Затемнення

РОЗДІЛ 10. ЗАПАХ

Це було так по-дітвацькому! Ну, навіщо Едвардові йти через те, що повинен прийти Джейкоб? Хіба ми цього ще не переросли?

— Не те щоб я відчував до нього особисту неприязнь, Белло, просто так нам обом буде легше, — сказав Едвард, стоячи у дверях. — Я триматимуся неподалік. Ти будеш у безпеці.

— Я хвилююся не про те.

Він усміхнувся, а потім у його очах з’явилася хитринка. Він притягнув мене до себе і занурився обличчям у моє волосся. Холод від його подиху осідав на пасмах і на шкірі, і від цього відчуття у мене по шиї пробігли мурашки.

— Я скоро повернуся, — сказав він, а потім голосно засміявся, так ніби я розповіла анекдот.

— Що тут смішного?

Едвард лише усміхнувся і, не давши мені відповіді, побіг підстрибом до дверей.

Буркочучи сама до себе, я рушила на кухню мити посуд. Не встигла ще вода набратися в раковину, як у двері подзвонили. Я ніяк не могла звикнути, наскільки швидше Джейкоб пересувався без своєї машини. Здавалася, що всі довкола набагато швидші за мене…

— Заходь, Джейку! — гукнула я.

Я зосередилася на зануренні посуду в спінену воду й цілком забула про те, що віднедавна Джейкоб став ходити безшумно, наче привид. Я аж підстрибнула, коли за моєю спиною пролунав його голос.

— Ти завжди залишаєш двері отак, незамкненими? Ой, вибач. Він так мене налякав, що я облила себе мильною водою.

— Я не боюся тих, кого може зупинити замок на дверях, — відповіла я, витираючи мокру сорочку кухонним рушником.

— Правильно, — погодився він.

Обернувшись до нього, я кинула на нього несхвальний погляд.

— Невже так важко носити одяг, Джейкобе? — запитала я. Він знову був голий до пояса, одягнений лише в поношені рвані джинси. У мене майнула думка, що він, мабуть, так загордився своїми новонабутими м’язами, що йому до знемоги кортіло зайвий раз їх показати. Мушу зізнатися, вони справді вражали, хоча хирляком я його не вважала ніколи. — Я знаю, що тобі більше не буває холодно, та все ж…

Він поправив рукою змокле волосся, яке падало йому на очі.

— Просто так зручніше, — пояснив він.

— Що зручніше?

Він усміхнувся поблажливо.

— Мені й так незручно тягати за собою штани, поминаючи вже решту одягу. Я що тобі, в’ючний осел?

Я насупилася.

— Ти про що, Джейкобе?

Він переможно подивився на мене, так наче я проґавила щось очевидне.

— Мій одяг не зникає і не виникає з повітря, коли я перевертаюся. Мені треба нести його в зубах, поки я біжу. Перепрошую, що не затарююся по самий зав’язок.

Я почервоніла і пробурмотіла:

— Про це я не подумала.

Він засміявся і вказав на чорну, тонку як нитка шкіряну мотузку, що була тричі обмотана навколо його лівої кісточки, наче браслет. Лише тепер я помітила, що він стояв босоніж.

— Це не просто данина моді — це для того, щоб не носити джинси в зубах.

Я не знала, що на це сказати.

Він розплився в усмішці.

— Моя напівоголеність тебе хвилює?

— Ні.

Джейкоб знову засміявся, і я обернулася до нього спиною, аби зосередитися на посуді. Мені лишалося сподіватися, що Джейк зрозуміє: я почервоніла через сум’яття від власного дурного розуму, а не через його запитання.

— Ну, час братися до роботи, — зітхнув він. — Не хочу, щоб у нього був привід сказати, ніби я сачкую.

— Джейкобе, це не твій клопіт…

Але він жестом мене перебив.

— Я тут працюю на добровільних засадах. А тепер скажи, де запах цього незваного гостя найсильніший?

— Гадаю, у моїй спальні.

Він примружив очі. Було схоже, що йому, так само як і Едвардові, це зовсім не сподобалося.

— Я повернуся за хвилину.

Я взяла тарілку і почала її методично драїти. Запала тиша, й окрім шкрябання пластикових ворсин щітки по керамічній поверхні не було чути жодних звуків. Я намагалася вловити що-небудь із верхнього поверху — скрипіння підлоги, клацання дверей. Але нічого. Раптом я втямила, що мию одну тарілку довше, ніж потрібно, і постаралася зосередитися на своєму занятті.

— Хух! — вимовив Джейкоб за моїм плечем, знову мене перелякавши.

— Фу, Джейку, ну скільки можна!

