Сповідь суперниці

Розділ 7 Гуго Бігод

Серпень 1132 року

Коли я дізнався про заручини Бертради з саксом Едгаром Армстронгом, то спочатку не повірив. Вона виділяла його з натовпу своїх залицяльників. Це безперечно, але щоб справа дійшла до вінчання, а цей вискочка вивищився до родичання з самим Генріхом Боклерком! Та й леді Бертрада навряд чи схожа на жінку, яка впокориться зі звичаями саксонських дружин.

— Присягаюся бородою Христовою, ми ще почуємо про чвари в цій родині, — сміявся я, обговорюючи з приятелями заручини. — Бог свідок, тут не обійдеться без побитого посуду.

Але за жартами я приховував розчарування. Чому він, цей сакс, а не я зумів так вивищитися? Він, волоцюга, якому успіх сам ішов до рук, тоді як я всього повинен був домагатися сам, із зусиллями та приниженнями.

Адже за народженням я походив із шляхетного нормандського роду, моя родина мала землі в Норфолкширі й Саффолкширі, а мій батько сер Роджер Бігод був стюардом[47] королівського двору. Проте мені не пощастило, я народився другим, тому всі землі батька, його титул і посаду при дворі повинен був успадковувати мій старший брат Вільям. Мені ж, як молодшому, належало вдатися до духовної кар’єри. Проте з мене вийшов би такий священнослужитель, як із мого батька непорочна діва. І батько швидко зрозумів це, коли мене з ганьбою витурили з чергової обителі, куди він намагався мене збути. Ось тоді батько й прилаштував мене пажем при позашлюбній доньці короля принцесі Бертраді.

Ох і штучкою виявилася ця руда! Ще дитиною була, а вміла дошкулити всім. Але я, як і кожен, хто виріс при дворі, хутко з’ясував, у чому мій зиск і, хоч інколи мені й хотілося добряче потягати принцесу за коси, але я корився, бігав, як щеня, за її дорученнями. І мою старанність було винагороджено. Коли я вийшов із віку пажа, саме Берт замовила за мене слівце своєму братові Глочестеру, в його почті я став зброєносцем, а з часом отримав і пояс лицаря.

Безземельних лицарів при дворі було як блощиць у дешевому заїзді, та моє становище, окрім жалюгідної платні й права бути скрізь із двором, нічого не приносило. А мої амбіції примушували діяти, знаходити способів розбагатіти, я мріяв про титул, про загін власних ратників, про особисті володіння. А поки що служив при різних дворах та накликав лиха на голову старшого брата з надією, що вони таки посиплються на нього і я зможу посісти його місце.

І звісно, не забував прекрасну Бертраду. Не тільки тому, що з роками вона так погарнішала. Я вивчив її звички, вдачу, знав, як домогтися її прихильності. Я став її лицарем-залицяльником, прославляв її ім’я на поєдинках, а інколи просто лихословив із нею, розказував придворні плітки. Врешті-решт я отримав непогане місце в її штаті й навіть дозволяв собі час від часу позатискати її. Бертраді подобалося, коли на неї несподівано нападають, подобалось то поступатися, то вдавати розгнівану, вислуховувати вибачення. Я навіть подумував — чи не стати її коханцем. Небезпечна перспектива. Проте, як би тоді я зміг впливати на Бертраду!

І раптом наче грім серед ясного неба її заручини. Лють охопила мене й вляглася тільки тоді, коли я дізнався, що від заручин до вінчання повинно минути достатньо часу. Але час збігав, король дедалі краще відгукувався про Армстронга, а Бертрада, хоча й не знемагала в очікуванні весілля, таки вважалася його нареченою. Її навіть не бентежило, що женишок — сакс, хоча я й жартував із цього приводу.

Тим часом Армстронг зробився графом і настав час вирушати в Норфолк.

Бертрада збиралася прихопити з собою чималий почт, і мені вдалось умовити її надати відомому вам Гуго Бігоду небезвигідне містечко при її персоні — посаду капітана, що головував над її сорока особистими охоронцями, хоча одному Богу відомо, навіщо жінці такий загін.

По прибутті в Норфолк я з величезною цікавістю спостерігав, як складаються стосунки Бертради й Едгара. Зовні все мало цілком благопристойний вигляд. Едгар був люб’язний, Бертрада демонструвала захоплення. Едгар вразив її розкішним святкуванням, засипав подарунками, і моя примхлива пані була на вершині блаженства. Але я ж знав, що довго така ідилія не протримається. І підтвердженням цього стали їхні сварки вже на весільному бенкеті. Бертрада очевидячки давала зрозуміти чоловікові, що в їхньому шлюбі не має наміру грати другу роль, а Едгар не звертав на її поведінку анінайменшої уваги, чинив по-своєму.

Було кумедно спостерігати за обличчями молодят після шлюбної ночі. Я був ладен голову закласти, що Берт дісталася нареченому не цнотливою. Надто довго жила вона при дворі, надто багато часу проводила серед чоловіків, щоб залишитися невинною. Як же Едгар поставиться до того, що старий Генріх запропонував йому вже надкушене яблуко? Чи вистачить у нього клепки не роздувати скандалу?

Клепки в нього вистачило. Після шлюбної ночі вигляд мав спокійний і вдоволений. А ось Берт… Присягаюся бородою Христовою, вона мовби соромилася підняти до нього очі, червоніла, як черниця. І це Берт, яка могла вилаятися, як поромник. Ні, пропади я пропадом, але мені було цікаво, що таке робив із нею цей сакс, коли настільки засоромив холодну красуню. Зазвичай на бенкетах вони сиділи пліч-о-пліч, проте Бертрада була незвично тиха, пожвавлюючись тільки, коли Едгар кудись їхав. Трохи дивно, щоб чоловік лишав молоду дружину в перші дні після вінчання. Але графиню це, схоже, влаштовувало. Коли він повертався, на личку Бертради читалося виразне розчарування.

Я спробував обговорити це зі своїми приятелями.

Учотирьох ми відшукали непогану пивницю біля східних воріт Норіджа й там гаяли вечори. Одним із нас був красень Ральф де Бріяр, який постійно бринькав на лютні та наспівував канцони про нещасну любов; другий — дужий, ніби віл, Теофіль Д’Амбрей, тупуватий, але відданий; він трохи здивував мене щирим смутком з приводу Бертрадиного заміжжя. Четвертим у нашому товаристві був смаглявий здоровань Герівей Брітто, безземельний лицар із Бретані. Він не менше за мене крутився довкола леді Берт, хоча я знав, що весь вільний від служби час Герівей тинявся по борделях і стверджував, що нема ліпшої коханки, ніж та, про яку забуваєш, ледве штани натягнеш.

Нас чотирьох вважали вірними лицарями молодої графині. Едгар, віддаючи данину моді, дозволяв нам надавати його дружині дрібні послуги. Тут, в Англії, куртуазні манери були ще в дивовижу, але граф Норфолкський побував при дворах Європи й багато на що дивився крізь пальці.

Не поручуся, що зумів би триматися так само незворушно, якби довкола моєї дружини крутилося стільки готових до послуг молодих чоловіків.

Ми й це обговорювали за кухлем елю.

— У мене серце здригається щоразу, як за ними зачиняються двері в опочивальню, — п’яно обіймаючи лютню, твердив красень Ральф. — Як подумаю, чим він там із нею займається…

— Тим само, що й кожен між подушок зі своєю красунечкою, — гмикав Герівей Брітто.

— Ні, ні, — подавався вперед Ральф. — Леді Бертрада вранці довго не залишає спальні, а коли виходить, навіть уся її чарівність не в змозі приховати втоми. Присягаюся волоссям Пречистої Діви, вигляд у неї пригнічений.

— І попри це, — починав я, — якщо так і далі триватиме, наша красуня Берт завагітніє найближчим часом.

Похмурий Теофіль задихав розгнівано. Розуму ж бо в нього крихта, зате силою Всевишній не обділив. І я бачив, як затиснутий у його руці кухоль так і лопнув, залив стіл темним густим елем. Ми позривалися, побоюючись зіпсувати одяг, чортихаючись.

Теофіль мов і не чув нашої лайки. Не помічав і прислужника, який витирав стола та боязко просив шляхетного лицаря прибрати лікті. А «шляхетний лицар», весь у елі й риб’ячій лусці, не рухаючись, похмуро дивився перед собою. Я бачив, що друзяка Тео катується якоюсь похмурою ведмедячою тугою. Як на мене, він один із нашої четвірки дійсно щиро любив Бертраду, і хоча куртуазності в ньому було не більше, ніж у смаженої тріски, своєю відданістю він викликав до себе її прихильність. Проте ніхто з нас серйозно не зважав на страждання цього буйвола. Не дитина, сам розуміє, що Бертрада прибула в Норфолк не тільки прогулюватися з саксом під руку.

— Так, видно не до душі леді Берт ночі з чоловіком, — сміявся я. — Може, він якийсь збоченець? Мало хіба яких звичок нахапався на Сході.

Але тут мені заперечував Герівей. Мовляв, йому тут, у Норіджі, кілька разів вдалося переспати з дівками, яких колись відвідував Едгар, і вони мало не муркотіли, розповідаючи про нього: і ніжний Едгар, і пристрасний, і ласкавий. І це з дівками! Нас це неабияк потішило. Але з часом я почав здогадуватися, що саме не влаштовує графиню. Берт жінка різка, владна й вочевидь у коханні надає перевагу тому самому стилю. І хоча я не спав із нею, але знаю, що вона стає різкою і дратівливою, якщо з нею цяцькатися, але здається і виглядає задоволеною, коли застосовуєш силу.

Було ще одне, що цікавило мене, — політичні пристрасті графської пари. Адже граф і графиня Норфолкські не просто сільські пани — вони люди, які можуть впливати на політику. Тому в мене при Норфолках була своя інформаторка, така собі Клара Данвіль, молоденька поступлива фрейліна, з якою я інколи спав. Вона мені й повідала, що Едгар — людина Стефана Блуаського, а той всіляко інтригує за брата Теобальда проти прав на трон Матильди. Але якщо вміло взятися за це питання, то красунчика сакса можна виставити як неблагонадійного підданого.

Я думав так, бо день при дні дужче ненавидів Едгара. Може, я просто заздрив, може, недолюблював його, бо норман не зносить сакса. Проте навіть я змушений був визнати, що Едгар чудово дає лад такому неспокійному краю, як Денло. Прибутки з його володінь регулярно надходили в казну, він підпорядкував сильне східно-англійське духівництво, звів нанівець бунтарський дух своїх співвітчизників саксів. Одним словом, усмирив Норфолкшир, як добрий вершник усмиряє норовливого коня.

І про коней. Я вже знав, що Едгар займається розведенням прекрасних коней і це заняття приносить йому непогані прибутки. Як і його торгівля прянощами, його вовняна мануфактура. На жаль, усі починання цього сакса були на диво успішними, й тут Бертрада не помилилася — вона стала дружиною дуже багатої людини, зуміла жити в таких розкошах, яких навіть при дворі вінценосного батька не мала. Навіть могла утримувати двір, який за чисельністю перевершував усі розумні межі: близько трьох десятків фрейлін і придворних пані, не менше пажів, цілу сотню особистих слуг; і це не рахуючи нас — сорока лицарів-охоронців. І хоча мене влаштовувала посада капітана такого чисельного загону, але навіть я мав визнати, що наша служба, по суті, лише видимість, і ясновельможна графиня чудово обійшлася б і тими людьми, яких виділив їй чоловік.

Наприкінці серпня Норідж залишили останні гості, й до цього часу стало зрозуміло, що, всупереч нашим прогнозам, Бертрада не черевата. Вона збиралася вирушити разом із чоловіком у поїздку графством, щоб явити себе підданим у всьому блиску й пишноті. Від’їзд квапив і Едгар — на нього чекали справи, та й двір правителя провінції не повинен довго залишатися на одному місці, ніяка, навіть найщедріша й найбагатша околиця не в змозі прогодувати таку силу-силенну знаті й наближених.

