В обіймах Казанови

Князь Любомирський, дізнавшись про його впертість, прибув того ж дня.

– Що ви робите, пане Казанова, — сказав він з докором, щойно став у відчинених дверях. – Хірурги кажуть, що гангрена вже перекинулася на плече і завтра отруїть всю руку.

– Вибачте, княже, але рука належить мені, тому я маю право відмовитися від операції, яка, на мій погляд, є непотрібною.

– Неможливо, щоб три найкращі лікарі помилилися в діагнозі, – сказав Любомирський. – Заради Бога, схаменіться.

- Я такий же розумний, як завжди, князю, — спокійно відповів Казанова. – Я трохи розбираюся в медицині і підозрюю, що лікарі, які рекомендували ампутацію, не керувалися турботою про моє одужання.

– Що ще?

– Ви не повірите, князю.

– Та скажи мені.

– Я думаю, що ампутацією мені руки вони хотіли дати задоволення Браницькому, – сказав Казанова якомога спокійніше.

Любомирський спохмурнів

– То ви вважаєте, що Браницький підкупив лікарів, щоб вони поставили вам страшний діагноз? – з недовірою сказав він.

– Граф — аж надто людина честі для цього, але його слуги — негідники», — відповів Джакомо. – Все одно я скасував операцію.

Князь Любомирський більше не наполягав.

Через кілька днів набряк на руці спав, рана прийняла здоровий колір.

На Великдень Казанова покинув монастир із перев’язаною рукою, хоча повне одужання мало зайняти ще кілька місяців.

Відразу після свят його відвідала Ізабелла, яка принесла трохи грошей на поточні витрати і залишилася з ним на всю ніч. Вранці вона повідомила, що вони довго не побачаться, бо чоловік викликає її до Берліна.

Зі щирим жалем Джакомо попрощався зі своєю коханкою і захисницею, передчуваючи, що більше ніколи її не побачить.

Через кілька днів після повернення додому Джакомо отримав виклик від короля.

Він сів у карету і поїхав до замку.

Станіслав Август приймав його у приватних покоях. Він протягнув Казанові руку для поцілунку, а коли венеціанець став навколішки, король, удаючи невігластво, запитав про його поранену руку.

– Це через ревматизм, милостивий пане.

– Наш клімат може бути прикрим для жителя півдня, — двозначним тоном погодився король.

Казанова випростався й подивився його величності в обличчя.

– Я намагатимусь уникати нещасних випадків, які викликають такі нездужання у майбутньому, ваша величність.

Понятовський усміхнувся більш привітно.

Після цього вони обмінялися ще кількома невимушеними реченнями, і Казанова попрощався з монархом. Коли він йшов, Станіслав Август зупинив його біля дверей.

– Вам, мабуть, буде цікаво, пане Казанова, знати, що я призначив графа Браницького великим ловчим. Було б добре, якби ви його привітали з цим і заодно дещо пояснили...

Король зробив багатозначну паузу.

Казанові не потрібно було повторювати двічі.

Після аудієнції він наказав відвести себе до Браницьких.

Граф лежав у ліжку, блідий, як простирадло. Джакомо вклонився, і Браницький помахом руки привітав його.

– Пане графе, я прийшов попросити у вас вибачення за мою нездатність стримати свою образу, яка принесла нам обом більше шкоди, ніж честі.

— Мені теж шкода, кавалере, — відповів граф і скривився, наче кожне слово завдавало йому болю. – Мене охопив гнів, засліпили ревнощі і відібрали здоровий глузд.

– Тож прошу вас, графе, захистіть мене від ваших гусар, які вважають, що підлестяться вам, позбавивши мене життя.

– Пане Казанова, будьте впевнені, я не маю жодного відношення до дій цього божевільного Бишевського. Як тільки я дізнався, що він збирається зробити, я наказав йому залишити країну. Крім того, для нього це було б найкращим результатом, бо його назвали розбійником за напад із шаблею на графа Мощенського та князя Любомирського. Мені шкода бідолашного хлопця, тому що він мій приятель, і він думав, що я не виживу.

Граф знову замовк, а сильний біль розривав його.

– Сідайте, будь ласка, і давайте дружити, — додав він і вказав на стілець, поставлений біля ліжка.

Казанова скористався запрошенням магната.

– А як ваша рана, граф? – запитав він.