— Вибач. Зараз… — Джейкоб узяв рушника і вимочив воду, яку я знову з переляку вилила не себе. — Давай допоможу. Ти митимеш, а я полоскатиму і витиратиму.

— Гаразд, — я простягнула йому тарілку.

— Піймати запах було легко. До речі, твоя кімната смердить.

— Я куплю освіжувач повітря.

Він засміявся.

Декілька хвилин у дружній тиші я мила посуд, а він його витирав.

— Можна тебе дещо запитати?

Я простягнула йому чергову тарілку.

— Це залежить від того, що ти хочеш дізнатися.

— Будь ласка, не подумай, що я нариваюся на скандал або щось у цьому роді, — мені чесно просто цікаво, — запевнив мене Джейкоб.

— Гаразд. Питай.

Декілька секунд він вагався.

— Як це — зустрічатися з вурдалаком?

Я закотила очі.

— Ліпше не буває.

— Я серйозно. Тебе не турбує сама думка про це? Тебе це не лякає?

— Ні.

Він мовчки узяв із моїх рук миску. Я зиркнула на його обличчя — воно супилося, нижня губа закопилилася.

— Щось іще? — запитала я.

Він поморщив носа.

— Ну… я хотів запитати… чи ти… ну, знаєш, його цілувала?

Я засміялася.

— Так.

Він здригнувся.

— Пхе.

— Кожному своє, — промурмотіла я.

— А тебе не лякають ікла?

Я ляснула його по руці, оббризкавши мильною водою.

— Годі, Джейкобе! Ти ж знаєш, що у нього немає ікл!

— Ще й як знаю.

Я зціпила зуби і почала немилосердно шкребти щіткою ніж для м’яса.

— А можна ще одне питання? — мовив він обережно, коли я передала йому ніж. — Знову ж таки, просто цікаво.

— Гаразд, — гаркнула я.

Вертячи ножа в різні боки під струменем води, він пошепки промовив:

— Ти сказала, кілька тижнів… Коли саме?… — йому забракло духу, щоб закінчити.

— На випускному, — прошепотіла я у відповідь, з острахом зазираючи йому в обличчя. Чи не вибухне він, як минулого разу?

— Так скоро, — видихнув він, заплющивши очі. Це прозвучало радше як тужба, а не як запитання. М’язи на його руках напружилися, плечі закостеніли…

— Ой! — зойкнув він. За мить до цього в кухні було так тихо, що від вигуку я підскочила майже на фут[12] у повітря.

Його права рука з силою обхопила лезо ножа. Він розчепив пальці, і ніж стукнувся об кухонну стійку. Довгий глибокий поріз тягнувся через усю долоню. Кров струменіла по пальцях і скрапувала на підлогу.

— А, хай тобі! Ой! — бідкався Джейкоб.

У мене запаморочилося в голові, і шлунок підкотив до горла. Я вчепилася однією рукою за стійку і, зробивши ротом глибокий вдих, зусиллям волі взяла себе в руки, аби бодай якось допомогти.

— О ні, Джейкобе! Хай йому грець! Ось, візьми, замотай руку! — я простягнула кухонний рушник, жестом показуючи на його долоню.

— Нічого страшного, Белло, не хвилюйся за це.

Кімната попливла у мене перед очима. Я ще раз глибоко вдихнула.

— Не хвилюватися?! Та ти ж розкраяв собі руку!

Він проігнорував рушник, який я йому простягнула, натомість підставив поранену руку під кран. Вода, яка збігала, була червоною. У голові знову запаморочилося.

— Белло, — мовив він.

Я відвела погляд від рани і глянула йому в обличчя. Воно було насуплене, але його вираз цілком спокійний.

— Що?

— У тебе такий вигляд, наче ти зібралася на той світ, а ще ти обкусала всі губи. Зупинись. Розслабся. Дихай глибше. Зі мною все гаразд.

Я зробила ротом глибокий вдих і припинила кусати нижню губу.

— Не храбруйся.

Він закотив очі.

— Поїхали, — мовила я. — Відвезу тебе в лікарню.

Я була впевнена, що зможу сісти за кермо. Принаймні стіни уже стояли на місці.

— У цьому немає потреби, — Джейк закрутив воду, взяв у мене рушника і не туго пов’язав його навколо долоні.

— Чекай, — запротестувала я. — Дай глянути.

Я міцніше вхопилася за стійку, аби не впасти, якщо від вигляду рани мені знову стане зле.

— Ти що, вчилася на медика і ніколи мені про це не розповідала?

— Зараз я так розізлюся, що точно відвезу тебе в лікарню.

Він удав, що страшенно злякався.

— Ні, тільки не це!

— Якщо ти не покажеш мені свою руку, я точно розізлюсь.

