Затемнення

РОЗДІЛ 12. ЧАС

— У мене було видіння… — повідомила Аліса зловісним тоном.

Едвард спробував підштрикнути її ліктем у бік, але вона вправно ухилилася.

— Так от, — буркнула вона. — Едвард змушує мене сказати. Й у видінні я побачила, що якби я тебе здивувала, тобі було б тільки важче.

Ми саме ішли до машини після закінчення уроків, і я не розуміла нічогісінько з того, що вона говорить.

— А можна по-людському?

— Тільки не будь дитиною. І щоб без жодних істерик.

— Мені вже страшно.

— Що ж… у тебе, тобто у нас, буде вечірка з нагоди випускного. Нічого особливого. Нема чого хвилюватися. Але я побачила, що ти хвилюватимешся, якщо я спробую зробити її для тебе сюрпризом, — вона відскочила з дороги, коли Едвард потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся, — і Едвард заявив, що я маю тобі сказати. Але там не буде нічого особливого. Обіцяю.

Я важко зітхнула.

— А можна відмовитися?

— Ні.

— Гаразд, Алісо. Я прийду. І жалкуватиму про кожну її хвилину. Обіцяю.

— Це вже інша справа! До речі, мені подобається подарунок. Ти не мала завдавати собі клопоту.

— Алісо, я нічого собі не завдавала.

— О, я знаю. Але будеш.

Я панічно напружила пам’ять, намагаючись пригадати, що саме я могла вирішити подарувати їй на випускний, що вона могла б побачити.

— Дивовижно, — пробурмотів Едвард. — Як хтось такий маленький може бути таким надокучливим?

Аліса засміялась.

— Це талант.

— Ти не могла б почекати ще пару тижнів, перш ніж мені це розказувати? — запитала я невдоволено. — Тепер я переживатиму набагато довше.

— Белло, — сказала вона повільно. — Ти знаєш, який сьогодні день?

— Понеділок?

Вона закотила очі.

— Так, понеділок… четверте.

Вона взяла мене за лікоть і, наполовину розвернувши, вказала а великий жовтий плакат, приклеєний до дверей спортзалу. На ньому гострими чорними цифрами була написана дата випускного. Рівно один тиждень від сьогодні.

— Четверте? Червня? Ви впевнені?

Ніхто з них не відповів. Аліса лише сумно похитала головою, вдаючи розчарування, а Едвард звів догори брови.

— Не може бути! Як це так?

Я намагалася подумки прокрутити час назад, але так і не зрозуміла, куди поділися дні.

Я відчула, як у мене підкошуються ноги. Тижні напруження, тижні хвилювання… як так сталося, що, одержима часом, я не помітила, як мій час минув? Моя остання можливість усе доробити і приготуватися до майбутнього просто розтанула! У мене не було часу.

І я була неготова.

Я не знала, як усе залагодити. Як попрощатися з Чарлі, Рене… з Джейкобом… із людським життям.

Я точно знала, чого хочу, але раптом мені стало дуже страшно це отримати.

Теоретично мені хотілося, навіть нетерпеливилося обміняти смертність на безсмертя. Зрештою, це був ключ, щоб залишитися з Едвардом навічно. А ще не останню роль грало те, що на мене полювали відомі та невідомі вороги. Мені не хотілося просто сидіти склавши руки, безпорадною і апетитною жертвою, в очікуванні, поки хтось із них мене спіймає.

Теоретично усе це було вагомим.

Але на практиці… людське життя — це все, що я знала. Майбутнє поза ним було великою темною безоднею, яку я не могла пізнати, поки в неї не стрибнула.

Ця проста інформація — сьогоднішня дата, — настільки буденна, що я мала б за звичкою не звертати на неї уваги, перетворила довгоочікуваний для мене день на день страти.

Наче в тумані, я бачила, як Едвард відчиняє для мене дверцята машини, чула, як Аліса щебече на задньому сидінні та як дощ барабанить у лобове скло. Едвард, мабуть, зрозумів, що я була там лише тілом, але не намагався витягнути мене з роздумів. А може, й намагався, тільки я не помітила.

Коли ми зайшли до мого будинку, Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч із собою. Втупивши погляд у вікно, у сірі дощові потоки, я намагалася зрозуміти, куди поділася моя рішучість. Чому тепер я запанікувала? Я знала, що кінцевий строк на підході. Чому ж його безпосередня близькість мене так лякає?

