Затемнення

РОЗДІЛ 9. МІШЕНЬ

Щоб дати «вечірці в піжамах» належне завершення, Аліса вранці відвезла мене додому. Скоро має з’явитися Едвард, офіційно повернувшись зі свого «турпоходу». Як мені набридла вся ця облуда! За цим боком людського життя я точно не сумуватиму.

Почувши стукіт дверцят автомобіля, Чарлі визирнув у вікно. Він помахав до Аліси, а потім підійшов і допоміг мені вилізти з машини.

— Гарно розважилася? — запитав Чарлі.

— Так, було класно. Дуже… по-дівчачому.

Зайшовши всередину, я кинула свої речі біля сходів і попрямувала на кухню, аби перекусити.

— Для тебе повідомлення, — гукнув Чарлі мені навздогін. Блокнот для телефонних повідомлень стояв на видному місці, обіпертий на каструлю. Чарлі писав:

Я скорчила міну. Чарлі нечасто дописує коментарі до моїх повідомлень.

А Джейкоб нехай іде до біса і засмучується. У мене не було охоти з ним балакати. І взагалі, з потойбічного світу не дзвонять.

Якщо Джейкобу хочеться, щоб я померла, нехай звикає до тиші.

Апетит зник. Я повернулася і пішла розкладати речі.

— Ти не подзвониш Джейкобу? — запитав Чарлі. Він обіперся об стіну у вітальні та споглядав, як я піднімаю сумки.

— Ні.

Я пішла сходами нагору.

— Так негарно поводитися, Белло, — сказав він. — Помилятися — це людське, прощати — божественне.

— Не пхайся в чужі справи, — промовила я собі під носа, щоб він не почув.

Я знала, що у мене намічалося прання, тож, поклавши на місце зубну пасту і вкинувши брудний одяг у корзину для білизни, я попрямувала до кімнати Чарлі, аби познімати з його ліжка простирадла. Я поскидала їх на купу біля сходів і рушила до своєї кімнати, аби зробити те ж саме.

Біля ліжка я затрималася, схиливши голову набік.

Куди поділася подушка? Я роззирнулася, оглядаючи всю кімнату. Подушки не було. Кімната видавалася незвичайно чистою. Хіба мій балахон не висів на тому бильці в ногах ліжка? І я могла заприсягтися, що під кріслом-гойдалкою валялася пара брудних шкарпеток, а зверху на ньому лежала червона блузка, яку я приміряла два дні тому, але вирішила, що вона занадто святкова для школи…

Я знову покрутилася на місці. Моя корзина для білизни не була порожня, але й не набита під самий верх, як мала бути.

Невже Чарлі поправ? Це на нього не схоже.

— Тату, ти вже щось прав? — гукнула я у двері.

— Гм, ні, — крикнув він у відповідь винуватим голосом. — А ти хотіла, щоб поправ?

— Ні, я сама збиралася. Ти шукав щось у мене в кімнаті?

— Ні, а що?

— Не можу знайти… блузку…

— Я туди навіть не заходив.

А потім я згадала, що Аліса навідувалася сюди по мою піжаму. Я й не помітила, що вона приносила подушку — мабуть, тому, що не спала на ліжку. Вона, мабуть, трохи тут поприбирала, збираючи мої речі. Мені стало соромно за свою неохайність.

Але червона блузка не була брудною, тож я полізла в корзину, аби витягнути її звідти.

Я сподівалася, що вона лежить десь згори, але її там не було. Я перерила всю білизну, проте блузки не знайшла. Я подумала, що у мене, напевно, параноя, але відчуття було таке, наче щось іще зникло, і скоріш за все, це щось було не єдине. Зникло близько половини речей.

Я зідрала з ліжка простирадла і, захопивши по дорозі білизну Чарлі, пішла до пральної комірчини. Пральна машина була порожня. Я перевірила сушилку, в душі сподіваючись знайти там випрані речі — послугу від Аліси. Але й там нічого. Я насупилася, збита з пантелику.

— Ти знайшла те, що шукала? — вигукнув Чарлі.

— Ще ні.

Я піднялася нагору, аби подивитися під ліжком. Нічого, окрім запилених плюшевих зайчиків. Я почала ритися в комоді — може, я сховала червону блузку назад і забула за неї?

Почувся дзвінок у двері, і я припинила пошуки. Це, напевно, Едвард.

