Гордість і упередженість

Розділ ХLIХ

Через два дні після повернення містера Беннета Джейн та Елізабет прогулювалися серед чагарникових насаджень позаду будинку й помітили економку, яка до них поспішала. Вирішивши, що та прийшла покликати їх до матері, вони пішли їй назустріч; наблизившись, вони почули не очікувані напучування від місіс Беннет, а такі слова, з якими економка звернулася до старшої сестри:

— Вибачте, пані, за втручання, та я сподіваюся, що вам приємно буде почути гарні новини з Лондона, тож оце я наважилася прийти і запитати.

— Про що ти кажеш, Хілл? Ні про які новини з міста ми не знаємо.

— Та що ви, пані, — вигукнула місіс Хілл украй здивовано, — хіба ви не знаєте про вістовика, що прибув до хазяїна від містера Гардінера? Він був тут менше ніж півгодини тому і приніс хазяїну листа.

Дівчата прожогом кинулися до будинку, не гаючи часу на розмови. Вони промайнули через вестибюль до їдальні, звідти — до бібліотеки, але батька не знайшли і там; вони вже збиралися податись нагору, думаючи, що він у материній кімнаті, як раптом зустріли дворецького, котрий сказав:

— Якщо ви шукаєте хазяїна, пані, то він зараз прямує до гаю.

Отримавши ці відомості, сестри відразу ж кинулися назад

через залу і подалися бігом через галявину слідом за батьком, котрий рішуче прямував до невеличкого ліска скраю поля.

Джейн, важча і менш звикла до бігу, ніж Елізабет, незабаром відстала, а її сестра, хапаючи ротом повітря, наздогнала батька й нетерпляче вигукнула:

— Тату, тату, які новини, які?! Ти отримав вістку від нашого дядька?

— Так, щойно я отримав від нього листа, якого приніс вістовик.

— І які ж у ньому новини — добрі чи погані?

— Ти гадаєш, що можна очікувати на щось добре? — запитав він, витягуючи листа з кишені. — Гаразд, візьми, почитай.

Елізабет нетерпляче вихопила листа. Тут якраз підоспіла і Джейн.

— Читай уголос, — попросив батько, — бо щось я не зовсім уторопав, про що там ідеться.

«Грейсчерч-стріт, понеділок, 2 серпня.

Шановний свояче!

Нарешті я отримав змогу послати тобі звістку про мою племінницю, і звістка ця, сподіваюся, тобі сподобається. Невдовзі після того, як ми розсталися з тобою в суботу, мені пощастило дізнатися, в якому районі Лондона перебувають утікачі. Подробиці розповім при зустрічі: достатньо вже того, що я їх знайшов. Я бачився з ними обома...»

— Значить, вийшло так, як я завжди сподівалася, — вони одружилися! — вигукнула Джейн.

Елізабет продовжила:

«Я бачився з ними обома. Вони не одружилися; не побачив я і намірів це зробити; але якщо ти виконаєш деякі умови, котрі я насмілився прийняти від твого імені, то чекати на їхнє одруження доведеться недовго. Все, що від тебе потрібно, — це через акт розпорядження майном гарантувати своїй дочці рівну з іншими сестрами частку — п’ять тисяч фунтів після твоєї смерті та смерті моєї своячки; і, крім того, взяти на себе обов’язок забезпечити їй утримання — сто фунтів щорічно протягом твого життя. Вважаючи, що маю на це повноваження, я не вагаючись прийняв ці умови від твого імені. Цей лист я надішлю вістовиком, бо з відповіддю баритися не можна. З цих подробиць тобі неважко буде зрозуміти, що матеріальне становище містера Вікхе-ма не таке вже безнадійне, як усі звикли вважати. Щодо цього загальна думка виявилася хибною; і я радий повідомити, що навіть після виплати всіх боргів у нього має лишитися трохи грошей, щоб утримувати мою племінницю, — і це на додачу до приданого. Якщо ти не проти, то делегуй мені повне право діяти від твого імені в усій цій справі, і я негайно дам розпорядження Хаг-герстону підготувати відповідну угоду. Тобі немає ні найменшої потреби знову приїздити до Лондона; сиди собі тихо в Лонгберні й покладайся на мою старанність і вміння. Надсилай відповідь якомога швидше та намагайся висловлюватись якомога зрозумі-ліше і недвозначно. Ми визнали за краще, що моя племінниця вийде заміж у нас, і я сподіваюся, що ти з цим погодишся. Завтра вона до нас прийде. Я напишу, як тільки знову з’явиться щось достеменне.

З повагою, і т. д.

Едв. Гардінер».

— Так, значить, це можливо! — скрикнула Елізабет, скінчивши читати. — Невже він з нею одружиться?

— Виходить, що Вікхем не такий уже й негідник, як ми про нього думали, — мовила її сестра. — Татусю, я тебе поздоровляю.