Не знаю, як довго він чекав, поки я дивилася у вікно. Та коли за темрявою не стало видно дощу, його терпець урвався.

Він узяв моє обличчя у долоні та спрямував на нього свої золоті очі.

— Будь ласка, скажи мені, про що ти думаєш. Доки я не збожеволів.

Що я могла йому сказати? Що мені страшно? Я підбирала потрібні слова.

— У тебе губи білі. Белло, говори!

Я з силою видихнула. Як довго я тамувала подих?

— Сьогоднішня дата заскочила мене зненацька, — прошепотіла я. — Це все.

Він чекав, схвильований і трохи скептичний.

Я постаралася пояснити.

— Я не зовсім знаю, що робити… як поговорити з Чарлі… що сказати… як… — мій голос обірвався.

— То це не через вечірку?

Я нахмурилася.

— Ні. Але дякую, що нагадав.

Дощ посилився, коли він прочитав вираз мого обличчя.

— Ти не готова, — прошепотів він.

— Готова, — тої ж миті інстинктивно збрехала я. Але він дивився і бачив мене наскрізь, тому, глибоко вдихнувши, я сказала йому правду. — Повинна бути готова.

— Ти нічого не повинна.

І коли я намагалася пояснити причини, то відчула, як паніка пливає у моїх очах.

— Вікторія, Джейн, Гай — хто був у моїй кімнаті?

— Тим більше треба почекати.

— Але це безглуздо, Едварде!

Він трохи сильніше стиснув долонями моє обличчя і заговорив, викарбовуючи кожне слово.

— Белло. Ніхто з нас не мав вибору. Ти бачила, до чого це призвело… особливо у випадку Розалії. Ми всі боремося, намагаючись змиритися з тим, що сталося не з нашої волі. Я не дозволю, щоб і з тобою було так. Ти матимеш вибір.

— Я вже зробила свій вибір.

— Ти не мусиш це робити лише тому, що над твоєю головою висить меч. Ми подбаємо про твоїх ворогів, а я подбаю про тебе, — заприсягнувся він. — От коли все владнається, і ніщо на тебе не тиснутиме, тоді ти зможеш ухвалити рішення до мене приєднатися, якщо не перехочеш. Але не тому, що тобі страшно. Тебе ніхто до цього не примушує.

— Карлайл обіцяв, — мовила я за звичкою наперекір. — Після випускного.

— Не раніше, ніж ти будеш готова, — сказав Едвард переконливо. — І звичайно, не тоді, коли ти налякана.

Я нічого не відповіла. В мені не було бажання сперечатися; у той момент уся моя впевненість кудись поділася.

— От бачиш, — він поцілував мене в чоло, — немає про що хвилюватися.

Я кволо засміялася.

— Окрім грядущої погибелі.

— Довірся мені.

— Довірилася.

Він досі вдивлявся в моє обличчя, поки я не розслабилася.

— Можна тебе дещо запитати? — мовила я.

— Будь-що.

Я завагалася, а потім поставила зовсім інше питання, ніж те, яке мене хвилювало.

— Що я маю подарувати Алісі на випускний?

Він пирхнув від сміху.

— Ти наче збиралася купити нам із нею квитки на концерт…

— Точно! — я відчула таке полегшення, що майже усміхалася. — Концерт у Такомі[14]. Минулого тижня я побачила оголошення в газеті й подумала, що вам сподобається. Ви так хвалили диск.

— Гарна ідея. Дякую.

— Сподіваюся, квитків іще не розпродали.

— Влучне зауваження. Треба з’ясувати.

Я зітхнула.

— Ти ще щось хотіла мене запитати, — сказав він.

Я насупилась.

— Як ти дізнався?

— Я вже навчився читати твоє обличчя. Запитуй.

Заплющивши очі, я сховалася у нього на грудях.

— Ти не хочеш, щоб я була вурдалаком.

— Не хочу, — сказав він тихо і, трохи почекавши, додав: — Це не запитання.

— Ну… мене хвилювало… чому ти цього не хочеш.

— Хвилювало? — зі здивуванням він підхопив моє слово.

— Скажи мені — чому? Скажи всю правду, не шкодуючи моїх почуттів.

На мить він завагався.

— Якщо я дам відповідь на твоє запитання, ти поясниш мені своє?

Я кивнула, досі ховаючи обличчя.

