Сповідь суперниці

Розділ 5 Отилія

Травень 1132 року

Цього дня ми, послушки з обителі Святої Хільди, зранку працювали на грядках, прополюючи капусту і висаджуючи розсаду салату. Тому не диво, що мої сандалі, пелена й руки — все було в землі. Але коли мені повідомили про бажання ігумені бачити мене, я насамперед опорядилася. Ігуменя Бріджит не зносила нечупар.

— Ви кликали, матінко?

Ігуменя сиділа за пюпітром, перебираючи якісь сувої. Вона не підняла на мене очей і ні на мить не перервала свого заняття.

Мабуть, я здогадувалася, навіщо знадобилася їй. Напередодні обитель відвідав наш патрон, преподобний Ансельм із Бері-Сент-Едмунса. Він давно не заглядав, і ми знали, що це пов’язано з його ворожнечею із шерифом Норфолка й судовим розглядом, який коштував абатові неабиякого клопоту. Але вчора він прибув у монастир святої Хільди, висповідав нас і сам відслужив месу в нашій церкві. Про отця Ансельма ходило чимало прикрих чуток — мовляв, і жадібний він, і жорстокий, і, по суті, спровокував заколот у фенах цієї зими, але я завжди бачила в ньому тільки духовного пастиря, а людські слабкості — хай із ними розбирається Всевишній.

— Підійди-но сюди, Отиліє, — зробила знак матінка Бріджит. — Це документ, у якому я не можу цілком розібратися. Преподобний абат Ансельм віддав нам у користування ліс на південь від обителі. Але ми будемо зобов’язані стежити за дорогою через ліс, і я не розумію, скільки мороки завдасть це сестрам і чи має сенс прийняти дарунок, а чи ліпше відмовитися.

На жаль, матінка Бріджит нітрохи не розумілася на справах. Проте непогано знала Ансельма й розуміла, що він ніколи не робить безкорисливих благодіянь.

Я схилилася над пюпітром, вивчаючи записи. Раніше в таких питаннях ігуменя завжди радилася з Гітою, проте після її втечі цей обов’язок перейшов до мене.

— Звісно, обителі вигідно отримати право збирати в лісі хмиз і ягоди, — почала я. — Але в цьому документі нічого не сказано про те, чим ми розплачуватимемося з працівниками, які стежитимуть за розчищенням дороги. Якщо це ляже на нашу обитель, то в нас можуть виникну ти труднощі. Бачите, матінко, в грамоті чітко зазначено, що абатство Бері-Сент має право випасу в лісі своїх свиней. А свині якраз здатні перетворити дорогу на болото. Отже, клопоту в нас із нею буде чимало. Зважаючи на це, я мала б сміливість порадити не підписувати цього документу, поки настоятель Ансельм не дасть згоди на те, щоби платня за стан дороги таки була за абатством.

Я підняла очі від поцяткованого нормандськими літерами сувою і зніяковіла, вловивши у погляді ігумені несподівану іронію.

— Бач, як ти це відразу визначила. Я б і не додумалася. А ти… Всі кажуть, Отилія Хантлей мало не свята. Але в тебе такий тверезий погляд на земні справи, що до небес тобі ще далеко.

Я не знала, що відповісти. Вона просила про допомогу, і я постаралася їй догодити. А отримала докір.

— Це Гіта Вейк навчила тебе так розбиратися в справах? — несподівано запитала ігуменя.

Усередині в мене все стислося, як стискалося щоразу, коли при мені згадували ім’я моєї нещасної подруги. На мені лежала чимала частка провини за те, що Гіта втекла з монастиря, долучилася до бунтівників, і лише втручання шерифа Едгара поклало край безладу. Відтоді ми нічого не знали про Гіту, а я досі мучилася усвідомленням, що коли б проявила тоді волю, не дозволила їй піти, вона б, як і раніше, жила з нами.

Мені не вдалося затамувати мимовільне зітхання. Я сумувала за Гітою, мені бракувало її, туга за нею була навіть відчутнішою за ті покарання й докори, що посипалися на мене після її зникнення. І хоча я знала, що зараз ігуменя Бріджит знову почне дорікати мені, в глибині душі сподівалася, що вона скаже хоча б щось про Гіту. Я так хотіла отримати звісточку про неї.

Проте ігуменя заговорила зі мною м’яко. Сказала, як нам не вистачає Гіти, яка вона була чудова помічниця, яка добра християнка. Чути таке було приємно, особливо якщо врахувати, що після втечі Гіти про неї згадували, як про чорну вівцю.

— Бідолашна дівчина! — засмучено казала ігуменя. — Такі здібності, таке майбутнє на неї чекало. Ми всі повинні молитися за неї. Бо молитви наші необхідні їй, як ніколи.

— Вам щось відомо про неї, матінко?

Ігуменя відкинулася на спинку крісла, вочевидь ігноруючи моє запитання, склала руки й заплющила очі, ніби занурилась у молитву. І я, наслідуючи її, почала читати «Ave». Але зосередитися не могла, здавалося, ігуменя крадькома спостерігає за мною. Нарешті вона заговорила.

— Невдовзі, в день Всевишнього свята Трійці ти, дитино моя, приймеш постриг, вступиш до сонму наречених Христових і назавжди розірвеш зв’язки зі світом. Але поки ти не прийняла чернечого сану, тобі слід поїхати в маєток Хантлей, аби побачити рідних.

— Ні! Я зовсім не бажаю зустрічатися з ними.

— Як же так, дитино моя? Хіба ти не хочеш попрощатися з матінкою, братами, вітчимом?

Я тільки замотала головою. Як вона може? Чому завела цю розмову?

Вона не пояснювала. Обмежилася запевненнями, що я зроблю добру справу, відвідавши рідних, а заразом дорогою виконаю якесь її доручення. Важливе доручення, уточнила вона з притиском. Але тоді я не надала цьому значення. Я могла тоді думати тільки про майбутню зустріч із родиною Хантлей. Або де Ласі. Бо моя матінка після другого заміжжя носила це прізвище.

Під час вечірньої трапези було оголошено, що я поїду на декілька днів, щоб побачитися з ріднею перед прийняттям чернецтва. Цілком прийнятне пояснення. Адже більшість черниць або послушок, навіть живучи в обителі, підтримувала зв’язки з сім’ями, їм дозволялося приймати відвідувачів, інколи вони відсилали додому кошики з гостинцями, а коли кошики поверталися, в них теж були подарунки, іноді навіть записочки зі звістками про життя мирське. Я ж ніколи не підтримувала зв’язку з родиною. Моєю родиною стали сестри зі Святої Хільди, я полюбила монастир, свої моління, уроки, хвилюючі співи, полюбила черниць із їхніми безневинними небилицями та плітками. Я не бажала для себе іншої долі. Тієї ночі спомини так і ринули на мене. Мій батько помер, коли мені майже виповнилося дев’ять. У мене було два молодші брати, три- і дворічний, а моя матінка була ще надто молода, щоб довго тужити за чоловіком. Отже, ледь минув час жалоби, як у нашому маєтку Хантлей почали раз по раз з’являтися гості, здебільшого молоді чоловіки. У їхній присутності мати ставала навдивовижу жвавою і веселою. Нами, дітьми, вона взагалі перестала займатися, і я інколи чула розмови челяді, мовляв, не довго леді Хантлей носитиме вдовине запинало.

Невдовзі в Хантлей з’явився дужий молодий лицар сер Нортберт де Ласі. Він був безземельним лицарем, галасливим і, як казали, вродливим. Мені ж він здавався величезним, я лякалася його гучного сміху, владних манер і не розуміла, чому це матінка так щасливо хихотить, коли він притискає її до себе. Незабаром стало зрозуміло, що леді Хантлей вирізняє його з-поміж залицяльників, і не минуло й двох місяців з часу його появи, як матінка повінчалася з ним і стала називатися леді де Ласі.

Спочатку її шлюб ніяк не позначався на житті дітей. Як і раніше, матінка нас майже не помічала, ми перебували під опікою домашніх рабів, і я лише ніяковіла, коли сер де Ласі напівголий розгулював по будинку, боялася його величезного волохатого тіла, брутальних жартів. Але моя мати втратила розум від сера Нортберта, і навіть якщо він здіймав на неї руку, швидко пробачала йому й ходила знову весела та щаслива.

Коли мені виповнилося десять, мати поїхала провідати когось із рідні. Я не пам’ятаю, коли сер де Ласі почав виявляти до мене інтерес. У спогадах залишився тільки страх перед ним, бажання сховатися, уникнути його жорстких пальців, мокрих губів, сором, коли він намагався залізти мені під пелену. Я почувалася безпорадною перед ним, особливо, коли він знаходив мене в якомусь укритті, мацав, повторюючи, яка в нього гарненька з’явилася донечка. Я не пригадую, щоб мій рідний батько поводився зі мною так дивно, і в розпачі чекала матері, бо ніхто зі слуг і рабів, заляканих новим паном, не смів заступитися за мене.

Мати повернулася, і де Ласі на якийсь час дав мені спокій. Але ненадовго. Потім знову були його жадібні руки, сопіння, мерзенні слівця, мовляв, я ласий шматочок і він хоче мене обкачати. Мати ж ніби нічого не помічала. Але коли одного разу я не витримала і поскаржилася їй… Вона побила мене. І які дивні слова мені говорила! Мовляв, я погана дівчинка, яка не цінує доброго вітчимового ставлення, або, ще гірше, взяла собі в голову, що настільки гарна, щоб змагатися з нею за увагу Нортберта.

