хіть… Справжня хіть, і тіло моє жадало того, від чого розум наказав відмовитися. Бо кохання моє було гріховне в зародку.

Я повернулася на бік і зітхнула. Я заборонила собі плакати. Треба відволіктися, думати про щось інше Та все-таки… Допоможи мені, Пресвята Діво! — як же тяжко бувало інколи! Тільки усвідомлення обов’язку і гордість змушували мене приховувати страждання, триматися незворушно, навіть коли грубощі та лайка летіли мені в спину. І я примушувала себе зануритися в роботу, не залишаючи часу на смутки. Навіть взялася до такої марудної справи, як торгівля вовною. І це заняття захопило мене, та й зиск принесло чималий. Ціна на вовну зростала з кожним роком, і це давало більші прибутки, ніж ведення господарства по-старому.

У встановлений термін я відвезла вовну на ярмарок у Норідж, відмовилась від послуг перекупників. Я прямо зуміла зійтися з фламандськими покупцями, уклала з ними угоду на продаж вовни на цей і наступний роки. Зрештою я заробила стільки дзвінкої монети, скільки й навіч не доводилося бачити. І це тішило навіть більше, ніж очікувала. Бо ж я не пропаду сама, зможу підтримати й свою дитину, а щодо мого ганебного становища, то багатство зможе накинути покров і на ганьбу.

І, певна річ, я змогла дозволити собі дещо з розкоші.

Зараз оглядаючи покій, я вже насилу могла пригадати, які колись тут панували розгром і запустіння. Тепер тут було затишно, навіть пишно. Холодний камінь підлоги вкривала овеча вовна, вздовж стін стояли скрині з різьбленням, на віках яких лежали вишиті подушки. Так само яскраво вишите й запинало на моєму широкому ліжку. Та й саме ліжко зроблене не місцевим кустарем, а привезене з міської майстерні, — з заморського чорного дерева; узголів’я прикрашала мозаїка з перламутру і мушель, а ложе було не просто ящиком з соломою, а м’яким матрацом, наповненим вовною, сіном і лавандою, згори ще й лежала перина з найм’якшого пуху. Навіть Едгар із його любов’ю до розкоші та зручностей не визнав би її негарною.

Але тут мій погляд упав на поламану прядку, що лежала біля стіни. І пригадалося, як нещодавно її люто пожбурив об стіну Хорса. На жаль, Хорса мав усі підстави для гніву. Я була винна перед ним, що так довго чаїлася, не могла відразу пояснити, чому не можу відповісти на його залицяння. Я тільки щось мимрила, уникаючи прямої розмови, повторювала про добросусідські стосунки. Чудово розуміла, на що він чекає, але не знаходила в собі сил пояснити, що вагітна від іншого.

Чому я не порвала з Хорсою спочатку? Він не був милий мені, я навіть побоювалася його. Але поклавши руку на серце, зізнаюся — мені була приємна його увага, його завзятість у спробах домогтися мене. Це було як доказ графові, що я не просто покинута коханка, що і я комусь потрібна. Але як я могла давати Хорсі надію, коли моє тіло дедалі більше виказувало мою ганьбу?

Звісно, для восьми місяців у мене надто маленький живіт. Хоча помітила ще раніше мій стан Ріган, помічали й інші. А ось Хорса не бачив. Та й я всіляко приховувала від нього вагітність, загорталася в шалі, плащі, таїлася. Інколи думала, що Хорса сам усе зрозумів, просто не каже й готовий узяти мене навіть такою. Та все-таки мені треба було відверто поговорити з ним, а не посилати до опікуна. Як виявилося, для Хорси це обернулося болем і нещастям. У Гронвуді його побили, кинули в темницю, звинуватили в нападі на графиню. Згодом Хорсу звільнив Едгар і тан з’явився до мене, нетямлячись від люті. Весь у синцях, у подертому одязі, а в очах стільки гніву… Я злякалася, хотіла сховатися від нього, але він увірвався навіть у цей покій, лютуючи, ламав усе довкіл, поки, Хвалити Бога, не наспів Утред і не випровадив його. Хорса поїхав, кленучи й мене, і графа, і дитя. А я цілісінький день простояла навколішки, благаючи захистити від його лихих слів те, що жило в мені.

Гірким думкам нема кінця-краю. А вже ранок. Десь віддаля прокричав півень, забекали вівці. Я встала і, намагаючись не збудити Труду, яка спала на лежанці, почала розпалювати вогонь, прибирати ліжко. Але Труда таки вловила рух, крекчучи, почала підводитися, відкинула дверцята-люк, що вели на нижні поверхи вежі. Я спустилася, почала будити слуг, віддавати вказівки.

Осінь у господарстві — клопітний час. До повсякденних справ додаються ще й турботи про врожай. Необхідно розсортувати й відкласти про запас яблука та груші; інші фрукти і ягоди слід було засушити або наварити з них варення, розлити по горщиках у вигляді соків і настоїв. Треба так само підготуватися до осіннього забою худоби, заготувати рибу, сушену, консервовану, солону, мариновану; зібрати на зберігання яйця, поклопотатися про овочі, запастися дровами, скласти їх у стоси так, щоб залишалися сухими й не падали, коли поліна витягатимуть для опалювання.

Я безупинно металася від Тауер Вейк до господарських споруд на березі. Моя вагітність не завдавала мені незручностей, рухалась я легко. І коли повернувся з полювання Утред (воно виявилося вдалим, я бачила в’язку білячих шкірок у нього при поясі. А мені так хотілося пошити собі на зиму білячого плаща з великим каптуром!), ми з ним домовилися перевірити, як ідуть ремонтні роботи на греблях уздовж дороги.

Утред допоміг мені сісти в човен, відіпхнув його від берега. Плоскодонка легко ковзала вузькими протоками поміж острівців. Утред скеровував її жердиною. Я помітила якийсь смуток у його погляді.

— У чому річ, солдате?

— Ох, леді Гіто, як пригадаю, що оце так само я віз вас колись із монастиря! Інколи я звинувачую себе за те, що забрав вас тоді з обителі, та ще й послав до ерла Едгара. Як же ви тепер житимете?

Я відвернулася. Як би я жила, якби залишилась у обителі? Зараз це здавалося мені неймовірним. Життя мирське було сповнене тривог і хвилювань, проте цікавіше за одноманітне існування в монастирі, де дні такі схожі, а їхня течія сповільнена, як у річечки котрою ми пливли. А мене мовби підхопив якийсь бурхливий потік: заколот, облога, сутички, моє пристрасне нестримне кохання до Едгара, моя ганьба. І тепер дитя, яке ношу в собі.

Я крадькома поклала руку на живіт. Дитя ніби відчуло, відповіло м’яким поштовхом. Кажуть, що байстрюки ще в утробі відчувають свою небажаність. Але я хотіла цієї дитини і так її любитиму! Якщо народиться син, я назву його Едмундом, на честь святого короля Східної Англії. А якщо донька — Отилією, на честь моєї монастирської подруги, або Аделіною, як звали маму. Але я ніколи не назву її Бертрадою. І що за безглуздий звичай давати дітям імена на честь правителів краю? Я вже знала з півдюжини дівчаток, яким дали це ім’я. Он і Ейвота, яка завагітніла приблизно тоді, коли і я, хоче так назвати свою доньку. Вона за якимись прикметами визначила, що дитя під її серцем — дівчинка. Та й мені пророкує те саме. Що ж, подивимося.

— Міледі, ми майже прибули, а наших людей не видно, — відвернув мене від роздумів Утред. Він озирався навсібіч. — Нічого не зрозумію. Он земля для насипу, он інструменти, але де ж Труда? Агоов! — голосно погукав він.