Він глибоко вдихнув, перш ніж відповісти.

— Ти можеш прожити чудове життя, Белло. Знаю, ти віриш, що у мене є душа, але я в цьому не зовсім упевнений, і ризикувати твоєю… — він повільно похитав головою. — Дозволити цьому статися — дозволити тобі перетворитися на те, чим є я, лише щоб ніколи тебе не втратити, — це найегоїстичніший вчинок, який я можу уявити. Я прагну цього понад усе на світі для себе. Але для тебе я хочу набагато більшого. Піддатися своєму егоїзму здається мені злочином. Це був би найегоїстичніший учинок у моєму житті, навіть якщо воно триватиме вічно. Якби можна було стати людиною для тебе, то якою б не була ціна, я б її заплатив.

Я принишкла, перемелюючи почуте.

Едвард гадав, що поводиться егоїстично.

Я відчула, як моє обличчя повільно розпливається в усмішці.

— Значить… ти не боїшся… що розлюбиш мене, коли я стану іншою — коли не буду такою м’якою і теплою, і від мене інакше пахнутиме? Ти справді хочеш бути зі мною, незалежно від того, якою я стану?

Він різко видихнув і з притиском запитав:

— Ти боялася, що я тебе розлюблю? Белло, як на людину з такою тонкою інтуїцією, ти іноді буваєш такою безтолковою!

Я знала, що йому це могло здатися безглуздим, але відчула полегшення. Якщо йому дійсно хотілося бути зі мною, решту я витримаю… якось. «Егоїстично» раптом здалося чудовим словом.

— Не думаю, що ти розумієш, Белло, наскільки легше мені було б, — сказав він із жартівливим відтінком, — якби я постійно не зосереджувався на тому, щоб тебе не вбити. Звичайно, дечого мені бракуватиме. Наприклад, цього…

Втупивши довгий погляд мені у вічі, він погладив мою щоку, і я відчула, як до неї миттю ринула кров, укривши шкіру рум’янцем. Він ніжно засміявся.

— І биття твого серця, — продовжив він, уже серйозніше, але досі трохи усміхаючись. — Це найважливіший звук у моєму світі. Я так до нього звик, що, присягаюся, міг би почути його за багато миль звідси. Але це все не важливо. Оце, — він узяв моє обличчя в долоні, — ти. Те, що я зараз тримаю. Ти завжди будеш моєю Беллою, тільки станеш трохи довговічнішою.

Я зітхнула і, заспокоївшись у його долонях, заплющила очі.

— А тепер можна тебе дещо запитати? Але всю правду, не шкодуючи моїх почуттів, — сказав він.

— Звичайно, — відповіла я одразу, від здивування широко розплющивши очі. Що він хоче дізнатися?

Він повільно проговорив:

— Ти не хочеш бути моєю дружиною.

Моє серце спочатку зупинилося, а потім шалено забилося. На шиї виступив холодний піт, і руки стали холодними як лід.

Він чекав, спостерігаючи мою реакцію.

— Це не запитання, — нарешті прошепотіла я.

Він опустив погляд — від його вій на щоки упали довгі тіні — і, забравши долоні від мого обличчя, підняв мою замерзлу ліву руку. Говорячи, він гладив мої пальці.

— Мене хвилює, чому ти цього не хочеш.

Клубок підкотився до мого горла.

— Це не запитання, — прошепотіла я.

— Будь ласка, Белло.

— Правду? — промовила я самими лише губами.

— Звичайно. Я прийму її, якою б вона не була.

Я глибоко вдихнула.

— Ти сміятимешся з мене.

Він глянув мені в очі, приголомшений.

— Сміятимусь? Я не можу цього навіть уявити.

— От побачиш, — пробурмотіла я, а потім зітхнула. Раптом моє обличчя з білого стало багряним від несподіваного спалаху досади. — Гаразд, скажу! Я впевнена, що для тебе це звучатиме, як один великий жарт, але це правда! Просто мені так… так… так ніяково! — зізналася я і знову заховала обличчя у нього на грудях.

Запала невелика пауза.

— Я тебе не розумію.

Я підвела голову і подивилася на нього, від зніяковілості випаливши все одним духом:

— Я не така дівчина, Едварде. Не та, хто виходить заміж одразу після школи, наче якась селючка, що залетіла від свого хлопця! А що подумають люди? Ти хоч уявляєш, яке зараз століття? Люди не одружуються так просто у вісімнадцять! Принаймні не розважливі, відповідальні й дорослі люди! Я не хочу бути такою дівчиною! Я не така… — я запнулася, втративши нитку.