— Двері, — проінформував мене Чарлі зі свого крісла, коли я промчала повз нього.

— Не вставай, тату.

З сяючим обличчям я відчинила двері.

Едвардові золоті очі були широко розчахнуті, ніздрі роздувалися, зуби вищирені.

— Едварде? — сказала я різко, вражена виразом його обличчя. — Що?…

Він приставив палець до моїх губ.

— Дай мені дві секунди, — прошепотів він. — Не рухайся.

Я завмерла, стоячи на порозі, а він… зник. Він метнувся так швидко, що Чарлі навіть не помітив, що повз нього щось промайнуло.

Перш ніж я встигла порахувати до двох, Едвард повернувся. Він обійняв мене за талію і швидко потягнув на кухню. Його очі металися по кімнаті, а руками він притискав мене до себе, наче боронячи від чогось. Я кинула погляд на Чарлі, який сидів у своєму кріслі, ретельно нас не помічаючи.

— Тут хтось був, — пробурмотів він мені на вухо, провівши мене углиб кухні. В його голосі лунало напруження, я ледве розчула його за ревінням пральної машини.

— Присягаюся, що жодних вовкулак… — почала говорити я.

— Це не вони, — швидко перебив він, хитаючи головою. — Це один із наших.

З його голосу стало ясно, що то він не членів своєї родини має на увазі.

Я відчула, як зблідла.

— Вікторія? — жах скував горло.

— Це не її запах.

— Хтось із Волтурі, — припустила я.

— Можливо.

— Коли?

— Так, я гадаю, що це вони, бо хтось проник сюди недавно, рано-вранці, коли Чарлі ще спав. Хто б це не був, Чарлі він не зачепив, тобто в нього, вочевидь, була інша ціль.

— Знайти мене.

Едвард не відповів. Його тіло завмерло, нагадуючи статую.

— Про що ви двоє там шушукаєтеся? — запитав підозріливо Чарлі, виринаючи із-за рогу з порожнім відерцем для попкорну.

Я позеленіла. Поки Чарлі спав, у будинку ходив вурдалак і шукав мене. Мене охопила паніка, лещатами стиснувши груди. Я перелякано дивилася на батька, не в змозі нічого відповісти.

Обличчя Чарлі змінилося. Раптом на ньому з’явилася посмішка.

— Якщо ви двоє сваритеся… то не вмішуйте мене.

Продовжуючи посміхатися, він поставив відерце в раковину і неквапливим кроком вийшов із кухні.

— Ходімо, — тихо і серйозно промовив Едвард.

— Але Чарлі! — від страху у грудях стислося і стало важко дихати.

Коротку мить він вагався, а потім витягнув мобільний телефон.

— Еммете, — сказав він, а тоді почав говорити так швидко, що я не могла розрізнити слів. За півхвилини розмова завершилася. Він повів мене до дверей.

— Еммет і Джаспер уже виїхали, — прошепотів він, відчувши, що я пручаюся. — Вони прочешуть ліс. Із Чарлі все буде гаразд.

Я перестала опиратися і дозволила йому вести мене далі. Підкошена панікою, я не могла міркувати тверезо. Чарлі зустрів мої перелякані очі самовдоволеною посмішкою, яка раптом змінилася занепокоєнням. І перш ніж він устиг щось сказати, Едвард вивів мене за двері.

— Куди ми їдемо? — я продовжувала говорити пошепки, навіть коли ми вже сіли в машину.

— Ми їдемо поговорити з Алісою, — відповів він, хоч і не пошепки, але пригнічено.

— Ти думаєш, що вона могла щось бачити?

Крізь примружені повіки він подивився на дорогу.

— Можливо.

Усі чекали на нас, приведені у бойову готовність дзвінком Едварда.

У мене склалося враження, ніби я в музеї: навколо всі стояли нерухомо, наче статуї, завмерши у різноманітних позах занепокоєння.

— Що сталося? — з притиском запитав Едвард, щойно ми переступили поріг його будинку. Я була глибоко вражена, коли він сердито зиркнув на Алісу, люто стиснувши кулаки.

Аліса стояла, міцно притиснувши руки до грудей, самі лише губи ворушилися.

— Не знаю. Я нічого не бачила.

— Такого не може бути… — просичав він.