Ми почули вигук у відповідь. Потім затріщав очерет і перша на насип вибралася Ейвота. Живіт, не рівня моєму, так і випирав з-під пелерини. Її золотаве волосся кучерями вибивалося на всі боки з-під шапочки. Поспішила вона до човна, забруднена в землі, але збуджена неймовірно.

— Міледі, ходімо швидше. Там таке… Наші люди знайшли людину в очеретах.

На насипі з’явився Цедрік, ще кілька селян, вони теж казали, що знайшли чоловіка обіч шляху в чагарях. Я звеліла провести мене.

— Ми спочатку думали, що це труп, — пояснював Цедрік. — Ніж стирчав просто з-під ребер. І добротний такий ніж, руків’я з литої міді. Я хотів був його вийняти, але Ейвота не дозволила. Вона, бачиш, помітила, що хлопець ще дихає. Щоправда, життя в ньому ледь жевріє.

Те, що Ейвота не дозволила вийняти ножа, правильно. Люди часто вмирають не тому, що в них увігнали залізо, а від того, що вийняли. Кров відразу починає текти, і людину вже не врятуєш. Та все-таки, коли я побачила знайду, здивувалася, як ця людина ще жива. Скільки він пролежав тут? Хто посмів на нього напасти? Хто він? На останнє запитання я, схоже, знала відповідь. І мої люди здогадувалися.

— Емблема на його котті — темна кінська голова на світлому тлі — це знак людей ерла Едгара? — запитав хтось із присутніх.

Я кивнула.

— Давайте віднесемо його в човен. Якщо він живий, я спробую йому допомогти. Якщо помре — повідомимо в Гронвуд-Кастл.

Я притисла руку до його шиї і відчула ледь помітні поштовхи.

— Як його шкода, — зітхала Ейвота, — такий гарненький…

Я примостилася на носі човна, вклала голову незнайомця собі на коліна. Це був молодий чоловік. Обличчя нетутешнє, не той тип: темні, майже зрощені брови, кучеряве волосся, різко позначені вилиці, прямий видовжений ніс. Якби він не був такий блідий, я б сказала, що від природи він мав смагляву шкіру мешканця півдня. Хто він — нормандець, француз? Про це я дізнаюся згодом, головне — допомогти йому.

У своїй вежі я приготувала цупкий тампон із чистої тканини, просочений сумішшю гусячого жиру й цілющих трав. Ніж у тілі пораненого ввійшов просто між ребра, та досить далеко від серця, і, можливо, не зачепив життєво важливих органів. Ну, почнімо. Я стисла руків’я, потягла. Не вдалося, тільки по обличчю пораненого пройшла болісна судома. Тож душа його не так глибоко занурилася в нетрі мороку. Але ніж засів міцно і, щоб дістати його, мені довелося просити Утреда.

Кров відразу так і ринула з рани. Я сильно притисла тампон, звеліла Ейвоті допомогти якомога тугіше перебинтувати його.

— Він виживе? — схлипувала саксонка, співчуваючи привабливому незнайомцеві.

— Не відаю. Але кров не б’є струменем, тож є шанс. Якщо зупинимо кров і він проживе до ранку, я приготую засіб для знезаражування. Він дужий чоловік, воїн. І якщо на те буде воля Божа, виборсається.

Але я не була впевнена. Котта незнайомця була наскрізь просочена вогкістю, а отже, напали на нього ще вчора. Слідів боротьби не було, зброя залишилася при ньому, й це свідчило, що поранили цю людину не для пограбування. Витягнутий із рани ніж був дорогою зброєю, на чоботях незнайомець мав шпори, проте ніде в околиці не помітили осідланого коня без вершника.

Я навіть не здогадувалася, хто б це міг бути. І ще мене збентежувала емблема людей графа. Напевне, слід було послати когось у Гронвуд, але я так давно уникала спілкування з людьми графа, що не могла зважитися на цей крок.

Цілісінький день поранений пролежав спокійно, ввечері я змінила йому пов’язку. Стан рани не викликав побоювань, краї поступово зменшувалися, але було невідомо, в якому стані внутрішні органи. Ейвота не відходила від незнайомця, підтримувала його голову, коли я, розімкнувши губи, вливала в нього змішане зі зміцнюючим відваром підігріте вино.

— Знаєте, пані, — несподівано сказала Ейвота, — адже я пригадала, де бачила його раніше. Пам’ятаєте нормандських лицарів, які приїздили до церкви Святого Дунстана і чіплялися до вас?

Я придивилася до обличчя пораненого. Ні, його я не пригадувала. З тих нахаб я пам’ятала лише білявого лицаря, що мене ображав. Але те, що наш незнайомець був із них, навряд чи викликало симпатію до нього.

Несподівано наступного дня до Тауер Вейк прибули мої сусіди з Ньюторпа — Альрік із Елдрою, старий Торкіль, їхні челядинці. І щойно я побачила їх, зрозуміла: щось трапилося.

— Дозволь, Гіто, моїй сім’ї і слугам поки пожити в тебе, — попросив Альрік.

З одного Альрікового вигляду було видно: сталося нещастя. Він помчав одразу, нічого не пояснюючи. Від Елдри я теж нічого не могла домогтися, вона відверталася від мене, плакала. А тут ще дід Торкіль раз у раз починав вигукувати старий саксонський клич, а на його голові був свіжий кривавий рубець. Тільки від їхньої челяді я дізналася, що трапилось. І вжахнулася… Цієї ночі нормандські воїни Нортберта де Ласі несподівано напали на Ньюторп. Палили, вбивали, чоловіки хоча й боронилися, але набіг був такий несподіваний, що організувати гідну відсіч вони не змогли. І тепер на місці міцного маєтку саме попелище.

Я була налякана. Розуміла, що за цим буде. І до болю шкода було бідолашної Елдри. Під час нападу її зґвалтували, й люди Нортберта примусили Альріка дивитися, що вони витворяли з його дружиною.

Утред сказав, що треба розіслати людей, попередити всіх про діяння де Ласі. Про сера Нортберта давно ходила погана слава, але щоб він зважився на таке…

— Едгар Армстронг усе з’ясує, — сказала я з несподіваною впевненістю.

— Або ми, сакси, — гмикнув Утред.

Я майже відчувала в повітрі загрозу повстання. Це було мені знайоме. Й це лякало.

Увечері того ж дня до Тауер Вейк прискакав з великим загоном Пенда. Я не бачилася з ним відтоді, як іще влітку він кілька разів наїздив до мене, дізнавався від імені мого опікуна, чи не потрібна допомога. Пенда не знав, що я чекаю на дитину, і я не хотіла, щоб він довідався. Тому я вийшла зустріти його, загорнута в свій широкий ліловий плащ.

Пенда був озброєний із голови до ніг. Сказав, що в графстві неспокійно, люди схопилися за зброю, і граф прислав воїнів, аби вони заблокували всі під’їзди до Тауер Вейк. Я подумала про Едгара з вдячністю. Він піклується про мене. Але, можливо, так він просто виконує свій обов’язок опікуна.

Подякувавши Пенді, я запитала, що ж усе-таки відбувається.

