Гордість і упередженість

Розділ XLVIII

Наступного ранку все товариство з надією чекало листа від містера Беннета; пошта надійшла, але жодного рядка від нього не було. Члени родини знали, що і за звичайних обставин дописувач із нього ніякий, але сподівалися, що він зробить над собою зусилля хоч у такий важкий час. Тому їм довелося дійти висновку, що ніяких приємних відомостей він не мав, але їм хотілося бути певними хоч принаймні стосовно цього. Тож містер Гардінер, який тільки заради листа й затримувався, подався до Лондона.

Тепер, коли він поїхав, усі були впевнені хоча б у тому, що від нього будуть приходити регулярні відомості про те, що відбувається; до того ж дядечко їхній пообіцяв умовити містера Беннета повернутись, як тільки з’явиться така можливість, до Лонг-берна на велику втіху місіс Беннет, котра вважала, що тільки так його можна вберегти від загибелі на дуелі.

Місіс Гардінер із дітьми збиралася на кілька днів зостатись у Гертфордширі, оскільки чоловік її вважав, що її допомога стане в пригоді племінницям. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет, а у вільні години була для сестер великою розрадою. Тітонька Філіпс теж часто їх провідувала і, хоча казала, що робить це для того, щоб їх підбадьорити, насправді своїми новими розповідями про марнотратство та гультяйство Вікхема лише збільшувала пригніченість дівчат та місіс Беннет.

Тепер, здавалося, весь Меритон щосили намагався очорнити людину, котру ще три місяці тому всі вважали ледь не янголом у плоті. Казали, що він заборгував гроші кожному торговцю в окрузі, а всі його інтриги, затавровані як «спокушання і розбещення», теж зачіпали родину кожного торговця. Всі казали, що він — гульвіса з гульвіс, і всі тепер почали зізнаватися, що ніколи не довіряли його оманливій доброчесній та приємній зовнішності. Для Елізабет — хоча вона вірила менш ніж половині того, що говорилося, — цього було достатньо, аби посилити її початкову впевненість у тому, що на її сестру чигає нещастя. Навіть Джейн, котра цим розмовам вірила ще менше, майже втратила надію, бо якби Лідія та Вікхем справді поїхали до Шотландії (на що вона завжди в глибині душі сподівалася), то до цього часу вже мали б звідти повернутися.

Містер Гардінер поїхав із Лонгберна в неділю, а у вівторок його дружина отримала від нього листа, в якому йшлося, що відразу ж по прибутті її чоловік віднайшов містера Беннета і переконав його вирушити на Грейсчерч-стріт. А ще містер Гардінер писав, що перед його приїздом містер Беннет устиг побувати в Епсомі та Клепхемі, але не привіз звідтіля ніяких втішних новин, і що тепер він збирається спитатись у всіх найбільших готелях міста, оскільки містер Беннет вважав за можливе, що вони зупинилися в одному з них, перед тим як знайти собі постійне житло. Сам містер Гардінер не вважав, що цей крок принесе успіх, але оскільки його свояк наполягав на цьому, то він збирався йому допомогти. А ще їхній дядько повідомляв, що містер Беннет наразі зовсім не схильний полишати Лондон і незабаром збирається їм написати. Далі йшов постскриптум, де було таке:

«Я написав полковнику Форстеру і попрохав його, якщо можна, дізнатися від однополчан Вікхема, чи не мав той, бува, якихось родичів чи знайомих, котрі могли б підказати, в якій частині міста він міг сховатись. Якби знайти, до кого можна було б звернутися з цього приводу, то це мало б суттєві наслідки. Наразі ж ми не маємо ніяких зачіпок. Сподіваюся: полковник Форстер зробить усе, що зможе, аби нам допомогти в цій справі. Я тут гарненько подумав — може, Ліззі має якісь відомості про його родичів?»

Елізабет відразу ж здогадалася, звідки походить така повага до її авторитетної думки в цьому питанні, але вона, попри все своє бажання, ніяк не могла повідомити чогось такого, щоб цей авторитет підтримати.

Вона ніколи не чула, щоб Вікхем мав якихось родичів, окрім матері та батька, які давно померли. Однак цілком вірогідно, що хтось із його однополчан міг знати більше, і хоча вона не надто на це надіялася, все ж спробувати було варто.