— Едварде, — сказала я з легеньким докором. Мені не подобалося, коли він говорив з Алісою таким тоном.

Карлайл спробував його заспокоїти.

— Едварде, це тобі не математика.

— Він був у її кімнаті, Алісо. Він може і досі бути там — чекати на неї.

— Я б це побачила.

Едвард гнівно змахнув руками.

— Точно? Ти впевнена?

Коли Аліса відповіла, її голос звучав холодно:

— Ти й так уже змусив мене слідкувати за рішеннями Волтурі, за поверненням Вікторії, стежити за кожним Беллиним кроком. Хочеш іще чогось? Може, мені слідкувати за Чарлі, або за Беллиною кімнатою, або за цілою вулицею? Едварде, якщо я візьму на себе забагато, речі почнуть вислизати з-під моєї уваги.

— Здається, вони вже вислизають, — різонув Едвард.

— Белла постійно була у безпеці. Не було за чим слідкувати.

— Якщо ти спостерігала за Італією, чому ти не побачила, що вони надіслали…

— Я не думаю, що це вони, — заперечила Аліса. — Я б це побачила.

— Хто б іще залишив Чарлі в живих?

Я здригнулася.

— Не знаю, — мовила Аліса.

— Це дуже допомогло.

— Припини, Едварде, — прошепотіла я.

Він обернувся до мене, його обличчя було досі розлючене, зуби міцно зціплені. Якусь мить він дивився на мене, а потім зробив глибокий видих. Його зіниці розширилися, і підборіддя розслабилося.

— Так, Белло, ти права. Вибач, — і він поглянув на Алісу. — Пробач мені, Алісо. Я не повинен був валити всю вину на тебе. Я повівся негідно.

— Я розумію, — відповіла Аліса. — Але мені від цього не легше.

Едвард глибоко вдихнув.

— Гаразд, давайте подивимося на це з погляду логіки. Які є варіанти?

Здалося, що всі одразу відтанули. Аліса розслабилася і відкинулася на спинку крісла. Карлайл повільно підійшов до неї, блукаючи поглядом десь далеко. Есме сіла на канапу навпроти Аліси, підібгавши ноги. Лише Розалія не поворухнулася і продовжувала стояти, повернувшись до нас спиною і дивлячись на скляну стіну.

Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч з Есме, яка підсунулася ближче і обійняла мене за плечі. А він узяв мене за руку і міцно стиснув її долонями.

— Вікторія? — запитав Карлайл.

Едвард похитав головою.

— Ні. Запах був незнайомий. Це, мабуть, один із Волтурі, хтось, кого я ще не знаю…

Аліса заперечливо похитала головою.

— Аро ще не давав доручення стежити за Беллою. Я б це побачила. Я на це чекаю.

Едвард різко подивився на неї.

— Ти чекаєш на офіційну команду?

— А ти гадаєш, що хтось грає поодинці? Навіщо?

— Це може бути Гай, — припустив Едвард, обличчя якого знову напружилося.

— Або Джейн, — сказала Аліса. — У них в обох є ресурси, щоб підіслати незнайомця…

Едвард скривився.

— І мотиви.

— Все одно не сходиться, — мовила Есме. — Якби цей хтось, ким би він не був, лаштувався дочекатися Беллу, Аліса би це побачила. Він… або вона… не мали наміру скривдити Беллу. І Чарлі, якщо на те пішло.

Я зіщулилася, почувши ім’я свого тата.

— Усе буде гаразд, Белло, — промовила Есме, погладжуючи моє волосся.

— Але навіщо тоді комусь це робити? — міркував Карлайл уголос.

— Перевірити, чи я досі людина? — висловила я припущення.

— Можливо, — сказав Карлайл.

Розалія зойкнула, достатньо голосно, щоб я почула. Вона продовжувала стояти нерухомо, демонстративно дивлячись у бік кухні. Едвард, навпаки, мав пригнічений вигляд.

Крізь двері, що вели на кухню, увірвався Еммет, слідом за ним — Джаспер.

— Невідомець давно зник, багато годин тому, — оголосив розчаровано Еммет. — Слід веде на схід, потім на південь і обривається на бічній дорозі. Там на нього чекала машина.

— От не пощастило, — пробурмотів Едвард. — Якби він пішов на захід… тоді у тих псів була б гарна нагода стати у пригоді.

Я поморщилася, й Есме погладила мене по плечу.