— Не розбереш, — спохмурнів він. — Люди Нортберта з Хантлей-Холу і ще кілька нормандських баронів присягаються, що сакси перші напали на них. Воно на те й схоже. На маєтки Хантлей і ще кілька дійсно нападали. Потерпілі нормани запевняють, що нападники були саксами, вони вигукували бойовий клич, спалювали будинки, різали людей. А саксонські тани присягаються святими Едмундом і Дунстаном, що не чинили нічого подібного й нормани перші взялися за зброю. Едгар намагався поговорити й із тими, й із другими, та тільки люди розлючені. Якщо граф не впорається зі становищем найближчим часом, буде зовсім кепсько. Тоді звістка про заколот дійде до короля і він введе війська. А тут ще в Гронвуді…

Але він не договорив, махнув скрушно рукою. Поїхав. А я, приголомшена тим, що відбувалося, навіть не встигла розповісти йому про пораненого незнайомця. Хоча якщо заварилося таке, не диво, що він просто одна з жертв, яких незабаром буде сила-силенна.

І почалося… Звістки надходили чимраз гірші. Повстання поширювалося, села палали, селяни ховалися на болотах. Скрізь були розставлені кордони графа, але їх обходили і спалахували щораз нові й нові сутички. Проте мої володіння це безумство минуло, слава Пресвятій Діві. Ми жили звичайним розміреним життям, забивали на зиму худобу, почали чесати льон. Вечорами всі збиралися в залі біля вогню. Але це були не звичайні патріархальні посиденьки; люди просто тислися одне до одного, розказували новини, від яких холола кров.

Через усі ці події я довго не навідувалася до нашого пораненого, який провів декілька днів без тями, а далі почав видужувати. Дивна він був людина — весь час мовчав, спочатку відмовлявся їсти. Одного разу навіть зірвав бинти з рани. Я накричала на нього. Вже якщо Господь зі своєї милості зберіг йому життя, то великий гріх відмовлятися від цього дару. Незнайомець корився мені мовби знехотя. Його ніби щось пригнічувало, весь час лежав, відвернувшись до стіни.

Одного разу, коли я годувала його, почула за собою різкий голос Елдри.

— Навіщо панькатися з нормандським псом?

У дружини Альріка останнім часом дуже змінилася вдача. Вона стала похмурою, злою, її очі спалахували, тільки коли вона дізнавалася про сутички саксів і норманів.

Мій підопічний підвів на Елдру очі — гарні блакитні очі, в яких, проте, ніщо не відбилося. І далі покірно їв.

— Ти знаєш його? — запитала я не обертаючись.

Елдра лише гмикнула.

— Звичайно, знаю. Це Ральф де Брійар. Він із тих лицарів Бертради, яких Едгар вигнав із ганьбою.

Мій підопічний тихо застогнав, відвів мою руку з ложкою, відвернувся до стіни.

Отже, я дізналася ім’я незнайомця. Але те, про що говорила Елдра, було мені невідомо. Про яке вигнання лицарів вона згадувала? І коли ввечері до вежі повернувся Утред, я розпитала його.

Мій вірний воїн цілісінькими днями роз’їздив околицями, перевіряв дозори, дізнавався про новини. Повертався стомлений, похмурий. Проте на всі мої розпитування того дня відповів докладно. Я була вражена. Леді Бертрада в змові проти чоловіка, навіть звеліла своїм людям схопити його. І якби не відданість вірних слуг Едгара, невідомо, чим би все й скінчилося.

Я раптом відчула таку ніжність до Едгара! Але до неї домішувалося й трохи торжества. Те, що зробила ця жінка, його законна дружина, свідчило про єдине — між ними нема ні крихти справжнього почуття. І це означає… Це означає, що рано чи пізно Едгар згадає про мене.

Тієї ночі я довго крутилася, не могла заснути. Як би я не прагла вигнати думки про Едгара, все одно розуміла, що досі люблю його. Я кинулася в його обійми очманіла від пристрасті, не думаючи ні про гріх, ані про честь. Адже я була вихована в суворих монастирських традиціях. Але, можливо, жінці важко осягнути, що пристрасть ніщо в порівнянні з небом. Ласкавий дотик люблячої руки заступає від нас велич Божу. Ні, я б ніколи не змогла стати однією з цнотливих дів у монастирі. У мені було стільки любові, стільки вогню! Адже я чаїла все в собі, стримувалася, і люди казали, що погляд у мене холодний. Та все-таки я на щось сподівалася. Чвари Едгара з дружиною? Так! Так, о так! Як би я хотіла, щоб одного разу він розчарувався в ній, почав згадувати про мене, прийшов. І я б пробачила йому все. А зараз я ношу його дитину, приховую це від нього, немовби це моя помста. Але як же я його чекаю!

Уночі я знову прокинулася в поту, схлипуючи і звиваючись. Прагла пригадати свій сон до найдрібніших подробиць. Адже це все, що мені залишилося.

Удень на мене знову налягали клопоти. В Тауер Вейк було багато біженців, доводилося постійно за всім стежити, враховувати кожну видану порцію борошна, кожен шматок їстівного. І якщо раніше я не побоювалася, що нам загрожує голод, то тепер, коли під моїм піклуванням опинилося стільки людей, уже ні за що не могла поручитися. Заворушення в Норфолку тривали, хоча вже настала зима. Ми навіть не помітили її приходу, оскільки вона була тепла, вогка, майже не відрізнялася від осені. Тільки початок посту вказував на зміну пір року.

Лицар Ральф де Брійар потроху видужував. Але, як і раніше, залишався відлюдькуватим, ні з ким не хотів спілкуватися. Проте я помічала: його цікавить, що відбувається в графстві, він уважно дослухається, про що говорять люди. Інколи на його вродливому обличчі з’являлося якесь сум’яття. Особливо, коли обговорювали те, скільки зусиль докладає граф, щоб припинити безлад, хоча це виявляється марним.

А ось дідусь Торкіль нидів просто на очах. Не надто, здавалося б, небезпечна рана в нього на голові ніяк не гоїлася, та й старий він був дуже, кволий. До посту взагалі впав у нетяму. Звичайно, йому було вже за вісімдесят, і я не знала нікого такого старого. Адже Торкіль бився ще при Гастінгсі та був одним із найшанованіших людей у Денло. Принаймні, серед моїх одноплемінників.

І ось старий Торкіль із Ньюторпа тихо вмер одного туманного ранку в середині грудня. Елдра сиділа з ним до останнього, коли ж ми почали готувати тіло до поховання, вона відкликала мене, щоб поговорити.

Я давно помітила, що їй треба виговоритися. Щось бродило в її душі, кублилося, як темний нарив. Звісно, пережити таку наругу! Але саме в такому стані стражденний понад усе має потребу в співчутті. Тому, коли вона покликала, я відразу пішла з нею.

Ми усамітнилися в моїй опочивальні, сіли біля вогнища.

— Після Торкіля в роду залишився лише Альрік, — сказала нарешті Елдра. — Альрік і я. Але я довгий час вважалася безплідною і страшенно сумувала через це. І ось тепер зрозуміла, що вагітна.

Я радісно стисла її руки, але моя посмішка згасла, щойно я побачила її погляд — темний, сповнений жовчі.

— Мені не відомо, хто батько дитини — Альрік, чоловік мій, чи хтось із тих негідників, які ґвалтували мене.

Я зібралася з духом. Зараз або заспокою її, або вона опиниться в безодні цілковитої безвиході. І я досить жорстко сказала, що в неї завжди залишається надія: дитина найімовірніше є плодом її кохання й вона повинна любити, оберігати її. Бо тепер рід Торкіля з Ньюторпа не урветься. Не дозволила їй заперечити, навіть нагримала. І схоже, мені таки вдалося на неї вплинути.

— Альрік ніколи не повинен довідатися про твої сумніви. Бог дав тобі щастя материнства, ось і прийми це як дар Його. І не руйнуй того щастя, яке спізнала в шлюбі з чоловіком.

Тут мій голос раптом зірвався. І якось саме собою вийшло, що вже не я переконувала Елдру, а вона мене. Адже ми все-таки були подругами.

