Відлуння любові: жінки

Ранок

— Любиш мене? — питає ледь чутно, неквапом перекочуючи слова у роті, мовби смачну цукерку.

Він із набряклим, прим’ятим подушкою обличчям тулиться до неї. Ще пахне сном, своїм і її тілом, феромонами й виділеннями, що зосталися на постелі від пройдешньої ночі. Такої ж, як і всі попередні…

Такої, коли не граєш, нічого не вдаєш, не стогнеш штучно, аби заохотити його чи підбадьорити себе. Такої, коли мовчки кусаєш губи від різко-солодкого, часом надто довгого, аж до болю, відчуття.

Бездоганний секс, за довгі роки спільного життя доведений до автоматизму.

На нього не впливають ні настроєві коливання, ні побутові неузгодженості, ні фінансові проблеми, ні навіть емоційні кривди, що він їх почасти завдає. Навпаки, у моменти, коли боляче, боляче до запаморочення, інтимна близькість стає ще гострішою, яскравішою, вибуховішою. Вона з ним (попри те, що мала десятки причин для того, аби бути нарізно), передусім, через секс. Бо він — перший і єдиний чоловік, із яким їй так добре. Добре на фізичному рівні.

«Люблю? Ні, не люблю» — промовляє мовчки сама до себе, обіймаючи за шию й ховаючи на його плечі очі. Очі, що цієї миті можуть виказати гірку, як вранішня кава, правду.

За долю секунди вона вибудовує в мозку цілу низку мікро-протестів і самовиправдань. Думає, що живе намарно, живе не в тому місці, не в тому домі, не з тим чоловіком. Не тоді, не там, не з тим — коли, де і з ким їй справді хотілось би бути.

Хтозна, можливо, з «тим» чоловіком вони блукають спільними світами, може, ступають слідами одне одного, ймовірно, з тих самих келихів напиваються терпкістю вина в чиїхось чужих ресторанах, певно, бувають разом і одночасно у своїх думках. Можливо… Та найімовірніше їхні паралелі ніколи й ніде не перетнуться, хоча науковці давно довели протилежне.

Це життя видається дивним. Дивним-предивним. Вона роками не може його збагнути. Не може осягнути, чому воно так складається. Чому, здавалося б, доросла, нічим не обтяжена, ні до чого не прив’язана людина не може розпоряджатися своєю долею і жити, робити, думати, творити так, як їй того справді хочеться. Не може… Не може! Бо існує соціум, рамки, обставини, норми, правила, мільйони, мільярди, більйони всіляких заборон і постулатів, вето, аксіом і табу, через які ти не можеш бути тоді, там, із тим і де хочеш.

У цій невиправданості життя вона здається собі мурахою в безмежному макросвіті. Такою малою, на яку може наступити чиясь підошва й роздушити, не відчувши, що позбавила когось життя. Її життя, життя жінки, що живе не знати для чого, живе не кохаючи.

Їй тисне в серці. Боляче-боляче, ніби гострий ніж входить у нього широким лезом, залишаючи в м’якоті розчепірену криваву пройму. А він горнеться до її шиї. Ніжно цілує. Так ніжно, що здається — у той поцілунок вкладає все найкраще, найсокровенніше і найпотаємніше, що має в собі. Вона через його плече зазирає у щілини жалюзі, з яких до кімнати вперто продирається ранкове сонце, і думає:

«Ну, як я можу його не любити, як можу не тішитися і не бути щасливою з того, що маю?!»

— Звісно, люблю, — відповідає цілком щиро.

– І я тебе дуже-дуже люблю!

День ангела

«Ще би ті іменини відмучити і все! — думала Меланка, докришуючи яйця у салат. — Сил більше немає! Хіба то хтось хоче розуміти, що зараз я стягаюся, щоби стіл накрити, а по святах навіть сосисок дітям не матиму за що купити? Їм усім лиш би по гостях шастати. І свекруха туди ж: «Ти, Меланко, дієтичне щось приготуй, бо ж у мене шлунок…» Чого вона синові про свій шлунок не розказує? Хай би подбав про мамцю! Гастроентеролог все-таки! А то лише чекає нагоду, коли на дурняка можна буде морду залити, бо бачте, нещасний, незатребуваний… Тьху!»

«Меласю, — ніжно промовляють м’які, посічені глибокими борозенками бабусині уста. — Ти щаслива, бо маєш ангела-хранителя. Тринадцятого січня, на другий Святвечір, — день твого ангела. Він, як і новонароджений Ісусик, опікується тобою, а тим твоїм Алінкам, Каролінкам, Мелісам і Діанкам нема в кого помочі просити. Коли тобі знадобиться підмога, ти лише промов: «Ангеле-хоронителю мій, завжди при мені стій — рано, ввечір, вдень, вночі будь мені до помочі» й одразу відчуєш його присутність і силу. Головне вірити, щиро вірити і дякувати йому за все, що є у твоєму житті — і за добре, і за зле. Бо навіть у незгодах і бідах він буде тобі найліпшим порадником і підтримкою…» — виринули невідь-чого задавнені бабусині слова.