Джаспер подивився на Карлайла.

— Ми не впізнали запаху. Ось, — він витягнув щось зелене і пом’яте. Карлайл узяв це і підніс до обличчя. Я бачила, як воно переходило з рук у руки — то був зламаний листок папороті. — Може, ви впізнаєте.

— Ні, — сказав Карлайл. — Запах незнайомий. Я його ніколи не зустрічав.

— Може, ми шукаємо у хибному напрямку. Може, це просто збіг… — почала була Есме, але зупинилася, коли побачила, що всі скептично в неї втупилися. — Я маю на увазі не такий збіг, коли якомусь незнайомцю просто заманулося забратися в Беллин будинок. Я подумала, що комусь могло стати просто цікаво. Її оточують наші запахи. Може, він зацікавився, що нас туди привело?

— Чому тоді він просто не прийшов сюди? Якщо йому було просто цікаво? — запитав Еммет.

— Ти б, може, і прийшов, — сказала Есме, на обличчі якої раптом з’явилася ніжна усмішка. — Решта з нас не такі прямолінійні. Наша родина дуже велика — його або її це могло налякати. Але з Чарлі все гаразд. Скоріш за все, то був не ворог.

Просто цікаво. Як Джеймсу з Вікторією спочатку було цікаво? На згадку про Вікторію тілом пробігли дрижаки. Хоча в одному Каллени, здавалося, були твердо впевнені: то була не вона. Не цього разу. Вона дотримуватиметься вже перевіреної схеми. То був хтось інший, незнайомець.

Повільно я починала приходити до думки, що вампірів на цьому світі набагато більше, ніж мені спершу здалося. Скільки разів їх зустрічали прості смертні, які ні про що не здогадувалися? Скільки смертей, які насправді були даниною їхній спразі, помилково приписувалися нещасним випадкам та криміналу? Скільки ще прибуде в їхньому полку, коли я до нього долучуся?

Від такого туманного майбутнього по спині пробіг холодок.

Каллени сприйняли слова Есме неоднозначно. Я помітила, що Едвард зовсім не поділяв цього припущення, а Карлайл, навпаки, дуже до нього схилявся.

Аліса піджала губи.

— Я так не гадаю. Час було підібрано бездоганно… Цей гість був дуже обережний і нічого не торкався. Наче йому або їй було відомо, що я все побачу…

— У нього могли бути й інші причини, щоб нічого не торкатися, — зауважила Есме.

— Невже так важливо, хто це був? — запитала я. — Сам факт, що хтось мене шукав… чи цього не достатньо? Нам не слід чекати аж до випускного.

— Ні, Белло, — відказав швидко Едвард. — Все не так погано. Якщо тобі справді загрожуватиме небезпека, ми про це дізнаємося.

— Подумай про Чарлі, — нагадав мені Карлайл. — Подумай про те, як він страждатиме, коли ти зникнеш.

— Я думаю про Чарлі! Це за нього я хвилююся! А що якби моєму дорогому гостю закортіло підкріпитися минулої ночі? Поки я поруч із Чарлі, він також мішень. Якщо з ним що-небудь станеться, це буде через мене!

— Це не так, Белло, — сказала Есме, знову погладжуючи моє волосся. — І з Чарлі нічого не станеться. Нам просто треба більше пильнувати.

— Більше пильнувати? — я не йняла віри своїм вухам.

— Белло, усе буде гаразд, — пообіцяла Аліса, в той час як Едвард стиснув мою руку.

І я зрозуміла, дивлячись по черзі на їхні прегарні обличчя, що жодні мої слова не вплинуть на їхню думку.

Додому ми їхали мовчки. Я була геть розбита. Попри всі мої козирні аргументи, я досі була людиною.

— Ти ні на секунду не залишатимешся сама, — пообіцяв Едвард, зупинившись біля будинку Чарлі. — З тобою завжди хтось буде. Еммет, Аліса, Джаспер…

Я зітхнула.

— Це смішно. Їм буде так нудно, що вони самі мене прикінчать, аби просто не сидіти склавши руки.

Едвард скривився на мене, мов середа на п’ятницю.

— Браво, Белло.