А потім настав той жахливий день під час косовиці. Тоді скаженіла найсправжнісінька гроза, з громом і блискавками та суцільною стіною дощу. Люди поховалися під вози, але яким був мій жах, коли під дальній віз, куди я сховалася, несподівано заліз вітчим:

— Нарешті ми вдвох, моя красуне…

Я спробувала вислизнути, проте він спіймав мене за литку, затяг назад, моя туніка при цьому задерлася, і він відразу накинувся на мене.

Довкола гуркотів грім, шумів дощ, а я задихалася під його долонею, що затискала мені рота, стогнала, він же влаштувався між моїх силоміць розведених ніг, і поштовхами вганяв у мене щось величезне, тверде, воно гострим болем озивалося в промежині й у животі.

Отримавши своє, сер Нортберт заявив, що коли я розпатякаю про те, що сталося, він мене вб’є. Але я думала, що й так помру. Все моє тіло й нутро боліли, як суцільна рана. Я була в напівпритомному стані, коли він виволік мене під дощ, вважаючи, що вода приведе мене до тями. І пішов. Я не пам’ятаю, скільки пролежала без пам’яті. Отямилася вже вдома. Мати напувала мене якимось відваром, казала, як соромиться мене, котра з кимось тягалася й не вберегла себе. І тоді я так і сказала, що це був де Ласі.

Першої миті вона відсахнулася. А потім відважила мені ляпаса. Шипіла мені в обличчя, мовляв, я таки домоглася свого, тільки те й робила, що вихиляла тонкими стегнами перед її чоловіком. Я плакала і присягалася, що не винна. Але вона лютувала ще дужче, казала, що прокляне мене, якщо я хоч словом ще обмовлюся про Нортберта.

Ось тоді я й зрозуміла, що не повинна більше залишатися вдома. Я майже марила, коли вночі злізла з лежанки, вибралася з маєтку і побрела світ за очі. Скільки йшла — не знаю. Інколи я втрачала свідомість, потім знову йшла. Мені допікала спрага, і я злизувала росу з трави, часом крала на городах якісь корінці, капусту. Мені здавалося, що треба піти якнайдалі, я боялася, що мене наздоженуть і повернуть. І одного разу, коли я майже перетворилася на тінь від утоми й виснаження, вийшла на узлісся, де кілька жінок збирали ягоди. Вони були в темному одязі й білих апостольниках сестер-бенедиктинок. Я хотіла була втекти, заховатися, та сили полишили мене і я втратила свідомість.

Перше, що я побачила, коли прийшла до тями, було суворе, але співчутливе обличчя ігумені матінки Маріанни. Вона доглядала мене, була лагідна й уважна, і лише коли мені стало краще, попросила розповісти, що ж усе-таки зі мною сталося. І я вилила їй свою душу. Вона слухала мовчки, дедалі похмурніючи. Потім запитала, чи не захочу я залишитися тут, у обителі Святої Хільди? Я прагла одного — ніколи не повертатися в Хантлей. Вона кивнула. Пізніше я дізналася, що матінка Маріанна зв’язалася з моєю сім’єю і, погрожуючи розголосом, витребувала внесок за мене.

Так я змогла залишитися в обителі, отримала тут новий дім, нову сім’ю. Лише одного разу, близько року тому, мене навідала мати. З Нортбертом. Щоправда, спочатку він залишався в будинку для прочан, і я розмовляла тільки з матір’ю. Вона була вагітна. Вже вдруге від де Ласі. Мати не відчувала жодних незручностей і вигляд мала бадьорий і задоволений. Сказала, що вони з Нортбертом прямують у Бері-Сент-Едмунс, щоб домовитися про прийняття в це абатство моїх братів, оскільки вони, як і я, виявили схильність до служіння Господові. Я мовчала, розуміючи, що навряд чи хто питав хлопчиків про їхні бажання. Просто мати з вітчимом хотіли так розчистити шлях до спадку для власних дітей.

Згодом я дізналася, що мати народила ще одного сина. Бог із ними, я бажала її дітям тільки добра. І була задоволена, що мені дали спокій, жила в обителі Святої Хільди, не мріючи про іншу долю. Тут мене навчили читати й писати, тут я засвоїла музику, малювання, лічбу, вивчила латину. Я знала, що залишуся тут назавжди й була щаслива з цього. І ось тепер…

Над ранок, змучена нічними роздумами, я пройшла до церкви. Я любила молитися, відчувала містичну насолоду від спілкування з Всевишнім, із Дівою Марією і Святою Хільдою. На мене сходила благодать, і я немов отримувала зв’язок із іншим світом, світлим і прекрасним, де немає місця злу й жорстокості, де тільки добро й чистота. Моя душа оживала, я почувалася щасливою і захищеною. Губи самі вимовляли слова псалма, тоді, як душа ніби літала й співала.

— Ессе enit Deus audival mе, et Dominus susceptor animae. Averte mala inimicis meus. Quoniam ex omni fribulatione eripuisti me, et super inimicos meos despexit oculus meus.[43]

Позаду зарипіли двері. Я озирнулася й побачила ігуменю Бріджит. Вона була наче збентежена. Потім підійшла і лагідно погладила мене по щоці.

— Я не хотіла так засмучувати тебе, дитино моя. І я зовсім не наполягаю на твоєму побаченні з рідними. Проте хай інші вважають, що ти вирушиш у Хантлей. Ходімо, я поясню, куди маю намір тебе послати і з яким дорученням.

Її слова заспокоїли мене. Дивно влаштована людська душа. Щойно я була цілковито під владою переживань, а ось мене розбирала вже найзвичайнісінька цікавість. І знову промайнула думка, що все це якось пов’язано з Гітою.

Слідом за ігуменею я зійшла до її покою. Тут усе було скромно: білі стіни, лава біля стіни, ложе, килимок для поклонів перед розп’яттям. Біля вікна стояло крісло. Матінка Бріджит сіла в нього, жестом вказала мені на ослінчик біля своїх ніг.

— Моє доручення стосується Гіти Вейк. Ти не здивована?

Я мовчала, й вона вела далі, не втрачаючи нагоди нагадати: в тому, що трапилося з Гітою, є частка моєї провини.

— Учора тут побував наш гідний покровитель панотець Ансельм. Він дуже переймається долею колишньої підопічної. Десять років він був її опікуном, десять років невпинно дбав про неї, як і ми всі, чекав, що якось онука знаменитого Херварда прийме постриг, відійде від мирського життя й цілком присвятить себе служінню Господові. Але через твоє потурання, Отиліє Хантлей, усі намагання преподобного Ансельма марні.

Я опустила очі. Так, саме моє потурання призвело до того, що Гіта пішла з монастиря. Але зараз я несподівано подумала, що абат не зовсім безкорисливий, прагнучи повернути колишню підопічну в стіни обителі. Бути опікуном дуже вигідно. До того ж, якщо Гіта вирішить стати черницею, то перед постригом повинна буде підписати зречення від своїх прав і дарчу на користь Ансельма. Тому її вихід з-під його впливу несподівано завадив йому примножити багатства й розлютив його настільки, що абат повів війська у фени. Проте чи не надто я несправедлива до преподобного Ансельма? Адже я нічого не знаю, що трапилося з Гітою відтоді, крім того, що вона перебуває під заступництвом шерифа. А про Едгара Армстронга я чула тільки гарне.

— Я слухаю, матінко.

Мати ігуменя встала, пройшлася кімнатою. Я помітила, як нервово вона перебирає чітки.

— Бачиш, Отиліє, молодим душам у пору їхнього дозрівання властиві несподівані, часом навіть відчайдушні вчинки. І благо, якщо поряд із юною особою мудрий наставник, який направляє її своєю зрілістю і досвідом. Але якщо юна душа опиняється під впливом людини негідної, гріховної — тоді сам сатана тріумфує і залишається вірити лише, що ангел хранитель вступатиметься за заблукалу вівцю і поставить на її шляху іншого наставника, доброго і справедливого, який зуміє вивести її з юдолі скорботи і зла.

— Амінь, — прорекла я, поки не розуміючи до чого вона веде.

Ігуменя зупинилася просто переді мною. Її чорне строге одіяння пожвавлював тільки білий апостольник. І я мимоволі помітила, як тремтять, поблискуючи, позолочені чітки в її сухорлявій руці.

— Чи відомо тобі, Отиліє, що таке датська дружина?

— Так. Це старий, ще язичницький звичай. Чоловік привів у дім дружину, але живе з нею не вінчаним. По суті, це гріх, але старі звичаї завжди повільно відмирають. Часто чоловік вінчається з однією жінкою заради законного продовження роду і примноження багатств, але в його домі може з’явитися й друга дружина, яку він бере по любові.

— З похоті, ти хочеш сказати?

— Так, звісно.

— І ти розумієш, що в такої датської дружини з похоті, немає ані престижу, ні становища законної дружини. Що, по суті, вона є наложницею, про яку лихословлять за спиною, яку не пускають у пристойний дім, а чернь навіть плює їй услід.

Я знизала плечима.

— Але датською дружиною зазвичай стають жінки низького походження, для них це лише привід вивищитися і жити в кращих умовах. Зазвичай їх не засуджують так жорстоко. Особливо, якщо їхній пан забезпечує їх надійним захистом і…

— А якщо датською дружиною стала дівчина шляхетної крові?

Я почала здогадуватися, і душу мою заполонив холод.