«Хіба в мене коли-небудь був той ангел? Він хоч колись допомагав мені, що я з року в рік маю святкувати його день? Жодної користі, лиш видатки! І з дитинства — самі приниження. Я знаю, то бабуня так відволікала від підліткових страждань, забивала мізки розповідями про всяких ангелів, щоб я не зациклювалася на знущаннях однолітків».

І як то партійні батьки могли назвати свою дитину таким глибоко провінційним, архаїчним іменем — вона, тридцяти трирічна жінка, мати двох дітей, і досі не могла збагнути.

Меланка ненавиділа своє ім’я, найдужче в дитинстві. Бо як лишень її не прозивали: і Параскою, і Горпиною, і найобразливіше — Даздрапермою, хоча жодного логічного зв’язку її автентичного імені з цим комічним, радянським не було. Не раз вона обливалася гіркими слізьми, нарікаючи хтозна на кого за таке неоковирне назвисько. Здавалося, її наймення дратувало не тільки ровесників, і ним над нею глумилися не лише вони, але й ті, хто його вигадав — батьки. Вони кликали її не інакше, як Меланка! Жодної тобі пестливої форми, чи хоч би банального «сонечко», чи такого природного «доцю». Лише «Меланка» і крапка. Як вирок, як присуд на все життя: ніким не люблена, ніким не голублена!

Хоча ні. В її житті таки була одна людина, яка кликала її так, мов до серця пригортала. Меланці було років чотирнадцять. Як і щороку, на «Василя й Маланки» сільські подруги зорганізувалися в імпровізований театр, щоби ходити від хати до хати зі щедрівками. Їй, звісно, дісталася роль Маланки. Як кажуть, сам Бог велів. Тоді бабуня зчепила їй зі старого тюлю вельон, заквітчала сухоцвітом, розмалювала личко та й відправила з подругами на розваги.

— Ой, Іване, Іваночку, пусти до хати Маланочку, — зайшлися дзвінкі дівочі голоси перед черговою оселею.

Двері розчинила привітна чорнява жіночка.

— Заходьте, дорогенькі, заходьте, почастуємо, чим Бог послав.

Перебрані й розцяцьковані дівчатка-підлітки горохом посипалися до господи.

— Пустіть до хати погріти п’яти. Пустіть до груби погріти зуби… — весело зачала свою партію Меланка і раптом затнулася. З кутка, з м’якого крісла, вкритого картатою веретою, на неї блимнули вогники пари чорних очей. Хлопчисько років шістнадцяти незмигно дивився на неї й одночасно вкривався сором’язливим багрянцем. Меланка відчула, як і її розмальовані буряком щічки паленіють від сорому, благо, того не було видно.

Вони знову перестрілися за два дні, в сільському склепі. Той хлопчина, Андрієм звався, дочекався її з черги й попросив провести додому. Як справжній чоловік, ніс її торбину з двома духмяними буханцями.

Потому вони зустрічалися ще три роки, переписувалися, кожні канікули проводили разом. Поки були підлітками, батьки ніби й не заперечували проти такої дружби, та щойно донька поступила до медінституту на лікувальну справу, як мама взялася протестувати. А якось, коли Меланка вкотре зібралася до села на вихідні, безапеляційно заявила:

— Час покинути ті сільські дурниці, за книжки берися — сесія в розпалі!

Вона й покинула, бо гадки не мала, що батькам можна перечити, що в її віці можна і треба відстоювати власні погляди, бажання, особливо почуття. Лише крадькома по ночах, ховаючи в подушку своє сплакане личко, згадувала той вечір — останній перед початком навчального року в інституті, останній, коли була з ним, перший, коли йому віддалася… Згодом чула, що Андрія після технікуму забрали до армії. А її, Меланку, вже на другому курсі поспіхом заручили з декановим сином.

— Мамо, знаєш, а до мене в гуртожиток Андрійко приїздив, — якось під час чергових вакацій обережно зачала Меланка.

— Який ще Андрійко? — невдоволено перепитала мати, ніби зовсім пам’ять утратила.

— Та ж мій, із Калинівки. Заміж кликав… — промовила й злякалася власних слів.

— Меланко, ти знову за старе? Ми не для того тебе пестили і гляділи, стільки грошей у тебе вбухали, щоб ти за шофера заміж ішла. Він тобі не пара!

Андрійко вчився в технікумі на автомеханіка, але мама вперто називала його шофером і чути не хотіла про будь-які стосунки з ним і тим більше про заміжжя.

— Що ти на селі будеш робити? Бикам хвости крутити чи штрикати старі поморщені дупи?

Меланка, відчула, як до горла підступив глевкий клубок.

— Мамцю… — прошепотіла, вражена материною категоричністю.

— Що мамцю? Що мамцю?! — почала лютувати матір. — Батька пожалій, він місцем пожертвував заради тебе, все задля твого щастя!