Вдихнувши глибоко і повільно, він видихнув одним махом.

— Гаразд.

Він розмотав рушник, і коли я простягнула до нього руку, він поклав на неї свою долоню.

Декілька секунд я просто на неї дивилася. Я навіть перевернула її догори дриґом, хоча точно знала, де він її порізав. Перевернувши долоню назад, я врешті зрозуміла, що грубий довгий рожевий шрам — ото і все, що лишилося від рани.

— Але… у тебе цебеніла кров… так сильно.

Він відсмикнув руку і серйозно на мене подивився.

— На мені все швидко гоїться.

— Не те слово, — пробурмотіла я.

Я на власні очі бачила довгий поріз і кров, що стікала в раковину. Мене аж млоїло від її нудотно-солонуватого запаху. Там треба було накладати шви, а потім би знадобилося декілька днів, щоб рана зарубцювалася, і ще декілька тижнів, поки там би з’явився отакий рожевий рубець, який зараз красувався на його шкірі.

Він посміхнувся і вдарив себе кулаком у груди.

— Забула, що я вовкулака? — а потім подивився на мене довгим-довгим поглядом.

— Так, — нарешті мовила я.

Вираз мого обличчя його розсмішив.

— Я тобі про це розповідав. І ти бачила шрам Пола.

Я похитала головою, не зовсім із ним погоджуючись.

— Це трохи інше — спостерігати процес на власні очі.

Присівши на коліна, я дістала відбілювач із шафки під раковиною. Потім налила трохи на ганчірку і почала драїти підлогу. Різкий запах хлору прогнав із моєї голови рештки запаморочення.

— Давай я помию, — запропонував Джейкоб.

— Ні, я сама. Кинь отой рушник у прання, гаразд?

Упевнившись, що підлога не пахне більше нічим, окрім хлору, я підвелася і вимила з відбілювачем праву половинку раковини. А потім пішла до пральні, що містилася поряд із комірчиною для продуктів, і налила ковпачок відбілювачу в пральну машину, перш ніж її запустити. Джейкоб невдоволено спостерігав за моїми маніпуляціями.

— У тебе нав’язлива ідея з цього приводу? — запитав він, коли я закінчила.

Може, він і правий. Але цього разу принаймні у мене були для неї всі підстави.

— В цьому місці дуже реагують на кров. Впевнена, що ти мене розумієш.

— О-о, — він знову поморщив носа.

— Навіщо змушувати Едварда мучитися? Це ж не легко — отак триматися.

— Ага, ага. Навіщо…

Я відкрила раковину, аби випустити брудну воду.

— Белло, можна тебе дещо запитати?

Я зітхнула.

— Як це — мати найкращим другом вовкулаку?

Питання заскочило мене зненацька. Я голосно розсміялася.

— Тебе це не лякає? — запитав він, перш ніж я встигла відповісти.

— Ні. Коли вовкулака гарно поводиться, — відмітила я, — то краще не буває.

Він розплився в усмішці, блиснувши білющими зубами проти червонувато-смаглявої шкіри.

— Дякую, Белло, — сказав він, а потім схопив мене за руку і стиснув у своїх задушливих обіймах.

Не встигла я оговтатись, як він опустив руки і відійшов.

— Пхе, — покрутив він носом. — Твоє волосся смердить ще більше, ніж твоя кімната.

— Вибач, — пробурмотіла я, раптом зрозумівши, чому так веселився Едвард, подихавши на мене.

— Один із багатьох негативних наслідків твого спілкування з вампірами, хоч і порівняно невеликий, — сказав Джейкоб, здригаючись. — Після них від тебе смердить.

Я подивилася на нього.

— Я погано пахну лише тобі, Джейку.

Він усміхнувся.

— Бувай, Білко.

— Ти йдеш?

— Він чекає, поки я піду. Я чую його надворі.

— А-а.

— Я вийду з чорного входу, — сказав він, а потім завагався. — Стривай-но… а чому б тобі не приїхати сьогодні увечері в Ла-Пуш? Ми палитимемо вогнище. Там буде Емілія, і ти зможеш познайомитися з Кім… А ще я знаю, що Квіл хоче тебе побачити. Він так злиться, що ти все знала раніше за нього!

Це викликало в мене посмішку. Так, я уявляла, як це зачепило Квіла: Джейкобова пасія — людське дівчисько — тусується з вовкулаками, а він ні про що і не здогадується. А потім я зітхнула.

— Не знаю, Джейку. Розумієш, зараз трохи складно…

— Ну ж бо! Чи ти гадаєш, що хтось добереться до тебе, коли там будуть разом усі… всі ми шестеро?