Поховати тана Торкіля було вирішено біля церкви Святого Дунстана. І ось ми рушили до церкви — попереду несли труну з небіжчиком, слідом у жалобі йшли Елдра, я, мої люди та ще загін озброєних стражників — вийшло, що в Торкіля чималий ескорт, аби супроводити його в останню путь. Але виявилося, хтось устиг попередити саксів про похорон біля Святого Дунстана, й до церкви у фенах з’їхалося чимало довколишніх танів. Прибув і онук покійного, Альрік (Елдра так і кинулася до нього); був і огрядний Бранд, і Хорса, звісно Хорса, адже відомо було, що саме він стояв на чолі бунтівних саксів. Угледівши мене, Хорса презирливо скривився, але хоч не виявляв прилюдно неповаги, тримався гідно до закінчення похорону.

Утред увесь час був напружений. Він перший і відчув небезпеку. Я бачила, як змінилося його обличчя, як він припав вухом до землі, потім швидко підвівся.

— Негайно їдьте. Швидше!

Нормани вочевидь почули про похорон і напали великим загоном відразу з кількох боків. Одна за одною з туману виникали постаті вершників, долинало несамовите іржання коней, брязкіт криці. Ми вже були в човнах, а біля церкви, за пеленою туману, кипів жорстокий бій — сакси утримували нападників, які намагалися відрізати нам шлях до відступу. А тут, як на гріх, заголосила Ейвота — в неї почалися перейми, і лишень у дорозі я виявила, що з нами немає Елдри.

Утред повернувся тільки за годину — живий і неушкоджений. Він повідомив, що напад норманів відбито, а Хорса особисто розкраяв сокирою череп Нортберту де Ласі й тепер вважається героєм. Елдра ж не захотіла розлучитися з чоловіком, пішла з ним до табору бунтівників.

Але тоді мене значно більше хвилював стан Ейвоти. Ми ледь устигли привезти її, дотягти до зали, де вона раптом упала на підлогу, розставила ноги й почала пнутися. Труда миттю виштовхала мене, сказала, що скоро мені самій народжувати й не слід поки що бачити такого. А ось про Ральфа жінки, які клопоталися біля породіллі, забули зовсім. Він же був такий тихий і непримітний на своїй лежанці в кутку, до нього звикли, мов до меблів. Схаменулися тільки, як помітили, що він, блідий, стоїть просто над ними й тремтить. Але було не до нього. Дитина вже виходила, тож бідолаха Ральф бачив усе. Відразу й знепритомнів. Довелося панькатися і з ним, і з Ейвотою, і з її дитиною. Дівчинкою.

Потім розповідали, що народила її Ейвота на диво легко, змогла сама підвестися після пологів. Я ж була налякана її криком і з жахом думала, що й мені належить пройти через таке. Зате донька в Ейвоти народилася міцна, здорова. Молода мати сказала, що назве її Бертою. Спасибі, хоч не Бертрадою.

На Ральфа це потрясіння вплинуло навіть добродійно. Він перестав усамітнюватися, прагнув бути чимось корисним. Ми навіть інколи розмовляли вечорами. Ральф розповідав звідки він родом, про те як потрапив на службу в Гронвуд. А ось як втратив службу — не згадував, та я й не розпитувала.

Тим часом настала справжня зима, зі снігопадами по декілька днів, із буревіями. У всі щілини задувало, ми тислися до вогню, не скидали верхнього одягу навіть на ніч. Вийти на вулицю ніхто не наважувався, просиджували цілісінькі дні в задимленому теплі.

Одного з таких вечорів Ральф заграв на лірі. Бозна-хто приніс у вежу інструмент, але він був поламаний, валявся без потреби, поки Ральф не полагодив його. І як приємно зазвучали струни в такт потріскуванню полін у вогні та завиванню заметілі за стінами. Ральф заспівав. Голос у нього був на диво приємний, усі заслухалися.

Я дивилася на Ральфа, не помічаючи, як перезираються всі навколо. Коли ж Ральф замовк і підвів голову, мене збентежив його сповнений обожнювання погляд.

Мені стало ніяково. А тут іще й помітила, як уважно Утред спостерігає за нами з Ральфом і посміхається. І про що він думає? Адже я була жінкою на останніх днях вагітності, мій живіт, що так довго залишався невеличким, тепер роздуло, мов барильце. Я навіть ходила, трохи вигинаючись назад. І давно забула відчуття, коли була гнучкою і легкою, могла нагнутися і без зусиль зав’язати черевика. Але тепер залишилося недовго чекати.

Снігові буревії, що тривали по кілька днів, нарешті вляглися. Все навкруг було занесене снігом, вшкварили морози, яких не пам’ятали навіть старі. Стояв страшенний холод, особливо відчутний у нашому болотяному краю. Водяне безмежжя фенів промерзло наскрізь і, куди не глянь, довкруг були сніг і тиша.

У ці морозяні дні бунтівничі заколоти припинилися. Всі хто міг, роз’їхалися по домівках. Лише жменька найзапекліших заколотників сховалися десь у лісах на півночі графства. Вони не впокорилися, й було зрозуміло: ледь потеплішає, знову литиметься кров і мирної сівби годі й очікувати. Потім прийшла звістка, що війська короля увійшли в Норфолк, і графство завмерло, очікуючи наслідків.

Настав передріздвяний час. Стояли найкоротші дні року, розвиднялося пізно, а сутеніло невдовзі по полудні. Одного з днів я послала людей до лісу по ягоди мирта, оскільки час було робити святечні свічки. Коли вони повернулися, ми вже підготували форми для свічок. Адже як би не було складно, люди завжди чекають Різдва і пов’язують із ним свої надії. Тому в Хервардовій вежі панувало веселе пожвавлення, чоловіки балакали про поміченого на болотах величезного вепра, а отже, святкуватимемо з чудовою кабанячою головою, як за старих часів на йоль. Я послухала ці розмови, й душа моя сколихнулася. Йоль. Едгар… Я примусила себе відвернутися.

Ягоди мирта в бджолиному воску додають особливого аромату святечним свічкам. Ми завжди так робили в Святій Хільді, тож я зі знанням справи звеліла нагрівати над вогнем ягоди, аби витопити сік у казанок із бджолиним воском. Потім цією сумішшю заповнили спеціальні форми, акуратно вклали в них ґніт.

— Гадаю, свічки в нас вийдуть чудові, — усміхаючись, казала я жінкам і дітям, які зібралися навколо. — Я не помітила жодного пухирця повітря, яке б зіпсувало нашу працю.

Унизу на вході ляснули двері. Це повернулися з дозору Утред і його люди. Струшували сніг із чобіт, сідали біля вогню. З холоду в них був звірячий апетит, стукотіли ложками по мисках із ячмінною кашею і скибочками смаженого в’юна. Тільки Утред, ніби й не відчував голоду, їв поволі, часом якось дивно поглядаючи на мене.

Я зрозуміла, що в нього є новини, і, коли він попоїв, ми всілися в ніші вікна.

— Сьогодні я бачив Пенду. Схоже, в графа Едгара серйозні неприємності.

