Відлуння любові: жінки

Абрикосова історія

…Гаряча вода стовбурчила соски, чіткіше окреслювала світлі кружальця. Сусідка по заводській душовій, двадцятивосьмирічна «розведеночка» із передчасно пожухлими очима, поглядала заздрісно: чи це мислимо — отак виглядати, і це у тридцять сім років! А в Галини нині життєва необхідність — ще довго залишатися молодою… Бо є поважна причина, через яку відлік часу ніби пішов у зворотному напрямку. Галинин «біологічний годинник», цей жорсткий «обліковець» часу, завмер у нерішучому очікуванні: а далі що?… А Галя у свої тридцять сім закохалася! Звичайно ж, не вперше, але й не вдесяте: налетіло на жінку… «захурделило» весною… другий-другісінький раз у житті! Ну, і що ж тут особливого, скажете ви? Так закохалася ж…у майже одного й того ж чоловіка! Чому «майже»? А ось чому…

У 80-х роках минулого століття йти заміж за військових було і модно, і престижно. Студентки-філологині чи майбутні медички (виключно красуні) — то найпопулярніші наречені серед офіцерів та курсантів. Про це годі було мріяти учениці ПТУ, і, звичайно, теж красуні, Галі. Бо наша Галя і навчалася не там, і мешкала в робітничій родині, на робітничій околиці… То ж тільки й очікувалося щастя: закохатися в солдатика строкової служби. І не для красного слівця тут згадалося «щастя» — бо саме воно, справжнє, тоді й прийшло!..

Перші стосунки, і одразу все «по-чесному», з проштампованими паспортами та з «легальним» шлюбним ліжком… Останній «пунктик» був чи не найважливішим у створенні юної сім’ї, адже передбачав неабиякі зручності: за його наявності відпадала потреба стояти під репнутою абрикосою. Бо під нею, від довгого цілування, терпли спини, затікали руки, німіли шиї… Лячно…ново… незручно… Ось для чого необхідне було весілля. Батьки купили доньці в придане розкладний диван: хай краще йде заміж — аби не прислухатися вночі, як скрипить ота старезна абрикоса…

Одружившись, демобілізований солдатик законну «половинку» додому не повіз, залишився у приймах. Бо тут, хоч і приватний сектор напів-цивілізованої околиці, та все ж мільйонне місто!

Час минав. Діти народжувалися… дім будувався… а колишній солдат непомітно, а далі вже й не криючись, опускався все нижче. Його горілчані водійські «святці» — вечір п’ятниці й субота з неділею — проходили повз дружину й дітей. Або навпаки: били в самісінькі душі — байдужістю чи агресією… А поруч мешкали куми та сусіди, які теж частенько відзначали свій самогонний «уік-енд»… То, на їхню думку, коли мужик не б’ється — чим не добра сім’я?!

Юна дружина прискорено дорослішала: у сімнадцять років — мама, у двадцять — народила вдруге, а в тридцять чотири — вже теща (бо донька, одразу після шкільного випускного, теж під абрикосою «потопталася»!). Через рік — уже бабуся!

Таке ото перше Галинчине кохання. А щодо кохання «вторинного»… Щоб розповісти про його початок, треба згадати, як три роки тому жінка видавала доньку заміж.

…Чи доводилося вам гуляти на весіллі — та ще й у приватному секторі? Куштувати страви у «весільному шатрі», дарувати гроші, кидаючи їх у трилітровий слоїк, навзамін беручи з підносу повну чарчину?… А чи спостерігали ви коли-небудь за такою важливою персоною, як весільна мати? О, вона у тому весільному дійстві — «ранкова хмаринка», «сонячний зайчик», «вечірній освіжаючий вітерець» і «нічний, далекий маячок» — залежно від того, в яку годину доби ви її споглядаєте…

Наїдки, музика, двір, шатро, благословення молодих…проводжання-зустрічання… довгастий червоний килимок для молодят, простелений у дворі… А ще ж треба паст и оком, щоб ніхто, крім наречених, не ступив на ту «чарівну» доріжку — бо прикмета, кажуть, погана… Всі ці та інші клопоти повністю лежать на ній — весільній матері, як от на нашій Галині. Ось де трудяга-«маячок», що блимає навсібіч незмінним атрибутом — біленьким фартушком! При потребі кінці фартуха в’яжуться у вузлик, і туди кладуться весільні «скарби» — жито, пшениця, цукерки, монети… Мати обсипає цим добром шлюбну пару: «На щастя, на долю!..» А ще ж треба й сусідську пісню підтягти, і з танцюристами повибрикувати! Щоб люди не казали: чого весільна мати непривітна, чи вона не рада?! Сумує, може, що наречена — малолітка?… Так то ж не страшно: рано — не буде пізно! Хай іде дитина заміж!