Запала дивна пауза потому, як він затнувся наприкінці речення. Мабуть, йому було важко вимовляти вголос слово «вовкулака», так само як мені — «вурдалак».

Його великі темні очі безсоромно мене умовляли.

— Я запитаю, — відповіла я невпевнено.

З його горла почувся глухий звук.

— А тепер він іще й записався твоїм наглядачем? Слухай, цей сюжет показували минулого тижня в новинах — про те, як у стосунках один із підлітків контролював другого, тримав у залізних рукавицях, і…

— Ну все! — обірвала я його і попхала до дверей. — Вовкулаці час забиратися.

Він усміхнувся.

— Бувай, Білко. Не забудь запитатися дозволу.

Перш ніж я встигла щось схопити, аби жбурнути в нього, він вислизнув з чорного входу і накивав п’ятами. Я буркнула щось нерозбірливе йому навздогін.

За декілька секунд до кухні повільно зайшов Едвард. На ньому виблискували краплі дощу, схожі на діаманти, оправлені у бронзу волосся. Він сторожко подивився на мене і запитав:

— Ви двоє посварилися?

— Едварде! — вигукнула я радісно, кидаючись йому на шию.

— Іди до мене, — засміявся він і пригорнув мене. — Ти хотіла відвернути мою увагу? Якщо так, то це спрацювало.

— Ні, ми з Джейкобом не сварилися. Майже. А що?

— Просто цікаво, чому ти його різонула. Не те щоб я був проти… — він указав підборіддям на ніж, який лежав на стійці.

— Ти ба! Я гадала, що все відмила.

Я відірвалася від його обіймів, щоб кинути ножа в раковину, а потім дістала відбілювач.

— Я Джейкоба не різала. Він забув, що у нього в руці ніж.

Едвард хихикнув.

— Тоді все не так весело, як я собі уявляв.

— Едварде, не починай.

Він дістав із кишені куртки великий конверт і кинув його на стійку.

— Я забрав твою пошту.

— Є гарні новини?

— На мій погляд, так.

На ці слова я підозріливо примружила очі, а потім вирішила сама розвідати, що до чого.

Великий конверт був складений удвоє. Я розправила його, здивовано поглянувши на цупкий дорогий папір і на зворотну адресу.

— Дартмут? Це жарт?

— Я впевнений, що це зарахування. Він на вигляд точнісінько як мій.

— Хай йому грець, Едварде! Це твоя робота?

— Я відіслав їм заяву, оце й усе.

— Може, для Дартмута у мене розуму не вистачає, але я не настільки дурна, щоб повірити у це.

— А Дартмут, здається, вважає, що у тебе для нього розуму вистачає.

Я зробила глибокий вдих і повільно порахувала до десятьох.

— Це дуже щедро з їхнього боку, — зрештою мовила я. — Але зараховано мене чи ні, не в учбовому процесі справа. Я не можу собі цього дозволити, а тобі не дозволю розкидатися грошима, яких би вистачило на ще один спортивний автомобіль, лише щоб я могла вдавати, ніби наступного року поїду в Дартмут.

— Мені не потрібен іще один спортивний автомобіль. А ти не мусиш нічого вдавати, — пробурмотів він. — Один рік коледжу тебе не вб’є. Може, тобі навіть сподобається. Подумай про це, Белло. Лише уяви, як зрадіють Чарлі й Рене…

Його оксамитовий голос змалював у моїй голові картину, перш ніж я встигла її заблокувати. Звичайно, Чарлі просто б луснув від гордості, накривши усіх у Форксі хмарою емоцій. А в Рене сталася б істерика від радості за цю мою перемогу, хоча вона б присягалася, що анітрішки не здивована…

Я постаралася викинути цю картинку з голови.

— Едварде. Я хвилююся, щоб мені випускний пережити, поминаючи вже літо або осінь.

Його руки знову мене оповили.

— Ніхто тебе не скривдить. У тебе безліч часу.

Я зітхнула.

— Завтра я переведу свій банківський рахунок в Аляску. Для мене це буде достатнім алібі. Крім того, Аляска розташована так далеко, що принаймні до наступного Різдва Чарлі не чекатиме мене в гості. А до того часу я придумаю якусь відмовку. І кому, як не тобі, знати, скільки мороки завдає увесь цей обман і таємничість, — холодно піддражнила його я.

Едвардове обличчя посерйознішало.

— Згодом буде легше. За декілька десятків років усі, кого ти знаєш, будуть мертві. Проблема вирішена.

Мене пересіпнуло.

— Вибач. Це було жорстоко.

Я втупила невидющий погляд у великий білий конверт.

— Але правда.

— Якщо я знайду ворога, хто б це не був, ти поміркуєш про те, щоб почекати?