Кожен день у Лонгберні був тепер днем тривожного очікування, та найбільш тривожною частиною дня був час, коли надходила пошта. Отримання листів стало найважливішим об’єктом вранішньої нетерплячки. Саме через листи мали вони дізнатися новини — добрі чи погані, тож кожного наступного дня всі очікували на отримання якихось дуже важливих відомостей.

Та доки вони дожидалися нового листа від містера Гардіне-ра, надійшов лист їхньому батькові від містера Коллінза, котрий Джейн розпечатала та прочитала особисто, бо саме такі вказівки дав їй містер Беннет перед своїм від’їздом. Елізабет, знаючи, якими дивакувато-кумедними завжди бували його листи, теж його проглянула, а потім прочитала повністю. Ось що писав містер Коллінз:

«Шановний пане!

Я усвідомлюю, що наші родинні стосунки і моє суспільне становище спонукають мене до висловлення вам співчуття з приводу того нещастя, яке вас спіткало і про яке мені вчора листовно повідомили з Гертфордшира. Можете, шановний пане, не сумніватися, що і місіс Коллінз і я щиро співчуваємо вам і всій вашій шанованій родині у вашому горі, яке є, на жаль, непозбутнім, бо викликане причиною, котру час не в змозі усунути. Зі свого боку я зроблю все, аби полегшити ваші жорстокі страждання та розрадити вас у ситуації, що з усіх можливих є найбільш гнітючою для батьківського серця. У порівнянні з тим, що трапилося, смерть вашої дочки здалась би благословенням. Те, що сталося, заслуговує на всіляке засудження ще й тому, що є всі підстави, як каже моя дорога Шарлотта, вважати таку розпутну поведінку наслідком надмірних пестощів та потурання з боку батьків; водночас, на втіху вам та місіс Беннет, я маю схильність припускати, що Лідія такою вродилася, бо інакше вона не могла б скоїти такого страхітливого злочину в настільки юному віці. Хоч як би там було, ви заслуговуєте на глибоке співчуття, в котрому до мене приєднується не тільки місіс Коллінз, а й леді Кет-рін та її дочка, котрих я повідомив про те, що сталося. Вони поділяють мої побоювання, що цей катастрофічний крок однієї дочки може завдати шкоди майбутньому всіх інших ваших дочок, бо хто ж — як поблажливо кажуть леді Кетрін — захоче родичатися з такою сім’єю? Це міркування змушує мене з особливим задоволенням пригадувати одну подію, що сталася минулого листопада, бо якби трапилось інакше, то я б зараз був змушений розділяти з вами всі ваші біди та всю вашу ганьбу. Тож дозвольте порадити вам, шановний пане, докласти всіх зусиль, аби знайти собі втіху, а ваше недостойне дитя назавжди позбавити батьківської любові. Нехай пожинає плоди свого огидного вчинку.

З повагою, і т. д., і т. д.»

Містер Гардінер написав тільки після того, як отримав відповідь від полковника Форстера, і відомості його були невтішні. Ніхто не знав, чи мав Вікхем якихось родичів, з якими підтримував би стосунки; було достеменно відомо, що близьких родичів у нього не залишилося. Колишніх знайомих Вікхем мав багато, але відтоді, як він вступив до міліційних військ, було не схоже, щоб він продовжував із кимось із них знатися. Тому звернутися за відомостями про нього було ні до кого. А той жахливий стан, у якому перебували його фінанси, став іще однією підставою (окрім побоювання можливих кроків з боку батьків Лідії) для таємничого зникнення, бо виявилося, що він залишив по собі чималеньку суму картярських боргів. На думку полковника Форстера, знадобиться більше тисячі фунтів, аби покрити витрати Вікхема у Брайтоні. Він багато кому заборгував у місті, але ще більшими були його борги честі. Містер Гардінер і не намагався приховати ці подробиці від лонгбернської родини; Джейн слухала їх із виразом жаху на обличчі. «Так він картяр! — скрикнула вона. — От тобі й на! А я і гадки про це не мала!»

А ще містер Гардінер у своєму листі сповістив, що їхній батько має повернутися додому наступного дня, тобто в суботу. Пригнічений своїми невдалими спробами, він піддався на умовляння свояка повернутися додому, полишивши на нього продовження пошуків, аби той зробив усе можливе залежно від обставин. Цю новину місіс Беннет, попри сподівання своїх дочок, зустріла з набагато меншим ентузіазмом, ніж раніше, коли вона висловлювала побоювання за його життя.