Це й стало причиною їхньої першої сварки.

Як і годилося, Едгар видав усім нам платню, проте поставив перед дружиною питання про надмірну чисельність її штату. Я був свідком, точніше, слухачем цієї розмови. Графиня раз у раз підвищувала голос, відстоюючи своє право тримати при собі стільки людей, скільки визнав за розумне надати їй батько. Я ж бо розумів, що король таким чином просто позбувався чималої кількості дармоїдів при дворі, розраховуючи, що граф Норфолк сам розбереться, кого і в якій кількості залишити при дружині. Едгар мав на це законне право, мабуть, це й пояснював Бертраді. Вона ж наполягала на своєму.

Коли граф вийшов і я побачив обличчя Бертради, зрозумів, що поле бою залишилося за міледі.

— Ось де він у мене!

І вона з торжеством піднесла стиснутий кулачок.

Залишивши Норідж, графське подружжя насамперед вирушило в Уолсингем — невелике містечко, що було місцем паломництва в Східній Англії.

Безперечно, переїзди двору завжди справа клопітна: погані дороги, залежність від погоди, всілякі шахраї, що так і пантрують, аби прибитися до обозу, та ще заїзди, де можна зірвати шлунок і набратися бліх. Сама Бертрада, щоправда, не відчувала таких незручностей. Вона взяла з собою всіх своїх пані, камеристок, пажів, особистого кухаря, кравчиню, свою арабку-банщицю, своїх собачок. І це не рахуючи цілої низки возів зі складаними меблями, власною ванною, великим металевим дзеркалом та іншими речами, без яких, як вона запевняла, не зможе обійтися. Едгар їй не суперечив, проте навіть Бертрада невдовзі змушена була визнати, що пересування з такою кількістю почту створює певні незручності. Бо подорож, яка здавалася спочатку такою чудовою, невдовзі перетворилася на кошмар. Як на зло, зіпсувалась погода, день за днем мжичив дрібний дощ, і вся ця низка раз по раз застрягала в болоті, коні губили підкови, вози провалювалися в ковбані, пані плакали, пажі застуджувалися. Мені з помічниками доводилося не стільки охороняти її милість, стільки постійно робити зупинки, залагоджувати купу питань, приймати безліч рішень. Ну й кляв же я в такі хвилини дорогоцінну Берт!

У результаті вийшло, що в Уолсингем, куди можна доїхати за день, ми прибули лише над вечір третього дня, стомлені, роздратовані. Тільки Едгар тримався з дивною холоднокровністю, ні словом не дорікнув дружині. Але до неї нарешті дійшло, що не мала рації. Тому на другий день частину її почту було відіслано назад у Норідж. Із цього й почалося. З кожним переїздом подружжя з міста в місто, з монастиря в монастир, низка графині танула, мов сніг. Я вже тоді передчував недобре, але поки не міг розібратися у всьому.

Відвідавши після Уолсингема прибережні міста Кромер, Шерінггем, Хунстантон, ми звернули вглиб графства, рушили в Тетфорд. Тут ми затрималися надовго. Вже настав жовтень із буянням його барв, негода припинилася, й ми полювали з ранку до ночі. Едгар майже не брав участі в ловах, займався справами, часто був змушений відлучатися. Бертраду це влаштовувало, вона знову повеселішала, безтурботно гаяла час у колі своїх лицарів.

У Тетфорд, аби пошанувати графиню, прибув відомий абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Як я незабаром зрозумів, Едгара цей прелат трохи побоювався, зате перед Бертрадою просто-таки стелився, чим домігся її приязного ставлення. Вона навіть пообіцяла заїхати в його місто-абатство, але спершу заявила, що хоче побувати в замку Гронвуд-Кастл, який Едгар звів спеціально для неї і про який усі стільки говорять.

Коли видали чергову платню, я вирушив до місцевого кравця. Вирішив, що доти, поки мої шилінги не перекочували в гаманець якогось шинкаря, слід замовити розкішну котту[48] з найкращої кольорової вовни, яку зміг придбати в Тетфорді. І ось, повертаючись від кравця, я несподівано побачив Клару Данвіль, яка в’їжджала на подвір’я єпископського палацу. В мене був піднесений настрій, я весело гукнув її, почав кепкувати з її вигляду — забризкана багнюкою, волосся сколене абияк, майже висить на коні від утоми.

Але тут Клара кинулася до мене, розплакалася. Я не відразу зрозумів, у чому річ. А потім просто мову втратив. Підступність Едгара Армстронга стала очевидною. Цей пес усе передбачив. Примусив дружину переконатися, що вона чудово обійдеться без величезного почту, відіслав усіх… А потім просто звільнив. І вже більшу частину її людей вислано з графства, багато хто навіть поплив на континент. Звичайно, рано чи пізно Едгар і повинен був зробити щось подібне. Але так обвести всіх круг пальця, обвести саму Бертраду! Далебі, мені байдуже було до всіх її особистих кухарів і почту пажів, але в тім, що відбувалося, я вгледів загрозу для себе. Адже я теж був людиною Бертради, а не графа.

Я поглянув на Клару. Та шморгала носом, розповідаючи:

— Поки відставка стосувалася інших, я не втручалася. Мене довго не чіпали, регулярно давали платню. Я сподівалася, що ввійду до числа пані, яких відберуть для переїзду в Гронвуд. А тут цей Пенда повідомив графові, що я тільки повія, і той негайно розрахував мене. Що ж мені тепер робити, Гуго? Адже я при міледі з тринадцяти років, я звикла, що сукні та стіл мені забезпечено. І якщо мене відішлють… Та батько приб’є мене, якщо повернуся.

Тепер я зрозумів, навіщо раз у раз відлучався Едгар, поки Бертрада розважалася полюванням на ланей поблизу Тетфорда.

— Ходімо, — промовив я, затягаючи Клару у внутрішні покої.

Ах, яка чарівна картина відкрилася нашим очам! У великому каміні палали дрова, поблискували позолотою кубки на столі. Високі білі свічки освітлювали цю напівкруглу кімнату у вежі та стіл, за яким сиділи граф із дружиною, єпископ Тетфордський Радульф, огрядний абат Ансельм. Обидва високошановні священики один поперед одного розказували графині про дива Святого Едмунда, вона посміхалася, Едгар грався з тендітним плямистим хортом. Коли ввійшли ми з Кларою, всі глянули на нас із подивом. Особливо на Клару, розпатлану, брудну, в мокрому плащі. Вона, схоже, зніяковіла, почала ховатися за мене, але я рвучко виштовхнув її вперед.

— Пробачте, що потурбував. Але маю термінову справу. Розказуй, Кларо.

Сам я не втручався більше, відійшов убік. Бачив, що Едгар уже все зрозумів, але, як і раніше, спокійно вовтузився з собакою. Єпископ Радульф схвильовано принишк, зате Ансельм просто збадьорився. Бертрада спочатку й слова не могла промовити, навіть обличчя пішло плямами. Нарешті кинулася до Клари, вліпила тій ляпаса.

— Дурнувата! Погань! І ти з’являєшся тільки зараз? Та тобі давно слід було сповістити мене про все, щойно він… він…

Вона обернулася до чоловіка так стрімко, що її довгі коси відлетіли вбік, вдаривши по обличчю преподобного Радульфа.

— Як ти смів! Та я за це… — вона майже задихалася.

Едгар нарешті перестав чухати пса за вухами.

— Гадаю, міледі, нам слід поговорити без сторонніх.

Він відчинив двері, жестом запрошуючи її за собою. Бертрада вийшла з гідністю королеви. Але навіть зачинені двері не могли приглушити її розгніваного голосу та дзенькоту посуду, коли вона гнівно кидала перше, що трапилося під руки. Я мав рацію, передбачаючи це.

Їхня розмова тривала близько години. Ми прислухалися, інколи обмінювалися швидкими поглядами. Єпископ Радульф був пригнічений. Клара принишкла в кутку, часом схлипуючи. Я міряв кроками покій і щоразу, як повертався від каміна, бачив освітлене вогнем обличчя абата Ансельма. Не міг не помітити, що товстун мало не потирав руки від задоволення.

Нарешті, коли Бертрада видихалася, а може, здалася, з’явився він сам. Ну, воістину, крижане серце. Обличчя незворушне, наче щойно «Pater noster» прочитав. Підійшов до столу, кинув до рота кілька маслин. Я відчув на собі його погляд, але ніяк не зреагував. Мені що, я людина міледі.

Але Едгар уже дивився на Клару.

— Бігме, дівчино, якщо ти така потрібна пані, то заради всього святого. Принаймні, ти зможеш і молитовник за нею носити до церкви, й собачок її годувати. Сподіваюся, задля цього не знадобляться ще дві дюжини інших.

Він не став вислуховувати вдячне бурмотіння Клари і вийшов. А за хвилину за ним пішов і єпископ Радульф. А ми з преподобним Ансельмом поквапились у покій до Бертради.

З вигляду графині я зрозумів, що їй довелося поступитися. Засмучена, з розпатланими темними кучерями, напівлежала в кріслі й нервово кусала губи. Ансельм миттю взяв її руку в свою, почав заспокійливо попліскувати.

Я не дав йому цілком заволодіти її увагою, ступив крок вперед.

— Отже, міледі, я ще ваша людина, чи можу пропонувати свій меч комусь іншому?

Вона нарешті подивилася на мене.

— Не мели дурниць, Гуго. Не вистачало, щоб я з волі цього брутального сакса ще позбулася своїх охоронців.

І зло посміхнулася.

— Шляхи Господні несповідимі, й хтозна, може, ваша допомога мені ще знадобиться. Навіть супроти Едгара.

Про себе я відзначив ці її слова.

Між тим Ансельм, схилившись до Бертради, заговорив:

— Цей сакс не повинен так чинити з донькою короля Генріха. Подумати тільки, хто він — і хто ви. Адже, зізнаюся, і в нього пір’ячко на писку. Хочете дізнатися, чому він так зволікає з вашим переїздом у Гронвуд?

Бертрада відразу пожвавішала, але абат давав зрозуміти, що його повідомлення — не для сторонніх вух. Але він помилявся, вважаючи, що в Бертради можуть бути від мене таємниці. І хоча мене попросили вийти, щоб товстун почувався вільніше, за годину я вже знав, у чому річ.

На жаль, абат виявився телепнем. Йому спало на думку, що дізнавшись про датську дружину графа, яка мешкала в Гронвуді, він налаштує Берт проти Едгара, та насправді вийшло навпаки. Перешкоди завжди тільки підбадьорювали її, а те, що Едгар здатен звернути увагу на іншу, було для неї ніби та в’язка хмизу для пригаслого полум’я її закоханості.

Розповідаючи мені про цю Гіту Вейк, вона раз у раз підходила до вікна й цікавилася, куди поїхав Едгар. Вона перебирала кінчик коси і ставила безглузді запитання, поки врешті-решт відчайдушно вигукнула: невже є хтось, хто може означати для Едгара більше, ніж вона, жінка, що так вивищила його?

Як на мене — їй варто було б рідше нагадувати про це чоловікові. Подяка — важкий тягар, і не кожен чоловік любитиме жінку тільки з почуття обов’язку.

Едгар повернувся вже на другий день. І хоча Бертрада миттю зачинилася в своєму покої, невдовзі відімкнула йому, коли чоловік сказав, що привіз дещо для неї. І як же посміхалася Бертрада, вгледівши подарунок, — кольє з бурштинових крапель, скріплених золотими кульками, що прозоро світилися.

Едгар сам застібнув кольє на шийці дружини.