— Ні.

— Яка ти вперта!

— Так.

Почувся різкий глухий звук — пральна машина закашлялась і зупинилась.

— Дурна залізяка, — буркнула я, вириваючись із його обіймів. Я поворушила один-єдиний рушник, який вивів із ладу порожню пральну машину, і ввімкнула її знову.

— Поки я не забула… Чи не міг би ти запитати Алісу, куди вона поділа мої речі, коли прибирала у моїй кімнаті? Я не можу їх ніде знайти.

Він подивився на мене, спантеличений.

— Аліса прибирала у тебе в кімнаті?

— Ну, мені здалося, що саме це вона й робила. Коли приходила взяти піжаму, подушку та інші речі, потрібні, щоб тримати мене в заручниках, — (при цьому я кинула на нього швидкий погляд). — Вона попідбирала усе, що валялося навкруги, — блузки, шкарпетки, — і я не знаю, куди вона їх поклала.

Деякий час Едвард і далі здавався спантеличеним, а потім несподівано ошаленів.

— Коли ти помітила, що твої речі зникли?

— Коли повернулася з удаваної «вечірки в піжамах». А що?

— Я не гадаю, що Аліса що-небудь чіпала — чи то одяг, чи то подушку. А речі, які зникли, — ти їх носила, торкалася, спала на них?

— Так. А що таке, Едварде?

Він був страшенно напружений.

— Речі з твоїм запахом.

— Ой!

Ми втупилися у вічі одне одному.

— Мій гість, — пробурмотіла я.

— Він збирав докази… Довести, що знайшов тебе?

— Навіщо? — прошепотіла я.

— Не знаю, Белло. Але обіцяю, що дізнаюся. Обов’язково дізнаюся.

— Я не сумніваюсь, — мовила я у відповідь, схиливши голову йому на груди. В цей час у мене під вухом у кишені завібрував телефон.

Едвард витягнув трубку і подивився на номер.

— Саме той, із ким я хотів побалакати, — пробурмотів він, а потім розгорнув телефон. — Карлайле, я… — він обірвався, напружено слухаючи, з виразом зосередження на обличчі. — Я перевірю. Послухай-но…

Він розповів про мої зниклі речі, але з того, що я чула, мені здалося, що Карлайл говорив не про нас.

— Може, я піду… — почав був Едвард, але одразу замовк, кинувши оком на мене. — А може, й не варто. Не пускай Еммета самого, ти ж знаєш, як він реагує. Принаймні попроси Алісу, щоб вона придивлялася за тим, що діється. Ми поміркуємо про це пізніше.

Він зі стуком згорнув телефон і запитав:

— Де газета?

— Гм, не знаю. А що?

— Мені треба дещо перевірити. Чарлі вже її викинув?

— Напевно…

Едвард зник.

За мить він повернувся — з новими діамантовими краплинами у волоссі та з мокрою газетою в руках. Розгорнувши її на столі, він швидко пробігся очима по заголовках, а потім схилився над сторінкою, щось уважно читаючи і проводячи пальцем по рядках, які викликали у нього найбільшу цікавість.

— Карлайл має рацію… так… дуже необережний. Молодий і шалений? Чи це бажання убивати? — пробурмотів він сам до себе.

Я підійшла і зазирнула йому через плече.

У заголовку в «Сієтл Таймз» значилося:

То була майже та ж сама історія, з приводу якої декілька тижнів тому скаржився Чарлі: насильство у великому місті, яке вивело Сієтл на перші позиції в країні за кількістю вбивств. Але одним вона відрізнялася — цифри у ній були набагато більші.

— Ситуація погіршується, — промовила я.

Він насупився:

— Точніше, стає зовсім неконтрольованою. Це не може бути роботою лише одного перволітка-вампіра. Що ж насправді діється? Так ніби вони ніколи не чули про Волтурі. Що цілком можливо, гадаю. Ніхто не пояснив їм правил… тоді хто їх створює?

— Волтурі? — повторила я, здригаючись.

— Саме з цим вони постійно борються — з безсмертними, які загрожують нас видати. Коли подібні неприємності сталися кілька років тому в Атланті, вони усе чудово загладили, хоча тоді справи були не такі кепські. Якщо ми не знайдемо способу все владнати, вони втрутяться скоро, дуже скоро. Краще б вони наразі трималися подалі від Сієтла. Коли вони будуть так близько… то можуть вирішити навідатися до тебе.

Я знову здригнулася.

— Що ж нам робити?