— Sanctissima![44] — тільки й видихнула я, перехрестившись.

Матінка Бріджит кивнула.

— Бачу ти все зрозуміла. На жаль, наша Гіта погубила власну душу. Стала звичайною повією. І її спокусник той Едгар Армстронг, про якого ми так довго були незаслужено високої думки.

Чомусь я пригадала, як раніше ігуменя підлабузнювалася до шерифа. А ще — яке надзвичайне збудження виникало в Гіти щоразу, коли він приїздив у Святу Хільду. Моє бідолашне Місячне Срібло… Знеславлена, збезчещена, принижена. Внучка великого Херварда, саме перебування якої в нашій обителі приносило нам стільки гордості. І ось тепер… Я зрозуміла, чому хвилюється за її долю Ансельм.

— Що ж робити, матінко? — тільки й сказала я, ламаючи руки. — А може, ерл Едгар освятить їхній шлюб у церкві? Повінчається з нею. Гіта… Вона ж така красуня. І така багата. Чого б йому не узаконити їхній зв’язок? Не ганьбити її… і себе.

— Ну, ти ще надто наївна, Отиліє. Ганьба не падає на чоловіка, якщо він спить із жінкою знатного роду. Серед мирян це навіть заохочується. Але жінка… На жаль, ми живемо в чоловічому світі, дитино моя, створеному чоловіками й для чоловіків. А Едгар Армстронг, до того ж, у пошані в короля, нечувано вивищений, і навіть більше.

Вона підсіла до мене.

— Преподобний настоятель Ансельм повідав мені, що Едгар Армстронг заручений. І заручений не з ким-небудь, а з донькою короля, принцесою Бертрадою Нормандською. Щоправда, з побічною принцесою, що, проте, не применшує її гідності й становища. Ці заручини вже річ вирішена, й нинішнього літа леді Бертрада приїде в Денло, щоб повінчатися з Едгаром. У Норфолку вже всі говорять про це, й ніхто не сумнівається, що родичання з королем Генріхом вивищить Едгара, навіть принесе йому графський титул. Але що ж тоді чекає на нашу Гіту?

Я зробила слабку спробу заперечити, що, можливо, шериф зможе захистити Гіту від дружини. Ігуменя лише рукою махнула.

— Абат Ансельм розповів мені, якою є леді Бертрада. Це горда й вельми примхлива персона. Вона навіть примаса Англії, архієпископа Кентерберійського, зуміла так зганьбити перед батьком, що того мало не піддали опалі. То невже Бертрада проявить великодушність там, де це стосується її особистих стосунків із чоловіком?

Я знову й знову повторювала:

— Що ж тоді робити? Що робити?

— У кращому разі шериф буде вимушений віддати Гіту заміж за когось із дрібних танів. Так він хоча б частково зможе повернути їй добре ім’я. Частково, сказала я, бо хіба забудеться, ким була Гіта для шерифа? Відтепер її ім’я буде навіки зганьблене, прокляте. І знайдеться чимало таких, хто скаже — Гіта Вейк, нащадок Херварда, заплямувала його рід, розводячи ноги перед першим-ліпшим, хто тільки побажав її взяти!

Я здригнулася від несподіваної брутальності цих слів. Але матінка Бріджит, як я знала, сама була саксонської крові, і їй нестерпно було знати, як плямується ім’я високоповажаного в Денло бунтівника.

Нарешті ігуменя впоралася з хвилюванням.

— Ось чому Ансельм приїздив у нашу обитель і розмовляв зі мною про Гіту. Він свята людина, я навіть була зворушена його турботою про цю нещасну. Потрібно ненавидіти гріх, але полюбити грішника, — казав він. І ми повинні зробити все можливе, щоб допомогти Гіті, врятувати її від хтивого шерифа, який, прикриваючись своїм опікунством, збезчестив саксонську леді. Ось для цього й знадобилася мені ти. Я говорила про тебе отцю Ансельму, й він визнав, що ти підходиш нам.

Я слухала. Вона заговорила про те, яка я богобоязка та розсудлива дівчина, про те, що я була Гітиною подругою і та прислухалася до мене. І мій обов’язок поїхати побачитися з нею і постаратися умовити залишити Едгара, виїхати від нього до того, як прибуде його наречена й розгориться скандал. Я мушу запропонувати Гіті повернутися в обитель, де на неї досі чекають і де вона зможе сховатися від злих язиків. Тоді абат Ансельм знову поклопочеться, аби йому повернули опікунство над нею.

Я теж вважала це найкращим виходом для Гіти. Звичайно, Ансельм не є цілком неупередженим у цьому питанні, проте що означали його корисливі плани в порівнянні з порятунком Гіти від хули; вона сховається за стінами монастиря, повернеться до нас… До мене. Адже мені інколи так її бракувало.

— Звісно, я зроблю все, що в змозі. Коли мені їхати?

Ігуменя посміхнулася.

— Я знала, що зможу покластися на тебе, Отиліє. Ви ж завжди були подругами з Гітою Вейк. Чи не так?

Так, так. Ми здружилися відтоді, як я почала приходити до тями в монастирі та забувати своє лихо. Певна річ, Гіта знала, через що мені довелося пройти, але ніколи жодним словом не озвалася про це. А мені лестило, що до мене приязно ставиться онука легендарного Херварда. Навіть не знаю, чому Гіта виділяла мене з-поміж інших послушок. Вона — улюблениця в Святій Хільді… й така красуня. Вона й дитиною була чарівна, а коли виросла, стала просто янголом. Проте завжди в ній ніби палало якесь зачаєне полум’я, якась пристрасть, інколи мені здавалося, що монастирське життя її гнітить. Але я гнала від себе ці думки. Гіта любила книжки, любила вчитися. А де, як не в монастирі, вона могла розвинути свої здібності до наук? І я зроблю все, щоб вона знову сюди повернулася. Так я спокутую свою вину перед Гітою, перед сестрами, перед самою собою, зрештою.

Виїхала я відразу після трапези. В обителі всі, як і раніше, вважали, що я їду в Хантлей. Що менше в монастирі знатимуть про мій візит до датської дружини шерифа, що менше взагалі дізнаються про її ганьбу, то легше буде їй знову віднайти спокій серед сестер.

Я трохи побоювалася, вирушаючи самотою в суєтний світ. Мати ігуменя дала мені в дорогу свою рябу низькорослу конячку, а один із наших орендарів провів мене лісом. Лише коли ми вийшли з-під дерев і під ногами зачвякала волога земля, мій провідник зупинився, вказуючи на стежку, обсаджену старими вербами.

— Увесь час рухайтеся цією дорогою і нікуди не звертайте. До вечора будете в Гронвуді. Його ні з чим не сплутаєш, тож не помилитеся. А там хтось із людей шерифа відведе вас у Хантлей.

Але в Хантлей я не поїду. Я їхала в Гронвуд, до Гіти.

Я потягла повід коня і прицмокнула губами. Дорогою міркувала про те, що скажу подрузі. В глибині душі я побоювалася, чи не добровільно Гіта пішла на зв’язок із шерифом? Він завжди справляв на неї враження. На всіх нас. Проте, щоб дозволити зганьбити себе…

Я знову й знову продумувала нашу з Гітою розмову, але якоїсь миті очі мої ніби розплющилися, і я побачила, як хороше довкіл. Я їхала стежиною через заплавні луки фенів, роззиралася навсібіч, і серце моє наповнювалося благодаттю. Буяла весна, травень був у розпалі. Попереду блищали під сонцем землі фенленда, зеленіла осока, гойдалися очерети та темніли серед них покрівлі хатин, де мешкали болотяні жителі. Сріблясті плеса, виблискуючи межи зелені, тяглися вдалечінь до самісінького обрію. А острівці між ними були вкриті квітучими яблуневими садами, наче рожевою хмаринкою падаючи на береги.

Я ніколи ще не заїжджала так далеко у фени, проте страху не відчувала. В околиці вже давно не чути було про розбої, до того ж, на мені був одяг послушки. Вже одне це мало охороняти мене, адже здійняти руку на того, хто присвятив себе Богові, — великий гріх. Єдине, що мене турбувало, — це конячка піді мною. Матінка Бріджит сказала, що це слухняна, добре виїжджена тварина. Але ігуменя була чудовою вершницею, а я вже багато років не їздила. Ряба відчула мою невпевнену посадку й починала часом упиратися, навіть зупинялася, тяглася до придорожніх чагарників. І лише сердито пирхала й мотала головою, коли я підганяла її. А одного разу зробила такий стрибок, що я мало не вилетіла з сідла.

Так ми й рухалися. Зрідка траплялися подорожні — то стара, яка збирала хмиз, то селянин із в’язкою очерету для плетіння кошиків. Плесом проплив човен, і хлопчик-підліток керував ним, відштовхуючись жердиною. А одного разу повз мене проїхав цілий загін озброєних вершників, і я зніяковіла під поглядами чоловіків, які відверто мене роздивлялися. Проте що далі заглиблювалась я у фени, то пустельнішою ставала місцевість, хоча й не менш мальовничою. Воістину, величний Господь, який створив таку красу.

