Гордість і упередженість

Розділ XXXIII

Не один раз Елізабет, походжаючи парком, раптово зустрічала містера Дарсі. Спершу вона, ремствуючи на каприз випадку, який заніс його до куточка, в якому раніше рідко хто бував, і намагаючись надалі запобігти таким зустрічам, не проминула вказати містеру Дарсі, що це її улюблене місце. Але коли такий випадок трапився вдруге, це вже було справді дивно! Проте вони зустрілись. І навіть утретє. Або це було навмисним виявом поганого характеру, або ж добровільною покутою, бо цього разу справа не обмежилася лише формальними привітаннями, ніяковою паузою та розставанням. Містер Дарсі визнав за потрібне змінити напрямок своєї прогулянки і приєднатися до Елізабет. Він ніколи не розмовляв багато, вона теж не завдавала собі клопоту багато говорити чи багато слухати; але під час їхньої третьої зустрічі її вразило, що інколи він ставить несподівані й не пов’язані одне з одним запитання — чи подобається їй у Гансфорді, чи любить вона гуляти на самоті, що вона думає з приводу сімейного щастя містера та місіс Коллінз. А ще Елізабет вразило, що, говорячи про Розінгс та про її недостатню обізнаність з родиною, яка там мешкала, Дарсі, здавалося, мав на увазі, що кожного разу, коли вона приїжджатиме до Кента, не промине погостювати в цьому маєтку. Це припущення чулось у його словах. Може, він мав на увазі полковника Фітцвільяма? їй подумалося, що коли Дарсі й дійсно на щось натякав, то цей натяк неодмінно стосувався саме цієї людини. Це трохи засмутило її, тому Елізабет зраділа, коли опинилася перед воротами в огорожі напроти пасторату.

Одного дня вона під час прогулянки перечитувала листа від Джейн, зупиняючись на деяких реченнях, із котрих було видно, що сестра її писала цього листа не в найкращому гуморі, як раптом, підвівши очі, з подивом побачила перед собою не містера Дарсі, а полковника Фітцвільяма, який ішов їй назустріч. Швидко прибравши листа, Елізабет мовила з натужною посмішкою:

— А я й не знала, що ви любите тут гуляти.

— Я обходив парк, — відказав полковник Фітцвільям, — це моя багаторічна звичка, а свою прогулянку я маю намір завершити візитом до пасторату. Ви підете далі?

— Ні, я саме збиралася повернути назад.

Так вона і зробила, і вони пішли до пасторату разом.

— Ви достеменно поїдете з Кента в суботу? — запитала вона.

— Так — якщо Дарсі знову не відкладе від’їзд. Але я — в його розпорядженні. Він усе влаштовує так, як йому подобається.

— А коли щось влаштовується не так, як йому подобається, то він знаходить утіху в тому, що право вибору належить саме йому. Ніколи не зустрічала людину, котра б більше за містера Дарсі тішилася своєю здатністю чинити на власний розсуд.

— Так, він дійсно любить чинити так, як бажає, — відповів полковник Фітцвільям. — Але ця риса притаманна всім нам. Просто він має кращі можливості чинити на власний розсуд, ніж багато інших людей, тому що він багатий, а багато інших людей — бідні. Може, я висловлююся надто емоційно, але, як ви знаєте, молодший брат навіть суто юридично приречений на самозречення та підлеглість.

— На мою думку, молодшому сину графа можна мати лише приблизне уявлення і про перше, і про друге. А якщо серйозно, то що ви дійсно можете знати про самозречення та підлеглість? Ви що — колись не мали можливості поїхати, куди вам забажається, через брак грошей? Чи придбати якусь річ, що ви її вподобали?

— Це — незначні, суто родинні питання. Тут я дійсно не можу сказати, що стосовно них я мав якісь значні обмеження. Але в питаннях більшої ваги я справді можу потерпати від нестачі грошей. Молодші сини не мають змоги одружуватися відповідно до своїх уподобань.

— Не мають — доки не вподобають жінку з чималеньким приданим, що, на мою думку, вони досить часто і роблять.