— Перш ніж вирішити, нам треба дістати більше інформації. Може, якби нам поговорити з цими перволітками, пояснити їм правила, усе б вирішилося мирно, — він насупився, ніби сам не ймучи у це віри. — Ми почекаємо, поки Аліса дізнається, що відбувається… Ми не хочемо виступати, поки не буде крайньої потреби. Крім того, це не наш обов’язок. Але добре, що у нас є Джаспер, — додав він, в основному сам до себе. — Якщо ми маємо справу з перволітками, він стане у пригоді.

— Джаспер? Чому саме він?

Едвард похмуро усміхнувся.

— Джаспер у своєму роді експерт із молодих вурдалаків.

— Що ти маєш на увазі — «експерт»?

— Запитай у нього — там ціла історія.

— Як усе заплутано, — пробурмотіла я.

— Правду говориш. Останнім часом незгоди валяться на нас зусібіч, — він зітхнув. — Тобі не спадало на думку, що якби ти в мене не закохалася, твоє життя було б набагато простішим?

— Можливо. Але то було б не життя.

— Для мене, — тихенько виправив він. — А тепер, наскільки я знаю, — провадив він зі своєю фірмовою кривою посмішкою, — ти хотіла у мене дещо попросити?

Я втупила в нього нерозуміючий погляд.

— Невже?

— Чи не хотіла? — посмішка не сходила у нього з обличчя. — Я був під неабияким враженням, коли ти пообіцяла попросити у мене дозволу піти на вовкулацьке засідання сьогодні увечері.

— Знову підслуховував?

Його посмішка стала ще ширшою.

— Зовсім трішечки, в самому кінці.

— Та все одно я не збиралася у тебе ні про що просити. У тебе і так чимало приводів для хвилювання.

Він узяв мене рукою за підборіддя і підвів обличчя так, щоб бачити вираз моїх очей.

— Ти хочеш піти?

— Та це дурниці. Не переймайся.

— Белло, ти не маєш просити мого дозволу. Я тобі не батько — дякувати за це небесам. Але тобі, мабуть, слід запитати Чарлі.

— Але ж ти знаєш, що Чарлі скаже «так».

— Так, це правда, я ліпше за всіх знаю, якою буде його відповідь.

Я пильно подивилася на Едварда, намагаючись зрозуміти, чого він хоче, і докладаючи усіх зусиль, щоб викинути з голови нестримний потяг поїхати в Ла-Пуш, — так, аби мої власні бажання не взяли наді мною гору. Те, що я хотіла зараз дременути в Ла-Пуш і вештатися там зі зграєю дурноверхих молодиків-вовкулак, здавалося цілковитим безглуздям, особливо коли довкола діялося так багато страшних і незрозумілих речей. Звичайно, саме тому я й хотіла поїхати. Втекти від смертельних загроз, хоча б на декілька годин… побути не такою дорослою, легковажнішою Беллою, яка здатна сміятися над усіма проблемами разом із Джейкобом, хоча б ненадовго. Але це лише бажання.

— Белло, — мовив Едвард. — Я казав тобі, що буду розсудливим і довірятиму твоїм судженням. Це не пустопорожні слова. Якщо ти віриш вовкулакам, тоді я через них не хвилюватимуся.

— Ого, — відповіла я так само, як минулої ночі.

— І Джейкоб має рацію — в одному принаймні, — зграї вовкулак має бути достатньо, щоб захистити на один вечір навіть тебе.

— Ти впевнений?

— Звичайно. Лише…

Я приготувалася.

— Сподіваюся, що ти не проти деяких запобіжних заходів? По-перше, я відвезу тебе до кордону, а по-друге, візьми з собою мобільний телефон, щоб я знав, коли тебе забрати.

— Це звучить… дуже розсудливо.

— От і чудово.

Він усміхнувся до мене, і в його очах, схожих на коштовне каміння, я не побачила навіть тіні тривоги.

Як і можна було очікувати, Чарлі без проблем відпустив мене в Ла-Пуш на свято вогню. Джейкоб аж заволав від неприхованої радості, коли я подзвонила, щоб повідомити йому новину, і здавалося, цілком охоче пристав на Едвардові запобіжні заходи. Він пообіцяв зустріти нас на кордоні між територіями о шостій.

Після нетривалих дебатів самої з собою я вирішила, що не продаватиму мотоцикл, а відвезу його назад у Ла-Пуш, де йому і місце… коли він більше буде мені не потрібен. А тоді, власне, я наполягатиму, щоб Джейкоб якось ним розпорядився. Нехай продасть його або подарує другу. Мені байдуже.

Цей вечір видавався гарною нагодою повернути моцик до Джейкобового гаража. У світлі того, що діялося останнім часом, я кожен день сприймала як можливий останній шанс. У мене не було часу, щоб зволікати зі справами, хай навіть із дріб’язковими.