Цієї пори повітря над фенами чисте й прозоре, сонце лагідно пригріває, і невдовзі мені стало навіть спекотно. Обіч стежки блищали вікна плес, які ходили брижами під котячими кроками легкого вітру. Стрункі тополі показували сріблястий виворіт свіжого листя. Золотаві гілки верб плавно стікали у воду, й під ними миготіли силуети лебедів. Кричали чайки, десь поряд ховався їхній молодняк. Повз мене синьою блискавкою промчала пташина. Граційні бабки борознили води, обираючи для посадки квітки м’яти. Квітів була сила-силенна — білих, яскраво-жовтих, ніжно-лілових. Від них у повітрі розливалися чудові пахощі. Я помічала й безліч лікарських рослин, які ми збирали й сушили в нашій обителі — дудник, сухозлотницю, образки.

Зрідка на стежці височіли великі дерев’яні хрести. Я не знала, навіщо їх встановлювати на такому безлюдді — чи для позначення стежки, чи щоб засвідчити щиру відданість вірі. Позеленілі від мохів і вологи, але від цього не менш величаві, хрести викликали трепет. Біля одного з них я вирішила навіть зробити невеличку зупинку, стала навколішки й уголос прочитала «Ave» і «Pater noster». Коли підвелася, мене просто засліпили відблиски сонця на плесах. Було вже пополудні, все сяяло. Я бачила яскраво-смарагдові галяви, а зовсім поряд, де плесо підступало до самісінької стежки, ясніли білосніжні пелюстки латаття з золотавою зав’яззю в глибині квіток. О, диво, які вони були прекрасні! Але я знала, й наскільки вони корисні. У цих квітах містяться протибольові та заспокійливі засоби, а кореневища наділені здатністю лікувати шлункові кольки, допомагають від болю в очах і в голові. А ще з латаття виготовляють відвар на елі, яким миють голову при випадінні волосся, а його сік використовується для виведення ластовиння і для вибілювання шкіри.

Уже й не знаю, може, я пригадала, що в нашому лазареті закінчується запас диво-рослини, а може, мені вдарили в голову весна та несподівана свобода, але я вирішила їх нарвати. Помітила неподалік навислий над водою стовбур верби, залишила свою конячку на стежці, а сама пробралась по схиленому дереву та взялася зривати молочно-білі квітки, що плавали серед великого листя. Нарвала їх уже чимало, коли раптом зовсім поряд у очеретах пронизливо закричав бугай. І тут моя конячина злякано заіржала і, трощачи очерет, кинулася геть.

Цього тільки бракувало! Хвала Святій Хільді, що кінь відбіг недалеко. Я бачила його чорно-білу, як у корови, спину в чагарях. Гукаючи коня і намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, почала пробиратися до нього. Але нервова, налякана тварина, щойно я наблизилася, знову рвонула геть.

А матінка Бріджит говорила, яка спокійна її конячка. І, певна річ, вона не подякує, якщо я загублю її улюбленицю серед фенів. Тому я знов і знов ходила за рябою, гукала, мало не плакала з досади. Ноги промочила, десь загубила зібране латаття, забруднилася по вуха у багні, навіть руку порізала осокою. Господи, ну що за кара небесна?

Несподівано, коли я вкотре наблизилась до конячки, помітила, що вона зачепилася поводом за корч, рветься, але не може звільнитися. Я підійшла і… Пробач мені, Господи, але я хотіла навіть її вдарити. Натомість обійняла за шию і розридалася. Потім виплутала повід і потягла назад на стежку вмить присмирілу тварину.

Йти було важко. Під ногами хлюпотіло болото, вгиналися пласти моху. До хреста на стежці було ще досить далеко, але переді мною лежав відкритий, зелений від оксамитових мохів простір. Аби скоротити шлях, я завернула на нього.

Я ще й досі схлипувала, сльози застеляли очі, коли раптом несподівано відчула, як ґрунт захитався в мене під ногами, і я зав’язла однією ногою у твані майже по коліно. Я перенесла вагу на іншу ногу, але замість того, щоб виборсатися, зав’язла й другою.

Від дотику холодної слизької твані мені стало страшно, в горлі завмер переляканий крик. Трясовина. Як я могла бути такою нерозважливою, що не подумала про неї? І тепер мене почало поволі засмоктувати. І жодної можливості поворушити ногами, ніби застрягла у в’язкій сметані.

Я не могла розвернутися, тільки вчепилася міцніше в повід.

— Пішла, пішла! — гукала на коняку в надії, що вона витягне мене.

Ряба форкала і топталася на місці. Я занурилася вже по стегна і майже висіла на поводі.

Болото раптом видало якийсь дивний глухий звук. Мовби поряд зітхнула жива істота. Тварина перелякано заіржала, рвонулася. І спершу трохи витягла мене з трясовини, але тут повід вислизнув із моїх мокрих долонь, я втратила рівновагу, розкинула руки й ляпнулася на груди. Чула, як відбігла далі конячка. Сама ж я була розпластана на м’якому моху. Плакала і тихо стогнала. Але одне зрозуміла добре: в такій позі я не тону.

Я трохи заспокоїлася, але ненадовго. Скільки я лежатиму так? Чи з’явиться хтось на стежці? Тільки на це я й могла сподіватися. Але варто було мені хоч трохи поворухнутися, як холодна пащека болота миттю затягала в себе.

Від холоду я почала дрібно тремтіти. Ноги заледеніли, я їх взагалі перестала відчувати. Піді мною в моху поступово набралася вода. А довкола сяяло сонце, співали птахи. Поряд на бадилину присіла бабка, я дивилася, як вона погойдується на стеблі, легка, сяйлива і будь-якої миті готова полетіти геть. Як же я заздрила її волі!

Я почала молитися, пригадуючи все, чого мене вчили в монастирі. Коли вже судилося мені загинути такою страшною смертю — на те Божа воля. Грішна плоть, за яку ми так чіпляємося, тільки обтяжує душу, істинне життя починається лише по смерті. І хіба кожна людина не повинна покірливо нести свій хрест?

Святі мученики — ось у кому слід черпати мужність і стійкість! І раптом у мене виникла дивна думка. Усі ці великі світочі постраждали за віру, а я… Я їхала для того, щоб уберегти від гріха єдину близьку мені істоту. І лукавому вдалося відвести мене вбік, а потім підштовхнути до погибелі. Тепер і Гіта загине!

Я заволала, стала просити Творця врятувати мене. І — о, які ми слабкі в хвилини лиха! — я почала кричати, що хочу жити, що світ прекрасний, я люблю його, хочу його бачити.

Я заметалася і спровокувала повільне занурення.

Але тут сталося диво.

Напевне, я зовсім отупіла від ляку, бо не помітила, що вже не сама. І коли дужа рука обхопила мій зап’ясток, навіть не повірила, що врятована, лише інстинктивно вчепилася в простягнуту мені руку. Ніби крізь сон відчувала силу, яка рятувала мене, дюйм за дюймом витягуючи з трясовини.

— Ну ось і все, маленька, — розчула я поряд м’який підбадьорливий голос.

Це був чоловік. Синьоокий, усміхнений, вродливий, мов архангел. Він підняв мене на руки, і якими ж надійними, теплими, заспокійливими були його руки! Він виніс мене на стежку, лагідно примовляючи, як нерозважливо я вчинила, коли вирушила блукати фенами там, де височіє хрест. Адже їх встановили зі спеціальною метою вказувати подорожнім, що поблизу є трясовина.

— Я не знала їхнього призначення.

Це були мої перші слова. Я прийшла до тями. Зрозуміла, що сиджу біля підніжжя того хреста, де нещодавно молилася. Озирнулась, помітила, що сонце вже досить низько висить над обрієм. Скільки ж часу я провела в трясовині?

Я змерзла і вся тремтіла, тож мій чарівний рятівник обгоронув мене плащем. Підсів поруч, обійняв, зігріваючи. Я бачила його високі, забрьохані болотяною тванню чоботи з добротного сап’яну з тисненням, бачила обтягнуті чорним сукном штанів сильні коліна, прикриті шкіряними наколінниками. До мене поступово почало доходити, що мене врятував не архангел, а чоловік, і чоловік-воїн, до того ж, заможна людина. Адже навіть плащ, яким він мене обгортав, був дуже дорогий — широкий, із майстерно вичиненої світлої шкіри, такої м’якої, що спадала складками, немов тканина. А внутрішній підбій плаща був із неймовірно дорогого малинового оксамиту — незбагненна розкіш. І ще плащ так приємно пах — теплом, чоловіком і якимись екзотичними травами.

До мене нарешті дійшло, що я наодинці з чоловіком, більше того, не боюся його, навіть дозволяю обіймати себе, й мені тепло та хороше в його обіймах.

Я спробувала відсторонитися, і він мене відразу пустив. Мені навіть стало трохи шкода, так швидко він це зробив. Я підвела голову, знову глянула на нього. Сині очі, каштанові кучері, що спадають на лоб, сильна шия, богатирський розмах трохи похилих пліч. Мій рятівник був прекрасний. Не дивно, що він видався мені посланцем небес. Проте тепер я впізнала його. Шериф Норфолкширу. Едгар Армстронг, від якого я збиралася врятувати свою подругу. І який щойно врятував мене.

— Сере Едгаре?

— Ви мене знаєте?

Він запитав це без особливого подиву. Адже він був відомою особою в Норфолкському графстві. Я тільки не уявляла, що такий поважний вельможа, шериф, може роз’їжджати сам-один, без почту. Чомусь я запитала його про це. Він посміхнувся.

— Ну, коли вас цікавлять такі дрібниці, то ви вже геть-чисто отямилися. Тільки треба вас зігріти. Тремтите, мов осиковий листок.