…Отак, у святковій лихоманці, випало Галинці трішки перепочити. Відпочинок — це такий стан, коли її, втомлену й відповідальну, хтось бере до повільного танцю… «Хтось» виявився кимось «чужим» — гостем з боку жениха. Галя так зраділа можливості потупцяти на одному місці! На три хвилини вимкнула свій заклопотаний «маячок»…

А партнер, диви, нівроку: високий, чорнявий, немов намальований! І… не сором’язливий: притис до себе тещу друга, аж у ґудзик носом уперлася! Раптом пригадала законного чоловіка… на їхньому першому побаченні… Обидва хлопці: вчорашній «свій» та нинішній «чужий» — через високий зріст були подібні і… ніби ближчі до зірок, ніж вона, низенька… Минули три хвилини… Відліпилася від юначої груднини, задерла шию, щоб кивнути наостанок… Злякалася: чи це з власними нервами проблема, чи, може, час повернувся назад?! Перед нею стояв… той самий, колишній, солдат — її перший і єдиний! Стрункий та чорнявий! Риси обличчя незнайомця — ніби скопійовані з «оригінала», що сидить он, посоловілий, під старою шершавою абрикосою…

«Привид» із минулого скоро сам пішов у солдати. А перед призовом ще й устиг охрестити крихітного Галиного онука. Тепер це був родич — «кум». Тоді, на весіллі, він же теж у неї закохався! З першого погляду! Й не довелося жінці ні прикрашатися, ні малюватися. Весільний гість уподобав її отаку — святково-затуркану й буденно-урочисту…

…Солдат (отой, що колишній та «поношений») усміхався: якого доброго кума донька із зятем обрали! Ще до армії до хрещеника бігав, та все на ручки хапав… А як до війська пішов, листи кумам — як рідний мамі: регулярно! Ти диви, маля ще тільки агукає, а хрещений батько вже отак старається! Цікаво, і що за «новості» цей кумець видумує: конверти щоразу товсті, аж лопаються! А так, зазвичай, пацанчик небалакучий…

— Мамо, лист, — донька тицяє конверта матері. Свою частину кумового листа вони з чоловіком уже прочитали. Тепер материна черга…

Отак молода бабуся й дочекалася свого милого солдатика! І дивно якось виходить: люблю, каже, й досі…свого, отого, «солдата»! Тому й «запала» на молодого, бо на її «законного» дуже схожий! Він же, запевняє Галя, теж колись кучерявим красунчиком був… І досі бачить свого законного красунчиком кучерявим…

От і «гуляє» Галя з доньчиним кумом, не картаючи себе: яка ж тут, каже доньці, зрада?! Це — немов картина на реставрації, а замість неї — дали трохи підробці повисіти… А Галинин чоловік і далі «плекає» пивне барило, блимає на світ посоловілими очима, та ще й має одну цікаву звичку: щоп’ятниці йти додому з пікантним журналом, а потім розлягтися на дивані, розважаючись із глянцевими оголеними дівчатами. І коли Галі набридає мовчазне над ним глузування, вона переводить погляд на телевізор. Він теж переводить погляд на телевізор. Буває, потай шкряботить по дівках дебелим пальцем… Глянцеві білявки і чорнявки безвідмовно підставляють йому свої сідниці, з подивом кліпаючи на дружину: вони-бо знаються на справжній та штучній красі! А пружна врода «молоденької бабусі» так і залишається деким непоміченою…

А нещодавно чоловік заявив, що йому набридла стара дуплятина — ота недорідна абрикоса. Розшерепилася, бач, на половину городу! Останні плоди ще на їхніх з Галею побаченнях осипалися! Ось, хай лиш запахне весною — і старий «солдат» зрубає те остогидле дерево під самісінький корінь…