Поки Едвард міркував над моєю відповіддю, його обличчя нічого не виказувало.

— Це все? — зрештою запитав він.

Я глипнула на нього.

— А цього не достатньо?

— Значить… ти не прагнеш безсмертя більше, ніж мене?

Хоч я і гадала, що сміятиметься він, але після цих слів нестримний сміх напав на мене.

— Едварде! — змогла я видихнути між нападами реготу. — А я… завжди гадала… що ти… набагато… розумніший за мене!

Він узяв мене за руку, і я відчула, що він сміється разом зі мною.

— Едварде, — мовила я, докладаючи зусиль, щоб говорити чітко, — навіщо мені вічність без тебе? Я б не захотіла й одного дня без тебе.

— Це вже легше, — сказав він.

— Але… це нічого не змінює.

— Все одно це приємно усвідомлювати. І я справді розумію твою точку зору, Белло. Але мені б також хотілося, щоб і ти розуміла мою.

До того часу я встигла знову посерйознішати, тому кивнула і постаралася не хмуритися.

Він подивився на мене, гіпнотизуючи рідким золотом своїх очей.

— Розумієш, Белло, я завжди був таким хлопцем. У моєму світі я вже був чоловіком. Я не шукав кохання — ні; мені дуже хотілося бути солдатом, і я не думав ні про що, окрім ідеалізованої воєнної слави, яку тоді нав’язували потенційним призовникам. Але якби я знайшов… — він затнувся, схиляючи набік голову. — Хотів сказати, якби я знайшов когось, але це неправильно. Якби я знайшов тебе, то анітрохи не сумніваюся, якими були б мої подальші дії. Я був таким хлопцем, який, щойно він дізнався, що ти — це та, котру він шукав, опустився б на одне коліно і став би просити твоєї руки. Я б чекав тебе цілу вічність, хай як би мінялися світ і суспільство.

Він подарував мені свою кривувату усмішку. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.

— Белло, дихай, — нагадав він, усміхаючись.

Я вдихнула.

— Тепер ти мене розумієш, Белло, хоч трохи?

Якусь мить я розуміла, і навіть уявила себе в довгій спідниці а блузці, зашнурованій під саму шию, з високою зачіскою на голові. Уявила, як Едвард, піжон у світлому костюмі, з букетиком польових квітів у руці, сидить поруч зі мною в альтанці.

Я похитала головою і зітхнула. Я просто згадала кадри з кінофільму «Енн із Зелених Дахів»[15].

— Справа в тому, Едварде, — сказала я хитким голосом, не даючи прямої відповіді на його запитання, — що у моєму розумінні «шлюб» і «вічність» не є взаємовиключними або взаємовключними поняттями. А оскільки зараз ми живемо в моєму світі, то давай ступати в ногу з часом, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.

— Але з іншого боку, — заперечив він, — цей час усе одно скоро мине. То чому скороминущі звички однієї місцевої культури так сильно мають впливати на рішення?

Я стиснула губи.

— До чужого монастиря?…

Він засміявся з мене.

— Ти не мусиш відповідати «так» чи «ні» сьогодні, Белло. Гарно розуміти обидві сторони, хіба ні?

— То твоя умова?…

— Досі дійсна. Я приймаю твої погляди, Белло, але якщо ти хочеш, аби я сам тебе перетворив…

— Там, там, там-там, — я спробувала наспівати весільний марш, але він зазвучав як поховальний.

Час продовжував летіти, як на крилах.

Тієї ночі мені нічого не снилося, а потім прийшов ранок, і випускний уже стояв на ґанку і стукав у двері. Мені ще так багато треба було вивчити до випускних іспитів, і стало зрозуміло, що за ті кілька днів, що залишилися, я і з половиною не впораюся.

Коли я спустилася до сніданку, Чарлі вже не було. Він залишив на столі газету, і вона нагадала мені, що я маю дещо купити. Хоч би квитки на концерт досі були в продажу! Треба знайти номер телефону, щоб дістати ті дурні квитки. Тепер, коли вся несподіванка зникла, це вже не здавалося подарунком. Звичайно, здивувати Алісу — то не найкраща ідея.

