Гордість і упередженість

Розділ XXIII

Елізабет сиділа зі своєю матір’ю та сестрами, думала про почуте й міркувала, чи має вона право про це розповідати, як з’явився сер Вільям Лукас власною персоною; його послала дочка, щоб оголосити родині Беннет про її заручини. Розсипаючись у компліментах Беннетам і чимало радіючи з перспективи майбутнього об’єднання двох домів, він виклав подробиці справи перед аудиторією не просто ошелешеною, а й недовірливою, бо місіс Беннет, виявляючи більше впертості, ніж ввічливості, заявляла, що напевне він усе переплутав, а Лідія — нестримана і часто непоштива — гучноголосо скрикнула:

— Боже правий! Сер Вільям, що ви таке кажете! Ви що, не знаєте, що містер Коллінз хоче одружитися з Ліззі?!

Тільки поблажливість придворної особи могла допомогти без роздратування сприйняти таке поводження, та добре виховання сера Вільяма дозволило йому впоратися з ситуацією, тож він клят-вено запевняв Беннетів у правдивості свого повідомлення і вислуховував усі їхні зухвалі зауваження з увічливістю та поблажливістю надзвичайними.

Елізабет, відчувши настійну необхідність визволити сера Ві-льяма з такої неприємної ситуації, втрутилась у розмову й підтвердила його повідомлення, розповівши все те, про що їй перед цим розповіла сама Шарлотта; намагаючись покласти край роздратованим вигукам матері та сестер, вона з усією серйозністю щиро поздоровила сера Вільяма (до яких радо приєдналася Джейн) і зробила багато різноманітних зауважень з приводу щасливого майбуття цієї пари, прекрасної вдачі містера Коллінза та зручної відстані від Гансфорда до Лондона.

Місіс Беннет була надто приголомшена й не могла багато говорити, доки залишався сер Вільям, але тільки-но той поїхав, вона швидко дала вихід своїм почуттям. По-перше, місіс Беннет вперто відмовлялася вірити почутому; по-друге, вона була цілковито впевнена, що містера Коллінза ввели в оману; по-третє, була переконана, що містеру Коллінзу та Шарлотті не бачити щастя; по-четверте — що цей шлюб ще може й не відбутись. Однак з усього цього місіс Беннет зробила два недвозначних висновки; перший: справжньою причиною всіх негараздів є Елізабет; другий: усі обійшлися з нею самою вкрай жорстоко й несправедливо. Тож на цих двох моментах місіс Беннет і зосередила майже всю свою увагу протягом решти дня. Ніщо не могло ні заспокоїти її, ні втішити. День минув, але не минув її гнів. Ще тиждень вона лаяла Елізабет при кожній зустрічі, минув місяць, перш ніж вона змогла розмовляти з сером Вільямом та леді Лукас без грубощів, і лише через багато місяців змогла вона простити свою дочку.

А містер Беннет у цій ситуації поводився набагато спокійніш, і взагалі заявив, що ця новина його втішила надзвичайно. За його словами, йому було дуже приємно дізнатися, що Шарлотта Лукас, котру він звик вважати досить розумною, виявилася такою ж дурепою, як і його дружина, і дурепою ще більшою, ніж його дочка!

Джейн зізналася, що трохи здивована новиною про майбутній шлюб, але більше говорила не про здивування, а про своє щире побажання щастя, в неможливості якого Елізабет не змогла її переконати. Кітті та Лідія зовсім не заздрили міс Лукас, бо містер Коллінз був усього лише священиком; тож ця подія стала для них не більш ніж черговою новиною, яку вони повідають у Меритоні.

Леді Лукас не могла нарадуватися тому, що вона віддячила місіс Беннет: її дочка, всупереч пророкуванням останньої, знай-шла-таки собі добру партію; вона стала частіше, ніж зазвичай, бувати в Лонгберні, щоб мати змогу поділитися своїм щастям, хоча кислих мін та роздратованих зауважень з боку місіс Беннет було цілком достатньо, щоб цей щасливий настрій зіпсувати.

У відносинах між Елізабет та Шарлоттою відчувалася певна стриманість, через яку вони обидві воліли не висловлюватися на тему запланованого шлюбу; Елізабет узагалі була переконана, що між ними вже ніколи не буде тієї цілковитої довіри, яка існувала раніше. Розчарування в Шарлотті спонукало Елізабет з більшою любов’ю та повагою ставитися до своєї старшої сестри, бо знала, що її переконаність у високій моральності та делікатності Джейн ніколи не похитнеться. Тож з кожним днем вона все більше непокоїлася за її щастя, бо вже минув тиждень, як поїхав Бінглі, й відтоді не надходило ніяких повідомлень про його можливе повернення.

Джейн не забарилася з відповіддю на лист Керолайн і тепер рахувала дні, чекаючи від неї наступного листа. Обіцяний містером Коллінзом вдячний лист прийшов у вівторок, адресований він був їхньому батькові й написаний з такою врочистою серйозністю, наче його автор цілий рік жив у їхній родині. Розваживши своє сумління з приводу того, що сталося, він потім сповістив їх — у численних екзальтованих висловах — про те, що мав щастя домогтися кохання їхньої люб’язної сусідки, міс Лукас, а потім пояснив, що саме від прагнення насолоджуватись їхнім товариством він пристав так швидко на їхнє люб’язне побажання знову бачити його в Лонгберні, куди він має намір повернутися через два тижні в понеділок; бо, як він додав, леді Кетрін з таким ентузіазмом схвалила його намір одружитися, що їй хотілося б, аби ця подія сталась якомога швидше. Тож містер Коллінз висловив переконання, що саме думка леді Кетрін буде невідпорним аргументом для його люб’язної Шарлотти і та достроково назве той день, коли йому судилося стати найщасливішим зі смертних.

