Відлуння любові: жінки

Я зроблю його щасливим…

Перепитавши на зупинці декількох бабусь, як дістатися приймальної комісії університету, Люда зупинила вказану маршрутку. За давньою дитячою звичкою подивилась на номер. Швидко склала цифри: 7 і 5 та 3 і 9. Сума цифр співпала. Вона зраділа. Загалом, їй завжди таланило, коли сума цифр у номері маршрутки співпадала. Тому, простягнувши водієві зарані приготовані гроші, ввічливо попросила:

— Зупиніть, будь ласка, біля Інституту журналістики.

— До нього ще далеченько, — не відриваючи очей від дороги, повідомив водій.

— Тому й прошу, бо приїжджа і Міста не знаю, — наполягла Людмила.

— Добре. Тільки ви мені нагадуйте, бо можу й забути, — буркнув водій і голосніше увімкнув радіо.

Дівчина їхала незнайомими вулицями, але, замість того, щоб милуватися містом, заглибилася в нелегкі думки.

Доля в неї була нелегка. Батько полюбляв не сім’ю, а горілку. Матері, щоб так-сяк заробити на життя, доводилось вранці мести двір, а ввечері ходити мити підлогу в сусідній школі. Потім, від розпуки та поневірянь, мама й сама разом із чоловіком почала прикладатися до чарки. Якось, зимовим днем, повернувшись зі школи, Люда знайшла батьків мертвими, бо отруїлися вони чи то неякісною горілкою, чи іншим незрозумілим питвом… Доки вирішувалася її доля, невідомі люди заселилися в їх маленький дім, і вона залишилася на світі сама-самісінька та без житла.

Дівчинку відправили до спеціалізованого інтернату, бо виявили в неї задавнену хворобу — слабкі легені. Там вона й зустріла вчительку молодших класів Марину Владиславівну, котра й стала чи не першою людиною, яка щиро полюбила маленьку сирітку. Потім ця добра жінка оформила документи, забрала Людмилу Підлесну до себе й стала їй справжньою мамою.

Вони жили душа в душу, доки Марина в гостях у подруги не познайомилася з її двоюрідним братом, який приїхав погостювати аж із сусідньої країни. Огрядна й спокійна, Марина одразу стала до душі приїжджому. Та і він запав їй у серце. Марина довго вагалася, але кохання перемогло, і жінка дала згоду на переїзд. Проте, забрати із собою Людмилу наречений відмовився. Порядність не дозволила Марині покинути прийомну дочку напризволяще. Не зважаючи на незадоволення майбутнього чоловіка, вона переписала однокімнатну «хрущовку» на Люду, якій на той час вже виповнилося вісімнадцять років.

Чи то доля зглянулася над сиротою, чи дало взнаки наполегливе та старанне навчання, але найвищі бали, отримані по всім трьом предметам на тестуванні, дозволяли сподіватися, що мрія Людмили стати журналістом таки виповниться. Вона вирішила подавати документи тільки до Інституту журналістики самого поважного Університету.

З Віталієм, найдорожчою для неї людиною, дівчина познайомились три місяці потому. Засидівшись у подруги, вона бігли темною вулицею, де її перестріли хлопці на підпитку. Спочатку ніби ввічливо запросили на гостини, а потім почали хапати за руки, тягти кудись.

Поміч прийшла несподівано. Віталій відбував строкову службу у рідному Людиному місті. Одним з вільних вечорів він повертався до казарми, але почув тоненький крик, завернув за ріг… Нападників було розкидано за мить, дівчина врятована, супроводжена додому… Так і почалось їхнє кохання… А коли Віталій дізнався, що вона збирається до столиці, поступати до університету, запропонував зупинитися в нього, бо жив зі старшою сестрою у трикімнатній квартирі.

Їхала Люда не з пустими руками. Свою квартиру вона здала на рік надійним людям. Тепер мала, на що жити.

Єдине, що турбувало Підлесну — питання, на скільки вистачить її грошей. Життя тут дороге. А якщо Віталій не знайде гідну себе роботу? Затребувати гроші ще на рік у квартирантів? Не вийде. Вони люди не багаті, ледь на рік нашкребли. Ще вирішать виселитися, а їй повертати ж нічого. Стипендія? Та хіба вдвох на стипендію протягнеш? Була б сама, їй би вистачило, вона звикла економити. Та й скільки їй треба? А Віталія добре годувати треба, він же чоловік, йому без м’яса і обід не обід. Треба сир, масло, молоко… Ні, стипендії не вистачить.

І тут Люду осяяло. Так можна ж поступати на заочне навчання! А навчаючись на заочному, вона ще й працюватиме. Можна й прибиральницею. Десь там, поблизу дому, щоб на дорогу не витрачатися.