Коли ми повернулися, Чарлі був у гарному гуморі. Він побачив напруження поміж нами і розтлумачив це на свій копил. Із самовдоволеною посмішкою на обличчі він спостерігав, як я ладнала йому вечерю. Едвард із дозволу на хвильку відлучився — мабуть, для того, щоб перевірити обстановку. Чарлі дочекався, поки він повернеться, а потім озвучив мої повідомлення.

— Знову дзвонив Джейкоб, — мовив він, щойно Едвард увійшов на кухню. Я навіть оком не моргнула, ставлячи перед ним тарілку.

— То й що?

Чарлі насупився.

— Не будь такою мстивою, Белло. У нього був нещасний голос.

— Джейкоб заплатив тобі за піар-кампанію, чи ти рекламуєш його з власної волі?

Чарлі побурчав щось незрозуміле в мій бік, а потім тарілка з їжею урвала його нарікання.

Хоча він цього не усвідомлював, його слова влучили точно в ціль.

Моє життя зараз нагадувало гру в кості — чи буде наступний кидок на мою користь? А якщо зі мною дійсно щось станеться? Занадто жахлива помста — залишати Джейкоба з відчуттям провини за сказане.

Але я не хотіла розмовляти з ним у присутності Чарлі, який би стежив, щоб я раптом не бовкнула зайвого. В цей момент я позаздрила стосункам Джейкоба і Біллі. Як, мабуть, легко жити з людиною, від якої не маєш секретів!

Значить, почекає до ранку. Цієї ночі я, скоріш за все, не помру, а з Джейкобом нічого не станеться, якщо він покартається ще дванадцять годин. Це навіть піде йому на користь.

Коли Едвард офіційно побажав мені доброї ночі, я виглянула, щоб подивитися, хто там під зливою охороняє мене і Чарлі. Я подумки пожаліла Алісу чи хто б там не був, але на душі стало спокійно. Було гарно відчувати, що я не сама. Й Едвард повернувся в рекордно короткий строк.

Він заспівав мені колискову, як минулого разу, і відчуваючи уві сні його присутність, я проспала спокійно, без кошмарів.

Вранці, коли я ще спала, Чарлі пішов на риболовлю разом зі своїм заступником Марком. Я вирішила скористатися відсутністю нагляду, щоб здійснити божественний акт прощення.

— Дозволю Джейкобу з собою помиритися, — попередила я Едварда, потому як доїла сніданок.

— Я знаю, що ти вже давно його пробачила, — сказав він зі щирою усмішкою. — Подовгу дутися на когось не входить у твої численні таланти.

Я закотила очі, але мені було приємно. Здавалося, що Едвард справді прислýхався до того, що я йому говорила з приводу вовкулак.

Я набрала номер, навіть не подивившись на годинник. Для дзвінків було зарано, і я занепокоїлась, що можу розбудити Біллі або Джейка. Проте слухавку підняли ще перед другим викликом — значить, цей хтось був неподалік від телефону.

— Алло, — сказав понурий голос.

— Джейкобе?

— Белло! — вигукнув він. — О Белло, пробач мені! — він перескакував через слова, так кваплячись їх вимовляти. — Клянуся, що я не серйозно. Я просто ляпнув дурницю. Я був злий, але це не виправдання. Не сердься на мене, будь ласка. Будь ласочка. Я до кінця життя буду твоїм рабом і робитиму все, що забажаєш, — лише прости мене.

— Я не серджуся, і я тебе пробачаю.

— Дякую, — емоції переповнювали його голос. — Не можу повірити, що був таким покидьком.

— Не хвилюйся — я вже до цього звикла.

Він засміявся з відчутним полегшенням.

— Приїжджай до мене, — сказав він благально. — Я хочу реабілітуватися.

Я нахмурилася.

— Як?

— Як ти захочеш. Пострибаємо зі скелі.

— О, це просто геніальна ідея.

— Зі мною ти будеш у безпеці, — пообіцяв він. — Що б ти не збиралася робити.

Я поглянула на Едварда. Його обличчя було спокійне, але я була переконана — зараз не найкращий час.

— Не цього разу.

— Він на мене розлючений, правда? — при цьому голос Джейкоба був не дошкульний, а присоромлений.

— Не в тому річ. Тут… ну, є інша проблема, трохи більша, аніж шкодливий підліток-вовкулака… — я намагалася сказати це жартівливим тоном, але Джейкоба було не обдурити.

— Що сталося? — запитав він.

— Гм, — я не знала, що саме йому сказати.