— Кажуть, бурштин утворюється зі смоли. Але мені більш подобаються перекази, що це сльози русалок.

Я подумки чортихнувся. Як же легко купити жінку, навіть доньку короля, звичайною дрібничкою. Дорогою, проте, дрібничкою. Мені такого за всю свою платню не придбати.

А поки що я тихенько покашляв у кулак, привертаючи увагу Бертради. Розумниця Берт відразу все зрозуміла. Відступила від чоловіка, гордовито звела підборіддя.

— Наважуся запитати, мілорде, чому цю прикрасу ви привезли мені, а не вашій коханці?

Едгар стояв до мене спиною, я не бачив його обличчя. Була лише невелика пауза. Але коли він заговорив, голос його звучав спокійно.

— Міледі, про яку коханку йдеться?

— У вас їх багато?

Браво, Берт!

Але тут вона не стрималася.

— Мова йде про саксонку, яку ви поселили в Гронвуд-Кастлі.

Граф тільки знизав плечима.

— Саксонка? Моя коханка? Вас ввели в оману, мадам. Гронвуд тільки ваш замок. Він зведений для вас. І він чекає на вас. Ми вирушаємо туди негайно.

Я відвернувся, коли вони обійнялися. Що ж, бурштинове кольє, та ще й замок на додачу — тут чиє завгодно серце розтане.

Коли я побачив Гронвуд-Кастл, моя ненависть до Едгара Армстронга досягла межі. А проте я не міг стримати захоплення — я, що бачив немало фортець і замків вельмож і королів.

Гронвуд ще пах свіжим вапном, оліфою і деревиною, але який він був прекрасний! Ці різьблені кам’яні склепіння, ці напівкруглі арки, кручені колони, гвинтові сходи, це приголомшливе центральне вікно з вітражами, здатними змагатися з найзнаменитішими соборами Європи!

Остаточно добудовано було тільки головну вежу — донжон. На масивні стіни, які обступали цитадель, каменярі ще підіймали вантажі, чувся стукіт кельм. У зовнішніх дворах скрізь громадилися купи щебеню, корита з розчином вапна. Проте було легко уявити, який вигляд матиме Гронвуд, коли роботу буде закінчено. В центрі — величний донжон, гігантська шестикутна вежа, кожен із кутів якої вінчають навісні дозорні башточки. Довкола донжона — внутрішній дворик із садом, плацом для навчання вояків і каплицею. Далі — внутрішня фортечна стіна, чиї куртини[49] сполучають круглі вежі з приміщеннями для гарнізону та іншими службами. Друга стіна, трішки нижча, але така само масивна, охоплює величезний простір зовнішнього двору, де розташовані помешкання челяді, господарські споруди, скотарні, псарня і голубівня. У велетенській надворотній вежі закріплено ланцюги надворітного мосту, перекинутого через наповнений водою рів, за ровом височіє земляний вал, увінчаний частоколом із загострених колод.

Таким чином, донжон був оточений трьома майже нездоланними лініями оборони, а зовні, за стінами замку, шуміло невелике містечко — з тих, які зазвичай виникають навкруг подібних твердинь. Тут уже мешкали будівники з сім’ями, ковалі та каменярі, а по неділях сюди з’їздилися околишні жителі на торги, й тут виник ринок.

І ось я цілісінькими днями блукав замком, усе оглядав, розпитував, навіть своєю зацікавленістю викликав прихильність головного будівника Гронвуда муляра Саймона. Гронвуд-Кастл, пояснював він, буде замком-фортецею, але зі всіма зручностями і нововведеннями, починаючи від камінів із димарями до відхожих місць із окремою системою каналізації. Додайте до цього розкішні оздоби — дубові панелі на стінах, затишні ніші вікон, галереї на витончених підпорах, а ще пишноту обстановки, всі ці килими, інкрустовані меблі, м’які перини — і ви зрозумієте, що я відчув, опинившись у Гронвуді. Це був замок моєї мрії, замок, за володіння яким я віддав би півжиття. І належав він вискочці саксу, якому б лишень свиней розводити й дихати димом під очеретяними стріхами.

Я не можу пояснити, що сколихнулося у моїй душі. Гронвуд… Це було, як перше кохання, як пожежа в крові. І це при тому, що зовні я був абсолютно спокійний. Навіть ніби поринув у себе. І все роздумував: чому ми — я і сакс Едгар — опинилися в такому нерівному становищі — він пан, а я — підлеглий. Проста випадковість, успіх — і ось він зять короля, граф Норфолк і власник замку, в який я закохався з першого погляду. Але успіх — річ мінлива. Мені доводилося знати сеньйорів, які топтали ногами смертних, а вмирали в темниці. І я дав собі слово, що стану злим фатумом Едгара, зроблю все, аби скинути його.

І ключ до цього — Бертрада. Саме вона витягла його з болота й прославила. Але тут у мене була певна перевага — я користувався її довірою, а він — ні. Звісно, Бертрада — його дружина й вимушена коритися. Але в цьому була й проблема — Берт не бажала жити в послуху. А після того, як переконалася, що в Гронвуді нема ніякої суперниці, її закоханість до чоловіка знову розтанула. Я бачив, якою роздратованою була графиня після першої їхньої ночі в Гронвуді. Помітив це й Едгар, дивився на дружину з подивом. Знову між подружжям почалися чвари.

Прагнучи у всьому підтримувати Бертраду, день при дні я розпалював її невдоволення. Якось Едгар попросив дружину бути трохи привітнішою з його байстрюком Адамом. Проте Бертраду від погляду на хлопчиська вивертало від огиди.

— Бракувало ще, аби я втирала шмарклі цьому виродку сарацинки!

— Легше, Берт, ти повинна бути поблажливішою до Адама, принаймні, в присутності його батька.

— Ти так вважаєш?

Кров Христова! Ну й красунечка була Бертрада, коли запитувала про це у мене!

Я пояснював:

— Ви з графом Норфолком одружені вже понад два місяці, спите разом, а ти й досі не черевата. Адже наш саксонський вельможа чекає-не дочекається, що ти понароджуєш йому цілий виводок синів. Коли вже ти поки що не виправдовуєш його надій, то маєш бути люб’язнішою з його нащадком.

Та я ж бо знав, наскільки Берт не зносить дітей. І від моїх слів вона так і спалахувала, скаржилася на свою жіночу долю, на докучання чоловіка, і, повірте мені, лагідною з Адамом її навряд чи можна було назвати.

Проте Едгар невдовзі щось запідозрив чи вирішив нарешті, що наша близькість із Берт не відповідає її становищу, і відтоді почав робити все, щоб ми бачилися якомога рідше. Водночас ані мені, ані моїм людям не було доручено жодної справи, і це був очевидний натяк на те, що ми, сорок міцних воїнів, по суті, їмо свій хліб дарма.

А потім ми й самі вчинили помилку: якось напилися з нудьги та добряче нашкодили в одному з його сіл. Побили сільського старосту, зґвалтували жінок, підпалили кілька хлівів. Коли відійшов хміль і ми зрозуміли, що накоїли, було запізно. Граф викликав мене і насамперед холодно повідомив, що ми не завойовники, а його обов’язок — стежити за порядком. З нашої платні буде утримано суму, необхідну для покриття збитків, але якщо подібне повторитися, нас негайно вишлють із графства.

Проте, закінчив несподівано миролюбно:

— Ти не дурний хлопець, Гуго, розумієш, що терплю я вас тільки заради графині, але рано чи пізно, мені доведеться вирішувати, що з вами робити. Декого таки вишлють, але тих, кого я визнаю гідним служби, наділю землею, вони зможуть утримувати себе самі, й з’являтимуться на службу тільки за викликом. Отже, доклади зусиль — і ти цілком зможеш знайти своє місце.

Своє місце! Я мало не завив. Що мені пропонував цей сакс!? Щоб я став дрібним поміщиком — а це те, чого я хотів найменше. Ось якби він вивищив мене, дав мені відповідну посаду в управлінні графством, що ж, може, тоді я б і змінив свою думку про нього. Хоча… Нічого я не прагнув більше, ніж посісти його місце.

І я почав шукати помилки Едгара. Звичайно, в нього, як і в будь-якого вельможі, не могло не бути зловживань. Але король Генріх не дурний, він розумів, що на святих серед своїх васалів розраховувати не може. І мені слід було вишукати щось, аби серйозно зганьбити графа. Я почав роз’їжджати по всьому графству, вивідувати, випитувати. Так я дізнався: деякі нормани невдоволені, що їх ставлять нарівні з саксами. Але у наш час це вже не мотив. Генріх Боклерк сам прагнув протегувати обом народам, і вивищення самого Едгара було доказом цього. Потім я дізнався, що красень-граф підтримує стосунки з тамплієрами, а цей Орден напівченців-напіввоїнів, уже не раз викликав підозри в Генріха.

Чимало цікавого я дізнався й від абата Ансельма. Цей прелат повідав мені про події заколоту минулої зими. Причому, вислухавши все у викладі Ансельма, я зрозумів, що Едгар далеко не безгрішний у цьому питанні. Він не покарав жодного з саксонських бунтівників, і якщо врахувати, що головну призвідницю заколоту, ту саму Гіту Вейк, навіть вивищив, то вже це можна подати королю, як особисту зацікавленість його зятя сакса.

Була ще й дивна історія з пійманням Гая де Ампера. Цей лицар був у розшуку, і емісари короля раз у раз прочісували англійські графства, щойно ширилася чутка, що сер Гай з’явився. Ніби бачили його і в Норфолку. Причому, Едгар тоді повівся трохи дивно — зафрахтував судно в порту , й воно стояло без діла, поки несподівано не відбуло з єдиним пасажиром на борту, який був підозріло схожий за описом на розшукуваного ізгоя.

Було важливим і те, що Едгар тримав руку Стефана Блуаського. І як же я жалкував, що свого часу пустив усе на самоплив, мало прислухаючись до того, що доносила Клара. Тепер я лише марно намагався випитати щось у цієї шльондри, бо Клару не цікавило нічого, окрім її закоханості в муляра Саймона. А оскільки він отримував чималеньку платню, Клара мріяла оженити його на собі.

Шукаючи причину, як би нашкодити Едгару, я звернув увагу навіть на ринок під стінами Гронвуда. Річ у тому, що дозволи на відкриття ринків — прерогатива короля. А Едгар протегував не тільки торгу, але й ринкам у Ай, у Східному й ще в декількох містечках, звідусіль отримуючи платню. Але робити це без спеціальної ліцензії, — обходити закон. Проте Едгар таки королівський зять, а рідні багато що пробачається. Ну сакс штрафом у казну — стільки грошей має, що з нього не убуде. Ось якщо скарга йтиме від Бертради…

І я повернувся до того, з чого почав, — слід було постаратися посварити подружжя. Проте за час їхнього спільного життя в Гронвуді, у стосунках позначився якийсь штиль. Едгар часто бував відсутній, графиня залишалася тут пані, віддавала накази, влаштовувала прийоми. Інколи, стомившись від свят, просто гаяла дні, як ґречна дружина, за вишиванням. З голкою і нитками вона вправлялася не гірше, ніж Едгар із метанням ножів. (Особисто я, скільки не вправлявся, так і не досяг у цьому подібної майстерності, й мене брала досада, коли мої лицарі з захопленням обговорювали дивовижну спритність графа).

Отже, Бертрада вишивала. І настрій у неї в такий час був найкращий. Як тут розворушити її, налаштовуючи проти чоловіка?

Тоді я вирішив зробити довідки про датську дружину Едгара, Гіту Вейк, яку називали в околиці Феєю Туманів. Проте, як виявилося, розшукати колишню пасію графа було не так і просто. Вона жила в болотистому краю фенленда, майже нікуди не виїжджала, ні з ким не спілкувалася. Але я вивідав, що саксонка кожної неділі відвідує церкву Святого Дунстана у фенленді. І вирішив поїхати туди. Ну хоча б аби переконатися, чи така вродлива горезвісна Фея Туманів.