Я хотіла одразу перегорнути аркуші до розділу «Розваги», але мою увагу привернув жирний чорний заголовок. Нахилившись ближче, аби прочитати передовицю, я відчула, як мене обійняв страх.

Мені знадобилося майже три спроби, щоб прочитати останнє речення; потім я зрозуміла, що в мене тремтять руки.

— Белло?

Замислившись над прочитаним, я зойкнула і здригнулася ід Едвардового звертання, хоч воно було тихим і не таким уже несподіваним.

Він стояв у дверях, звівши на переніссі брови. Потім нагло він уже стояв поруч і тримав мене за руку.

— Я тебе налякав? Вибач. Я стукав…

— Ні, ні, — сказала я поспішно. — Ти це бачив? — вказала я на газету.

Його чоло вкрилося зморшками.

— Я ще не переглядав свіжих новин. Але мені відомо, що ситуація погіршується. Ми маємо щось робити… швидко.

Мені це не подобалося. Не подобалося, коли хтось із Калленів ризикував, а ота почвара в Сієтлі (хто б чи що б то не було) — вона починала мене по-справжньому лякати. Але перспектива появи Волтурі була такою ж страшною.

— А що каже Аліса?

— В цьому то й проблема, — Едвардове чоло зморщилося ще більше. — Вона нічого не бачить… хоча ми тисячу разів подумки збиралися все перевірити. Вона починає панікувати. Відчуває, наче останнім часом багато чого проходить повз неї, наче щось не так; що, можливо, вона втрачає свій дар.

Я здивувалася.

— А хіба це можливо?

— Хто знає? Ніхто цього питання не досліджував… Але я сумніваюся. Такі здібності з часом лише посилюються. Згадай Аро або Джейн.

— Тоді в чому справа?

— Думаю, це пророцтво, що самозбувається. Ми чекаємо, поки Аліса щось побачить, щоб вирушити на пошуки… а вона нічого не бачить, тому що ми не вирушимо, поки вона не побачить. Тому вона не може нас там побачити. Певно, доведеться рушати наосліп.

Я здригнулася.

— Ні.

— Ти дуже хочеш піти сьогодні на уроки? За кілька днів іспити — все одно нічого нового не читатимуть.

— Гадаю, що переживу один день без школи. А що ми робитимемо?

— Я хочу поговорити з Джаспером…

Джаспер, знову Джаспер. Дивно. У родині Калленів Джаспер завжди був трохи осторонь, був частиною плину життя, але ніколи — його центром. У мене склалося припущення, що він тут лише заради Аліси і прямуватиме за нею будь-куди, але що теперішній його спосіб життя — не єдиний йому відомий. Він був відданий «вегетаріанській» ідеї менше за інших; саме тому, напевно, йому було важче дотримуватися її правил.

У будь-якому разі я ніколи не бачила, щоб Джаспер був потрібен Едвардові. Мені ще раз стало цікаво, що він мав на увазі, згадуючи, що Джаспер — «експерт із вампірів-перволітків». Про історію Джаспера я знала небагато — лише те, що він прийшов звідкись із півдня, перш ніж його знайшла Аліса. З певних причин Едвард завжди уникав запитань про свого наймолодшого брата. А я, у свою чергу, завжди почувалася занадто ніяково перед високим білявим вампіром, схожим на доморослу кінозірку, щоб запитати у нього прямо.

Коли ми зайшли до будинку, Карлайл, Есме і Джаспер уважно дивилися новини, але звук був таким тихим, що моє вухо нічого не могло вловити. Аліса сиділа на нижній сходинці парадних сходів, підпираючи долонями засмучене обличчя. Почувши, як ми зайшли до кімнати, з кухні вийшов Еммет, на вигляд цілком безтурботний. Еммета ніколи нічого не турбувало.

— Привіт, Едварде. Прогулюєш уроки, Белло? — усміхнувся він до мене.

— Ми обоє прогулюємо, — нагадав йому Едвард.

Еммет засміявся.

— Так, але це вона ходить до школи вперше. Вона може щось проґавити.

Едвард закотив очі, але нічого не відповів на зауваження свого любого брата. Він кинув Карлайлові газету.

— Ти бачив? Вони вже розглядають версію про серійного вбивцю.

Карлайл зітхнув.

— Двоє спеціалістів цілий ранок дискутують з цього приводу на каналі CNN.

— Ми не можемо дозволити цьому тривати й далі.

