Моєму чоловікові Панчо за твоє терпіння, любов, дружбу, почуття гумору і за готовність харчуватися не вдома.
А також моїм дітям Гейбу, Сету й Елаю за те, що даєте мені відчувати таку любов, заради якої люди з легкістю ідуть на смерть.
Хтось вірить, світ зжере вогонь,
Хтось вірить — лід.
Жага й моїх торкалась скронь,
Тож я обстоюю вогонь.
А двічі світ у млі
Конатиме — ненависть враз
Підкаже: хай нищівний лід
Накриє нас,
Змете і слід.
Усі наші спроби викрутитися були марними.
З похололим серцем я дивилася, як він збирається мене захищати. Він був до болю напружений, проте ні на мить не вагався, хоча ворогів було значно більше. Я знала, що допомоги чекати немає звідки — в цю-таки хвилину його родина змагається за свої життя так само, як він зараз боротиметься за наші.
Чи я колись дізнаюся, як закінчилась та, інша битва? Хто в ній переміг і хто програв? Чи доживу я до того?
Шансів майже не було. Чорні очі, які дико жадали моєї смерті, виглядали момент, коли мій захисник послабить пильність. Момент, коли мені настане кінець.
З далекого холодного лісу долинуло завивання вовка.