Неподалік стояв його гнідий кінь, а поряд із ним била копитом ряба кобила ігумені. Едгар поплескав конячку по крупу й розповів, що якби ця тварина не трапилася йому біля хреста, він би й не запідозрив, що неподалік комусь потрібна допомога, почав гукати. Дивно, але я не чула цього. Напевне, була в такому стані, що вже нічого навколо себе не розрізняла. Він, хоча й запідозрив найгірше, та вирішив таки пошукати серед чагарів. Ряба протоптала чималу стежку в очереті, проте все одно навряд чи б він відшукав мене, якби я раптом не закричала.

Розповідаючи все це, він дістав із сумки при сідлі шкіряну баклагу, відкоркував її та простяг мені.

— Випийте, вам необхідно зігрітися.

Я спробувала відмовитися. Віднікувалася, казала, що присвятила себе духовній стезі, а статут Святого Бенедикта забороняє вживання цього напою. Але Едгар тільки посміхнувся.

— Я зрозумів, що ви з монастиря. Проте, якщо вас не зігріти, ви захворієте, а хвороба зовсім не те, чого треба такому тендітному створінню. Адже якщо Господь привів мене до вас, щоб урятувати, я вже не дозволю вам захворіти. Отже, пийте. Бо ast nos tristificus perturbât potio sucis, cum medus atque caeres.[45]

Цей чоловік знав, як розмовляти зі мною. І латиною він говорив чудово. А латину знають лише люди освічені, яких я вирізняла особливо. Врешті-решт я скорилася. Шериф посміхнувся, і я теж почала усміхатися. Покірно піднесла баклагу до вуст, зробила ковток, ще. Вино було солодке, густе. Мені стало добре й легко, але заважала нав’язлива думка, що цей шляхетний лорд, який врятував мене, занапастив мою подругу.

Чомусь зараз я легко зрозуміла, як сталося, що Гіта не встояла перед ним. Ця м’яка чарівлива усмішка, виразні очі, дужа рука, готова підтримати й допомогти… Але, допоможи мені, заступнице Свята Хільдо! — я не повинна забувати, який хитрий цар зла, як вправно спокушає нас.

Я відсахнулася від Едгара, підхопилася.

— Сере, мені треба поспішати. Я… Мене послали з дорученням. Відпустіть мене.

Шериф здавався здивованим.

— Але я не затримую вас, дитино. Проте ви не відійшли ще від потрясіння. Я міг би провести вас. Куди їдете?

— У Гронвуд. Ой, ні! У Хантлей.

— До де Ласі?

Я ніяковіла під його запитливим поглядом.

— Ні. Тобто, так. А дорогою маю намір зробити зупинку в Гронвуді. Адже там, здається, є каплиця, а я хочу подякувати Господу і всім святим за те, що врятували мене, надіслали вас.

У Едгара був видовжений, гарний розріз очей, але зараз мені здавалося, що він просто мружиться, ніби вивчає мене.

— Наважуся запитати, дівчино, як ваше ім’я? І з якого монастиря ви їдете?

— Я з обителі Святої Хільди. Моє ім’я Отилія Хантлей, і я їду провідати рідних.

Едгар знов усміхнувся.

— Отже, ви і є Отилія зі Святої Хільди. Що ж, я не раз чув про вас від моєї підопічної леді Гіти Вейк. Знаєте таку?

Я лише кивнула. Він відгукувався про Гіту шанобливо й ніжно. Не зі зневагою, як, на мою думку, повинен відзиватися чоловік про спокушену ним жінку.

— Ось що, дівчино, — сказав шериф, підводячись, — буде ліпше, якщо ми поїдемо разом. Шлях ваш пролягає у Гронвуд, тож нам по дорозі. Так мені буде спокійніше, оскільки ви погано орієнтуєтеся у фенах. А коли ми прибудемо в Гронвуд і ви побуваєте в каплиці, гадаю, будете не від того, щоб зустрітися з міледі Гітою. Вона живе в Гронвуді, я спробую влаштувати вашу зустріч. Згода?

Я знову кивнула, побачила його посмішку й сама посміхнулася. Цей чоловік випромінював доброзичливість і силу, тож я не могла опиратися. В глибині душі я знала, що він спокусник, що його приваблива маска може бути небезпечною. Але… Він же врятував мене, я не можу бути з ним суворою. І це я, яка раніше бачила в кожному чоловікові лише небезпеку! Чому ж я така покірлива з шерифом? Настільки, що навіть погодилася сісти позад нього на круп його коня, коли Едгар запропонував мені. Можливо, мене не вабила їзда на полохливій рябій і я розуміла, що так ми швидше дістанемося до Гронвуда.

Я їхала позад шерифа, тримаючись за високу луку сідла, що розділяла нас. Мого коня він вів на поводі, дорогою ми майже не розмовляли, не рахуючи його короткої згадки, як привітно відгукувалася про мене Гіта. І від цих слів мені стало хороше. Зізнаюся, я б відчула досаду, якби вона в полоні Едгардових чарів забула нашу багаторічну дружбу.

Незабаром низовини фенів залишилися позаду. Ґрунт став сухіший, ліси змінили лани, й ми раз по раз проїжджали селища, зустрічали селян, які пасли свиней у дібровах, або гуртівників, що перегонили овець. Усі ці люди скидали шапки перед шерифом, а на мене поглядали з цікавістю — на мене, жінку, загорнуту в Едгарів плащ, яка їхала на одному з ним коні. Я занепокоїлась. Може, вони вважають, що я чергова жертва Едгара Армстронга? Чи не пересісти мені на мою рябу? А ще ці приховані, гріховні думки, про те, чи достатньо я вродлива, аби люди вважали мене гідною шерифової уваги? Від цих роздумів мене охопив ще більший сором. Я зіщулилася, сиділа, не в змозі підвести голови.

— Он уже Гронвуд, — почула я голос свого супутника, і в ньому звучала радісна гордість.

Тільки тепер я наважилася кинути погляд уперед. Воістину те, що люди казали про Гронвуд, не було перебільшенням. І хоча будівництву замку було ще далеко до завершення, відчувалося, що це буде щось грандіозне.

Будівлі Гронвуда височіли на невеликому пологому пагорбі — білі масивні стіни, круглі вежі, рови, довкіл яких уже виникло ціле селище. І скільки тут було людей! Забувши про все, я роззиралася навсібіч. Це був якийсь людський мурашник. Причому, всі без винятку були зайняті справою, всі працювали. Я бачила безліч чоловіків і жінок, які тягали каміння, пиляли дрова, котили діжки, носили річковий пісок. Повз нас проїздили вози, завантажені мішками з вапном, снували робітники. Я бачила стоси колод і обтесані кам’яні блоки, чула команди, вигуки. Клубочилася курява, пахло потом, деревиною, смолою. Все це скидалося на хаос, але якийсь упорядкований хаос, де кожен знав, що йому робити.

Ми проминули перший рів завширшки понад п’ять ярдів і завглибшки близько семи. За ним здіймався вал, утворений викопаною з рову землею. Далі ще один рів, за яким уже височіла стіна, з неї виступали круглі дозорні вежі. Я бачила, як робітники підіймають за допомогою блоків і лебідок на висоту стін поклажу з камінням і відшліфовані блоки, а нагорі муляри кладуть їх — шкребуть, гупають, пристукують кельмами. В повітках уздовж стін можна було бачити каменярів, які обробляли за допомогою різців і дерев’яних молотків майбутні плінтуси, капітелі колон, арок. Неподалік стояла кузня, з відчинених дверей якої відблискував вогонь і чувся дзвін ударів по ковадлу — це коваль готував для будівників нові знаряддя.

Коли ми проїхали крізь отвір у фортечній стіні та в’їхали у внутрішній двір, я з подивом зрозуміла, що Едгар має намір укрити його плитами, ніби підлогу в соборі — нечувана розкіш. А просто перед нами височіло громаддя головної замкової вежі-донжона. Напівприхована сіткою дерев’яних риштовань, вона все-таки справляла враження справжнього палацу: рівні кам’яні східці вели до високого ґанку, ідеальними були отвори вікон із овальним верхом, а ще вище виднілася відкрита галерея, на якій працювали каменярі, додаючи її підпорам вигляду здвоєних витончених колон. Едгар зупинив коня біля ґанку і легко зіскочив на землю. На його поклик у арці дверей з’явилася немолода міцна жінка.

— Агов, Трудо, де зараз леді Гіта?

Жінка, витираючи руки об фартух, пішла нам назустріч і сказала, що пані цілий день була в замку, а нещодавно поїхала кататися верхи.

— Гадаю вона невдовзі повернеться, — кивнув Едгар. — А поки, Трудо, прийми як слід нашу гостю. Міледі, певне, зрадіє зустрічі з нею.

Побачивши мій мокрий, забруднений болотом одяг, немолода жінка скрушно зацмокала язиком.

— Святі угодники! Що це з вами трапилося, красуне?

Не чекаючи на відповідь, вона потягла мене за собою, але нагорі я на мить зупинилася.

— Мілорде Едгаре, я ще так і не подякувала вам за свій порятунок. Бережи вас Господь. Відтепер я завжди згадуватиму вас у своїх молитвах.

Він легко вклонився. Швидше грайливо, аніж шанобливо. Але я не образилася. І знову мене обеззброїла посмішка шерифа. У ній була майже жіноча м’якість, якби мужність Едгара не проступала в рішучому підборідді, швидкому твердому погляді.