— Як?! Він повертається, не знайшовши бідолашної Лідії? — вигукнула вона. — Нехай залишається в Лондоні, аж доки їх знайде. Хто ж тоді викличе на дуель Вікхема і змусить його одружитися з Лідією, якщо він збирається поїхати?!

Оскільки у місіс Гардінер з’явилося бажання повернутись додому, то вирішили, що вона з дітьми вирушить до Лондона тоді ж, коли містер Беннет звідтіля приїде. Тож хазяїн маєтку повернувся до Лонгберна, а вони тим самим екіпажем здійснили першу частину своєї поїздки.

Місіс Гардінер поїхала, так нічого й не дізнавшись про Елі-забет та її дербіширського приятеля, котрий їй так симпатизував. Ні з ким з них її племінниця не заводила про нього розмови, а сподівання місіс Гардінер, що невдовзі після їхнього приїзду з Дербішира від нього прийде лист, так сподіванням і залишилося. Після повернення Елізабет не отримала з Пемберлі жодного листа.

Нинішнього сімейного нещастя їй цілком вистачало для того, щоб почуватися пригніченою, тому не варто було забивати собі голову ще й цією проблемою, хоча Елізабет, на цей час досить добре розібравшись у власних почуттях, чудово усвідомлювала, що коли б вона не знала нічого про Дарсі, то їй було б дещо легше пережити ввесь жах тієї ганьби, якою вкрила себе Лідія. їй по-думалося, що це скоротило б удвічі кількість її безсонних ночей.

Коли містер Беннет прибув, то вигляд мав як зазвичай — філософськи-спокійний. Говорив він теж, як зазвичай, мало. Про справу, що покликала його до міста, він не сказав нічого взагалі, тож дочки його не відразу наважилися про неї розпитувати.

Тільки у другій половині дня, коли він приєднався до них під час чаювання, Елізабет спробувала заговорити на цю тему, а містер Беннет, вислухавши її коротке співчуття з приводу нещасть, яких йому довелося зазнати, відповів:

— Не треба про це нічого казати. Це ж мої страждання, а не ваші. Це ж я у всьому винний, тож і мушу страждати сам.

— Не будь до себе таким суворим, — відповіла Елізабет.

— Не підштовхуй мене до цього гріха! Для людської натури гріх поблажливості до самого себе є таким спокусливим! Ні, Ліз-зі, — дозволь мені хоч раз у житті повною мірою відчути свою провину. Та я не боюся зламатись під тягарем цього почуття — воно ж таке скороминуще!

— Як ти гадаєш — вони в Лондоні?

— Так, бо де ж іще вони можуть так добре сховатися?

— До того ж Лідія завжди мріяла побувати в Лондоні, — додала Кітті.

— Значить, їй надзвичайно поталанило з цією втечею, — сухо мовив батько, — вона, напевне, надовго там затримається.

Трохи помовчавши, він продовжив:

— Ліззі, я не тримаю на тебе зла за ту пораду, яку ти мені дала в травні і яка — з огляду на те, що сталося, — демонструє твою надзвичайну проникливість.

їх розмову перервала поява старшої міс Беннет, котра прийшла за чаєм для своєї матері.

— Комусь ця показуха явно подобається, — скрикнув містер Беннет, — вона надає певної витонченості стражданням! Завтра я вчиню те ж саме: вдягну нічну шапочку, халат, засяду собі в бібліотеці та й буду горювати, з нетерпінням чекаючи, доки не втече Кітті.

— Нікуди я не втечу, тату, — роздратовано відповіла Кітті. — Якби я поїхала до Брайтона, то поводилася б краще, ніж Лідія.

— Ти — і до Брайтона?! Та я б не відпустив тебе й за п’ятдесят фунтів навіть до Іст-Берна! Ні, Кітті! Тепер я став обачливим, і незабаром ти відчуєш наслідки цієї переміни. Більше ніколи жоден офіцер не зайде до мого будинку і навіть не з’явиться в окрузі. Бали забороняються цілковито — хіба що тільки в супроводі старших сестер. На вулицю — не рипатись, якщо кожного дня не зможеш довести, що поводилася розважливо протягом десяти хвилин.

Кітті сприйняла ці загрози цілком серйозно й тому почала рюмсати.

— Та годі, годі, — мовив батько, — не побивайся. Якщо наступні десять років ти будеш слухняною дівчинкою, то під кінець цього терміну я вивезу тебе в люди.