Я взяв у поїздку своїх приятелів, Герівея Брітто, молодого Ральфа де Брійара і дужого Теофіля. Я зацікавив їх знайомством із прекрасною бунтівницею, адже досі ми вважали, що жодна з цих бляклих саксонок не гідна й черевички шнурувати красуні Берт. Подивитися на її суперницю цим паливодам було цікаво. Та й мандрувати разом було не так небезпечно, бо після нашої витівки в селищах, про лицарів графині ширилася кепська слава. Я б не наважився самотою заглиблюватись у фени.

Уже давно настав листопад, день, коли ми виїхали, видався вогкий, холод пробирав до кісток. Ми найняли провідника у найближчому селищі, і той вів нас, як запевняв, найкоротшою дорогою, тобто цілковитим бездоріжжям.

Церква постала перед нами як примарне видиво. Убога така церква, зі скособоченою дзвіницею, стояла біля самісінької води. Проте біля берега ми побачили чимало човнів-плоскодонок, а до корча на мису було прив’язано кілька коней. Одна кобила відразу привернула нашу увагу — біла, струнка, з гнучкою шиєю, маленькою породистою головою, легкими ногами.

Я перезирнувся зі своїми супутниками.

— Повія Едгара вже тут. Хто б іще міг мати такого прекрасного коня?

На початок служби ми спізнилися і ввалились у церкву, коли священик уже починав таїнство євхаристії. Наша поява викликала сум’яття, прихожани почали неспокійно озиратися.

Церква всередині виявилася ветхою. Лише колони, що підтримували крокви, були нові, зі світлого дерева з різьбленням. Якби не вони, здавалося б, що крівля ось-ось осяде на голову. Але прихожан тут зібралося досить багато. Жінки й чоловіки стояли купкою, без поділу на жіночу та чоловічу половини. Здебільшого тут зібрався простолюд, проте ближче до вівтаря я розгледів дві пари з вигляду шляхетні — про це свідчили й почесне місце, і їхній дорогий одяг. Я роззирався з легким подивом. Чомусь вважав, що Гіта Вейк повинна прибути сама. Невже ми прорахувалися, її сьогодні немає, а біла кобила належить комусь іншому?

Нудьгуючи, я неуважно стежив за ходом служби. Священик — справжній сакс: солом’яне волосся, борода стирчить навсібіч — готував хліб і вино для перетворення. Потрібні слова вимовляв непоганою латиною, проте коли звертався до пастви, говорив виключно місцевим діалектом, і я нічого не міг зрозуміти. Це почало мене дратувати.

— Агов, преподобний! Ану провадь службу так, щоб ми хоча б щось могли зрозуміти.

Я сказав це навмисне голосно й наказовим тоном. Прихожани зашепотілися, а священик і вухом не повів, і далі бурмочучи щось незрозуміле. Але на мій голос обидві пари, які стояли біля вівтаря, озирнулися. Проте моя увага була зосереджена на священику, і я нічого не помітив. А ось Ральф, який стояв поряд зі мною, навіть легко свиснув.

— Три сотні трісок Святого Хреста! Дивіться, яка гарненька!

Він сказав це неголосно і, помітивши мій питальний погляд, вказав на одну з жінок біля вівтаря. Вона вже відвернулася, і я тепер міг розглядати лише її потилицю, вкриту білою шаллю, та плечі під дорогим ліловим плащем. Була невисока на зріст, але поставу мала гордовиту. Але тут мою увагу привернув довготелесий худий чоловік поряд із нею, типовий сакс, якщо судити з того, як був сколений на плечі його плащ, а голі ноги навхрест обкручені ременями взуття. Протягом служби він раз у раз озирався на нашу групу й далебі не з лагідним виразом. Я інтуїтивно відчув загрозу, що йшла від нього. Та й із-під поли його накидки визирав держак сокири. А ще я відзначив, що попри його довгу, майже до пояса, чуприну, він скоро почне лисіти. Я б не надав цьому значення, якби в самого не було тієї самої проблеми. Тому я й стригся якомога коротше — кажуть, волосся так менше вилазить. А в цього сакса вже нині були залисини на тім’ячку, та й крізь довгі пасма на потилиці проглядала лисина.

По суті, мене він не обходив — цікавила тільки Гіта Вейк. Подумавши трохи, я дійшов висновку, що дівчина обіч ворожого сакса — вона і є. А те, що він її супроводить… Є чимало причин, чому чоловік приділяє увагу вродливій досяжній жінці. Ральф он усе повторює, що вона гарненька. І ще я побачив її біляву косу на оксамиті плаща. Адже мені казали, що Гіта Вейк світлокоса. Фея Туманів. Кгм.

Нарешті довга саксонська служба добігла кінця. Я навмисно затримався біля чаші зі святою водою, дочекався, коли наблизиться саксонка в ліловому. Рухалася вона якось незграбно, тіло під плащем вгадувалося округле, товстеньке. А ось личко було дійсно досить миле — лілейно-біла шкіра, виразний рот, волосся на скронях і лобі, там де його не сховала шаль, світле, мов льон. У поєднанні з каштановими бровами це було навіть гарно. Вродлива, але до Бертради їй таки далеко.

Як галантний лицар, я опустив руку в чашу зі святою водою і простяг їй. Вона, не дивлячись, легко доторкнулася до моїх пальців. Рука у неї була гарна, вузенька з тонкими довгими пальцями, проте ніби загрубіла від роботи, нігті коротко обстрижені. Очей так і не підняла, зате я помітив, які в неї довгі, пухнасті вії.

Наступної миті мене відтіснив від саксонки її грізний супутник. Але я не збирався витрачати на нього часу, обійшов і поквапився за дівчиною на вулицю, надаючи можливість своїм лицарям залагоджувати справу з саксом.

Біля церкви я заступив їй дорогу.

— Міледі, ми стільки наслухалися про красуню з фенленда, що не могли відмовити собі в щасті споглядати вас.

Вона підвела нарешті очі — сірі, прозорі. «Дійсно, Фея Туманів» — подумав я. Проте не забував, що переді мною лише саксонська повія. Взявся руками в боки.

— Ви задоволені, красунечко, що зацікавили нормандських лицарів?

Я говорив нормандською, хоча навіть не знав, чи розуміє вона мене. Але дівчина відповіла моєю мовою, причому, без найменшого акценту.

— Невимовно задоволена. А зараз, сере лицарю, дозвольте пройти.

— Куди ви так поспішаєте? Може, в нас є дещо, що вас зацікавить? Ми заможні люди.

— Напевне, хочете прикупити в мене овечої вовни? — зумисне безневинно запитала вона.

— Вовна? О, ні. Ми хочемо купити вас, красуне. Може, порозуміємося щодо ціни?

Очі її трішки розширилися. Але голос і далі звучав рівно.

— Я дорого коштую. І платні найманця графа, навіть із додатком кепських манер, не вистачить, аби привернути мою увагу.

Вона зробила крок убік, але я не дав їй піти, втримав за лікоть.

— Хоч ти й красуня, дівко, проте не тобі змагатися з прекрасною графинею Бертрадою. Ось хто справжній світоч краси для чоловічих очей.

Вона силкувалася вивільнити руку.

— Що ж, може, вам тоді доречніше спробувати порозумітися щодо ціни з предметом ваших мрій?

Від гніву я мало не задихнувся. Заніс руку для удару, але хтось міцно вхопив мене за зап’ясток, утримав. Хлопчисько Ральф.

— Не роби дурниць, Гуго.

Я так і не зрозумів, що він мав на увазі: чи то, щоб я не здіймав руки на жінку, чи то, щоб не напрошувався на неприємності. А неприємності в нас і справді могли з’явитися. І це був вірний сакс Гіти, який уже звільнився від Теофіля з Герівєєм та поспішав до нас, на ходу витягаючи сокиру. Але я посміхнувся — ось воно: він перший узявся за зброю. Я миттю вихопив меча.

Але тут мене відволік брязкіт металу довкола. І на мій подив, увесь цей кошлатий саксонський простолюд повихоплював з-під накидок тесаки. Кров Христова! — відколи це селянам дозволяється носити зброю?

Я прикидав подумки: один лицар у сутичці вартий п’яти, а то й більше селян. А нас четверо, і всі озброєні. Але людей із фенів було багато. Та й цей сакс очевидячки дечого навчений. А ще й другий зі знатних саксів, білявий, у ластовинні, теж полишив свою супутницю та підійшов, на ходу дістаючи зброю. Нас миттю оточили. Проте вишкіл нас не підвів, ми стали спиною до спини, наїжачилися зброєю. Я лишень подумав — дарма не надягли кольчуг. Та байдуже — сутичка, то й сутичка.

Але тут Гіта підняла руку, щось голосно сказала цим людям саксонською. Я не зрозумів. Та й дещо відволікло мою увагу. Від рвучкого руху плащ розкрився, і я зрозумів: дівка черевата.

— Їдьте, поки є можливість, — сказала вона.

Я визнав це найкращою радою. Адже в бійку може вплутатися будь-який дурень — розумний знає, як її уникнути. І мені зовсім не кортіло безславно полягти від рук підлого простолюду.

Схоже, так само думали Герівей із Ральфом. Що ж до Теофіля, то він вочевидь палав бажанням побитися. Нам довелося навіть притримувати його, насилу відтягли.

— Та я б їх… Та я б їх усіх! — гарчав Тео.

Ми сідали на коней під гучне улюлюкання та свист. Я озирнувся. Побачив, що Гіта підійшла до білої кобили. Молодий білявий сакс притримав їй стремено. Але сідала вона важко, обережно. Отже, я не помилився — Гіта вагітна. І я здогадувався, від кого.

Але довго роздумувати не було часу. Від простолюду ще можна було очікувати нападу, вони вигукували щось образливе своєю мовою. Сакс із сокирою вийшов наперед, вищирив зуби.

— Тепер знатимете, як ображати наших дівчат.

Він сказав це тією змішаною англо-нормандською говіркою, яку я розумів. І я не втримався, щоб не відповісти, вказавши на Гіту:

— Ти впевнений? Вона дівчина? Якщо так — то я король Англії.

Сакс хижо загарчав, показуючи зуби. Сокира просто вібрувала в його руці. Гіта з висоти сідла щось гукнула й відразу вгамувала нахабу. Мабуть, владу над ним мала чималу. Та все ж таки сакс не втримався, щоб не рикнути мені навздогін. Я розібрав слова: flearde asul. Наздогнавши нашого переляканого провідника, я запитав, що це означає. Заникуючись від переляку, той пояснив: надутий віслюк. У мене навіть зуби захрумтіли, так зціпив їх. Щоб нормандського лицаря так ображав сакс! Але нічого, я ще помщуся.

Дорогою до замку Теофіль повторював лише одне — дарма ми не дали йому побитися. Я мовчав. Мовчали і Герівей із Ральфом. А коли в’їхали в Гронвуд, дізналися, що граф у замку. Він був на плацу, тренував своїх воїнів. Своїх — не моїх. Мої юрмилися обабіч, підбадьорливо галасували, спостерігаючи, як хтось із людей графа потрапляв на скаку списом у підвішене кільце чи робив вдалі випади мечем. Сам Едгар стояв трохи осторонь, стежив за навчаннями, давав поради.

Ми перезирнулися. Якщо графу донесуть, що ми чіплялися до його дівки й мало не спровокували різанину біля церкви… Він же попереджав, навіть особисто зі мною говорив. І я розумів, що двічі не повторюватиме.