Я пішла за Трудою під округлу високу арку, цілком вкриту різьбленими архівольтами, як у храмі. Далебі, я сторопіла, вступаючи під неї. А зала, яку я побачила за дверима… Тут ще велися оздоблювальні роботи, пахло фарбою, працювали майстри, вирівнюючи стіни, робітники виносили сміття, прибирали слуги. Та зала вже була прекрасна. Я помітила, що на відміну від шестигранної споруди самого донжона, вона мала прямокутну форму завдяки паралельним стінам, які обрамляли її. У кожній із них один навпроти одного було встановлено каміни, гарно прикрашені колонами й виступами дашків над витяжками. Над головою розходилися вигнуті різьблені склепіння, але головною прикрасою зали було, звісно, величезне вікно, розташоване якраз навпроти входу. Воно було розділене на три частини колонами й засклене кольоровими шибками, як у соборі. І це було настільки чудово, особливо зараз, коли в променях призахідного сонця його сині, золотаві, пурпурні ромби й кола шибок, прихоплені візерунчастою рамою, горіли й виблискували, немов коштовності, кидаючи навколо строкаті різнокольорові відблиски.

То ось де мешкала моя подруга! Тут розкішно й весело, і чому я повинна думати, що Гіта тут нещасна? Але хіба диявол не спокушає нас мирськими благами, щоб ми забули про вищу цінність — про чистоту душі?

Труда запросила мене пройти в невеликі двері за виступом одного з камінів. І ми опинилися в трикутному приміщенні, утвореному виступом вежі та стіною, що відділяла його від зали. Тут, мабуть, була рукодільна, довкола стояли прядки, верстати для ткання. Декілька жінок працювали за ними, але за наказом Труди полишили роботу, принесли теплої води, яку налили у велику балію, та сухий одяг. Від стіни, за якою був камін, тягло теплом, але роздягатися при сторонніх мені було ніяково, і я наважилася на це, тільки коли мені принесли дерев’яну ширму, за якою змогла сховатися.

Жінки знову взялися до роботи, постукували їхні верстати, чулося перешіптування. Я з насолодою помилася та переодяглась у незнайомий, але чистий одяг — туніку з нефарбованого світлого полотна з вузькими рукавами, накинула на плечі й голову шерстяну шаль. Я давно вже не носила мирського одягу, мене турбувало, що пелена туніки була коротша за мій одяг послушки й доходила тільки до кісточок, не приховуючи стоп. Я сіла за своєю ширмою на лаву, підібгала під неї ноги.

Незабаром повернулася Труда, принесла мені попоїсти —— ще гарячі коржики, тушковану капусту, салат із редиски з зеленою цибулею, присмачений сметаною, і шмат баранини, який мав просто дивовижний запах. Я й не помітила, коли зголодніла, але перш ніж узятися до їжі, прочитала відповідну молитву.

Труда весь час стояла поряд, тримаючи в руках глек із елем.

— Бач, яка ви богобоязка дівчина, ну точнісінько, як наша пані. Сер Едгар сказав, що ви її подружка?

Норфолкські селяни й челядь завжди вільно почувалися. Ось і Труда підсіла до мене, розпитувала, що ж зі мною трапилося, нетерпляче йорзала, чекаючи поки я пережую, щоб відповісти. Звичайна саксонська простолюдка, але вбрана в добротне сукно, а пов’язка, що обрамляла її пухкенькі щоки, була навіть накрохмалена. Наші прихожанки в Святій Хільді мали набагато простіший вигляд.

Я помітила, що й перешіптування робітниць припинилося. Вони теж слухали, навіть працювати почали повільніше. Труда стомилась домагатися моїх стриманих пояснень, заговорила про своє. Розказала, що недавно жила у фенленді, а коли пані переселилася в Гронвуд, охоче пішла до неї служити. Тут завжди людно, завжди є з ким побазікати. Та й становище її влаштовує — бути при датській дружині лорда шерифа й почесно, й вигідно. І вона знову владно гримнула на пряль, аби не припиняли роботи.

— А моя пані, дай їй, Боже, здоров’я, розмістилася тут, як істинна леді. Замок хоча й недобудований, але над залою вже є кілька чудово оздоблених покоїв, а ще затишна спальня, де Гіта любиться з шерифом.

Як спокійно вона про це говорила! І ніби зі схваленням. Хвалила Едгара. Он як добре він ставиться до її пані, який ніжний із нею, щедрий на багаті дари. Зумисне для неї накупив дорогих тканин, гарних рукавичок, м’якого взуття, хутра. А ще й Сніжинку їй подарував, найкращу кобилу зі свого табуна, і особисто навчав Гіту їздити верхи. І тепер, коли він влаштовує полювання, або вони їдуть у гості до кого з сусідів, леді Гіта завжди сидить на білій арабці, подібних до якої нема й у цих гордовитих нормандських дворянок.

Цій темній жінці-й на думку не спадало, що всі ці милості — не більш ніж платня багатого вельможі його наложниці.

Нарешті я не втрималася і попросила провести мене до каплиці. Труда, схоже, помітила якесь роздратування в моєму голосі, глянула допитливо, але не суперечила.

Каплицю в Гронвуді було вже відбудовано, вона була дерев’яна, досить велика і, як дорогою повідомила мені Труда, щонеділі вся челядь шерифа та будівничі відстоювали там месу. Ми вже підійшли до ґанку каплиці, коли Труда взяла мене за лікоть, вказала кудись убік.

— Он, помилуйтеся.

Я озирнулась і завмерла на місці. На подвір’я в’їжджала Гіта в супроводі двох грумів і смаглявого низькорослого пажа. Вона сиділа на чудовій білій, мов сніг, кобилиці, загорнута в ліловий оксамитовий плащ до кінчиків черевиків, а на її волоссі, заплетеному в коси, виблискував карбований золотий обруч.

Моя подруга була схожа заразом і на величну королеву, й на легковажну красуню. Її обличчя пашіло, волосся на скронях розпатлалося, на вустах завмерла посмішка.

Я бачила, як до Гіти підійшов шериф, щось сказав, і вона засміялася. Я помітила, як ніжно й шанобливо поцілував їй руку Едгар, не відпустив, притис до щоки. Гіта намагалася вивільнити її, але він знову ловив її зап’ясток, цілував. На них багато хто дивився, але ці двоє ніби й не помічали загальної уваги, зосереджені одне на одному. Ганебно так віддаватися почуттям на очах у натовпу, але водночас і чудово. І чомусь мені подумалося, що Едгар дійсно любить і цінує Гіту. А вона… Я на собі переконалася, якою звабливою силою володіє шериф. Напевне, приємно, коли тебе любить такий чоловік. Але хіба його почуття може бути справжнім, коли всі знають, що він чекає на іншу, а Гіта для нього просто доступна жінка? Та все ж таки… Його увага до Гіти, його м’яка ніжність, те, що він оточив її такими розкошами й пошаною… Як би я повелася на місці Гіти? Я?! О Свята Хільдо! Як я могла навіть подумати про таке!

Я кинулася в каплицю, ніби в укриття. Довго молилася навколішки біля вівтаря. І як завжди, молитва заспокоїла мене. Я дивилася на вогник лампади біля розп’яття, не помічаючи нічого довкола, відсторонена від усього. Може, тому й не помітила, коли поряд опинилася подруга. Лише коли підвелася, побачила її уклінною позад себе: Гіта, як і в Святій Хільді, не перервала моєї молитви, навіть приєдналася до неї. Наші погляди зустрілися, вона посміхнулась, а наступної миті ми так і кинулися одна до одної.

— О небо, як же я рада тобі, Отіл! Я не повірила своїм вухам, коли Едгар сказав, що ти в Гронвуді.

Вона обіймала мене і сміялася, вигляд мала щасливий, без тіні збентеження. Я теж не відразу зважилася сказати про причину свого приїзду, і замість того, щоб дорікати їй за легковажність, лишень повторювала, яка рада бачити її та яка вона стала гарна.

Коли ми вийшли з каплиці, Гіта почала розпитувати, як мене прийняли, чи всім я задоволена, чи сподобалося мені в Гронвуді. Вона справді почувалася тут господинею. Це стало особливо помітно, коли ми повернулися в донжон і її оточили люди, почали запитувати, про щось, просити уваги. Вона віддавала розпорядження, та коли помітила, що я розгубилася, відвела мене вбік, вибачилася, сказала, що ми зможемо спокійно поговорити трохи згодом, коли вона виконає свої обов’язки господині замку. А поки що доручила турботу про мене тому смаглявому хлопчику, якого я спершу прийняла за її пажа. Але виявилося, це був бастард Едгара.

— Це Адам, — говорила Гіта, обіймаючи дитину. — Він син Едгара від сарацинки й просто чудова дитина. Так, Адаме? І ти не відмовишся, провести нашу гостю в мою кімнату нагорі?

Хлопчик миттю взяв мене за руку, потяг сходами нагору. Я захвилювалася, що зараз опинюсь у покої, де Гіта «любиться» з шерифом. Але невеличка кімната в недобудованому замку була затишною і розкішною. Лави біля стіни вкриті сукном, скрізь гаптовані подушки, різьблені стільчики, а на підлозі килим, такий розкішний, що страшно ступати. В ніші вікна п’яльця з незакінченим вишиванням, у скриньці яскраві мотки ниток, різнокольоровий бісер у коробочці. Поряд пюпітр для аркуша, коробка з пергаментом, заточені пера. Мабуть, Гіта не відмовлялася від звичних занять і в мирському житті. А поряд купа книг. Гіта завжди любила читати, Едгар догоджав своїй датській дружині, потураючи навіть такому її дорогому захопленню, як книги.