Він говорив і говорив, моє серце стугоніло дедалі сильніше. Все дійсно складалося кепсько. Король розгнівався на зятя, що той не зумів упоратися з бунтівниками, більше того, він підозрював, що Едгар, сам сакс, просто потурає їм. А таке цілком могли прирівняти до державної зради. Нібито королю донесли на Едгара, й доніс не хто інший, як саме графиня Бертрада. Тому Генріх послав розібратися у всьому своїх племінників, Блуаських братів, Стефана Мортена й Генрі, єпископа Вінчестерського. Кажуть, що Стефан у добрих стосунках із Едгаром, але зараз у нього є наказ короля, тож він так і сказав графу Норфолку: якщо той не зуміє виправдатися, він повинен буде відвезти його під охороною до Лондона для суду. Едгар спробував пояснити, що справа не настільки проста: нормандські барони одноголосно запевняють, що сакси першими вчинили напад, тоді як саксонські тани переконують, що це саме вони стали жертвами розбою норманів. Прагнучи розібратися у всьому в присутності повірених короля, граф Едгар звелів і тим, і іншим з’явитися в Гронвуд-Кастл. І якщо нормани впевнені, що їхні права більш захищені й сміливо з’явилися на розгляд, то сакси визнали за краще проігнорувати запрошення. Але такою зневагою до наказу вони ніби визнавали власну провину. А Едгар опинився наче затиснутим між владою короля і своїми впертими одноплемінниками. І Стефан, щоб допомогти Едгару виплутатися з цієї ситуації, порадив, як довести свою непричетність до бунтівних одноплемінників: граф Норфолк повинен буде особисто очолити каральні війська проти саксів, провести рейд і знищити їх.

— Ви уявляєте, чим це обернеться для Едгара, — засмучено констатував Утред. — Ім’я ерла Едгара Армстронга прокленуть в Денло, люди вийдуть із покори, й ті самі нормани зневажатимуть його за зраду свого народу. Якщо ж Едгар відмовиться… Присягаюся Святим Едмундом, король Генріх не та людина, що пробачить непокору. Отже… Агов, хлопче, та ти ніби підслуховуєш?

Останні його слова були звернені до когось за моєю спиною. Я озирнулася — Ральф де Бріяр стояв так близько, що міг почути кожне слово. Але зараз мені було не до нього. Мені було так страшно, що навіть у жар кинуло. Рвонула застібку біля горла. Мені мов повітря забракло. Едгар… Мій Едгар у біді. О, Пречиста Діво, змилуйся над ним!

Я не пам’ятала, як зійшла на вежу. Було ще не настільки пізно, але вже цілком смеркло. Я бачила вогники в селищі на березі озера й далі, у фенах. Десь самотньо вив вовк. А повітря було таке холодне, що перехоплювало подих. Проте на морозі мені стало трохи легше. Якщо мені взагалі могло стати легше. Ах, мій Едгар був таким честолюбцем, так високо піднісся! І ось будь-якої миті може впасти, розбитися. А ця сучка, його дружина… Я ніколи не могла примусити себе ставитися до неї терпимо, завжди ненавиділа її з лютим відчаєм знехтуваної коханки. Я навіть не знала, чи відомо їй про мене. Але якщо й відомо, я нічого не варта в її очах. Леді Бертрада, ця позашлюбна принцеса, була переможницею в нашому суперництві за кохання Едгара. До мене не раз доходили звістки, як він леліє та пестить її. І коли я думала про це, — я, котра знала, яким буває він у коханні, коли уявляла, що він дарує їй таку саму насолоду, як колись мені, — пробач мені, Всевишній, але я не могла подолати своєї неприязні до цієї жінки. І ось дізнаюся, що вона зреклася Едгара, звинуватила в зраді.

Але й це зараз не здавалося мені важливим. Я відчувала лише тривогу й болісний страх за долю людини, яку кохала і якій жодного разу, навіть спізнавши тягар ганьби й розлуки, не дорікнула ні в чому. Адже я сама пішла до нього, пішла з доброї волі, а розлучившись із ним, чаїла від усіх, наскільки сумую. Я розуміла, що не можна так сильно кохати смертного, що така любов можлива лише до Бога. Але навіть у молитві я не просила прощення у Всевишнього за це своє кохання — так ніби пробачена, я б уже не мала права на це пристрасне почуття.

І ось я, мов сомнамбула, стою на морозі, а навколо мерехтить байдужа місячна ніч. Десь вдалині ховаються бунтівні тани, впевнені в своїй правоті, як і в тому, що їхній граф-саксонець до останнього підтримуватиме їхні права. Адже інакше… Але я знала Едгара, він не зганьбить свого ім’я, влаштовуючи різанину одноплемінникам. Господи, ну чому вони не з’явилися в Гронвуд? Адже це був би єдиний законний спосіб виправдатися. Тоді б Едгар зміг стати на їхній бік, не накликаючи на себе підозри в зраді.

Хтось вийшов позад мене на баштовий майданчик. Ральф… Я відвернулася від нього, не поверталася навіть, коли він підійшов і загорнув мене в довгу накидку з овечого хутра.

— Ви досі кохаєте цього чоловіка?

— Так.

Сказала це сухо, даючи зрозуміти, що його присутність — небажана. Але Ральф не пішов.

— Мені здається, я можу допомогти вам… Допомогти графу.

Я рвучко озирнулася. У місячному світлі його обличчя в обрамленні повстяного каптура здавалося майже примарним.

— Тоді, — почала я, — якщо це так… Кажи!

Він сумно посміхнувся.

— Гуго Бігод знав, що робив, аби помститися Едгару. Але я не хочу, щоб ви страждали. Та й у мене є за що поквитатися з Бігодом.

Я нічого не розуміла. Але після його розповіді в моєму серці зажевріла надія.

— О, Пречиста Діво! Ральфе, ти неодмінно повинен поїхати в Гронвуд. Ти повинен про все розповісти.

Він зітхнув, і хмарка пари оповила його.

— Може, й так. Але ці сакси… Вони ж відмовилися скоритися графу й Стефану Блуаському. Допоки вони не приїдуть у Гронвуд-Кастл і не визнають власної провини, Стефан і єпископ Генрі вимагатимуть, щоб Едгар виступив супроти них.

Я це розуміла. Пригадала обличчя Хорси — зле, рішуче, непримиренне. Хорса очолює повсталих, і він зі своєю гординею радше погубить людей, аніж піде на перемовини, піде на союз із Едгаром, якого ненавидить.

І тоді я зважилася.

— Ходімо, Ральфе.

Я не сумнівалася, що мій Утред увесь цей час підтримував зв’язок із бунтівними саксами і знає, де вони ховаються. Він і не заперечував цього, коли я почала його розпитувати. Проте рішуче захитав головою, щойно я попросила його провести мене до них.

— Святі мощі! Хіба це чувано, щоб жінка на останніх днях вагітності вирушала в поїздку, та ще в таку холоднечу!

Але я не відступала. Почуваюся, мовляв, чудово, погода встановилася спокійна, а снігами через фени навіть легше рухатися. Що ж стосується холоду, то я можу їхати в кінних ношах — невеликому підвісному паланкіні, який спереду й ззаду несуть двоє спокійних поні. У ношах не так трусить, я зсуну фіранки в них і лежатиму під хутрами. Врешті-решт, пані я йому, чи ні? Як він сміє не коритися? Та й кого, крім мене, можуть послухатися сакси? Хай мене й називають занапащеною жінкою, але я таки нащадок Херварда, і вони не відмовляться прийняти мене.

Утред нарешті поступився. Я сказала, що виїжджаю негайно, пішла збиратися.

