Гордість і упередженість

Розділ ХLІІІ

Коли на під’їзді до маєтку Елізабет уперше побачила Пембер-лійський ліс, то відчула легке хвилювання, а коли вони нарешті повернули і проїхали через ворота, то хвилювання перетворилося на сильне збурення почуттів.

Парк був дуже великий і містив значну кількість різноманітних ділянок. Вони в’їхали до нього в одній із його найнижчих точок і певний час прямували красивим гаєм, що охоплював значну територію.

Від повноти душі Елізабет не могла розмовляти, але вона помічала кожну цікаву місцину, кожний мальовничий пейзаж і захоплювалася ними. Півмилі вони поволі їхали вгору й раптом опинилися на вершечку досить високого пагорба, де гай закінчився, миттєво відкривши їхньому погляду Пемберлі-Хаус, розташований із протилежного боку долини, в яку круто донизу зміїлася дорога. Це була велика, красива кам’яна будівля, що стояла ген на протилежному схилі та позаду була обрамована пасмом високих лісистих пагорбів, а попереду неї досить глибокий ручай розширювався в чималеньку річку, але без видимих слідів людського втручання. Його береги не були підкреслено правильними чи неоковирно прикрашеними. Елізабет була зачарована. Вперше вона бачила місце, де природа постаралася на славу, де її краса майже не постраждала від чийогось недоладного смаку. Всі вони були розчулені та приголомшені побаченим; і в цю хвилину Елізабет усвідомила, що бути хазяйкою Пемберлі — це не абищо!

Вони спустилися з узвишшя, переїхали через місток і підкотили до ґанку. Тільки Елізабет почала роздивлятися будинок, як до неї знову повернулося побоювання зустріти його хазяїна. «Може, служниця помилилася?» — з острахом подумала вона. Відвідувачі спиталися дозволу оглянути будинок, і їм дозволили ввійти. Поки вони чекали на економку, Елізабет не переставала дивуватися тому збігові обставин, завдяки якому вона потрапила в цей будинок.

Прийшла економка — статечна літня жінка, менш елегантна і більш чемна, ніж уявляла собі Елізабет. Вона провела їх до їдальні. Це була велика пропорційно спланована і прекрасно обставлена кімната. Елізабет, кинувши на неї побіжний погляд, підійшла до вікна, щоб насолодитися краєвидом, який із нього відкривався. Пагорб із лісовою короною на вершечку, з якого вони нещодавно спустились, являв собою прекрасне видовище і на відстані виглядав іще більш стрімчастим. Чудовою була кожна ділянка ландшафту; і Елізабет — скільки сягав її погляд — у захваті споглядала цей краєвид: річку, дерева, розкидані по її берегах, звивисту долину... Коли вони переходили до інших кімнат, то ці об’єкти можна було розглядати під іншим кутом зору, але з кожного вікна відкривався чудовий краєвид. Кімнати були високі та красиві, а меблі в них — сумірні з багатством їх власника, але Елізабет, із захопленням віддаючи належне його смаку, побачила: ці меблі не були ані недоладними, ані надмірно вишуканими — менш розкішними, але більш елегантними, ніж меблі у Розінгсі.

— Подумати тільки: я могла бути хазяйкою всього цього! — розмірковувала Елізабет. — Я б уже встигла звикнути до цих кімнат! Замість того, щоб споглядати їх як чужинка, я вже могла б насолоджуватися ними як своєю власністю і запрошувати до них візитерів — моїх дядька та тітку! Але ж ні! — отямилася вона. — Цього б ніколи не могло бути: з дядьком та тіткою мені довелося б розпрощатися; мені б не дозволили їх запрошувати.

Це була вчасна думка — вона врятувала її від чогось дуже схожого на ремствування.

Елізабет кортіло спитатися в економки, чи справді хазяїн був у від’їзді, але вона ніяк не наважувалася цього зробити. Однак нарешті це питання поставив її дядечко; Елізабет із острахом відвернулася вбік, а місіс Рейнольдс відповіла, що хазяїн дійсно у від’їзді, додавши при цьому: «Але ми очікуємо, що він повернеться завтра з великою компанією друзів». Елізабет була надзвичайно рада тій обставині, що їхня поїздка ні за яких умов не могла бути відкладеною ні на день.

Потім тітка погукала її подивитися на одну картину. Елізабет підійшла й побачила портрет містера Вікхема, причеплений над каміном посеред інших мініатюр. Тітка з посмішкою запитала, чи подобається їй цей портрет. Тут до них підійшла економка й пояснила, що це портрет молодого джентльмена, сина управителя маєтку її покійного господаря, котрий виховав його і дав йому освіту за свій рахунок. «Зараз він у армії, — додала вона, — але боюсь, що з нього не буде толку — він такий непутній!»

Місіс Гардінер поглянула на свою племінницю й посміхнулась, але Елізабет не наважилася посміхнутись у відповідь.

— А то — портрет мого господаря, — мовила місіс Рейнольдс, показуючи на іншу мініатюру, — схожість надзвичайна! Його намалювали тоді ж, коли й портрет містера Вікхема — десь близько восьми років тому.