А вже курсі на третьому можна спробувати знайти якесь видання, де можна було б працювати як позаштатний кореспондент… У Місті ж газет доста. Це ж не її маленьке містечко, де лише дві газети, до того ж одна — заводська. Якщо там її статті друкували, то чому тут відмовляться? Тим більше, вона завжди писала про те, що цікавить кожного: освіта, соціальний захист і культура. Навіть можна спробувати написати оповідання для жінок, — а що? — теми завжди знайдуться.

Звичайно, не маючи таких-сяких знайомств, до редакції якогось «глянцевого» журналу не влаштуєшся. Але є й газети… Треба спробувати. Спочатку вона погодиться на будь-які умови. А потім вони побачать, що вона згодна працювати скільки завгодно, писати, скільки треба і як вони вкажуть.

Замислившись, Людмила ледь потрібну їй зупинку не пропустила. Як нагадала водієві, де їй треба виходити, так він одразу й зупинився. Подякувала й зістрибнула з підніжки, огляділася. Потрібних вказівників не побачила, тому звернулася до якоїсь дівчини.

— Вибачте, а ви не підкажете, де Інститут журналістики?

Та мовчки відкрила манесеньку шкіряну сумочку, дістала цигарки. Погорда подивилася на Людину сукню, босоніжки без підборів, руки без прикрас, потім запалила цигарку, глибоко затяглася димом і процідила крізь зуби:

– Інститут, та ще й журналістики? Здається, ти помилилась. Мабуть, на муляра вчитися збираєшся? Так тобі о-он туди. Бурса в тому боці, — тицьнула пальцем із довгастим нарощеним нігтиком із наліпленою синьою квіткою. Потім спокійно відвернулася і попрямувала у протилежний вказаному бік.

У Людмили від образи аж сльози на очах виступили. Чим вона завинила перед тією модницею? Втім, власне, чом вона так засмутилась? Якщо засмучуватись від кожного невдалого слова або зверхнього погляду, ніколи не станеш справжнім журналістом. Людмила мала, хоч і маленький, але все ж таки досвід спілкування з різними людьми й тому розуміла: життя не є суцільним святом і шлях до успіху не вкритий лише квітами. Якщо ж і квітами, то з оттакенними шпичаками, як от у шипшини.

Тому підняла вище голову, змахнула з вій сльози і рішуче підійшла до якоїсь світловолосою жінки з простим обличчям і привітним поглядом.

— Підкажіть, будь ласка, до Інституту журналістики в який бік?

— Вам до приймальної комісії? — жінка посміхнулась.

— А що? Не підхожу? — пішла у наступ Людмила.

— Чому? Здаєтеся профпригодною, — жінка відкрила сумку, дістала мобільний — раз! раз! — тицьнула пальцем, прочитала повідомлення і, ховаючи телефон у футляр, а футляр у сумку, запропонувала.

— Пішли разом, мені в той же бік.

— Ой, дякую, — розцвіла Люда. — Ви така люб’язна. А то ходять тут… — додала ображено: — різні столичні штучки.

— А ви звідки? Із села? — кинула на неї оцінюючий погляд жінка.

— Чому з села? Із самого, що ні на є, міста. Тільки маленького, — почала закипати Люда. — А навіть, якщо і з села, то що? Там не люди живуть?

— Хіба ж я чимось вас образила? — здивовано підняла брови жінка. — До слова прийшлося. Вибачте, здається невдалого. Кому, як не журналісту, те розуміти.

— То ви теж журналіст?

Жінка засміялась.

— Невже говорю з колегою? До речі, як ваше ім’я?

— Людмила. А ви не смійтеся. Я трішечки працювала в нашій місцевій редакції. Навіть в одній центральній газеті друкувалась. А вас як звати?

— Дуже приємно, я — Наталія Іванівна. Та я не з тебе глузую, а напроти — радію, що ти вступаєш на журналістику за покликом серця, а не тому, що батьки так вирішили, і не тому, що престижно. Вірно?

Людмила закивала і, не втримавшись, навіть на одній ніжці пострибала. Вона завжди так робила, коли дуже чомусь раділа.

— Коли я ще вчилася в школі, у нас була старенька сусідка. Вона отримувала маленьку пенсію, хоча, за законом, їй повинні були зробити перерахунок. А в пенсійному фонді відмовлялись. Тоді я взяла і написала в газету. Вперше в житті. Потім мого листа надрукували, а бабусі Олександрі перерахували пенсію. Отож мені стало зрозуміло, що друковане слово має велику силу. А я дуже хочу допомагати людям. Може, всім і не допоможу, але хоч комусь. Ви мене розумієте?

— Майже, — нахмурилась жінка. — А що ж, в тебе балів не вистачає? Чом так невпевнено?