Меланка знала, що батько, професор кафедри анатомії, свого часу захистивши докторську, сподівався обійняти посаду завкафедрою. Але проректор прозоро натякнув йому, щоб він відступився, бо на тепле місце був інший претендент, якась ректорова родичка. Проте навзаєм батьковій поступливості той добродій дуже швидко зорганізував його близьке знайомство з деканом фармакологічного, а затим і заручини їхніх дітей.

«Отаке-то моє щастя вийшло, — гірко подумала Меланка, — тепер те щастя на своєму горбі тягти мушу, ще й двійко нещасних дітей. Бо татко їхній, бачте, інтелігент, до чорної роботи не стане. Другий рік — на моїй шиї!»

Поки свекор був живий, їм непогано жилося — і вона була прибрана, і щороку на море їздили, і навіть в Італії були на п’яту річницю одруження. А з того часу, як його не стало, ось уже третій рік, — чисте пекло. Її з обласної турнули, ніде не могла влаштуватися, бо саме криза вдарила — скрізь скорочення. Насилу взяли у травматологічне звичайною медсестрою. Тепер зі своїми півтора тисячами і по двадцятці за перев’язку ну ніяк на лад не виходить, заледве кінці з кінцями зводить.

Олег зі смертю впливового батька так само раптово позбувся всіх привілеїв і авторитету в тій самій обласній, де відразу ж після інтернатури отримав місце завідувача гастроентерологічним відділенням, і з талановитого й «падающєва надєжди» хірурга перетворився на пересічного різака в районній поліклініці — вишкрябував гігроми і чиряки. Попервах він ще якось тріпався, шукаючи підробітків у приватних клініках, але до ладу так ніде й не зачепився. То йому зарплатня була замалою, то начальник виявлявся самодуром, то клімат у колективі виводив із рівноваги, то умови праці не пасували. Тинявся-тинявся, та й урешті плюнув на все. Бо, бачте, не годиться професорському синові ґанджувати свій імідж і авторитет, поневіряючись на нуль двадцять п’ять ставки. Він свято вірив, що ще знайдеться той, хто гідно оцінить його хист як хірурга і без батькового лобіювання.

А вона тим часом ґарувала. Якщо сама могла обійтися без м’яса і яєць, то дітей таки треба було годувати повноцінною їжею. У меншого — збільшена щитовидна, у старшого — алергія, аби, не дай Боже, в астму не переросла. За тими клопотами і про себе забула, і про своє перше кохання, що роками не відпускало. Лиш одного разу випадково зустріла на базарі знайому з Калинівки. Та сказала, що Андрій після армії ніяк не міг прилаштуватися і з того всього подався до Америки. Хтозна, може, й пропав там, бо з того часу ніхто й ніколи його не бачив.

Сльози підступили Меланці до очей і тонкими цівками заструменіли по щоках. Вона скрушно зітхнула, поправила ріденьке, неслухняне волосся, що вибилося з тоненького хвостика, і знову згадала бабуню. Та, розчісуючи її малою й намагаючись зліпити «з трьох волосків» хоч яку-небудь кіску, зчаста примовляла: «У кого коса тоненька, у того й доля солоденька».

«Де ж та моя солоденька доля?» — подумала змучено Меланка.

Вона вигорнула яйця до миски з уже накришеними овочами, прикрила кришкою, сховала до холодильника, наспіх умила руки, натягла скупеньке пальто, що вже давно просилося до смітника, такий самий благий беретик і вийшла надвір.

«Заберу малих від свекрухи, а тоді ще голубців накручу».

Супроти квасної і млосної минулорічної зими, ця видалася на славу. І сніг лежав пухкими збитими вершками, і мороз посріблював усе довкола, радо потріскуючи під підошвами. Дасть Бог, і до Водохреща дотримається. У вікнах будинків мерехтіли барвисті лампи, десь по околицях чулися вибухи салютів і петард. Подекуди доносилися мотиви знайомих із дитинства щедрівок. Місто розкошувало у Різдвяній лихоманці. Вона перейшла вулицю і звернула до величезного супермаркету — звідти дворами до свекрухи була найкоротша дорога. Минаючи машини й галасливих, очевидно, захмелілих людей, які напаковували багажники всілякими наїдками, звернула за чорний «мінівен» і в потемках на когось наштовхнулася.

— Даруйте, — прогугнявила собі під ніс.

— Меласю? Меласечко!

Меланка аж сіпнулася.

«Меласю?» — не повірила власним вухам. Так її кликала лише бабуся і… Обережно підвела сполоханий погляд.

— Меласечко, ти? — на неї дивилися величезні, чорні вуглики Андрійкових очей. Він стояв усміхнений і статечний, одягнений у добротну дублянку й хутряну шапку, червонощокий, здоровий, і щасливо усміхався. — Не сподівався, що коли-небудь тебе зустріну. Як ти?

— Я? Я — добре, — ледве спромоглася витиснути з себе Меланка.

— А я от на Різдво до батьків приїхав.

Меланка мовчала, цілковито розчиняючись у тому радісному й щасливому погляді. Відчувала, як у цей холодний січневий вечір її лагідно обіймають теплі крила ангела-хранителя.