— Міледі Гіта любить усамітнюватися тут, коли немає справ, — пояснила мені дитина.

Самота — теж розкіш. У нас в обителі ми рідко могли дозволити собі таке.

Мене відразу потягло до книг, але Адам спочатку не давав мені спокою, повторював, що Гіта розповідала йому про мене, казала, що я свята. Він питав, як це бути святою, і мені довелося розчарувати його — пояснити, що в мені стільки ж святості, як і в ньому самому. Схоже, ця дивна дитина була розчарована. Ми з ним поговорили ще трохи, й він здивував мене несподіваним знанням Святого Письма. Й це син язичниці-сарацинки!

Гіта невдовзі забігла до нас, але ненадовго, просто запропонувала мені повечеряти з ними в загальній залі. Я відмовилася, вона не наполягала, знову пішла. За нею поквапився й Адам. Здавалося, ця дитина любила її, вони чудово порозумілися. Бастард шерифа і його коханка. Зараз вони живуть із шерифом однією сім’єю і, зважаючи на все, щасливою сім’єю. Але що буде, коли прибуде донька короля? Тоді вони відразу позбудуться всього. І від цієї думки мені стало сумно. Бо, присягаюся вірою, мені подобалося все, що я побачила тут.

Щоб якось відволіктися від невеселих думок, я взялася переглядати Гітині книги. Їх було чотири, всі в шкіряних палітурках з тисненої шкіри. Я побачила працю ченця Гільдаса «Про загибель і підкорення Британії», розкішне видання «Псалмів Давида», «Історію лангобардів Павла» Діакона і «Ars Amandi» — «Мистецтво любові» Овідія. Я не втрималася, взяла останню. Книга була гарно переписана, з великими літерами в заголовках, розфарбованими й позолоченими. Я пам’ятала, з яким захопленням інколи зачитувала мені Гіта рядки цього автора. Може, тоді й почалася її загибель.

Я таки не втрималась і прочитала кілька рядків про те, як чоловік чекає на жінку, як вона приходить:

Чомусь я уявила цю жінку Гітою. Ніби бачила з нею Едгара.

Я швидко закрила книгу. Кілька хвилин ходила по кімнаті. То ось чого навчає мою подругу звідник Едгар! Вона ж… поступається, спокушена, зганьблена. Бідолашна моя! Вона мов під владою чарів, не помічає свого скаліченого життя, зганьбленого ім’я. Все віддала вона цій людині заради ганебного становища наложниці, заради плотських утіх. Заради злягання!

Коли з’явилася Гіта, жвава, ошатна, я не відразу почала спасенну бесіду. Мовчала, слухаючи її щебетання про те, що тепер у нас багато часу й ми зможемо розмовляти хоч до ранку, бо Едгар розуміє, як нам, подругам, хочеться побути разом, і не турбуватиме нас.

— Він великодушний, — холодно сказала я. — Готовий навіть не брати тебе сьогодні на ложі.

Вона дивно глянула на мене, але замість відповіді взялася запалювати свічки на кованій тренозі. Потім знову посміхнулася.

— Він завжди йде назустріч моїм бажанням. Знаєш, Отіл, я така щаслива з ним, я раніше не знала, що в світі існує таке щастя. Бо з тієї хвилини, як побачила Едгара, я віддала йому і серце, й душу. І якби Господь звів нас раніше…

— Замість того, щоб повчати Всевишнього, подумала б, що чаїть у собі ваше співжиття.

Дивна річ — раніше саме Гіта була розсудливішою з-поміж нас двох, тоді, як я жила в світі марень і видінь. Але зараз раптом я відчула себе набагато старшою і мудрішою. Тому, коли я заговорила, мій голос звучав спокійно. Хоча неприємно говорити подрузі таке, я розказала, які чутки ходять про неї — як про повію шерифа, як вона губить себе, своє добре ім’я тим, що не вінчаною живе в домі Едгара, спить із ним. Вона це називала коханням, проте це було згубне кохання, зручне тільки для Едгара, бо чоловіка не судять строго і вся провина за гріх лягає тільки на жінку.

— Пам’ятаєш, Гіто, ти читала мені з Овідія, що закоханих чекають бурі, горе і виснаження? Зі слів поета все це здавалося чудовим. Але в житті… Зараз тобі добре з Едгаром, але хіба ти забула, як спокушає нас цар зла? Він розставляє на нашому шляху пастки саме там, де ми найслабші. А слабкість — це коли ми приймаємо лише те, що приємно, забуваючи про обов’язок. І я заклинаю тебе, якщо в тобі є страх Божий, піди від свого коханця!

Гіта дивилася на вогник свічки й мовчала. Я навіть не могла зрозуміти, чи слухає вона мене, таким очужілим був її погляд. А я думала, де мені віднайти такі слова, щоб вивести її з засліплення гріховної пристрасті, пояснити глибину всієї безодні, в яку її несе.

І тоді я завела мову про те, що, як я знала, для Гіти завжди залишалося важливим, — про честь її роду. Кохання, сказала я, робить людину нерозсудливою, але навіть тоді вона повинна пам’ятати про свою гордість. Хоча б для того, щоб не впасти в очах свого обранця.

— Твоє горде ім’я дісталося тобі від великого предка незаплямованим і в ореолі слави, і що б ти не робила, ти не повинна спотикатися. А зараз будь-які брудні вуста можуть кинути вслід онуці Херварда Вейка: «Повія!»

Гіта здригнулась і затулила обличчя долонями. Потім гнівно глянула на мене.

— Ніхто не посміє називати мене так! Поки я з Едгаром.

— Не обдурюй себе, Гіто. Едгар не зможе затулити роти всім у Норфолку. Звісно, він багатий і вельможний, він прагне оберігати тебе, але скоро приїде та, яка має на нього законне право — донька короля. Невже ти вважаєш, що й перед нею Едгар заступиться за тебе? Невже сваритиметься з нею і її батьком-королем через твої пестощі? Всім відомо, як високо злетів хрестоносець Едгар, люди кажуть, йому відкрито шлях до графського титулу. І якщо ти виявишся перешкодою на шляху до цього сходження, чи схоче він позбутися всього цього заради легкодоступної саксонської дівчини?

Вона вислухала мене, і її обличчя стало тужливим, як осінні сутінки. Коли ж вона заговорила, голос був хрипкий:

— Ніхто не сміє говорити мені таке. Але, боюся, ти не далеко пішла від істини, Отіл. Кинувшись у обійми Едгара, я примусила себе забути багато про що. І ось з’являєшся ти… Навіть не знаю, звідки в тобі таке прозріння — в тобі, тихій монастирській дівчинці. Може, це з небес? Пам’ятаєш, як ти відчула, що я більше не повернуся в Святу Хільду? Що ти напророкуєш мені зараз?

Я її не розуміла. Відповіла, що сказала вже достатньо.

Гіта кивнула. Потім очі її зблиснули.

— Проте я готова боротися за себе, Отіл. І знаєш, на що я сподіваюся? Що дає мені сили зносити моє — що вже там казати — ганебне становище? Це Едгарове кохання. Я не можу цього пояснити, але ні в чому я не впевнена так, як у тому, що він мене кохає. І це додає мені сили. Знаєш, Отіл, є стара англійська приказка: «Можеш узяти — бери!» І я хочу спробувати відібрати Едгара Армстронга у Бертради Нормандської.

Я навіть упустила шаль, в яку загорталася. Поки підіймала її, змогла опанувати себе. Заговорила спокійно:

— Я вірю в дива, Гіто. Сумніватися в них означає ставити під сумнів саме Писання. Проте в що я ніколи не повірю, — це в можливість задуманого тобою.

Але вона раптом розсміялася безнадійним божевільним сміхом.

— А я сподівалася, що ти поблагословиш мене. Бо як інакше я зможу повернути добре ім’я, як не повінчавшись зі своїм коханцем?

— Ти можеш повернути все — мир, спокій душі й надію на вічний порятунок, якщо покинеш його і… і повернешся назад у обитель. Стіни Святої Хільди захистять тебе від світу, від лихослів’я. А Едгар Армстронг ніколи не порушить клятви, яку дав перед вівтарем у присутності короля й двору. Хоча б для того, щоб зберегти свою честь, якщо вже він відняв у тебе твою.

Це були правильні слова, але чогось я почувалася мало не зрадницею.

Гіта ніби пропустила повз вуха мої слова про повернення в монастир. Вона встала, походила кімнатою, стискаючи руки. При світлі свічок я бачила, як блищало гаптування на її одязі, одне біля горла, інше — на облямівці верхньої туніки під коліньми. Нижня темна туніка була з якоїсь м’якої невідомої мені тканини, і в її складках Гіта раптом заплуталася, ніби спотикаючись.

— Та, інша… — раптом поквапливо заговорила вона. — Я розпитувала про неї в Пенди — вірної людини Едгара, і в муляра Саймона. Обидва стверджують, що Едгар ніколи не виявляв до неї особливих почуттів там, у Нормандії. У нього були інші плани, але Бертрада сама звернула на нього увагу, була нав’язлива, поки це не стало помітно при дворі. Едгару це навіть загрожувало неприємностями. Ось тоді, щоб залагодити скандал, король і погодився на ці заручини. Але відтоді минуло більше року й Бертрада майже не подавала про себе звісток. Та й Едгар писав їй рідко. Зі своєю посадою шерифа він справляється бездоганно, йому нема за що дорікати, але він — сакс із бунтівничого клану Армстронгів і не пара доньці Генріха Боклерка, що найліпше усвідомлює сам король. Так, я знаю, заручини майже прирівнюються до шлюбу й на Бертраду чекають у Денло наприкінці літа. Проте, чи приїде вона, якщо Едгар, припустімо, напише королю, що не вважає себе гідним поріднитися з ним?