— Наш стиль життя надто сильно узалежнює нас від можливості витрачати гроші, тому серед людей мого стану мало хто може дозволити собі одружитися без огляду на придане.

«Цікаво — це про мене?» — подумала Еліза й почервоніла від такого припущення. Але вона швидко отямилась і грайливо спитала:

— А скажіть, будь ласка, скільки зазвичай коштує молодший син графа? Якщо старший брат при доброму здоров’ї, то вам вистачить п’ятдесяти тисяч фунтів?

Полковник Фітцвільям відповів їй у такому ж дусі, і тему полишили. Щоб перервати мовчанку, через яку він міг подумати, що сказане якимось чином її образило, Елізабет відразу промовила:

— Здається, ваш кузен привіз вас із собою головним чином для того, щоб мати під рукою компаньйона. А чому б йому не одружитися? Це ж так зручно — завжди буде з ким спілкуватися! Але, мабуть, поки що він вдовольняється компанією своєї сестри, а оскільки він опікується нею, то значить, може всіляко нею попихати.

— Та ні, — мовив полковник Фітцвільям, — цей привілей він мусить ділити зі мною. Ми на рівних правах опікуємося міс Дарсі.

— Та невже? І в чому ж полягає ваше опікунство, скажіть на милість? Ви не надто втомлюєтеся від ваших обов’язків? Дівчата її віку іноді бувають неслухняними, і якщо за вдачею вона — істинна представниця родини Дарсі, то, мабуть, вона теж любить чинити на власний розсуд.

Коли Елізабет говорила, то помітила, з якою серйозністю він до неї прислухається, а та манера, з якою він одразу ж спитався — чому вона гадає, буцімто міс Дарсі завдає їм чимало клопоту, — переконала її в тому, що так чи інакше, але її здогадка була недалекою від істини. Вона не змусила його довго чекати на відповідь:

— Заради Бога, не бійтеся. Нічого поганого я ніколи про неї не чула; мені здається, що таких слухняних дівчат, як вона, ще пошукати треба. Міс Дарсі — улюблениця одних моїх знайомих: місіс Герст та міс Бінглі. Здається, ви якось сказали, що знаєте їх.

— Так, трохи знаю. їхній брат — приязна, шляхетна людина, до того ж — великий приятель Дарсі.

— Ну аякже! — сухо сказала Елізабет. — Містер Дарсі такий незвично добрий у своєму ставленні до містера Бінглі, так багато про нього піклується!

— Піклується? А втім, може, й дійсно піклується. Особливо в тих питаннях, де він і справді цього потребує. Зі сказаного ним під час нашої подорожі сюди я маю підстави думати, що Бінглі дійсно багато чим йому завдячує. Але мені слід перед ним вибачитися, бо я не можу стверджувати напевне, що мова йшла саме про Бінглі. Все це — лише здогадки.

— Про що ви говорите?

— Йдеться про обставину, яку б Дарсі не хотів робити відомою широкому загалу, бо якщо про неї дізнається родина однієї дівчини, то це буде неприємно.

— Можете не сумніватись — я нікому про це не скажу.

— І майте на увазі — я не маю достатніх підстав вважати, що мова йшла саме про Бінглі. Дарсі сказав лише мені, що недавно зробив добру справу — врятував одного свого друга від негативних наслідків украй необачного одруження; при цьому він не назвав ніяких імен або якихось інших подробиць. Я здогадуюся, що це був саме Бінглі, тільки з того, що він — якраз та людина, що цілком здатна ускочити в таку халепу, а ще з того, що вони з Дарсі провели разом усе минуле літо.

— А чи пояснив вам містер Дарсі причини свого втручання?

— Наскільки я розумію, існували якісь дуже вагомі заперечення проти самої дівчини.

— До яких же засобів він удався, щоб розлучити їх?

— Ні про які конкретні засоби він мені не розповідав, — відказав Фітцвільям із посмішкою. — Лише розповів мені те, про що я наразі розповів вам.