– Лікарі кажуть, що я одужаю, хоча мені доведеться пролежати кілька тижнів, а потім сидіти на жорсткій дієті. Але це незначна заминка порівняно з тим, що могло статися. До речі, ви чудовий стрілець, кавалере, якби я це знав, я б вибрав шаблі.

І тоді б ти, напевно, був у могилі, — подумав Казанова, який був кращим фехтувальником, ніж стрільцем. Проте зовні він прийняв здивований, невинний вираз.

– Ну, графе, це був мій перший фатальний постріл у житті. Якби я міг чимось похвалитися, то удачею, гострим оком і твердою рукою.

Браницький, хоч зовсім і не вірив йому, лише посміхався.

Він показав на тембляк.

– А як же ваша рука, мій пане? Я чув, що ти прогнав хірургів, і, мабуть, вчинив це розумно.

– Рука видужає, графе, мене більше хвилює розмова з коронним маршалом. Наскільки я чув, він суворий чоловік і любить вішати людей.

Браницький кивком підтвердив це.

– Якби не протекція його величності, він би без вагань відрубав би пану голову, але оскільки король надав вам свою прихильність, у вас немає причин хвилюватися, пане Казанова.

Виконавши волю його величності й помирившись із Браницькими, Джакомо попрощався з графом. Відразу ж після виходу з палацу він відправився до Августа Чарторийського.

Перший міністр зустрів його дружелюбно. Вислухавши подяку Казанови, він запросив гостя до свого кабінету. У кімнаті переважали стримані бежеві кольори. Усі стіни, штори та меблі були такого кольору, навіть гарячий камін мав колір, що сприяв зосередженості.

Князь Чарторийський попросив Джакомо присісти на стільці, а сам сів у крісло по інший бік столу. Пронизливий погляд міністра впав на обличчя Казанови.

– Пане, було б краще, якби ви покинули Варшаву вчасно, поки справа не притихне, — сказав він твердим тоном.

– Це обов'язково?

– Боюся, що так. Цим поєдинком ви нажили собі лютих ворогів.

– Я якраз повертаюся від Браницького, ми помирилися і мені здається, що граф був щирий у своєму намірі.

Август Чарторийський махнув рукою.

– Браницький має нестійкий характер, сьогодні він тебе прощає, а завтра нашле на тебе гайдуків. А якщо це не він, то його офіцери та довірені особи змовляться проти вас, хоча б лише для того, щоб подратувати мене. Раджу берегти себе і не виходити на вулицю поодинці з настанням темряви.

– Я так і зроблю, княже.

– Чудово. Пан вже знає, куди поїде?

– Я скористаюся запрошенням старости фон Брюля, який заохочує мене поїхати з ним до його маєтків в Україні.

– Тоді їдь.

Казанова вагався

– Проблема в грошах. Я сподівався отримати посаду при дворі, але тепер у мене зовсім немає коштів.

Чарторийський кивнув, ніби очікував цього.

– Мій бухгалтер привезе тобі додому сто дукатів.

Казанова посміхнувся, показуючи задоволення від щедрості міністра.

Сума була не маленька. Саме стільки золотих монет заробляв за рік власною практикою хороший лікар чи юрист.

– Дякую, княже.

Темні пильні очі міністра знову зосередилися на співрозмовнику.

– Може трапитися так, що перед від’їздом вас спровокують якоюсь образою, але пам’ятайте, пане, ще один поєдинок, і навіть прихільність його величності вас не захистить.

– Я покину місто якнайшвидше, не даючи ворогам жодного шансу на образи, – запевнив Казанова.

Князь кивнув, задоволений таким запевненням.

Після аудієнції Джакомо повернувся до своєї кам'яниці і наказав своїм слугам пакувати речі в дорогу. Оскільки він планував повернутися до Варшави щонайбільше через два-три місяці, то заплатив панові Кампіоні орендну плату за цей період, а також погасив власні борги найбільш важливі борги. Перед виїздом з міста він відвідав гральний будинок на вулиці Трембацькій, де виграв ще сто дукатів.

З брязкотом золота в гаманці та вірою у власну удачу він ще до кінця тижня прямував до Львова.

Епілог

Запах кави витав над альтанкою, змішуючись із запахом троянд, що оповили її дерев’яні стіни. Ельжбета поставила кофейник на стіл і піднесла чашку до губ. В смакові кави було чутно тирлич і горіхи з відтінком шоколаду.