Що шериф цього не зробить, розуміла навіть я — «тиха монастирська дівчинка», як висловилася Гіта. І мене дивувало, як вона сама не розуміє, наскільки безглузді ці сподівання. Адже ніколи ще чоловік не відмовлявся зміцнити своє становище, вивищитися заради жінки, яку вже отримав.

— Ти мовчиш, Отіл? Сумніваєшся? Не віриш, що Едгар з кохання до мене схоче зберегти наше щастя?

— Не вірю, — тихо сказала я. Це було чесно, хоча внутрішньо я здригнулася, розуміючи, як боляче роблю Гіті.

— Що ж…

Я помітила, що вона тремтить, чула її збуджене дихання.

— Гадаю, дійсно час випробувати нашу любов. Тому я просто зараз піду до нього. І хай допоможе мені Господь і Святе Євангеліє!

Я навіть злякалася її рішучості. Але Гіта вийшла з покою перш, ніж я встигла вимовити хоч слово.

Мені залишалося тільки чекати. Мене ніхто не турбував, я сиділа сама, намагаючись уявити, як Гіта прийде до Едгара, що йому скаже. Вона була така збуджена, коли виходила, — я побоювалася, щоб вона необдуманим словом, якоюсь витівкою не зіпсувала все. Хоча, як вона могла зіпсувати там, де все було вирішено від самого початку? І приречено на невдачу. Моєї провини в цьому не було, все, чого я хотіла домогтися, — це врятувати подругу від ганьби. Але раптом я подумала, що винна, бо підштовхнула її до вирішального кроку. Чому вона навіть не звернула уваги на мої слова про повернення в нашу обитель? І раптом я зрозуміла, що сподіваюся на диво. Хочу, щоб цей привабливий чоловік і моя подруга дійшли згоди. Як мені це бачилося? Ніяк. Я спостерігала сьогодні їхні легкі, грайливі стосунки, бачила, як їм добре разом. Хай так усе й залишиться. Я впала навколішки, почала палко молитися, просити небеса, щоб диво таки сталося й Едгар зрозумів, який скарб придбав у особі Гіти.

Боже, як довго тягся час! Інколи я вставала, ходила з кутка в куток, знову починала молитися. Гіта все не йшла. Довкола все стихло, тільки часом десь гавкав собака та перегукувались вартові на стінах. Час від часу мені спадало на думку, що дарма я так переймаюся. Можливо, ці двоє знову забули про все, розчиняючись у шаленстві пристрасті. І тоді я починала гніватися на них чи на себе.

Якоїсь миті я відчула страшенну втому. Все-таки в мене сьогодні був украй напружений день. Я вирішила прилягти на подушках однієї з лав і дивилася, як обпливає віск на свічці. Не помітила, коли заплющилися очі, я ніби зникла в пелені сну.

Прокинулася раптом, ніби від поштовху. Сіла. Свічки догоріли до самих розеток. У кімнаті стояла півтемрява, яку розріджували відсвіти зі слюдяних вставок у рамі вікна. І тут я розпізнала напроти Гіту, гукнула. Вона не поворухнулася. Сиділа на стільці біля пюпітра, її непорушна постать виразно проступала на тлі віконного отвору.

І я зрозуміла — дива не сталося. Моя бідолашна самовпевнена Гіта. Отже, Едгар відмовив їй. Хоча інакше й бути не могло.

— Ти хоч спала сьогодні? — запитала я, обіймаючи її за плечі.

Гіта відкинула мою руку.

— Ну, ти вже таки виспалася досхочу!

Я відсахнулася. Який холодний, злий був у неї голос! І вже наступної миті по моїх щоках побігли теплі сльози.

Не стрималася й Гіта. Кинулася до мене, впала навколішки, обійняла мене й ридала, ридала. Господи, мені здавалося, що в неї серце розірветься від цього плачу. Я втішала її, хоча розуміла: сльози — це на краще. Сльози дано жінці, щоб полегшувати біль.

Нарешті вона заспокоїлася.

— Ти мала рацію, Отіл. Я говорила з Едгаром, пояснювала. Спочатку він ніби й не слухав мене, відбувався жартами. Але коли почала наполягати, сказав, що я вимагаю нездійсненного. Навіть роздратувався. Тоді я сказала, що не можу більше так жити й мені доведеться поїхати, — але він не затримував мене. І я зрозуміла — йому навіть зручніше буде, якщо я зникну, тепер, коли надходить час появи тієї… справжньої господині Гронвуда.

У Гіти був млявий, безбарвний голос. Так само, не змінюючи інтонації, вона сказала, що звелить зараз Труді принести мій одяг. А потім поїдемо.

Було дуже рано, навіть собаки не вилізли з буди, щоб погарчати на нас. Сіро, тихо темніла сітка будівельних риштовань довкола донжона Гронвуда. Гіта, я і Труда пройшли на стайню. Я знову видерлася на рябу кобилу ігумені. Вона теж ніби не спала: помалу, але слухняно йшла, скоряючись поводові.

Коли ми виїхали, я озирнулася на Гронвуд. Він височів сірою примарною масою. Недобудований замок, якому одного разу належало піднестися над околицею у всій своїй пишноті. Але тоді його господинею буде вже інша, донька короля, законна дружина шерифа, а радше вже графа Норфолкського Едгара Армстронга.

Я глянула на Гіту. Вона неквапом їхала на своєму білому коні й жодного разу не озирнулася на місце, де була така щаслива, звідки їй довелося з ганьбою поїхати. Поїхати, по суті, з моєї провини. Хоча, може, я й не настільки винна. Ці стосунки були заздалегідь приречені. Несповідимі шляхи Твої, Господи. Я ж тільки виконала свій обов’язок, вирвала подругу з павутиння спокуси й гріха. Але чому це мені так сумно?

Я пришпорила рябу, обігнала Труду, яка трюхикала на мулі. Та була очевидячки не в гуморі. Раз по раз долинало її бурчання — мовляв, добрі люди не вирушають у дорогу, навіть не попоївши перед тим.

Я наздогнала Гіту, й наші коні пішли поряд. Моя подруга мовчала, і я не наважувалася перша почати розмову.

Світанок застав нас на лісовій стежині. Защебетали птахи, роса, немов коштовні прикраси, спалахувала на листі. День мав бути чудовим, і я трохи збадьорилася. Врешті-решт, те що сталося, рано чи пізно повинно було трапитися. І хай уже ліпше це має такий вигляд, ніби Гіта ухвалила рішення з власної волі.

Я запитала, куди ми їдемо. Гіта не відповіла, і я повторила запитання та додала:

— Чому б не повернутися зі мною в обитель? Пригадай — ти прожила там більшу частину життя. І не гіршу частину. І тобі раді в монастирі. Там ти знову віднайдеш спокій, а мине час, і до тебе повернеться добра слава.

Гіта нарешті глянула на мене, і я зніяковіла від її цинічної усмішки.

— Ні, куди-куди, а до обителі я повернутися не можу.

— Але чому? Ми там знову зможемо жити разом, Гіто.

— Ти зможеш, ти обрала свій шлях. Я ж… Нині я не зможу віддати Господові всю свою душу до денця.

І додала:

— Уже другий місяць, як я вагітна.

Я тільки зойкнула. У Гіти буде дитина! Байстря Армстронга, дитя, на якому цілісіньке життя лежатиме пляма ганьби його матері й зневаги його батька. А Гіта? Що буде з нею — жінкою зганьбленою, що народила невідомо від кого. Навіть якщо відомо… Але без чоловіка, у гріху.

— О, Свята Хільдо! Що ж тепер робити?

— Відомо, що… Народжувати, коли настане час.

І несподівано вона знову посміхнулася — ясно й сумно.

— Найголовніше тепер — ця маленька істота, яка живе в мені. Це дар Господа і пам’ять про моє грішне й палке кохання.

Я таки наважилася запитати:

— Ти сказала про це Едгару?

Вона знизала плечима, і обличчя її набуло незалежного виразу.

— У ім’я Господа — навіщо? Що б це змінило? Хіба я не мало принижувалася перед ним цієї ночі? Все, що я могла йому сказати, було сказано. А дитя це — тільки моє.

Ми виїхали з лісу. До самого обрію тяглася Велика Східна рівнина. Вдалині, за кущами вільхи поблискували плеса фенів.

Гіта вказала мені на селище, що виднілося попереду.

— Їдь туди, Отиліє, і найми провідника. Так надійніше дістатися до монастиря.

— А ти?

Вона звела голову.

— Я їду додому. У Тауер Вейк. Житиму в кременевій вежі бунтівника Херварда. Там я і продовжу рід свого великого діда. Навіть якщо самотою.

Я дивилася, як вона їде. Гіта, граціозна і гордовита, з довгим косами кольору місячної пряжі, що розвівались на вітрі.

За нею на мулі трюхикала Труда, яка наостанок окинула мене підозріливим поглядом — чи не через мене її пані покинули Гронвуд, де їм жилося так привільно?

— Хай Бог береже тебе, Гіто Вейк! — прошепотіла я.