— А ти дав відповідь? — запитала Елізабет.

— Ні, але це треба робити якомога швидше.

Вона гаряче почала благати його не гаяти часу й писати.

— Любий тату! — вигукнула Елізабет. — Повертайся і негайно берися за листа. Подумай, наскільки важливим у цьому разі є кожен момент.

— Давай я за тебе напишу, — запропонувала Джейн, — якщо тобі самому не дуже хочеться.

— Дуже не хочеться, — відповів батько, — але доведеться.

І, сказавши так, він повернув і пішов разом з ними до будинку.

— Хочу спитати, — сказала Елізабет. — Я гадаю, ти збираєшся виконувати умови?

— Що значить «збираєшся»? Та мені просто соромно за нього, що він запросив так мало!

— Тим більше, вони мусять одружитися! Незважаючи на те, що він — негідник.

— Так, вони мусять одружитися. Нічого не вдієш. Але є дві речі, про які я дуже хотів би дізнатися: перше — це скільки грошей виклав ваш дядько, щоби все це владнати, а друге — чи зможу я коли-небудь із ним розрахуватися.

— Гроші... Наш дядько... Про що ви кажете, добродію? — скрикнула Джейн.

— Я кажу про те, що жодна розумна людина не одружиться з Лідією за такої слабкої спокуси, як сто фунтів щороку протягом мого життя і п’ятдесят — після моєї смерті.

— Істинна правда, — мовила Елізабет, — хоча раніше це мені якось не спадало на думку. Його борги сплачуються, і ще навіть щось залишиться! Ой! Не інакше, як усе це — витівка мого дядечка. Яка він щедра та добра людина! Але боюсь, як би це не підірвало його власні фінанси! Тут не можна було обійтися малими грошима.

— Звичайно ж, — сказав містер Беннет. — Вікхем буде дурнем, якщо погодиться одружитися з нею ані на фартинг менше, ніж за десять тисяч фунтів. Мені б не хотілося мати про нього таку погану думку на самому початку нашого родичання.

— Десять тисяч фунтів! Не доведи Господи! Як же віддати хоч половину такої суми?!

Містер Беннет нічого не сказав у відповідь, і вони мовчки пішли далі, заглибившись у власні думки, аж доки не дісталися будинку. Батько пішов до бібліотеки писати листа, а дівчата ввійшли до їдальні.

— Невже вони й справді одружаться?! — вигукнула Елізабет, тільки-но вони лишились удвох. — Усе це так дивно! І отакій розв’язці ми мусимо радіти! Ми мусимо радіти їхньому одруженню попри жалюгідність шансів на їхнє щасливе подружнє життя та попри всю мерзотність його персони! О, бідолашна Лідія!

— Я втішаю себе думкою, — відповіла Джейн, — що він ніколи не одружився б з Лідією, якби дійсно не кохав її. Хоча наш добрий дядечко і зробив дещо для того, щоб сплатити його борги, я не думаю, що йшлося про суму десять тисяч фунтів чи щось близько того. Він має власних дітей, а може мати ще й нових. Як же він зекономить навіть п’ять тисяч фунтів, не те що десять?

— Якщо ми коли-небудь зможемо дізнатися про суму Вік-хемових боргів, — сказала Елізабет, — а також про те, скільки коштів виділяється на Лідію з його боку, то тоді ми розвідаємо достеменно, скільки грошей витратив на них містер Гардінер, бо Вікхем не має за душею і ламаного гроша. Все життя ми будемо в боргу перед дядечком та тітонькою за їхню доброту. Вони надали їй притулок, забезпечили особистий захист та підтримку, і це — така пожертва з їхнього боку, за яку ми довіку маємо бути їм вдячними! На цей час Лідія вже має бути в них. Якщо перед лицем такої доброти їй не стане зараз соромно, то вона взагалі не варта того, щоб бути щасливою! Уявляю, як вона почуватиметься, коли зустрінеться з тітонькою!

— Ми мусимо спробувати забути все, що відбулося, з кожного боку, — сказала Джейн. — Я сподіваюсь — я вірю в те, що вони будуть щасливі. Його згода одружитися з нею є, на мою думку, доказом того, що він починає мислити у вірному напрямку. їхня любов одне до одного змусить їх стати розсудливішими; і я втішаю себе думкою, що, побравшись, вони житимуть настільки спокійно й розумно, що з часом усі забудуть про їхню колишню нерозважливість.

— Вони поводилися так, — відповіла Елізабет, — що ні я, ні ти — ніхто й ніколи не забуде, якою була їхня поведінка. Про це навіть не варто говорити.