Новий приїзд містера Коллінза до Гертфордшира вже не був для місіс Беннет приємною обставиною. Навпаки: тепер вона не менше, ніж її чоловік, була схильна ремствувати з цього приводу. Дивно, що він збирався приїхати саме до Лонгберна, а не до Лукас-Лоджа; це завдавало також масу незручностей і змушувало хвилюватися. Вона страшенно не любить приймати візитерів, коли почувається досить погано, а з усіх людей закохані — люди найнестерпніші. Отак собі потихеньку бурчала місіс Беннет, і це бурчання змінювалося на пригніченість лише тоді, коли вона згадувала про відсутність містера Бінглі.

І Джейн, і Елізабет теж почувалися з цього приводу неспокійно. День спливав за днем, а про нього нічого не було відомо, окрім чутки, котра недовго ходила по Меритону, що взимку містер Бінглі не збирається приїздити до Недерфілда. Ця новина розлютила місіс Беннет, яка не забарилася заперечити її як недолугу брехню.

Навіть Елізабет почала побоюватися — не за байдужість Бінг-лі, ні, — а за те, що його сестрам удасться втримати його в Лондоні. Хоч як вона гнала від себе цю думку — таку небезпечну для щастя її сестри й таку, що вселяла сумнів у твердості характеру її кавалера, — та приходила їй до голови знову і знову. Вона боялася, що спільні зусилля його бездушних сестер й владного приятеля, в поєднанні з принадами міс Дарсі та лондонськими розвагами, візьмуть гору над його почуттями.

Що ж до Джейн, то її занепокоєння за такої непевності було, звичайно ж, боліснішим, ніж занепокоєння Елізабет, але всі свої почуття вона воліла приховувати, й тому ніяких розмов на цю тему між нею та сестрою не виникало. Але оскільки мати її не була такою делікатною, то рідко видавалася година, коли вона не говорила про Бінглі, не висловлювала свого нетерпіння щодо його приїзду; а то і взагалі — вимагала від Джейн обіцянки, що коли він не приїде, то вона вважатиме себе підло ошуканою. Джейн знадобилась уся лагідність її вдачі, щоби більш-менш терпимо перенести всі ці наскоки.

Виявивши неабияку пунктуальність, містер Коллінз повернувся через два тижні в понеділок, але в Лонгберні його прийняли далеко не так поштиво, як тоді, коли він з’явився вперше. Однак він був надто щасливим, аби звертати увагу на брак поштивості; й на щастя для інших, улаштування сердечних справ значною мірою позбавило їх його набридливого товариства. Кожного дня більшість часу він проводив у Лукас-Лоджі й повертався до Лонг-берна якраз вчасно, щоб вибачитися за свою відсутність перед тим, як родина збиралася йти спати.

Місіс Беннет і справді перебувала в такому стані, що не позаздриш. Сама згадка про щось стосовно шлюбу кидала її в агонію роздратування, хоч куди б вона пішла, скрізь неодмінно тільки про це й говорили. Один вигляд міс Лукас був для неї ненависним. З ревнивою огидою дивилася вона на неї, оскільки та була її наступницею в цьому будинку. Щоразу, коли Шарлотта приходила до них, місіс Беннет здавалося, що та придивляється до свого майбутнього майна, а щоразу, коли гостя притишено розмовляла з містером Коллінзом, господиня була переконана, що розмовляють вони про маєток Лонгберн, вирішуючи — як би ото якнайшвидше нагнати з будинку її разом з дівчатами відразу ж після смерті містера Беннета. На все це вона гірко ремствувала при чоловікові.

— А й справді, містере Беннет, — казала вона, — важко уявити, що колись Шарлотта Лукас стане господинею в цьому будинку, що саме мені доведеться поступатись їй місцем і споглядати, як вона це місце посяде!

— Люба моя, не піддавайтеся таким гнітючим думкам. Сподіваймося на краще. Втішаймося тим, що вам не доведеться цього робити, бо, можливо, я вас переживу.

Але ця думка не дуже втішила місіс Беннет, тому вона нічого не відповіла, а просто продовжила:

— Для мене нестерпною є сама думка, що їм дістанеться цей маєток. Якби не майоратне успадкування, то я б не заперечувала.

— Проти чого б ви не заперечували?

— Проти всього.

— Дякувати Богові, майоратне право оберігає вас від такої байдужої нерозважливості.

— Ніколи я не почуватимуся вдячною, коли йтиметься про майоратне право. Як це так — без будь-яких докорів сумління спокійнісінько забирати у спадок маєток у чиїхось дочок? Я цього не можу збагнути! І хто — містер Коллінз! Чому саме він, а не хтось інший?

— Я даю вам можливість самій розв’язати це питання, — відповів містер Беннет.