Ніч випала тиха та світла. Пересувалися ми так швидко, як тільки було можливо по снігу, щоб коні не виснажилися завчасу. Попереду їхали кілька охоронців, прокладаючи колію, слідом — ноші. Замикали кавалькаду Утред і Ральф. Хоча Ральф був ще кволий, але я потребувала його як свідка. Утред постійно бурчав про те, що й шлях неблизький, і ще невідомо, як сприйме Хорса мою появу… Зізнаюся, зустріч із Хорсою хвилювала й мене. Проте з ним були й мудрий Бранд, і попри молодість поміркований Альрік, і решта танів, яких зовсім не тішила перспектива накласти головами і які, коли з’явиться свідок їхньої невинності, вважатимуть за краще відстоювати свої права мирно. Тим паче, що головний їхній ворог, ватажок нормандських баронів Нортберт де Ласі, вже поплатився за свої злодіяння.

Утред пояснив, що бунтівники сховалися за річкою Нар, там де починалися хащі старого соснового бору, який тягся до самого узбережжя на півночі графства. Місця там глухі, й сакси сховалися в хащі, в руїнах вілли ще римських часів. До того місця було близько двадцяти миль, і це засмучувало Утреда. Він час від часу наздоганяв мої ноші, цікавився, як почуваюся. Ну, чисто дбайлива нянька. А я лежала, загорнута в теплі кожухи, скулена, мов равлик у черепашці, похитування нош навіть заспокоювало мене. А стан Ральфа мені не подобався. Чула раз у раз його кашель. В дорогу я передбачливо узяла міха з вином, і зараз віддала його Ральфу, щоби пив для підтримання сил. Одного разу я відсунула фіранку й побачила, як він ділиться вином із Утредом. Він таки добра людина, цей молодий француз. Утред теж так вважав. Я чула, як вони інколи перемовлялися, Утред допомагав ще кволому Ральфу на важких переходах, вів його коня за вуздечку.

Над ранок так похолоднішало, що я вже не насмілювалася підіймати фіранки. Навіть тепле овече хутро не рятувало, в мене мерзли ноги й чомусь дуже боліла спина. Але я зачула голос Утреда, який доволі брутально розмовляв із кимось, і таки визирнула. Вже розвиднялося. Навколо пахло хвоєю, ми зупинилися в густому сосновому лісі. Я побачила Утреда й воїнів, які перепинили шлях, отже, було вже близько.

Вартові змусили відстати моїх супровідників, узяли першого поні за вуздечку й повели. Слідом їхали тільки Ральф і Утред. Утред сказав, що тут дозори на кожному кроці, але протягом подальшого шляху ми нікого не зустріли. Я чула, як один із провідників щось незадоволено говорив з цього приводу, але його приятель пробурчав, що, мовляв, вони виявилися найвідданішими псами, а решта просто поховалися від холоду.

Холоднеча справді була страшна. Повітря кололо щоки, сніг голосно рипів. З темряви лісу долинув якийсь звук — чи то людський зойк, чи рикання звіра. Він збентежив наших проводирів, але я не звернула уваги. Величезний напівзасипаний снігом куб старої вілли з обваленими зубцями постав просто перед нами. Я бачила пролом у стіні, який слугував за вхід, нині від холоду завішений хутром. Я пройшла під нього й насилу розрізнила в напівтемряві сходи, що вели вниз.

Варта і Утред залишилися зовні, але Ральф узяв мене за руку й почав спускатися. Попереду заманячів отвір низької арки. Вхід під нею був напівзавалений купою каміння. Перебираючись через неї, я мало не застогнала, так мені схопило поперек. Спочатку нічого не могла розгледіти у півмороку: посеред приміщення ледь жевріла тільки купа вугілля. Нарешті хтось запалив смолоскип, і я побачила сонних людей, які лежали покотом, хто де. Кроку не можна було ступити, щоб когось не зачепити.

Але моя несподівана поява швидко всіх побудила. Хтось підкинув полін у вогнище. Я закашлялася від диму. Господи, як вони дихали тут?

Серед людей, що обступили мене, побачила кілька знайомих облич. Упізнала сите Брандове обличчя. На чолі в нього була сажа, волосся скуйовджене, дивився він з подивом‘.

— Сили небесні! Гіто Вейк, невже ви здолали такий шлях? Та ще й у вашому стані! Навіщо, заради всього святого?

Вони з’юрмилися довкола, а я першої миті так зле почувалася в цьому застояному повітрі та диму, що й слова не могла вимовити.

Розштовхуючи решту, наперед вийшов Хорса.

— Оце так, повія Едгарова з’явилася! Що, прийшла за свого спокусника благати, чи здумала тут народжувати?

Він засміявся, хтось приєднався до нього.

І тут звідкілясь із-за спин вискочила Елдра. Така сама брудна, як і всі, розпатлана, але, на власний подив, я побачила сокиру в неї за поясом. Вона нагримала на тих, хто сміявся, всадовила мене на виступ стіни.

— Ви що, не розумієте? Лише крайня потреба могла змусити леді Гіту вирушити в дорогу в її стані! — гнівно казала вона й навіть розштовхувала саксів, які юрмилися біля нас.

Я постаралася говорити, якомога впевненіше. Сказала, що люди короля Генріха рано чи пізно викурять їх звідси, як мисливці викурюють борсуків із нір. Проте в бунтівників ще залишається надія на мирне розв’язання конфлікту. У розпалюванні заколоту нема провини саксів, його розпочали нормандські лицарі графині Бертради, й у мене є свідок, який може підтвердити мої слова. Причому, він готовий зробити це не тільки перед саксами, але й у присутності посланців короля. Тому їм краще все-таки поїхати в Гронвуд, як їм пропонував ерл Едгар, і лише так цей заколот обійдеться без фатальних наслідків.

Мені було важко добирати потрібні слова, я була страшенно стомлена. Але вони таки прислухалися, почали розпитувати. І тут Хорса звелів усім стулити пельки, сказав, що, мабуть, сам Едгар послав мене сюди з такою брехнею, що я хочу заманити їх у пастку, оскільки віддана Армстронгу, як собака. Вони ж, вільні сакси, вже пізнали свою силу й не здадуться без бою.

Я ніби чула його давні слова у вежі Тауер Вейк. Хорса залишався вірний собі, своїм войовничим поняттям про честь і волю, здобуті в бою. Йому потрібна була слава, навіть ціною життя. Свого, чи цих людей — не мало значення. Мені це здавалося безглуздим. Але я не могла не помітити, що його промови діють на людей. І багато хто з присутніх саксів, особливо наймолодші, піддалися його впливові, войовничо загомоніли, загриміли зброєю.

А ось чому раптом вони всі разом умовкли, я зрозуміла не відразу. Просто дивувала тиша, яка запала враз, а вже по тому я помітила, як усі завмерли й спрямували погляди на щось позад мене. Я відвела вбік хутряний каптур і озирнулася. Спочатку розрізнила тільки силует новоприбулого за низькою аркою, побачила багатий плащ зі світлого хутра, блиск застібок біля горла. Потім він схилився під низьким склепінням, увійшов, став на купу каміння біля входу. Перед нами був Едгар.

Першої миті ніхто не зміг мовити й слова. По тому почувся брязкіт зброї, яку люди повихоплювали, та Едгар швидко простяг руки долонями вперед — давній жест попередження, що він без зброї та з мирними намірами. Й ніхто не зрушив з місця.

Я пильно вдивлялася в Едгара. Як давно ми не бачились! Я впізнавала цю гордовито посаджену голову, хвилясте пасмо капітанового волосся, яке спадало на око, бо встигло вже відрости, мужнє підборіддя. І раптом злякалась, сахнулася, аби сховатись за спинами.

Едгар не помітив мене.

— Я прийшов поговорити з вами, сакси, бо іншого шляху зупинити кровопролиття нема. Невже ви не думали, що я не знайду вашої криївки за слідами на снігу? Невже вважали, що в мене замало сили, щоб здолати вас? Але тепер ваше лігвисько оточено. Зі мною королівське військо, а це досвідчені воїни та лицарі. Вони тихо зняли ваші дозори й тепер стоять за кожним деревом із луками й мечами, готові будь-якої миті вдертися сюди. Але я звелів їм залишатися на місцях, поки перемовлюся з вами.