Елізабет промовчала, продовжуючи йти. Серце її переповнювалось обуренням. Фітцвільям трохи подивився на неї, а потім запитав, чому вона мовчить і про що думає.

— Думаю про те, про що ви тільки-но мені розповіли, — відказала Елізабет. — Я не в захваті від поведінки вашого кузена. Яке він мав право виступати в ролі судді?

— Ви, я бачу, схильні вважати його втручання образливим?

— Я вважаю, що містер Дарсі не мав права судити про доречність чи недоречність симпатій свого приятеля, не мав права лише з власної примхи вирішувати, в який спосіб той приятель має почуватися щасливим. — Вона опанувала себе і продовжила: — Але оскільки ми не знаємо всіх подробиць, то засуджувати його було б несправедливо. Тим більше, що в тому випадку навряд чи йшлося про якесь сильне почуття.

— Цілком резонне припущення, — відповів Фітцвільям, — але воно зводить нанівець усю велич тріумфу мого кузена.

Це було сказано жартома, але такий портрет містера Дарсі видався їй настільки правдивим, що Елізабет побоялася сказати щось у відповідь. Натомість вона різко змінила тему розмови, і вони говорили про різні малозначущі справи, аж доки не дісталися пасторату. Там, як тільки гість пішов, вона зачинилась у себе в кімнаті, поринувши в роздуми про щойно почуте. Навряд чи можна було припустити, що йшлося про якихось інших — окрім її родичів та знайомих — людей. Не могло існувати відразу двох чоловіків, на яких містер Дарсі мав би такий необмежений вплив. Елізабет ніколи не сумнівалася в тому, що він мав відношення до заходів по розлученню містера Бінглі та Джейн, але їх задум і виконання вона завжди приписувала міс Бінглі. Однак якщо власне марнославство не вводило його в оману, то винуватцем був саме він, саме його гордовитість та примхливість стали причиною всіх страждань Джейн, які ще й досі не скінчилися. На певний час він примудрився зруйнувати всяку надію на щастя в найніж-нішому, найщедрішому серці у світі, і ніхто не міг сказати, наскільки довготривалими будуть наслідки тієї біди, яку він скоїв.

«Існували якісь вагомі заперечення проти самої дівчини», — так сказав полковник Фітцвільям; не інакше, ці заперечення полягали в тому, що Джейн має одного дядька — сільського юриста, а другого — лондонського торговця.

«Хіба ж могли виникнути якісь заперечення проти самої Джейн?! — вигукнула Елізабет. — Проти такої вродливої та доброї дівчини, як вона?! Та вона ж надзвичайно розумна, освічена, має чарівливі манери. І проти мого батька сказати теж нема чого, бо він, хоча й є людиною дивакуватою, має такі якості, котрі самому містеру Дарсі прийшлися б до речі, а такої респектабельності, як у мого батька, він, мабуть, не матиме ніколи!» Коли Елізабет подумала про свою матір, то її впевненість трохи похитнулась, але вона не могла припустити, що з цього погляду в містера Дарсі могли виникнути якісь суттєві заперечення, бо — на її переконання — гордість останнього була б сильніше зачеплена браком знатності в родичів свого приятеля, ніж браком у них розуму. Тож, урешті-решт, Елізабет вирішила, що частково містер Дарсі керувався цим найгіршим із різновидів гордовитості і частково — бажанням зберегти містера Бінглі для своєї сестри.

Від хвилювання і сліз, спричинених цими роздумами, в Елізабет розболілася голова. Під вечір біль посилився настільки, що, в поєднанні з небажанням бачити містера Дарсі, змусив відмовитись од візиту до Розінгса, куди її разом із кузинами запросили на чаювання. Місіс Коллінз, пересвідчившись, що Елізабет дійсно почувається зле, не умовляла її і зробила все можливе, щоб захистити її від умовлянь свого чоловіка; але містер Коллінз усе одно не проминув висловити побоювання через можливе незадоволення її світлості тим, що Елізабет лишилася вдома.