Але поки що, схоже, Едгар нічого не знав. Угледівши мене, навіть посміхнувся, махнув рукою, пропонуючи помірятися силами. Я вважався непоганим воїном, володів мечем, сокирою, в бою зі списами мало хто міг вистояти проти мене. Та цьому графові з хрестоносців я поступався. Але зараз не посмів відмовитися від його пропозиції. Ми стали один супроти одного з затупленими для тренувального бою мечами, хтось зі зброєносців надяг на мене грубу бичачу куртку, що шнурувалася з боків — звичайна обережність для уникнення каліцтв. За сигналом зійшлися. Варто відзначити, що поєдинок на мечах не буває довгим. Два-три доторки — і вважається, що тебе вбито або поранено. В Едгара була своя особлива манера битися — він не захоплювався зовнішніми ефектами, особливими випадами, такими популярними поміж лицарів на турнірах. Ці колишні хрестоносці б’ються за відмінною від існуючих методою, якої набувають після сутичок із сарацинами, тобто все одно, яким способом, аби перемогти супротивника. Не настільки видовищно, як дієво. І коли граф, відбиваючи мій випад, зробив підсікання, я виявився не готовим і розпластався на піску. Едгар завмер наді мною, тримаючи вістря меча біля мого горла, але по-приятельському посміхаючись. Подав руку, допомагаючи підвестися. Так, не бажав би я зустрітися з ним у справжньому бою. Я просто хотів відібрати в нього Гронвуд. І готовий був ризикнути. Адже хто не ризикує, нічого не виграє. А питання стояло так: або Едгар, довідавшись про сьогоднішню подію видворить мене, або я, спираючись на вплив Бертради, позбавлю Едгара всього.

Просто з плацу я пішов на пошуки муляра Саймона, а відшукавши, почав розпитувати про зухвалого сакса з фенів. Француз навіть свиснув.

— Схоже, сере, ви зустрілися з самим Хорсою із Фелінга. І готовий проковтнути мішок вапна, якщо ця зустріч принесла вам задоволення.

Виявилося, що цей Хорса — найзапекліший бунтівник і підбурювач до заколотів. Минулої зими він перший напав на людей абата Ансельма, і якщо граф залагодив справу, то тільки з його незрозумілої поблажливості до Хорси.

Увечері я був присутній на трапезі в залі Гронвуда. Граф і графиня сиділи за високим столом і здавалися всім задоволеними. Бертрада часто сміялася. Вигляд мала просто чарівний. На ній була сукня з цупкого шовку блідо-жовтого кольору з полиском. Спідниця розходилася пишними фалдами, ліф був завужений і від горла до талії ішла трикутна вставка, гаптована золотими візерунками по білому сукну. Візерунки ці мали вигляд дивовижних квітів і зірок барви ланок карбованого пояса, що обвивав стан. На голові не було запинала, високо зачесане волосся утримував обруч із полірованого золота. Бертрада взагалі любила ходити з непокритою головою, що не відповідало звичаю заміжніх жінок, але чоловік не вимагав від неї дотримання традицій.

Я пригадав Гіту з фенленда. Звісно, вона теж була вродлива, але інакше. Едгар давно її покинув, і я щось не чув, щоб він навідував свою вагітну підопічну. Проте Бертраді не варто було знати про його байдужість до Гіти. Навпаки, я хотів розсердити її, не примусити ревнувати, а саме розсердити. І вже знав, як це зробити.

Виявилося, граф уже завтра збирався залишити замок. І щойно він поїхав, я відразу поквапився до Бертради. Користуючись правом старого друга, пройшов до її покою. Яка ж там була розкіш: на стінах яскраві гобелени, плити підлоги вкривали світлі хутра, меблі в багатому різьбленні з інкрустаціями. І серед цієї пишноти моя красуня Берт — незадоволена, дратівлива, нервова. Я потамував усмішку: звичайний настрій графині після ночі на подружньому ложі.

Але мене Бертрада зустріла привітно, простягла руку для поцілунку. Вона сиділа в кріслі, що нагадувало трон, а годувальниця Маго вкладала її волосся. Зараз присутність Маго було даниною пристойності: не могла ж графиня приймати віч-на-віч молодого чоловіка, коли подружнє ложе ще не охололо. Не охололо. І настрій у Берт був відповідний…

— Скажи мені, Гуго, невже всі чоловіки такі набридливі?

— Мені піти, пані?

— Ах, мова зовсім не про тебе. Я невірно висловилася. Невже всі чоловіки такі причепи?

— А, ось ви про що. Певна річ, як і решта майна, ви належите графу згідно з законом, і він може мати вас, коли забажає. А ще Едгар Норфолкський хоче якнайшвидше посіяти своє сім’я у вашому лоні. Тому впокортеся, інакше чоловік розчарується у вас і повернеться до Гіти Вейк.

Я вдав, що не помітив, як змінилося її обличчя, і докинув, що мені вдалося побачити саксонку. Вона вельми приваблива, хоча й уся її невиразна краса не зрівняється з єдиним пасмом Бертрадиного волосся. Але це тільки моя думка. Хтозна, що думає з цього приводу Едгар.

Бертрада навіть уперед подалася, примусила заметушитися Маго, яка її зачісувала.

— На що ти натякаєш?

— Я підозрюю, міледі, що поки ви, як дружина ґречна, чекаєте на чоловіка в цьому кам’яному громадді під назвою Гронвуд, Едгар продовжує навідуватися до своєї так званої підопічної.

Вона підхопилася так різко, що Маго впустила гребінь, і він повис, заплутавшись у кучерях графині.

— Кажи!

Та я не став більше роз’ятрювати Бертрадині ревнощі. Я просто сказав, що навряд чи Едгар не відчуває нічого до Гіти Вейк, якщо подарував їй білого арабського коня. Адже своїй дружині він поки що відмовив у цьому, хоча Берт його й просила.

Їй властива була дріб’язковість. Інколи через дрібницю могла не на жарт розійтися. І зараз те, що Едгар так і не подарував їй білої арабки, але віддав таку коханці, зачепило Бертраду набагато сильніше, ніж усі плітки про його роман із Гітою. І як же вона лютувала! Я давно не бачив її такою. Миттю спливли всі образи на Едгара. І те, як іще в Нормандії він змусив її мало не бігати за собою, і те, що вклав на ложе, де спала інша, й те, як підступно позбавив її почту.

Мені залишалося тільки підливати оливи у вогонь.

— Але ти його дружина, Бертрадо, й повинна йому народжувати. Він плодовитий хлопець. Он байстрюк Адам уже є, тепер ще вишкрібок від саксонки. Я сам бачив, що вона черевата. Тепер твоя черга понести від нього.

Обличчя графині виражало огиду.

— Яка мерзота…

І тут я сказав:

— Берт, радосте моя, навіщо він тобі, цей зрадник, розпусник, соромітник? Він не гідний тебе. Адже це ти вивищила його, ти можеш і скинути. І якщо він упаде… Тоді тільки ти, Бертрада Норфолкська, правитимеш у Східній Англії.

Я знав: для неї не було нічого солодшого за такі слова. Вона була владолюбна, проте й реалістка. Тому обережно запитала:

— Але чи залишуся я леді Норфолкською? Батько може просто відкликати мене до двору. Адже я тільки жінка.

Я розсміявся.

— Пригадайте, міледі, адже Генріх Боклерк готує Матильду на королеву Англії. Що йому варто поставити на чолі графства другу свою доньку?

Вона завжди заздрила законнонародженій сестрі. А отримати під свою руку Норфолк для неї означало зменшити вплив Матильди в її частині спадку.

— Саксонка вагітна від Едгара, — замислено промовила вона, ніби тільки зараз усвідомила почуте. — Це зрада мені, але навіть мій батько, який має стільки бастардів, не визнає це приводом для покарання графа. Проте ти, Гуго говориш так, наче знаєш щось, що допоможе мені позбутися чоловіка. Говори.

Вона дивилася на мене своїми темними промовистими очиськами, і я почав. Нагадав, що Едгар Армстронг із сім’ї бунтівників, а ще докинув, що в торішньому заколоті він не настільки бездоганний перед королем. Він прикрив заколотників, нікого не покарав, звісно, крім нещасного Ансельма. А далі я почав розповідати про все, що мав проти Едгара. І про перевищення повноважень щодо ринків, і про підозрілі стосунки з храмовниками. Сказав і про його посібництво розшукуваному Гаю де Шампер.

Бертрада хижо посміхнулася.

— О, батька це зачепить, як особиста образа. Проте з моєю допомогою Едгар отримав величезні зв’язки. За нього тепер заступляться не тільки Стефан і Мод, але і вся норфолкська знать — усі ці де Клари, Д’Обіньї, Варрені.

— І попри це для них він насамперед ваш чоловік. А без Бертради — просто сакс.

— Але й першою дружиною мого батька була саксонка, — обережно нагадала графиня. — Сакси вже не просто підкорене плем’я. Батько спирався на них, коли домагався трону. Він навіть увів до зведення своїх законів старі саксонські положення.

На законодавстві Бертрада зналася, як жодна інша жінка. Але я знав, що їй відповісти. Ми ж у Норфолку, а тут із часів повстання Херварда сакси на особливому становищі. І якщо Бертрада вміло все подасть батькові, відпише йому, навряд чи він довго церемонитиметься із зятем. Хай вона пригадає долю де Беллема й решти бунтівників, яких Генріх живцем згноїв у темницях. Головне, як піднести все королю. І було б непогано, якби лист надійшов не просто так, а після якогось інциденту, прилюдної сварки, щоб були свідки, готові заприсягтися, що сакс кепсько поводиться з донькою монарха. Тоді король зрозуміє, що віддав своє дитя негідній людині, й у неї просто не було іншої ради, як остаточно викрити його.

— В тому, що зневажив мене заради саксонки, — злобливо закінчила графиня.

— Ну, тут він просто дурень, — підсумував я і швидко обійняв та поцілував Бертраду, навіть не зважаючи на її опір. Вона завжди виривалася, це її збуджувало.

У результаті Бертрада відштовхнула мене, демонстративно витерла губи. Але в її вишневих очах так і танцювали бісики.

— Ти великий шахрай, Гуго.

— Моя матінка говорила мені це з народження.

Ми перезирнулися і розреготались. Але свого я домігся. Бертрада цілком скорилася мені. Я ж запевнив:

— Вір мені, Берт, радосте моя. Ми з тобою гори звернемо.

— А якої винагороди ти чекаєш для себе, Гуго?

— Тільки твоєї прихильності. Адже я так тебе люблю…

Бертрада задоволено посміхнулася. І написала листа королю під моє диктування. Тепер нам залишалося тільки чекати приводу для публічного скандалу. Бертрада запевняла, що їй нічого не варто його спровокувати. Ух, і дияволиця!

А потім сталася одна подія.

Трапилося це за день після нашої з Бертрадою домовленості. Тільки завершилася денна трапеза, слуги ще не зняли стільниць із підстав, а я зі своїми лицарями попивали ель у кутку. Графиня в оточенні своїх жінок розсілися біля одного з камінів. Саме тоді до неї наблизився управитель із повідомленням, що до замку прибув саксонський тан Хорса з Фелінга, в якого є справа до графа. Бертрада хотіла позбутися гостя, але я вважав за краще втрутитися — пояснив, що в мене свої рахунки з цим саксом і коли вже він приїхав, мені навіть клопоту менше. Заінтригована Бертрада звеліла впустити гостя й надала мені всі повноваження.

Незабаром до зали увійшов Хорса — в смушковій накидці до п’ят, довгій гаптованій туніці, на плішивому тімені срібний обруч. Причепурений сакс був без зброї, тільки мав біля пояса звичайного ножа. Очевидячки прибув із миром. Але на обличчі позначилася пиха, склепіння замку він оглянув із презирливим несхваленням.

Я непомітно підійшов до нього.

— Чого тобі треба, flearde asul?