Він говорив владно та спокійно. Сказав, що коли сакси погодяться добровільно вийти з укриття й здадуть зброю, їм не заподіють шкоди. Але їм доведеться вирушити в Гронвуд, де відбудеться розгляд, як і планувалося спочатку. В його замку граф Стефан Блуаський, представник короля, і єпископ Генрі Вінчестер, представник Церкви, будуть готові вислухати їхні доведення та постаратися розсудити, хто винен у цьому заколоті, хто перший підняв зброю.

— То ти готовий зрадити свій народ? — злобливо перебив його Хорса.

— Мій народ — це підвладні мені люди Норфолкширу, байдуже, нормани чи сакси. А злочинцями я вважаю тільки тих, хто підбурює народ. Цього я ані дозволити, ані виправдати не можу. Тому й домовився зі Стефаном Блуаським, що першим увійду до вас і постараюся вирішити справу полюбовно. Ви всі воїни й повинні розуміти, що війську короля нічого не варто було захопити вас зненацька й перебити, мов сонних дитинчат рисі, в темному лігвиську. Але повторюю — хто скориться добровільно, тому ніщо не загрожує. Покарано буде лише тих, кого суд визнає винними.

— Винні вже за морем, — раптом із акцентом вигукнув Ральф, виступаючи наперед. — І повірте, саме вони добряче тішаться, знаючи, що ви тут ріжете один одного.

— Ральф де Бріяр? — здивувався Едгар. — А ви звідки тут?

Та лицар не відповів на запитання. Каліченою саксонською мовою, але спокійно він розповів те, що вже повідав мені раніше: про злість Бігода та його бажання помститися графові Норфолку, про те, як Бігод умовив своїх людей вчинити напад на нормандські маєтки під личиною саксів, щоб таким чином спровокувати тих і других на різанину й примусити Едгара поплатитися за всі ці заворушення.

Хоча Ральф поволі добирав слова, часто помилявся, зміст його розповіді всі зрозуміли. Люди почали переглядатися, хтось сердито вилаявся, хтось забожився.

— І все сказане мною така само правда, як і те, що всі ми потребуємо милосердя Божого, — закінчив Ральф. І вже нормандською додав, звертаючись до Едгара: — Я готовий повторити все це перед представниками короля і заприсягтися в тому на Біблії.

Свідчення Ральфа все пояснили й розставили по місцях — і граф, і ватажки саксів це зрозуміли. Багато хто вже ладен був скласти зброю та йти за Едгаром, але знову Хорса мало не зруйнував усе.

— Невже шляхетні тани танцюватимуть під дудку якогось француза? — кричав він. — Невже покірно складуть зброю тоді, як нарешті дали всім зрозуміти, що не змирилися з владою норманів, що не є покірним овечим плем’ям, яке дозволяє обдирати себе й терпить владу поневолювачів? Чом би нам просто зараз не схопити цього зрадника Армстронга і, загрожуючи розправою над ним, не примусити війська відступити?

Обличчя в Едгара посмутнішало.

— Мені гірко, що мої одноплемінники ладні погрожувати людині, яка прийшла без зброї, сподіваючись на їхню честь. Що ж чиніть по-своєму, але знайте: у Стефана Блуаського й лицарів короля є наказ придушити заколот за будь-яку ціну. І якщо для цього доведеться пожертвувати моїм життям, життям сакса, який добровільно увійшов до бунтівників, — вони не зупиняться. Але чи врятує це вас — не знаю.

— Ні!

Цей крик сам зірвався з моїх вуст. Розштовхуючи людей поперед себе, я кинулася до Едгара. Але не встигла, хтось затримав мене. Груба рука схопила мене ззаду за волосся, закинула голову так, що я мало не впала. Я завмерла, коли побачила біля своїх очей вістря кинджала.

— А якщо ми зробимо так, Едгаре?

Це сказав Хорса.

— Якщо ми зробимо заручницею твою Фею Туманів?

Хорса відкинув мою голову назад, і я могла бачити Едгара, який стояв на купі каміння біля входу. Він дивився на мене згори вниз і в червонястому світлі смолоскипів було помітно, як змінюється його обличчя. Спочатку подив, потім хвилювання, знову подив…

Хорса тримав мене так, що я мимоволі вигнулася назад, поли моєї накидки розійшлися, стало видно обтягнутого тканиною живота. Едгар дивився на нього, і його очі розширювалися, нарешті він судомно ковтнув. Потім обличчя його стало жорстким, напруженим. Тепер він дивився на Хорсу.

— Відпусти Гіту, Хорсо.

— Це якщо я визнаю за потрібне. Агов, спокійно, спокійно, Едгаре. Стій, де стоїш.

Я відчула, як вістря кинджала Хорси вперлося мені в горло. Від страху примружилася.

А голос Хорси звучав на диво спокійно.

— Зараз ти вийдеш звідси, Едгаре, й звелиш людям короля забиратися. Інакше, присягаюся всіма чортами пекла, я особисто переріжу горло твоїй хвойді. Або ще краще — ми розпоремо її черево та подивимося, кого носить від тебе. Ти сам зможеш визначити, кого їй зробив, коли ми викинемо цей скривавлений згусток на сніг. І…

Він більше нічого не сказав. І рука з кинджалом більше не манячіла в мене перед очима, пальці, що тримали мене за волосся, розтислися. Тіло Хорси важко впало до моїх ніг.

— Хорса з Фелінга завжди був надто запальний, — спокійно мовив товстун Бранд і відкинув камінь, яким оглушив його. — Пробач, Едгаре.

У мене підгиналися ноги. Щоб устояти, я мимоволі зробила крок уперед. І миттю опинилася в Едгарових обіймах.

Це було як диво. Він обіймав мене, обіймав сильно, але й так дбайливо… І хмеліючи від щастя, я забула про всі страхи, блаженно схилила голову на хутро до його плеча. Найнадійніші, найлагідніші руки на світі обіймали мене. Едгар ніжно потерся щокою об моє волосся. Я чула його тремтяче дихання зовсім близько, розрізняла швидкі удари його серця.

— Рідна моя. Чому? Як же ти могла, навіщо чаїлася від мене стільки часу?

Я поволі розплющила очі, повертаючись у реальний світ.

— Яке це має значення? У тебе ж є дружина.

Я таки розімкнула руки, що обіймали мене.

Зуміла подивитися йому в обличчя.

— Я не була з бунтівниками, сере. Просто привела до них Ральфа, щоб пояснити все. Ральф де Бріяр допоможе вам залагодити цю справу.

Едгар мав такий вигляд, що я не була впевнена, чи зрозумів він мене. Але, мабуть, таки зрозумів. І коли я відійшла, заговорив із саксами вже спокійно. Я помітила, як вони почали поодинці виходити. Винесли й Хорсу.

Я сіла, відвернулась до стіни. Поряд була тільки Елдра. Але вона відступила, коли наблизився граф. Він теж сів поряд. Це було нестерпно.

— Іди, Едгаре.

Він скорився. А я розплакалася. Мені було зле, знову заболіло в попереку. Так, заплакана, я й вийшла надвір. Мружачись від сліпучого на морозяному сонці снігу, не дивлячись ні на кого, дійшла до нош.