— Та ні. В мене балів багато.

— То добре, — схвально сказала співбесідниця. — Але головне при вступі — наявність публікацій.

— В мене є, ще й різноманітні — замітки, статті, інтерв’ю. — Запевнила Люда. — Правда, найбільш мені подобається інтерв’ю брати.

— Знаєш, мені теж. Тільки це секрет! — Наталія Іванівна піднесла палець до вуст.

— Нікому й нізащо! — урочисто запевнила її Люда, підпадаючи під принадливість співбесідниці. — А чому?

— А тому, що головні редактори зацікавлені взяти на роботу фахівця, що вправно володіє усіма жанрами…

— Ні-ні, — чомусь налякалася Людмила. — Я в усіх жанрах працюю, не думайте! А щодо вступу, то я вирішила документи на заочний подавати. Туди й конкурс менший.

— На денному більшому навчишся, потрібні знання отримаєш. Навіщо тобі заочний?

— Гроші потрібні.

— Гроші всім потрібні, вибач за тривіальність, — співбесідниця розвела руками.

— Та ні, все досить складно… — зам’ялась Людмила.

Проте, подальшої розмови в них не вийшло. Ожив телефон співрозмовниці, вона спохмурніла, коротко кинула: «Машину пришліть, чекаю» і повернулась до Люди.

— Вибач, нажаль, більше не маю часу. Успіхів тобі.

Кивнула і пішла до зупинки, дзвінко клацаючи тоненькими підборами.

Дівчина з жалем подивилась їй услід, але згадала, що у самої обмаль часу, бо обіцяла Віталію повернутися якомога швидше, і рішуче попрямувала до дверей, над якими висіла невеличка дошка з написом «Приймальна комісія».

Написала заяву, віддала документи. Одна із членів приймальної комісії коротко пояснила, коли відбуватиметься творчий конкурс і, не прощаючись, почала кудись телефонувати.

Людмила трішечки постояла біля столу, і побачивши, що на неї більше не звертають уваги, тихенько пішла геть.

Вийшла на вулицю й попрямувала було до зупинки, але раптом передумала. «Потрібно ж роботу шукати. І негайно! — сяйнула думка».

Вирішила пройти до найближчого кіоску, купити газету з оголошеннями. Тому, що не зможе знайти хоч якусь можливість заробити гроші, Людмила й не думала. «Зголошуся працювати будь де. Навіть, під’їзди мити, — міркувала дівчина. — От би випадок, й Боженька не забув, або разом змилостивилися й допомогли знайти місце в якійсь редакції!» На те, що існує в світі якась вища справедливість була її головна надія. Бо ж не полишала її якась добродійна сила змалку. І прихильність тітоньки Марини, і такий-сякий талант до письма, і — найкраще, що сталося в житті — зустріч із коханим Віталею, все відбувалось ніби за помахом якоїсь чарівної палички. А тепер Людмила подумки благала долю дати їй можливість матеріально підтримати свого коханого, — поки Віталій не знайде собі роботу до душі, таку, про яку мріє.

Побачивши кіоск з газетами, кинулась до нього через дорогу, не чуючи підошов. У голові тільки й думки було: «Де б підробітки знайти?». Не звернула увагу, що на «червоний» біжить… Щось темне пролетіло зовсім поруч, забило руку, ледь з ніг не збило. Людмила з жахом побачила, що повз неї промчала маршрутка. «Ти диви! Водій навіть не зупинився, не запитав, чи не скалічив… — вона помацала руку. — Болить. Мабуть, синець здоровенний вискочить. Та, дякувати Господу, жива. — Зупинилась, згадавши цифри, що промайнули прямо перед очима. — Егеж, 6 і 2 та 1 і 7. Одна сума дорівнює іншій. Добре, що суми збігаються. Інакше, мабуть, вже везли б мене до лікарні».

Так замислилась, що й газету купити забула.

Щоб заспокоїтись, пішла уздовж довгого багатоповерхового будинку, розглядаючи вікна, в яких були виставлені реклами й оголошення. Затрималась біля входу, перечитала численні вивіски. Особливу увагу привернула одна: «Редакція журналу «Жінка сучасності». Людмила аж рота відкрила від несподіваності. Це ж треба! Не встигла подумати, аж ось вона, редакція. І не газети навіть, журналу. Мабуть, солідного, бо ж у центрі знаходиться!

Несподівано двері розчахнулися, і на крильце, дістаючи з кишені цигарки, вийшов літній чоловік. Він чомусь посміхнувся, клацнув запальничкою, випустив у повітря димну цівочку. Кинув уважний погляд на застиглу Людмилу, підморгнув і запитав поблажливо:

— Що дівчина шукає, чи не вчорашній день? Чом така задумлива, красунечко? От скажи, чи поталанить мені сьогодні?