Він миттєво розвернувся. Впізнав мене, відсахнувся. Не з ляку, радше від обурення.

— Я прибув до Едгара Армстронга. А якщо тобі, нормандцю, є що мені сказати, то давай вийдемо в поле і там вирішимо, хто з нас надутий віслюк.

Я розреготався.

— Бракувало ще, аби я приймав умови сакса. А графа немає в Гронвуді. Проте міледі Бертрада напевне зглянеться та вислухає тебе. А там… Що ж, я знайду спосіб, як поквитатися з таким нахабою, як ти.

Його обличчя побіліло від гніву, проте в очах страху не було. Я більше не розмовляв із ним, повернувся до столу. Але заздалегідь зробив жест, щоб Герівей та ще один із моїх підлеглих перепинили саксу вихід. У цього нечеми цілком вистачило б нетактовності, щоб піти, не вшанувавши графині. Та й відпускати його ось так не хотілося. Адже ця саксонська свиня сміла погрожувати мені, коли сила була на її боці. А тепер наші місця помінялися, і я вже постараюсь гідно провчити його.

Чи помітив Хорса, що шлях до відступу відрізано, чи й дійсно мав якесь уявлення про пристойність, але просто через залу попрямував до міледі. Бертрада ледь удостоїла Хорсу поглядом. А ось він роздивлявся її з виразним зацікавленням. Проте вклонився, хоча й не так, як годилося — поквапливо, ледь зігнувшись.

— Жалкую, що потурбував вашу милість. Моя справа радше стосується вашого чоловіка. Але якщо його нема…

У Бертраді, схоже, прокинулась цікавість.

— Хто ви?

Хорса назвав себе, та ще й так зарозуміло, ніби графиня була зобов’язана цієї ж миті запропонувати йому місце поряд себе.

— Яка у вас справа до мого чоловіка? Можливо, я зможу допомогти?

Ах, яка чарівна пані! Хорса навіть трохи зніяковів.

— Що ж, може, ви дійсно зумієте допомогти. Справа стосується підопічної графа, леді Гіти Вейк. Я б хотів одружитися з цією дівчиною, але вона каже, що згідно з законом не може пов’язати себе шлюбом без дозволу свого опікуна. Ось я й приїхав до графа просити її руки. Але коли його нема…. Чи можу я просити вашу милість поклопотатися перед чоловіком про мою справу?

Тепер на обличчі Бертради читався очевидний інтерес і водночас зловтіха. Усмішка так і зміїлася на її тонких губах.

— Ви так хочете повінчатися з цією леді?

Бертраду б влаштував такий результат. Я навіть розхвилювався, що вона виявить прихильність до Хорей й тим самим не дасть моїй помсті відбутися, їй дуже хотілося, перевищити свої повноваження та віддати коханку чоловіка цьому селюкові. Схоже, розумів це й Хорса. Тому й вирішив звернутися до графині за відсутності чоловіка. Але Хорса таки був брутальним саксом, тому не зміг скористатися вигідною ситуацією і все зіпсував: безцеремонно заявив Бертраді, що й для неї його шлюб із Гітою вигідний, бо тоді вляжуться чутки про датську дружину графа й про те, що він повінчався з донькою короля тільки через її становище, тоді як його серце належить Феї Туманів.

Чи Хорса так хотів зачепити нормандця, чи далася взнаки звичайна саксонська нетактовність, але графиня першої миті заніміла. Пані, які сиділи обіч неї, перелякано перезиралися, а Ральф позад мене тихо вилаявся. Я цитькнув на нього. Мені було цікаво, чим усе скінчиться.

Бертрада нарешті опанувала себе.

— Звичайно, шляхетний Хорсо, я поклопочуся про вашу справу. Проте не розумію чому ви, людина славного давнього роду, готові взяти на себе таку велику ганьбу, щоб одружуватися з жінкою, вагітною від мого чоловіка. Чи, як кажуть у вас, саксів, — корова з телям дорожче коштує?

Хорса так сахнувся від неї, що наступив на полу своєї накидки та мало не впав.

— Ви брешете, міледі!

— Брешу? Про що саме, скажіть, будь ласка? Про те, що ви не славного роду, чи про те, що Гіта Вейк черевата, як корова?

Їй чудово вдалося зіграти подив. А Хорсу били дрижаки. Я навіть розхвилювався за Бертраду: хоч би цей брутальний сакс не вичинив із нею чого зопалу. Тому вирішив втрутитися.

— Як ви наважилися дорікнути її милості в брехні? Чи ви, який, мов оса довкола меду, в’єтеся біля Гіти Вейк, і не зрозуміли, що вона з черевом? Що ж, тоді Всевишній пожартував над вами й замість того, щоб обдарувати очима, як у всіх смертних, розташував їх у тому місці, на яке зазвичай сідають.

Мої хлопці так і зайшлися від реготу. Захихотіли й пані Бертради, сміялася вона сама. Реготали навіть челядинці графа.

Хорса зацьковано роззирався. А я торжествував. Ще недавно цей сакс зробив нас посміховиськом у фенах, тепер настала моя черга покепкувати з нього.

—— Ну ж бо, саксе. Зізнайся, що виставив себе цілковитим дурнем. Скажи: «Я дурень». І тоді хай уже так і буде — ми відпустимо тебе. Копняком під зад, звісно, бо така свиня на ліпше не заслуговує.

Хорса різко підвів голову. Кров Христова, скільки ненависті було в його очах! Але мене це влаштовувало. Я не боявся його, і коли він попрямував до виходу, не дав йому піти, заступив шлях.

І тут я домігся чого хотів. Бачив, як рука Хорей ковзнула по поясу, ніби в пошуках сокири. Але її не було, він тільки стис руків’я ножа. Цього мені вистачило. Я був охоронцем міледі й не міг припустити, щоб хтось оголяв зброю в її присутності.

Ні, я не схопився за меча. Цей сакс не вартий був того, щоб заради нього оголювалася шляхетна криця. Тому я рвучко й швидко вдарив його кулаком у щелепу й перш ніж той отямився, схопив за комір і кілька разів тицьнув головою в таріль із рештками рагу. І миттю поряд опинився Теофіль, відкинув Хорсу так, що той покотився, замотався в поли накидки.

Хтось зі слуг перелякано закричав, але мої лицарі сміялися, а Бертрада кілька разів ліниво плеснула в долоні.

Хорса почав підводитися. Йому не дали. Герівей першим з розмаху вдарив його ногою в обличчя, як хлопчиська буцають м’яча під час гри. Я розреготався, але тут Хорса схопився і, не зважаючи на кров, що заливала обличчя, таки вихопив ножа. Проте спритний Ральф де Брійар уже опинився поряд, вибив його.

— Цей сакс посмів оголяти зброю в присутності графині! — вигукнув я. — Тож провчімо його!

Ніхто з нас не хапався за мечі, ми били його, як б’ються моряки в таверні — опускали на нього кулаки, били в голову, живіт, у ребра. Коли він падав, стусанами примушували підвестися, кидали один одному. Звичайно, це було не по-лицарски, але іншого цей пес не заслуговував. Ми ж були ніби п’яні, нам було весело. Врешті-решт Теофіль підняв Хорсу та шпурнув, як ляльку, об стіну. І коли той упав, я і мої люди оточили його, штовхали, топтали, не відразу помітивши, що сакс уже не опирається. Він був цілком заюшений кров’ю.

Ми не чули переляканих вигуків у залі, вереску жінок, не помітили коли в запалі забави повалили стола. Напевне, ми б забили Хорсу, якби звідкілясь не виник муляр Саймон та не почав відтягати нас.

— Ви ж уб’єте його! Міледі, заради всього святого, заступіться за Хорсу!

Герівей у запалі бійки вдарив і Саймона, але той виявився хлопцем міцним і зумів відповісти бретонцеві так, що він навіть відлетів, волаючи, звалився на плити. Мої воїни були розпалені, Саймона теж могла спіткати доля Хорси. Але тільки вони накинулися на француза, як втрутилася Клара Данвіль, яка вищала, кидалася на них. Хтось брутально відіпхнув її, вона з криком кинулася до графині.

— Міледі, припиніть це! Благаю вас!

Але Бертраду бійка тільки потішала. Лише коли Саймон ухопив лаву й почав розмахувати нею, обороняючи себе й Хорсу, а моїм людям довелося відступити, графиня вирішила, що з неї досить.

— Припиніть! — голосно наказала вона. І коли її не почули, навіть тупнула ногою: — Кажу вам, зупиніться!

Тут і я почав заспокоювати хлопців.

— Годі. Годі! Потішилися, й досить.

Ще важко дихаючи, вони перезиралися. У декого на обличчях з’явився навіть розгублений, здивований вираз.

Я підійшов до Саймона, поплескав його по плечі. Врешті-решт, цей муляр заслужив моєї пошани.

— Досить, постав свою лаву. Ми його більше не чіпатимемо.

Він скорився хоча б тому, що важко було тримати й лаву, й завислу на ньому з риданнями Клару.

Хорса лежав без тями.

— Що з ним робити? — запитав я в Бертради.

— Що? — вона усміхнулася. — Ця людина схопилася за зброю в моїй присутності. В темницю його!

Але трохи подумала й додала, щоб до Хорса покликали лікаря.

За годину, перемовившись із Бертрадою, я звелів підняти міст у внутрішньому кільці кріпосних стін. Це означало, що Гронвуд у облоговому становищі. Адже в замок проникла людина зі зброєю і, отже, подібне може повторитися. Саме час, аби послати гінця з листом до короля. Що я й зробив того самого вечора.

Мене турбувало тільки, що Бертрада може передумати. Тому я не відходив від неї. Знов нагадував про всі образи, налаштовував проти Едгара, навіть спробував спокусити її, але не вийшло. Графиня охоче вислуховувала мої зізнання в коханні, проте до тіла не допускала. Ну й біс із нею, в мене тільки менше клопоту буде.

Проте напруга не спадала. Адже, по суті, це ми порушили спокій у графстві, полонили прибулого з миром Хорсу, і вже це могло налаштувати проти нас місцеве саксонське населення. Тому я щодня міняв пароль для в’їзду в замок, обходив пости, велів дозорним стежити й негайно донести, коли з’явиться граф.

Він приїхав сам, без почту. Була в нього така звичка: скочити в сідло і, не чекаючи супроводу, мчати кудись. Проте своїм нинішнім приїздом він мовби підкреслив, що хоче вирішити справу тихо, без розголосу. А може, давав зрозуміти, наскільки не сприймає нас серйозно. Але я таки зумів поставити його на місце, не впускав у замок, не опускав мостів, посилаючись на наказ від міледі.

— Вам, сере, доведеться почекати, поки графиня не дасть вказівки з цього приводу, — кричав я йому з надворітної вежі.

Ми примусили його чекати майже годину. Це вже сама Бертрада захотіла і, присягаюся бородою Христовою, ну й посміялися ж ми, спостерігаючи, як Едгар кружляв біля воріт власного замку. Але що нам не сподобалося, так це те, що вся челядь зібралася на зовнішньому дворі та вочевидь співчувала графу. Та то був простолюд, набрід. І якщо цей граф-сакс опустився до того, щоб покладатися на них… Що ж, свою честь він втратить, але супроти нас, оперезаних лицарів, нічого не вдіє.

Нарешті ми опустили міст, і Едгар увійшов до головної зали. На порозі під аркою зупинився. Я помітив, що Бертрада не зводить з нього очей, але не страх був у її погляді, а ніби захоплення. Я тихо вилаявся. Диявольське сім’я! — він досі подобався їй. А я ненавидів його. Ненавидів його примружені довгасті сині очі, які немов дивилися на нас із презирством, ненавидів його гордовито зведену голову. Він спокійно пройшов через залу, недбало сів на край подіуму, на якому стояло Бертрадине крісло. До нього підбігли собаки, що вертілися поряд, закрутили хвостами, і він якийсь час вовтузився з ними, не звертаючи на нас уваги.