Утред допоміг мені залізти в них. Я була, як міх із борошном, — важка, неповоротка. Я хотіла додому. Елдра влаштувалася поряд зі мною, обійняла, і я могла всмак виплакатися на її грудях. Потім крізь схлипування запитала, як залагодилися її справи з Альріком. Виявляється, вона таки зізналася йому. Між ними не може бути таємниць — так вирішила вона. Альрік сказав, що дитя не повинне страждати, але він сподіватиметься, що дитина від нього. Я ж подумала: все одно дарма вона розкрила таємницю. Звісно, чоловік кохає її, проте на її дитині цілісіньке життя лежатиме тавро підозри. І ще я здивувалася, наскільки цинічною стала за цей час.

Ми їхали та їхали. Проминули ліс, рушили вздовж замерзлої стрічечки річки Нар. День був погожий, ясний. А ось мені дедалі гіршало.

Здаля долинув передзвін. Елдра підняла фіранку нош, із посмішкою глянула на дзвіницю церкви в снігах.

— О небо, Гіто, адже сьогодні Святвечір!

Вона озирнулася на мене, й усмішка зійшла з її обличчя. Крикнула Утреду, щоб гнав коней якнайшвидше.

Мене жахливо розтрусило, так, що аж знудило. Я раз у раз чіплялася за Елдру, кусала губи. Що, як пологи почнуться ще в дорозі? Проте небо зглянулося наді мною. І хоча ми дісталися до Тауер Вейк, коли вже смеркло, але я навіть змогла сама вийти з нош. Щоправда, тут би й упала, якби Утред не підхопив мене на руки, не заніс у вежу.

Господи, як же всі вони метушилися, стягали з мене одяг, розводили вогонь. Їхня поквапливість мене лякала, і я хотіла дивитися лише на Труду — спокійну, діловиту, поважну. Про Труду ходили чутки як про найкращу повитуху в околиці, й вона полюбляла хвалитися тим, скількох діток прийняла на світ Божий. Мій, напевно, буде сотим, запевняла вона. Мимоволі я посміхнулася — Труда й уявлення не мала, що таке сотня.

Перейми дедалі частішали, ставали гострішими. Я лежала в своєму покої, кусала губи, бгала краї ковдри спітнілими руками. Тут було дуже спекотно, але мені сказали, що так і має бути. А з мене ж піт струмував після кожної перейми. В проміжках я думала про Едгара, про те, що тепер він знає про мене. Раніше я цього не хотіла, але нині від цього було навіть легше. Врешті-решт, він батько і, якщо зі мною щось трапиться…

Я сказала про це Труді, але вона лише сердито цитькнула на мене. Як можна зараз думати про таке? Краще б я пригадала, який сьогодні вечір і помолилася. І я слухняно повторювала слова молитви, як учили в монастирі:

— Verbum саго factum eit et habitavit in nobis.[50]

Біль дужчав. Але я була така стомлена, що між переймами навіть засинала. І знову приходила до тями з протягливим стогоном. Кричати було ніби соромно.

Товста Труда тихенько ходила, розвішуючи біля вогнища дитячі речі, ковдри та хутра, щоб нагрілися. Помішувала щось у горщиках, і від цього пряний дух розходився кімнатою. Мені почало ввижатися, що я в монастирі, у фарбівні, допомагаю сестрам фарбувати тканини. Напевно, це тому, що в кімнаті стояла пара від ясенової кори та кропиви, що кипіли на вогнищі.

І знову забуття, потім знову біль. Але якоїсь миті я розрізнила звичні звуки ранку — голоси півнів, віддалений передзвін. Різдво! Я почала казати, що людям треба піти до церкви. Господи, вже новий день настав, а моїм мукам нема кінця-краю.

Труда схилилася наді мною, обличчя її було стомленим, змарнілим і… стривоженим.

— Бідолашна дівчинко, ти така худенька. Важко тобі доведеться. Ось що, давай-но спробуємо походити.

Походити? Я розплакалася. Сили не було зовсім. Але я так хотіла народити цю дитину! І я встала, ледь переставляючи ноги, спираючись на Ейвоту й ще одну жінку, ходила від стіни до стіни, поки біль не зробився нестерпним. Мене просто зігнуло навпіл. Насилу доволіклася до ліжка. Але Труда, схоже, була задоволена. Потім понишпорила в мене проміж ніг, і обличчя її знову спохмурніло.

— Ви ще не готові, пані. Доведеться чекати.

Чекати? Скільки? Я вже нічого не тямила від болю. Здавалося, немовби сталеві кігті розламують мені поперек, а низ живота розпороли ножем і в зяючу рану забивають дерев’яного кілка. Я почала не кричати вже — гарчати, вити.

Не знаю, скільки це тривало. Ледь розчула, як хтось сказав, що вже вечір і що про всяк випадок варто послати по священика. Отже, я вмираю. Я майже хотіла смерті як позбавлення мук.

Потім голосно гупнули двері, я розрізнила гнівний вигук Труди. Чоловічий голос щось відповів. Значить, прийшов священик. Я вмираю.

Але наді мною схилився Едгар. Нервово смикнув застібку плаща, рвучко відкинув його.

— Сюди не можна чоловікам! — волала Труда.

— Мені можна. Я батько.

Я пригадала, що трапилося з Ральфом у такій ситуації. Яка буде ганьба, коли зомліє Едгар. Хотіла сказати, щоб він ішов геть, але знову зайшлася криком.

— Кричи, кричи, кохана, в тебе це добре виходить! — майже весело говорив Едгар, обіймаючи і підтримуючи мене ззаду під спину. — Добре, що я встиг. Тепер ми разом, і нам усе вдасться.

Це було дивно, як подіяли на мене його слова. Я навіть посміхнулася. Але був такий біль! Кістки ніби затріщали, розійшлися. Я вчепилася в Едгарову руку й знову закричала.

Він підтримував мене, цілував мене в скроні, у волосся. Я чіплялася за нього. І навіть Труда більше не гнала його, вовтузилася під ковдрою в мене між ніг.

— Ну ось і добре. Пніться, леді, пніться.

Я старалася, гарчала крізь зціплені зуби. Міцні руки Едгара підвели мене за плечі й підтримували.

Труда погукувала: ще! ще!

І раптом мені полегшало. Слизька грудочка вислизнула з мене. Я обпала, заплющила очі. Я так стомилася, що зараз мене ніщо не хвилювало. Та все-таки я посміхнулася, коли почула щасливий сміх Едгара.

Дитя кричало, гомоніли люди, Едгар цілував мене. Я таки розплющила очі.

— Гіто, ти народила доньку, та яку гарну!

Він навіть не засмутився, що не сина.

Зі мною ще щось робили, але я майже не звертала на це уваги. Едгар підійшов знову й у його дужих руках кричала, сукаючи ручками та ніжками, крихітна дівчинка. І як же дбайливо він її тримав! А ще кажуть, що чоловіки бояться новонароджених.

Я глянула на дитину. Моя донька була чарівна. Вона витріщала на мене очиці барви дивовижної блакиті. І це біляве волоссячко…

— Вона така схожа на тебе, Едгаре!

— Звичайно. Це ж моя донька. Моя!

Я хотіла взяти дитину. Хотіла обійняти Едгара. Як же я їх любила!

Але вже за мить поринула в глибокий сон.

Пізніше мені розповіли, що по тому, як дівчинку помили й сповили, Едгар виніс її до зали. За давнім звичаєм, підняв над головою і сказав, що визнає своєю дитиною. Сказав, що нарікає її Мілдред.

Мілдред — старовинне саксонське ім’я. Так звали Едгарову матір. Це було родинне ім’я Армстронгів.

Далі Едгар бенкетував із чоловіками, а потім поїхав.

Коли я прокинулася, його вже не було в Тауер Вейк.