Спочатку Люда сторопіла, а потім, трішки ніяковіючи, насмілилась відповісти:

— Поталанить. Особливо якщо на роботу мене візьмете.

Завмираючи від своєї зухвалості, вона чекала на відповідь. Чомусь, в те, що цей чоловік може працювати будь де, а не в редакції, навіть і на думки не спало.

Чолов’яга здивовано прицмокнув.

— А ти звідки знаєш, що нам секретарка потрібна? Ми ще й оголошення не давали.

Від радісного передчуття у Людмила спина пішла мурашками. Але вона зібралась і, легко посміхнувшись, відповіла:

— Здогадалась. Бо майбутній журналіст повинен інтуїтивно відчувати.

Співбесідник присвиснув, поліз у потилицю:

— Дійсно, інтуїція у тебе на вищому рівні. Бо ж секретарка потрібна не кудись, а в «Жінку сучасності». Ти наш журнал читаєш?

— Ні, — чесно зізналась дівчина. І додала, вибачаючись: — Я не місцева.

— Отакої, — скривився майбутній роботодавець. (У тому, що вона розмовляє з самим головним редактором, Людмила не сумнівалась). — У рекламу шалені гроші вкладаємо, а результат нульовий! — похитав головою. — На міжнародний рівень виходимо, розуміти треба! Ех ти, «майбутній журналіст»…

Відкрив двері, махнув рукою: заходь, мовляв, швидше. Не вагаючись, Люда пішла за ним.

Її здивуванню не було меж. У великому світлому кабінеті вона зустріла свою вранішню співбесідницю. Та сиділа за величезним столом, водночас, підписуючи якісь папери й розмовляючи по мобілці.

— Не згодна! — руба, говорила в слухавку Наталія Іванівна. — Ваші проблеми — то є ваші проблеми. А зривати строк подачі матеріалу я вам не дозволю! — Різко відсторонила підписані папери, застукала ручкою по столу. — Щоб сьогодні він був у мене!

Кинула погляд на тих, хто увійшов. Сердито запитала:

— Пал Паличу, ви давали Авксентьєвій дозвіл на перенос інтерв’ю з ведучою актрисою Країни у наступне число нашої «Жінки…»?

Той, хто супроводжував Люду, швидко підтягнувся й чітко відповів:

— Ні в якому разі. Йшлося про те, яку рекламу ми зможемо дати, якщо актриса відмовиться від інтерв’ю.

«Ніякий він не головний редактор, — зрозуміла Людмила. У роті зробилось гірко від страху й розпачу. — Головна тут вона, жінка, з якою я розмовляла так буденно, та ще й вихвалялась своїми досягненнями. І як не зрозуміла, що розмовляю з такою людиною? Ох, що вона про мене подумає?!»

— Про то ми поговоримо пізніше. — Наталія Іванівна роздумливо потерла перенісся. — А зараз…

— Вибачаюсь, Я у важливій справі, — Пал Палич взяв Людмилу за передпліччя й посунув уперед. — Нам секретарка потрібна, а тут така собі майбутня журналістка об’явилась. На перший погляд здається годящою. Може, ви з нею проведете співбесіду, Наталіє Іванівно? — І, звертаючись до Людмили, багатозначно підняв палець: — Це наш головний редактор — Наталія Іванівна. Вона твою долю вирішуватиме, дівчино.

— Ви привели людину з вулиці? — іронічно підняла брову Наталія Іванівна. — Це на вас не схоже, Паличу. З кандидатурою прибиральниці гей-гей! як не погоджувались, а за секретарку з вулиці чи не списи ламаєте.

— Та ні, чому? — зніяковів Пал Палич. — Які там списи? Але ж людину по очах видно. А оголошення, між іншим, грошей коштує.

— Стосовно очей вимушена з вами погодитись, — несподівано подобрішала головний редактор. — Тим більше, з цією дівчиною ми вже знайомі. А зараз ще поспілкуємось. Ви йдіть, працюйте.

Подальшу розмову Люда пам’ятала погано — лише те, що на все погоджувалась і кивала головою, наче заводна лялька. Потім не вчулась, як опинилась на вулиці, тримаючи в руці папірець з адресою, телефонами та списком документів, які потрібно завтра здати у відділ кадрів.

Додому поверталась у тій же маршрутці з номером: 75–39. «Є робота! Є! — билася в голові радісна думка. — Що не кажи, а прикмети — річ певна. Мені завжди таланило, коли сума цифр у номері маршрутки співпадала. Тепер це знову спрацювало! І Віталій може спокійно шукати роботу до снаги. Я зроблю його щасливим!»