— Ви не хочете дізнатися, що сталося? — перша не витримала графиня.

— Я й так знаю, — відповів Едгар. — Ви наказали схопити Хорсу з Фелінга. Але тепер я звелю випустити його, а з місцевими саксами залагоджу все сам.

— А якщо я не дозволю звільнити цього бунтівника? — вигукнула графиня.

Едгар нарешті обернувся до неї.

— Не дозволите?

Він знизав плечима.

— Тоді двічі безглуздо. Безглуздо сподіватися, що ви зможете знехтувати мою волю і безглуздо думати, що я не зрозумію: ви танцюєте під дудку тих, кому вигідна сварка між нами. І Бог свідок, я навіть не очікував, що така горда, розумна жінка дозволить керувати собою.

Бертрада рвучко встала.

— Ніхто на мене не впливав. Наказ кинути Хорсу до темниці віддала я особисто.

Якийсь час він дивився на неї.

— Яка злочинна легковажність. Але думаю, нам варто обговорити все це віч-на-віч.

Якраз цього я й побоювався. Тому, щойно він устав і простяг Бертраді руку, я непомітно доторкнувся до її ліктя, попереджаючи.

Графиня мовби й не помітила його жесту й відразу заявила, що в неї нема таємниць від лицарів із її найближчого оточення. Мої хлопці схвально загули, а я перехопив на собі чіпкий погляд Едгара. Але цього сакса не так просто було вивести з рівноваги. Він лише сказав, що безглуздо також розмовляти при сторонніх, але якщо їй так бажається…

Зізнаюся, він вірно оцінив ситуацію і переказав усе, як було. Едгару Армстронгу не можна було відмовити в умінні наводити аргументи, але Бертрада недарма жила при дворі, вона вміла знаходити лазівки, де навіть сліду їх не було. І коли чоловік почав пояснювати, що її витівка загрожує повстанням у Норфолкширі, вона відповіла, що він не показав себе настільки вірним слугою Генріху Боклерку, якщо підтримував тісні зв’язки з храмовниками, потурав бунтівникам-саксам і навіть допоміг вигнанцю Гаю де Шамперу. Одним словом, змалювала його як корисливого крамольника.

Тепер Едгар пильно дивився на неї. Я бачив, як потемнішали від гніву його очі.

— Бачу, Бертрадо, ти не марнувала часу, вивідуючи про мої справи. Але невже ти думаєш, що королю захочеться ще розбиратися в наших сімейних чварах, коли йому вистачає і непорозумінь у сім’ї Матильди й Анжу?

— Це не просто сімейні суперечності. Це зрада, яку я розкрила.

— Що ж, тоді я готовий особисто відповісти перед його величністю. Вислуховувати тебе, коли ти демонструєш подружню непокору, я не буду. На моєму боці закон, звичаї і Церква. Я знаю свої права і міг би примусити тебе скоритися силою. Може, так і вчиню, але я тебе попередив. Відтепер уся провина за нашу сварку ляже тільки на тебе. Прощавай!

Останні слова граф промовив із металом у голосі. Він відвернувся від Бертради і попрямував до виходу, ні на кого не звертаючи уваги. Тут він був у себе вдома… І думаючи так, жорстоко помилявся. Бо Гронвуд уже належав нам.

Я подав знак лицарям біля дверей, і вони схрестили списи перед обличчям Едгара, не даючи йому пройти.

Він повертався до нас повільно. Так повільно, що я й іще кілька моїх людей устигли наздогнати його. Він через плече глянув на нас, очі злобливо звузилися.

Я виступив наперед.

— Ви, графе, вчинили дурницю, коли з’явились сюди самотою, — я взявся за руків’я меча. — Відтепер ви наш полонений.

Напевне, в моїй посмішці був відвертий виклик, і саме до мене звернувся Едгар, коли питав, чи розуміємо ми, що робимо.

— Ви самі це розумієте, сере. Щойно ви відверто погрожували нашій пані, а ми її охоронці.

— Леді Бертрада — моя дружина. Я можу поводитися з нею, як забажаю. У всьому християнському світі жодна людина не засудить чоловіка, який захотів покарати норовливу дружину.

Я майже, не слухав його. Я був напружений, розуміючи, що маю справу з майстерним воїном, воїном-хрестоносцем. І я вловив мить, коли його рука лягла на кинджал. Зазвичай він носив біля пояса три гострі кинджали, і я знав — якби ми втратили той момент, троє з нас дізналися б, які в них вістря. А в графа був іще й меч, яким він володів із надзвичайною майстерністю. Проте всього його захваленого вміння виявилося недостатньо, коли я вихопив свою зброю і приставив до його горла. Я був першим — він не встиг. І коли довкола з сухим металевим брязкотом мої люди повихоплювали мечі, граф Норфолкський опинився в наших руках.

— Ви розумієте, що робите? — знову повторив він.

Я розреготався.

— О так, присягаюся небом! Ми заарештували саксонського бунтівника, зрадника корони й розпусника, який зневажив доньку короля заради повії з фенів.

Мої останні слова адресувалися графині, оскільки я таки побоювався, що вона зупинить нас. Але я дарма хвилювався. Бертрада вже відчула смак сили, і коли я поглянув на неї… Присягаюся Всевишнім — на її обличчі читалося виразне торжество. Бертрада отримала те, чого хотіла, вона показала чоловікові, що в їхньому шлюбі верховенство належить їй.

За моїм наказом Едгара було роззброєно. Я не втримався, щоб не сказати йому кілька в’їдливих слів. Теофіль пішов далі, штовхнув графа в спину. Але не розрахував сили, і Едгар мало не впав. Ми розреготалися. Можливо, в цьому виявилося наше напруження, бо всі ми розуміли, що зважилися на нечуване — схопити графа Норфолкського в його володіннях, у його домі!

Але крок було зроблено — і пізно жалкувати про це!

Едгара було кинуто в підземелля власного замку, влада перейшла до графині. Та що там до графині — влада була в нас, у мене! Коли прибули б посланці короля, ми подали б їм усе так, як нам забажалося. І навіть краще було б, якби Едгара на той час взагалі не стало. Тому я постарався, щоб його помістили разом із Хорсою. І якщо графа вбили б у підземеллі, можна все було списати на бунтівника-сакса.

Я відчував себе переможцем, коли обходив пости на вежах. А повернувшись до зали, помітив, які веселі та збуджені мої хлопці. Бертрада вже пішла до себе, і, можливо, мені слід було б піти до неї, проте набагато більше мені хотілося залишитися зі своїми вірними лицарями, відзначити таку подію, як полонення графа. І захоплення Гронвуда! Нарешті Гронвуд-Кастл був моїм!

Челядінці Гронвуда принишкли, тулилися по кутках, схвильовано шепотілися, але коли я увійшов, миттю кинулися виконувати моє розпорядження. Принесли барильце вина, не дуже велике, оскільки напиватися нам не слід було. Я звелів віднести по чарці й стражникам на вежах. Хай знають, який милостивий новий господар Гронвуда. А таким я вже міг себе вважати.

— Вип’ємо за успіх! — я підніс кубок. — За успіх і мужність. Бо і те, й інше нам іще знадобляться.

І ми весело звели чаші.

Прокидався я важко. Повіки були мов свинцем налиті, в роті неприємний солодкуватий присмак. Я спробував поворухнутися, але чомусь це не надто вдавалося. Сили небесні! — коли ж я встиг так напитись? Пригадується, допив до дна лише одну чашу, потім ми розмовляли з соратниками, якраз збирався піти до Бертради…

Крізь головний біль і похмільну нудоту я відчув холодок неспокою.

— Гуго! — кликав мене хтось.

У очах миготіло світло, пливли яскраві кола.

— Гуго! Що робити, Гуго?

Здається, це був голос Теофіля.

Мої думки насилу оберталися. І вогко було якось, незатишно.

Я нарешті розплющив очі. Замружився. Наді мною клубочилося сіре марево, білястий серпанок. Я нічого до ладу не міг зрозуміти.

Десь поряд говорили:

— Це все Бігод винен. Він нас втягнув. Що тепер на нас чекає? Може, скажемо, що це з його провини?

Холодок неспокою ставав дедалі виразнішим. А з ним поверталася свідомість. Ніщо так не виводить із хмелю, як відчуття небезпеки.

— Гуго! Та прокинься ж ти!

Але я вже прокинувся. І зрозумів, що зі мною. Я був зв’язаний. Сповитий, мов немовля, міцними джгутами по руках і ногах. Білясте світло переді мною — то був денний туман, а поряд лежав Теофіль, теж зв’язаний. І лежав він на траві. Я підвів голову. Вони всі були тут: Герівей, Ральф і решта. Навіть їхні зброєносці та воїни лежали на схилі цитаделі Гронвуда, пов’язані, мов снопи. Деякі ще спали, очманілі, хтось навіть плакав.

Я заборсався, намагаючись розірвати пута. Побачив охоронців, які стояли неподалік. Лише двоє з них були у військових куртках із бляхами, решта — звичайний простолюд, обличчя знайомі, всі з челяді графа.

І тут я все зрозумів. Що ж, звинувачувати можу лише себе. Я дуже сподівався на своїх людей, не врахував, що слуги Едгара віддані йому, а не нам і не Бертраді. І ця чернь просто чимось обпоїла нас. Те барило з вином… Що вони додали туди, щоб ми так швидко впали в нетяму, я не знав. Та чи не все одно? Будь-якій куховарці було достатньо хлюпнути ківш макового відвару — й нас було знешкоджено тієї миті, коли ми найменше цього очікували. Ми ж бо розраховували, що доведеться мати справу з військами графа, витримати штурм, облогу, обговорювати умови, тримаючи Едгара в заручниках. Того, що якийсь простолюд так легко впорається з нами, я не чекав.

Я помітив, як прокинувся Герівей, закрутив головою, дико витріщаючись. Почав кричати, вимагати, щоб його розв’язали, що зараз він усім завдасть перцю… Я відвернувся, скрипнув зубами від безсилої люті. Це була повна поразка. Мій план провалився, як курінь рибалки, коли його зносить паводком.

— Що тепер робити, Гуго? — вкотре запхинькав поряд Теофіль. Не дочекався відповіді й почав тіпатися, силкуючись розірвати пута.

Із туману до нас підійшов один із охоронців. Саймон Муляр.

— Агов, свине, лежи тихо. Якщо поводитиметеся сумирно, може, граф вас і помилує.

Туман поступово розсіювався. Я побачив стіни Гронвуда. Навкруг збиралося дедалі більше люду. Всі витріщалися на зв’язаних, розкладених на схилі перед замком лицарів, сміялися, тицяли пальцями. Напевне, ми справді мали сміховинний вигляд. Ральф, який лежав неподалік, теж засміявся, але сміх цей був нерадісним.

Нарешті з’явився сам Едгар. Під’їхав на коні. З ним був його кошлатий Пенда, його воїни. Отже, я помилився, коли вирішив учора, що граф прибув, як завжди, самотою.

На мій подив, Едгар звелів звільнити нас. Ми підводилися, похитуючись. Сили в нас було не більше, ніж у новонароджених телят, та й зброю забрали. Едгар спішився, став напроти нас у своєму світлому широкому плащі до шпор.

— Я говоритиму з вами. За законом я можу наказати всіх вас стратити. Але стримує мене усвідомлення, що ви діяли за велінням графині Бертради. Ви її лицарі… Були її лицарями. Але відтепер моя дружина більше не потребує ваших послуг. Отже, можете забиратися. Проте мені потрібні хоробрі воїни. Тому тих із вас, хто покається і заприсягнеться мені у вірності, я готовий залишити на службі. Звісно, ви більше не житимете в таких умовах, які мали раніше. Вас розішлють по окремих фортецях, і там ви нестимете службу нарівні зі всіма. Платню і дах вам забезпечать. Решта можуть забиратися к лихій матері!