Едвард простягнув руку до телефону. Я уважно подивилася на його обличчя. Воно здавалося цілком спокійним.

— Белло? — мовив Джейкоб.

Едвард зітхнув, торкнувшись рукою телефону.

— Ти не проти поговорити з Едвардом? — запитала я нерішуче. — Він хоче тобі дещо сказати.

Зависла довга пауза.

— Гаразд, — нарешті погодився Джейкоб. — Мені цікаво.

Я передала телефон Едвардові, сподіваючись, що він прочитав у моїх очах попередження.

— Привіт, Джейкобе, — сказав Едвард як найувічливіше.

Потім запала тиша. Я прикусила губу, намагаючись здогадатися, якою була відповідь Джейкоба.

— Тут хтось був — запах мені не знайомий, — пояснив Едвард. — Твоя зграя бува не натрапляла на свіжий слід?

Настала ще одна пауза, під час якої Едвард кивав, нічим не здивований.

— Ось у чому справа, Джейкобе. Я не випущу Беллу з поля зору, поки все не владнаю. В цьому нема нічого особистого…

Тут Джейкоб його перебив, і я почула з трубки звук його голосу. Він заговорив набагато гучніше. Я постаралася розібрати слова, але марно.

— Може, ти й маєш рацію… — почав був Едвард, але Джейкоб знову його перебив. Принаймні жоден із них не злився.

— Це цікава пропозиція. Ми охоче переглянемо умови договору. Якщо вдасться переконати Сема.

Потім Джейкоб стишив голос. Я а ж почала гризти ніготь на великому пальці, намагаючись прочитати Едвардів вираз обличчя.

— Дякую, — відповів Едвард.

А тоді Джейкоб сказав щось таке, від чого тінь здивування промайнула в Едвардових очах.

— Я планував іти сам, власне, — сказав Едвард у відповідь на несподіване запитання. — А її залишити зі своїми.

Джейкоб підвищив тон, і мені здалося, що він намагається бути переконливим.

— Я постараюся подивитися на це об’єктивно, — пообіцяв Едвард. — Настільки об’єктивно, наскільки зможу.

Запала пауза, цього разу коротша.

— Це не така вже й погана ідея. Коли?… Ні, нормально. Але я б хотів спочатку сам піти по сліду. Десять хвилин… Звісно, — сказав Едвард і простягнув мені телефон. — Белло?

Зніяковівши, я повільно взяла трубку.

— І про що це ви говорили? — роздратовано запитала я Джейкоба. Я розуміла, що це по-дитячому, але почувалася так, наче мене викинули з гри.

— Здається, про перемир’я. Слухай-но, зроби мені послугу, — попросив Джейкоб. — Постарайся переконати свого кровопивцю, що резервація — це найбезпечніше для тебе місце, коли його не буде поруч. Ми зможемо тебе захистити від будь-кого.

— То ось у чому ти намагався його переконати?

— Так. Це має сенс. І Чарлі краще побути тут. Якнайдовше.

— Нехай Біллі цим займеться, — погодилась я. Мені не хотілося підставляти Чарлі під удар, який був націлений на мене. — Щось іще?

— Перегляд деяких кордонів, щоб ми могли впіймати будь-кого, хто занадто наблизився до Форкса. Я не впевнений, що Сем на це піде, але поки ми його не переконаємо, я за всім тут наглядатиму.

— Що ти маєш на увазі — «за всім тут наглядатиму»?

— Якщо ти побачиш вовка біля свого будинку, то не стріляй у нього. От що я маю на увазі.

— Ну, певна річ. Але ти не мусиш так… ризикувати.

Він пирхнув.

— Не мели дурниць. Я здатен про себе подбати.

Я зітхнула.

— Я також намагався переконати його дозволити тобі до мене приїхати. Але він упереджений проти нас, тому нехай не забиває тобі голову своїми дурницями про безпеку. Він чудово знає, що тут ти будеш у безпеці.

— Матиму це на увазі.

— До скорої зустрічі, — сказав Джейкоб.

— Ти прийдеш?

— Так. Мені треба занюхати запах твого гостя, щоб вистежити його, якщо він повернеться.

— Джейку, я дуже не хочу, щоб ти вистежував…

— Та годі тобі, Белло, — перервав мене Джейкоб, а потім засміявся і повісив слухавку.