— Рушаймо просто зараз, — з несподіваним ентузіазмом заявив Еммет. — Мені до смерті нудно.

Згори зі сходів долинуло сичання.

— Вона така песимістка, — пробурмотів Еммет сам до себе.

Едвард погодився з Емметом.

— Ми повинні щось вирішити найближчим часом.

Розалія з’явилася на верхівці сходів і повільно спустилася низ. Її обличчя було спокійним і безвиразним.

Карлайл похитав головою.

— Я стурбований. Ми ніколи раніше у таке не втручались. Це не наша справа. Ми не Волтурі.

— Я не хочу, щоб сюди припожалували Волтурі, — сказав Едвард. — Це скоротить наш час на роздуми.

— А всі ті невинні люди в Сієтлі, — пробурмотіла Есме. — Неправильно дозволяти їм отак умирати.

— Знаю, — зітхнув Карлайл.

— Он як, — різко мовив Едвард, злегка киваючи в бік Джаспера. — Я про це не подумав. Розумію. Ти правий, так тому і бути. Це все змінює.

Я була не єдина, хто збентежено на нього подивився, але, мабуть, єдина, хто при цьому не мав трохи незадоволеного вигляду.

— Гадаю, тобі краще пояснити іншим, — звернувся Едвард до Джаспера. — Якою може бути мета нашого походу? — Едвард почав ходити туди-сюди, втупившись у підлогу й занурившись у роздуми.

Я не бачила, як Аліса підвелася, та вона вже стояла поруч зі мною.

— Про що він говорить? — запитала вона Джаспера. — Про що ти зараз думаєш?

Здавалося, Джасперу не дуже подобалося перебувати в центрі загальної уваги. Він завагався, вдивляючись у кожне обличчя в колі, — бо всі наблизилися, щоб послухати, що він скаже, — а потім його очі зупинилися на мені.

— Ти збентежена, — дуже тихо промовив він своїм глибоким голосом.

У його словах не було запитання. Джаспер знав, як я почуваюся, як усі почуваються.

— Ми всі збентежені, — буркнув Еммет.

— Ти маєш повно часу попереду, тож можеш і потерпіти, — відповів йому Джаспер. — Беллі слід про все дізнатися. Тепер-бо вона одна з нас.

Його слова мене здивували. Я так мало спілкувалася з Джаспером, особливо після мого останнього дня народження, коли він намагався мене вбити, і тому навіть не уявляла, що він сприймає мене таким чином.

— Як багато ти про мене знаєш, Белло? — запитав Джаспер.

Еммет драматично зітхнув і впав на канапу, вдаючи, що йому уривається терпець.

— Небагато, — зазначила я.

Джаспер подивився на Едварда, який підвів голову, щоб зустріти його погляд.

— Ні, — сказав Едвард, відповідаючи на його думку. — Гадаю, ти розумієш, чому я не розповів їй твоєї історії. Але зараз, мабуть, вона повинна її почути.

Джаспер замислено кивнув, а потім почав закасувати рукави свого кремового светра.

Я спостерігала за ним із цікавістю і спантеличенням, намагаючись утямити, що ж він робить. Він підніс зап’ястя під облямівку торшера, який стояв поруч, під світло голої лампочки, і вказав пальцем на знак у вигляді півмісяця-серпа, що виступав на блідій шкірі.

За якусь хвилину я зрозуміла, чому цей знак видався мені навдивовижу знайомим.

Я витягнула руку — сіруватий серпик виступав іще чіткіше на моїй кремовій шкірі, ніж на його гіпсовій.

Джаспер кволо усміхнувся.

— У мене багато шрамів, схожих на твої, Белло.

З кам’яним обличчям Джаспер іще вище закотив рукав свого тонкого светра. Спочатку я не могла розпізнати горбики, які густо вкривали його шкіру. Вигнуті півмісяці, які находили один на один, ледве можна було розібрати білі на білому тлі, тому що яскраве світло лампи згладжувало горбики і майже не кидало тіні, що підкреслювала б форму. А потім я зрозуміла, що ті серпики такі ж самі, як і на його зап’ясті… як на моїй руці.

Я знову поглянула на свій маленький одинокий шрам і згадала, як він там опинився. Я дивилася на форму Джеймсових зубів, навічно викарбуваних на моїй шкірі.

А потім я ахнула і звела на нього очі.

— Джаспере, що з тобою сталося?