І подивившись на мене, додав:

— Вас, сере Гуго, пропозиція не стосується.

Я внутрішньо зіщулився. Граф — господар на своїй землі — міг чинити зі мною, як йому заманеться. Проте граф не ув’язнив мене в підземеллі й не судив як призвідника безладу. Він просто вигнав мене.

Бігме — цей сакс ну просто тримав мене за ніщо! Для нього я був нікчемою, з яким він і справи мати не хотів! Хоча його вчинок мав сенс. Цей хлопець добре розгадав мене, знав мої честолюбні наміри й розумів, що після того, як я буду з ганьбою вигнаний графом Норфолком, навряд чи мені світить служба в якогось сеньйора. Ганьба — це те, що перетворює лицаря на вигнанця. Біс його вхопи! — ліпше б він ув’язнив мене. Тоді на мені хоча б лежав відбиток мучеництва, а християнські душі схильні до співчуття.

— Де міледі Бертрада? — ризикнув запитати я.

Погляд у Едгара був примружений. І скільки в ньому було зневаги! Ми були одного зросту, я навіть трохи вищий, але чогось у мене склалося враження, що дивиться він на мене згори вниз.

— Моя дружина у себе в покоях. І як чинити з нею — тільки моя справа.

Більше він на мене не дивився. Звертався тільки до моїх лицарів, запитав чи згодні вони служити. Я подивився на них. Увесь цей час я був їхнім командиром, багато хто з них благав мене зарахувати їх у загін, присягався вірно служити, дехто, аби отримати місце, навіть приплачував мені. Що ж, безземельні лицарі в наш час на що тільки не йдуть, аби отримати свій шматок хліба з беконом. І зараз цей шматок вони могли отримати від графа. Я для них більше ніщо, через мене вони втрапили в халепу. І як би гнівно я не дивився на них, то один, то другий із мого загону опускалися перед Едгаром на одне коліно, вимовляли слова каяття, присягалися вірно служити.

Клятий сакс знову обійшов мене. Але не така це вже була й перемога, якщо врахувати, що він граф, а я простий найманець. Та все-таки мені стало гірко. Навіть те, що не всі мої люди заприсяглися, — з десятеро не визнали за потрібне принизитися та збились довкола мене, — не тішило. Я помітив, як і Ральф де Брійар теж ступнув крок уперед, але, мабуть, засоромився мого погляду й відступив.

І тут трапилося несподіване. Похмурий Теофіль, який досі стояв поряд зі мною, раптом стрімко кинувся вперед. Нас усіх роззброїли і, коли Теофіль вихопив із-за халяви довгий вузький стилет… Хтось із присутніх сахнувся вбік, хтось перелякано закричав. Теофіль уже був біля Едгара й заніс для удару руку. Але перш ніж він завершив рух, у повітрі зблиснула сталь, почувся хрускіт і судомний зойк Теофіля. Він так і залишився за два кроки від графа з занесеним стилетом у руці. Потім ніби зменшився в розмірах, схилився, скорчився над руків’ям, що стирчало з його грудей. Я зрозумів, що Едгар убив нападника — метнув у нього ніж.

Ми всі позадкували, дивилися на переможеного Теофіля. Едгар, теж не зводячи з нього погляду, судомно ковтнув. Я розумів Тео. Він завжди був до нестями закоханий у Бертраду, завжди ненавидів Едгара. Йому б клепки більше… Не треба так із цим саксом.

Остання думка додала мені сили. Мене було вигнано, зганьблено, мої люди відмовилися від мене. Але все-таки… Доля часто була несправедлива до мене, проте я засвоїв істину — сила не в тому, щоб завжди вигравати, сила в тому, щоб уміти підвестися після поразки. І в мене ця сила була. Але поки я мовчав… Мовчав і коли з рештками своїх людей полишав землі Гронвуда. Нам повернули наших коней, але зброю віддали, тільки коли ми вже залишили володіння Едгара. До самих фенів нас супроводив посилений загін охорони, причому, на лихі слова вони не скупилися.

І лише коли я знову підперезався мечем, відчув полегкість. І мої люди, схоже, збадьорилися, стверджували, що легко відбулися. Грошей у нас із собою не було, але ми мали грамоту графа з вказівкою, щоб на узбережжі нам дозволили сісти на будь-який із кораблів, що вирушали на континент. Так Едгар не залишав нам ні єдиного приводу залишатися в Норфолкширі, але влаштовував усе так, що ми самі були зацікавлені у відплитті. І мої люди сумовито обговорювали цю перспективу: яким посміховиськом вони стануть. Усім було зрозуміло, що невдовзі жоден із нас не зможе стати на службу. Звичайно, поки звістка про наше вигнання не отримала розголосу, дехто сподівався встигнути знайти місце, проте розуміли, що втратять своє становище, коли неслава і ганьба накриють їх, немов дрантя жебрака.

Ось із таким настроєм ми поволі їхали болотистими землями фенів. Обабіч стежки тяглися нескінченні плеса, стіною стояв очерет. Наші проводирі навмисне скерували нас цією дорогою, знаючи, що з неї нема куди звернути до самого Хунстантона. Починало сутеніти, й варто було поквапитися, бо в жодному замку чи маєтку Норфолкширу нам не дали б притулку без подорожньої, підписаної Едгаром, а якби остаточно смеркло до того, як ми мали б вибратися до затоки Уош, довелося б заночувати у фенах. Добре, якщо дорогою трапиться селище болотяних жителів. Тоді буде на кому зірвати досаду, а боятися нам нема чого — вранці ми попливемо на материк.

Мої супутники, той десяток лицарів, які відмовилися від служби, були за вдачею бунтівниками, тому пропозиція Едгара спочатку їх не спокусила. Серед оперезаних лицарів усіх земель завжди знайдуться ось такі хлопці, яких не заманиш на службу обіцянкою юшки біля вогнища, та дрімотою на сіні під шум дощу: їм потрібна небезпека, потрібні пригоди. За час нашого тихого життя в Гронвуді вони знудилися за свавіллям, а нинішня невдача тільки розпалила їхню кров, розлютила. Я вловив цей настрій і вирішив, що саме час діяти.

— Диявол вам у горлянку, хлопці, якщо ви ось так утечете з Англії, отримавши копняка. Невже у вас гордості не лишилося навіть на те, аби помститися?

Ух, як же я зачепив їх! Крики, лайка, прокльони, хтось у запалі навіть звалився із стежки в плесо — довелося витягати. Здається, якби я кліпнув зараз, вони б перерізали всіх селян на кілька миль зокола. Смаглявий Герівей Брітто запропонував дещо ліпше: ми ж недалеко від володінь Едгарової повії Гіти Вейк: варто приплатити будь-якому провідникові, й він виведе нас до її кременевої вежі. А вже ми зуміємо розважитися з цією красунею так, що Едгар ще не раз каятиметься за приниження, якого нам завдав.

— Дурні! — вигукнув я. — Ви розумієте, чим це обернеться для нас? Хіба наш король Генріх схожий на людину, яка дозволить чинити безлад у своїх володіннях? Чи Едгар знову пробачить нам, якщо ми доторкнемося до його дорогоцінної Феї Туманів? Теліпатися нам тоді в петлі, як нікчемним зловмисникам.

Вони принишкли. А я відчув задоволення: як усе-таки солодко мати владу над людьми.

— А що запропонуєш ти, Гуго? — запитав нарешті Герівей. — Адже по твоїй лисячій пиці я бачу — ти щось замислив.

Вони скупчилися навколо мене. І тоді я виклав свій план. Ні, я не збирався палити села у володіннях Едгара чи грабувати його одноплемінників саксів. Я збирався напасти на нормандські маєтки Норфолкширу. Зараз ми всі переодягнемося саксами, заховаємо наші модні котти з емблемами графа, а вберемося в хутряні накидки та з криком «Білий дракон!» розграбуємо і спалимо кілька маєтків шляхетних норманів. Тут, у Денло, дуже тонка межа в протистоянні норманів і саксів, утримується вона тільки волею Едгара. Якщо ж ми видамо себе за його одноплемінників і розоримо нормандських феодалів, останні помстяться за розбій — відразу оголять свої мечі та нападуть на саксів. Вогонь війни охопить увесь Норфолк, і Едгар виявиться між молотом і ковадлом, змушений або підтримувати своїх і, таким чином, накликати гнів короля, або придушувати заколот саксів, і самі його одноплемінники поквитаються з ним, а його ім’я стане проклятим у Денло.

Вони прийшли в захват від мого плану, збадьорено загомоніли. У цих спотворених люттю обличчях більше не лишилося сліду від смутку полонених, які щулилися під гнівним поглядом графа. Вони знову відчули силу, захват від можливості відповісти ударом на удар. І це дав їм я. Вони наново визнали моє верховенство, готові були коритися. А це було солодко. Потім я почав пояснювати, що недалеко звідси є нормандський маєток Хантлей-Хол. Його господар, лицар де Ласі, — не та людина, яка пробачить саксам напад, і він уже постарається розквитатися з ними, не вимагаючи справедливості у графа.

І тут у тьмяному світлі передсутінкової пори я побачив, що Ральф де Брійар дивиться на мене інакше, ніж інші. Він вочевидь не поділяв загального захоплення, неуважно озирався на лицарів. І сміх завмер у мене на вустах. Я пригадав, що якби не звичка коритися мені, цей хлопець теж продався б Едгару.

— У чому річ, де Брійаре? Ти не згоден?

Всі погляди звернулися до нього, всі принишкли. Ральфу вочевидь стало ніяково. Не та він був людина, щоб протистояти багатьом.

— Ти зраджуєш нас, Ральфе? — презирливо мовив я.

Він раптом рвучко підвів голову.

— Присягаюся гербом предків, те, що ви замишляєте, — злочин! За що нам мститися графові? Він повівся з нами навіть милостивіше, ніж ми заслуговуємо. І невже ви готові заради одного піддати небезпеці життя багатьох? В ім’я Бога одумайтеся! Палити маєтки своїх одноплемінників, щоб річки крові розлилися Норфолком? Та ви чисто здуріли. Ви ж християни, а не язичники, щоб принести таку жертву на вівтар своєї помсти.

Чортів трубадур — знав, як співати. І я помітив, що його слова подіяли на декого. Борода Христова! Я не міг припустити, щоб цей шмаркач зірвав мій план. І зробив те, чого й сам від себе не чекав.

Напевне, я недарма спостерігав, як Едгар метає ножі. Я ніби бачив його перед своїм поглядом, точнісінько відтворив його рух: руків’я ножа в долоні, рвучкий точний викид уперед. І Ральф замовк на півслові. Дивився на мене широко розплющеними очима. Потім поволі почав сповзати з сідла, падати, поки не звалився на стежку.

Коні відчули запах крові, захвилювалися. Вершники мимовільно стримували їх, але ніхто не промовив слова.

Спокійно, з глузуванням у голосі я промовив:

— Присягаюся бородою Христовою, я таки чогось навчився у гордовитого сакса. Метнув ножа не гірше за нього.

Вони й далі мовчали. Нарешті Герівей, трохи заникуючись, запитав:

— На-а-що ти вби-ив Ральфа, Гуго?

Я не дав їм звинуватити мене. Невже вони хочуть, щоб цей лютняр зрадив нас? Невже перша перешкода охолодила їхню лють?

І я завів їх знову. Ми пришпорили коней і помчали геть. Тіло Ральфа де Брійара залишилося в очереті. Чи його знайдуть? Навіть його кінь помчав з нами. А ми знали, що зробимо, перш ніж хтось нас запідозрить.