Едвард лише ствердно кивнув, коли я пояснила йому свої наміри, і мені здалося, що я побачила, як тінь занепокоєння промайнула в його очах. Так, думка про те, що я верхи на мотоциклі, подобалася Едвардові не більше, ніж Чарлі.

Ми поїхали назад до Едвардового будинку, до гаража, де я залишила свій моцик. І аж коли я зупинила пікап і вилізла з машини, то раптом усвідомила, що цього разу він непокоївся не лише через мою безпеку.

Поряд із моїм стареньким мотоциклом стояв інший, набагато більший за нього. Назвати цю махину мотоциклом було б неправильно, оскільки він, здавалося, не належав до тієї ж родини, що і мій, раптом благенький на вигляд, моцик.

Він був великий, гладенький і сріблястий, і навіть коли мовчав, то обіцяв шалену швидкість.

— Що це?

— Нічого, — пробубонів Едвард.

— Це не схоже на «нічого».

На обличчі Едварда застиг буденний вираз; здавалося, він вирішив грати байдужість.

— Ну, я не знав, чи збираєшся ти пробачати свого друга, або він тебе, і подумав, що тобі все одно захотілося б їздити на своєму мотоциклі. Принаймні з твоїх слів було видно, що тобі це до вподоби. Я подумав, що ми могли б їздити разом, якщо ти не проти, — він знизав плечима.

Я подивилася на прегарну машину. Поряд із нею мій моцик мав вигляд, наче зламаний триколісний велосипед. Раптом я із сумом подумала, що це непогана аналогія до того, який я, мабуть, маю вигляд поруч з Едвардом.

— Я не зможу встигати за тобою, — прошепотіла я.

Едвард приставив руку до мого підборіддя і повернув моє обличчя так, щоб дивитися мені просто у вічі, й пальцем спробував підняти куточок моїх губ угору.

— А я тобі піддаватимусь, Белло.

— Тоді ти не отримаєш ніякого задоволення.

— Певно, що отримаю, якщо ми будемо разом.

Я прикусила губу і на хвильку постаралася це уявити.

— Едварде, що б ти зробив, якби тобі здалося, що я їду занадто швидко, втрачаю контроль над мотоциклом абощо?

Він завагався, очевидячки, намагаючись відшукати правильну відповідь. Але я знала правду: він би знайшов спосіб урятувати мене, перш ніж я кудись вріжуся.

Потім на його обличчі з’явилася усмішка. Вона здавалася невимушеною, хіба що очі зайняли злегка помітну оборонну позицію.

— Ось що ти робиш із Джейкобом! Тепер я розумію.

— Саме так. Знаєш, він не дуже мені піддається, але я могла би спробувати переконати його, мабуть…

Я непевно подивилася на сріблястий мотоцикл.

— Не хвилюйся за нього, — сказав Едвард, а потім злегка посміхнувся. — Я помітив, що мотоцикл припав до душі Джасперу. Може, йому пора відкрити новий спосіб пересування. Зрештою, Аліса їздить зараз на «Порші».

— Едварде, я…

Він перебив мене швидким поцілунком.

— Я сказав, щоб ти не хвилювалася. Але ти не могла б для мене дещо зробити?

— Що завгодно, — пообіцяла я, не вагаючись.

Забравши руку з-під мого обличчя, він перегнувся через велетенський мотоцикл і щось звідти дістав — щось, раніше ним туди заховане.

Один предмет був чорний і безформний, а другий, червоний, я легко розпізнала.

— Прошу, — мовив він із кривуватою усмішкою, яка завжди долала мій опір.

Я взяла червоний шолом, зважуючи його в руках.

— Я матиму дурнуватий вигляд.

— Ні, ти матимеш чарівний вигляд. Достатньо чарівний, аби не травмуватися, — він перекинув чорний предмет, що б то не було, собі через руку, а потім обхопив долонями моє обличчя. — Зараз у мене в долонях те, без чого я не уявляю свого життя. Будь ласка, бережи це.

— Гаразд, домовилися. А що це за чорний предмет? — запитала я підозріливо.

Він засміявся і розгорнув щось схоже на дутий жилет.

— Це жилет для мотоцикла. Не те щоб я сам знав, але чув, що дорожня пилюка досить неприємно б’ється.

Він простягнув його мені. Глибоко зітхнувши, я відкинула назад волосся і натягнула на голову шолом, а потім просунула руки крізь рукави жилета. З усмішкою, що грала в кутиках його вуст, він застебнув на мені блискавку жилета, а потім зробив крок назад.

Я почувалася незграбно.

— Скажи чесно, наскільки я потворна на вигляд?

Він відступив іще на крок, а потім піджав губи.

— Що, аж так погано? — пробубоніла я.