Ельжбета зітхнула й закрила очі, насолоджуючись чудовим смаком.

Через деякий час вона почула кроки і біля входу в альтанку з’явилася Марія з тістечками, начиненими першими цьогорічними вишнями.

Вона поставила тарілку з смаколиками перед господинею і пішла.

Ельжбета витягнулася в плетеному кріслі, примружившись і насолоджуючись літнім ранком. Сонце тільки зійшло на дев'яту годину й сяяло радісним сяйвом.

Такий прекрасний ранок віщував новий, кращий початок її життя.

На цей вечір вона, вперше за майже три роки, отримала запрошення на бал у замку. Прийом організував сам король на честь приїзду до Варшави пані Жоффрен, його колишньої коханки та власниці одного з найважливіших салонів Парижа.

Ельжбета відчула, що нарешті, завдяки своїй наполегливості та зусиллям, вона стала на властиву стежку. Хоча їй довелося зізнатися в цьому самій собі, повернення колишнього становища виявилося не таким простим і очевидним, як вона очікувала, повертаючись з Литви. Так, її знову почали помічати і приймати в палацах, але це були переважно колишні друзі її чоловіка, старости. Більшість опозиціонерів, зрештою, прийняла до уваги, що Станіслав Август посів престол назавжди, тож з'їхалася до столиці, щоб повернути там прихильність монарха.

Вона сама все одно не могла розраховувати на запрошення найвпливовіших людей із кола Сім'ї. Що б вона не робила і скільки б не докладала зусиль, відчувала над собою невидиму стелю. Втіхою для неї став від'їзд родини Гольштейнів до Берліна. Звільнена від інтриг цієї гадюки Ізабелли, старостина могла бачити майбутнє ясніше. Справжнім проривом у вирішенні її проблем виявилися листи, які вона надсилала Браницькому та його друзям при дворі. Вона розкрила всю отриману Мазаріні інформацію про безславне минуле Казанови. Більшість із цього були чутки, але знаходилися й справжні перлини, як-от свідчення Анни Бінетті про плебейське походження Казанови та його банківські махінації в Лондоні.

Скрип сходів альтанки вивів старостину із задумів. Вона розплющила очі й побачила Мазаріні. ТОй дивився на її груди, що виступали під літньою сукнею.

Зловлений на цьому, він ніяково відвів погляд і сів на лавку.

– Як справи у Казанови? – запитала Ельжбета, здогадуючись, з чим прийшов секретар.

– Він повернувся до Варшави, але тут його не прийняли. Листи, які ми надсилали Браницькому та його друзям при дворі, дійшли до короля. Мабуть, він викликав Казанову до себе і прямо запитав, чи він дворянин. Навіть родина Чарторийських відвернулася від італійця, дізнавшись, що він вчинив шахрайство в Англії і вирвався з-під петлі, а також що віденський суд підозрює його у крадіжці та шпигунстві.

– Що він каже?

– Звичайно, він усе заперечує. Каже, що це наклеп, який легше вигадати, ніж спростувати. Він також стверджує, що пані Бінетті паплюжить його добре ім'я, щоб помститися за втрату симпатії та грошей графа Браницького після дуелі.

Останнє виявилося правдою. І все ж Ельжбета роздратовано гукнула.

– Увесь він. І йому повірили?

Мазаріні поблажливо посміхнувся.

– Звичайно ж, ні. Поляки люблять один одного з безкорисливою заздрістю. Тут, як тільки люди вас обіллють помиями, вам ніколи не дозволять про це забути.

Ельжбеті не було потреби пояснювати це.

– Отже, у Варшаві з ним покінчено.

- Цілком. Наскільки я чув, король наказав йому покинути країну і дав йому велику суму на сплату боргів і подорож.

Ельжбета довго мовчала, шукаючи в собі задоволення від помсти, яку вона здійснила. Як не дивно, замість радості на мить з'явився смуток, але жінка швидко відігнала це почуття. Вона вже вирішила ні про що не шкодувати.

Старостина подякувала Мазаріні й попросила залишити її в спокої.

Коли він пішов, вона заплющила очі, насолоджуючись ароматом троянд і співом солов’я, який звив гніздо в саду.

Вона знову була щаслива.

КІНЕЦЬ

Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2024