І тільки зараз дівчата второпали, що їхня мати, можливо, досі не знає про те, що сталося. Тому вони пішли до бібліотеки, щоб спитатись у батька, чи не бажає він, аби вони про все це їй розповіли. Не відриваючи очей від листа, якого він писав, містер Беннет холодно відповів:

— Як хочете.

— А можна взяти з собою дядечків лист?

— Беріть усе, що вам потрібно, і забирайтеся геть.

Елізабет взяла листа зі столу, і вони разом пішли на горішній поверх. Обидві молодші сестри — і Марія, і Кітті — були з місіс Беннет. Це означало, що новину можна було відразу повідомити всім. Після невеличкої підготовки до отримання доброї звістки лист було зачитано вголос. Місіс Беннет ледь стримувала свої емоції. Тільки-но Джейн прочитала про сподівання містера Гар-дінера, що Лідія незабаром вийде заміж, радість її вирвалася назовні та з кожним новим реченням ставала все бурхливішою. Тепер вона була такою ж несамовитою від захвату, як раніше — непосидючою від тривоги та роздратування. їй достатньо було знати, що її дочка виходить заміж. Чи буде вона щасливою у шлюбі — її не турбувало, спогади про недостойну поведінку дочки не стримували її захвату.

— Моя люба, моя дорога Лідіє! — скрикнула вона. — Як усе це прекрасно! Вона виходить заміж! Я знову її побачу! В шістнадцять років — і вже заміжня! Мій добрий, щедрий зятю! Я знала, що так і буде, я знала, що він усе владнає. Як я хочу скоріше її побачити! І любого Вікхема також! Але ж плаття! Весільне плат-тя! Я зараз же напишу про нього своїй сестрі місіс Гардінер. Ліззі, люба моя, збігай вниз до батька і спитай, яке придане він їй призначить. Зачекай, зачекай, я піду сама. Кітті, посмикай дзвоника, погукай Хілл. Я швидко вдягнуся. Моя дорога Лідіє! Нам буде так радісно разом, коли ми зустрінемося!

Її найстарша дочка намагалась якось вгамувати цей нестримний потік емоцій, скеровуючи думки своєї матері в напрямку тих зобов’язань, котрі наклав на них вчинок містера Гардінера.

— Бо цією щасливою розв’язкою, — додала вона, — ми великою мірою завдячуємо його доброті. Я переконана, що він дав обіцянку підтримати містера Вікхема матеріально.

— Ну то й що? — скрикнула місіс Беннет. — Інакше й бути не може; а хто ще мусить це робити, як не її власний дядько?! Якби він не мав власної сім’ї, то всі його гроші, певна річ, дісталися б мені та моїм дітям; і це взагалі трапилося вперше, що нам від нього щось перепало, за винятком кількох подарунків. Що ж, я дуже рада! Незабаром одна з моїх дочок вийде заміж. Місіс Вікхем — звучить дуже добре. А у червні їй виповнилося тільки шістнадцять. Джейн, люба моя, я так хвилююся, що не можу писати; тож я диктуватиму, а ти за мене писатимеш. Щодо грошей, то це питання ми вирішимо з вашим батьком пізніше, а про вбрання треба потурбуватися негайно.

І вона заходилась розводитися про ситець, муслін, батист і вже хотіла було диктувати надзвичайно щедрі замовлення, як Джейн — не без труднощів — переконала її зачекати, доки батько не звільниться, щоб з ним порадитись. Один зайвий день, зазначила вона, не вирішує майже нічого; а мати її була така щаслива, що виявила упертість меншу, ніж зазвичай. Але невдовзі на думку їй наверзлись інші плани.

— Ось лишень вдягнуся, — заявила вона, — і піду до Мери-тона, щоб розповісти ці добрі новини моїй сестрі Філіпс. А коли я повернуся, то ще зможу зайти до леді Лукас та місіс Лонг. Кітті, збігай і скажи, щоб подавали карету. Мені не завадить трохи провітритися. Дівчата, вам щось треба у Меритоні? Ага, ось іде Хілл. Хілл, люба, ти вже чула добру звістку? Міс Лідія виходить заміж; тож на її весілля кожному з вас дістанеться горнятко пуншу — ото погуляєте!

Місіс Хілл тут же заходилася висловлювати свою бурхливу радість. Елізабет теж отримала свою частку поздоровлень, а потім, утомившись од цього глупства, врятувалася втечею до своєї кімнати, щоб залишитися наодинці зі своїми думками. Так, ситуація бідної Лідії дійсно погана, і це — в найкращому разі, але треба дякувати Богові, що вона не є ще гіршою. Елізабет добре це усвідомлювала; і хоча, заглядаючи у майбутнє, вона не мала ніяких резонних підстав сподіватися ні на їхнє тихе сімейне щастя, ні на багатство та повагу товариства, все ж, згадуючи свої страхи лише якихось дві години тому, вона прекрасно розуміла, як їм усім поталанило.