— Ні, Белло, ні. Власне… — він намагався підібрати потрібне слово. — Ти на вигляд… сексуальна.

Я голосно розсміялася.

— Ага.

— Вельми сексуальна, правда.

— Ти так говориш лише для того, щоб я не скинула оце, — мовила я. — Але це нічого. Ти робиш правильний хід.

Він стиснув мене в обіймах і пригорнув до грудей.

— Ти дурненька. І, на мою думку, в цьому полягає частина твоїх чарів. Проте мушу зізнатися, що цей шолом має свої недоліки.

І потім він підняв шолом, аби мати змогу мене поцілувати.

Коли трохи згодом Едвард віз мене в Ла-Пуш, я відчула, що ця безпрецедентна ситуація до болю мені знайома. Через якусь мить я зрозуміла, звідки походило дежа вю.

— Знаєш, що це мені нагадує? — запитала я. — Як коли я була дитиною і Рене привозила мене на літо до Чарлі. Таке відчуття, наче мені сім років.

Едвард засміявся.

Вголос я цього не сказала, але найбільша відмінність між цими та тими обставинами полягала в тому, що у Чарлі та Рене були кращі стосунки.

На півдорозі до Ла-Пуша за одним із поворотів ми побачили Джейкоба, який стояв, обіпершись на свій червоний «фольксваген», який він склепав із непотребу. Джейкобів нарочито нейтральний вираз змінився усмішкою, коли я помахала йому з переднього сидіння.

Едвард зупинив «вольво» за тридцять ярдів від нього.

— Подзвони мені, коли зберешся їхати додому, — мовив він. — І я буду тут.

— Я не засиджуватимуся допізна, — пообіцяла я.

Едвард витягнув з кузова мій моцик і нове спорядження — я була вражена, як легко він те все підняв. Але, зрештою, це не так і складно, коли ти достатнього дужий, аби жонглювати цілими вагонами, що вже говорити про маленькі мотоцикли.

Джейкоб мовчки спостерігав, залишаючись на місці. Його усмішка зникла, а чорні очі було неможливо прочитати.

Я затиснула шолом під рукою, а жилет перекинула через сидіння.

— Ти ж це все одягнеш? — запитав Едвард.

— Без проблем, — запевнила я його.

Він зітхнув і нахилився до мене. Я повернула обличчя, аби він чмокнув мене на прощання, але несподівано Едвард міцно стиснув мене в обіймах і поцілував мене з такою пристрастю, як він це зробив нещодавно у гаражі, так що я хапала ротом повітря.

Едвард тихо на щось засміявся, а потім відпустив мене.

— Бувай, — сказав він. — Мені справді подобається жилет.

Коли я оберталася до нього спиною, в його очах промайнуло щось таке, чого я не повинна була бачити. Не можу сказати точно, що то було. Напевно, хвилювання. На секунду я подумала, що то паніка. Але я, мабуть, роздула це з нічого, як завжди.

Я відчувала спиною його погляд, штовхаючи мотоцикл до невидимого вурдалацько-вовкулацького умовного кордону, де на мене чекав Джейкоб.

— Що це таке? — вигукнув Джейкоб насторожено, не відриваючи запитливого погляду від мотоцикла.

— Я подумала, що мушу повернути його туди, де йому і місце, — сказала я.

Якусь мить він обдумував мої слова, а потім широка усмішка розтягнулася на його обличчі.

Я зрозуміла, що перебуваю на території вовкулак, тому що Джейкоб відійшов від свого автомобіля і попрямував у мій бік розгонистим кроком, на раз-два подолавши відстань між нами. Він узяв мотоцикл із моїх рук і, поставивши його на підніжок, схопив мене і підняв у своїх міцних, наче кліщі, обіймах.

Почувши позаду гарчання двигуна «вольво», я зробила спробу звільнитися.

— Перестань, Джейку! — сказала я, майже не дихаючи.

Він засміявся і поставив мене на землю. Я повернулася, щоб помахати Едвардові на прощання, але срібляста машина уже зникала за рогом.

— Дуже добре, — прокоментувала я, намагаючись домішати у свій голос трохи сарказму.

Його очі розширилися, удавано-невинні.

— Що?

— Чорт забирай, йому не дуже сподобалося те, що він побачив. Краще б ти не випробовував долі.

Джейкоб знову засміявся — гучніше, ніж до того, — те, що я сказала, здалося йому дійсно дуже дотепним. Поки він обходив довкола машини, аби відчинити для мене дверцята, я намагалася зрозуміти, що його так розсмішило.

— Белло, — нарешті мовив він, досі пирхаючи від сміху і зачиняючи за мною дверцята, — не можна випробовувати те, чого в тебе нема.