— Я багато чула про гарну зовнішність вашого господаря, — сказала місіс Гардінер, розглядаючи портрет, — тут зовнішність дійсно гарна. Але ж, Ліззі, скажи нам — є схожість чи немає?

Місіс Рейнольдс, зачувши, що Елізабет знайома з її господарем, поглянула на неї з непідробною повагою.

— Ця дівчина знає містера Дарсі?

Елізабет зашарілась і відповіла:

— Трохи знаю.

— А ви вважаєте, що він — дуже красивий джентльмен, пані?

— Так, вважаю, що дуже красивий.

— Як на мене, так немає чоловіка, красивішого за нього; але в галереї нагорі ви побачите ще кращий, більший його портрет. Ця кімната була улюбленою кімнатою мого чоловіка, і оці мініатюри висять у тому самому місці, що й тоді. Вони йому дуже подобалися.

Тут Елізабет нарешті зрозуміла, чому серед них був портрет містера Вікхема.

Потім місіс Рейнольдс спрямувала їхню увагу на портрет міс Дарсі, намальований тоді, коли їй було лише вісім років.

— А зараз міс Дарсі — така ж вродлива, як і її брат? — запитав містер Гардінер.

— Ну звичайно ж! Найвродливіша дівчина з коли-небудь бачених мною; а яка освічена і вихована! Грає і співає цілісінький день. У кімнаті поруч стоїть новий інструмент, котрий щойно для неї привезли, — подарунок мого господаря; завтра вона приїздить разом із ним.

Містер Гардінер, маючи манери невимушені та приємні, заохочував говірливість економки своїми запитаннями та зауваженнями, а місіс Рейнольдс — чи то від почуття власної значущості, чи то від любові до мешканців маєтку — з явним задоволенням розповідала про господаря та його сестру.

— Як часто ваш хазяїн буває в Пемберлі протягом року?

— Не так часто, як мені хотілося б, пане; але смію сказати, що він проводить тут приблизно половину свого часу, а міс Дарсі влітку завжди від’їздить на південь.

«За винятком тих випадків, — подумала Елізабет, — коли вона їздить до Ремсгейта».

— Якщо ваш господар ожениться, то, може, тоді ви матимете змогу бачити його частіше.

— Так, пане, але я вже й не знаю, коли це станеться і чи станеться взагалі. Не знаю, чи зможе він знайти собі гідну пару.

Містер і місіс Гардінер посміхнулись, а Елізабет не втрималась і мовила:

— Якщо ви такої думки про нього, то, мабуть, він є дійсно людиною надзвичайно достойною.

— Я не говорю нічого, крім правди і крім того, що скажуть усі ті, хто добре його знає, — відповіла місіс Рейнольдс. Елізабет подумала, що це вже занадто; і зі зростаючим здивуванням почула, як економка додала:

— Жодного разу в житті я не чула від нього лихого слова, а я ж знаю його ще відтоді, коли він був чотирирічним хлопчиком.

Це була найдивовижніша з усіх похвал, яка повністю суперечила її уявленням про містера Дарсі. Досі Елізабет твердо трималася тієї думки, що він не був людиною доброзичливою. Ця фраза збудила в ній щонайжвавіший інтерес, їй дуже захотілося почути ще, тож вона була надзвичайно вдячна своєму дядечкові, коли він мовив:

— Дуже мало є людей, про яких можна почути добру думку. Вам поталанило мати такого господаря.

— Так, пане, я знаю, що мені дуже поталанило. Ввесь світ можна обійти, а кращого не знайдеш. Але ж я завжди зазначаю, що ті, хто в дитинстві є доброзичливими, залишаються доброзичливими і в дорослому віці; він же завжди був найлагіднішим і найвеликодушнішим хлопчиком у цілому світі.

Елізабет витріщилася на неї, ледь приховуючи своє здивування. «Невже це — містер Дарсі?» — подумала вона.

— Його батько був прекрасною людиною, — сказала місіс Гардінер.

— Так, пані, саме таким він і був, а його син буде таким же, як і батько, — так само люб’язним до людей бідних.

Елізабет слухала, ледь ймучи віри, і сумнівалась; їй дуже кортіло почути більше. Зі всього, про що розповідала місіс Рейнольдс, її цікавила лише ця тема. Марно економка говорила про зміст картин, розміри кімнат і вартість меблів. Містер Гардінер, вельми здивований тією фамільною упередженістю, якою він пояснив надмірну, на його погляд, похвалу місіс Рейнольдс на адресу свого хазяїна, незабаром повернувся до цієї теми, і економка знову стала енергійно перелічувати чесноти містера Дарсі, коли вони разом піднімалися широкими сходами.

— Він — найкращий землевласник і найкращий хазяїн, — сказала вона. — Другого такого я не знаю. Не те, що теперішні несамовиті та безголові молодики, котрі тільки про себе й думають. Серед його орендарів та слуг знайдеться чимало таких, які відізвуться про нього добрим словом. Хтось може закинути, що він гордовитий; але запевняю вас — нічого подібного я ніколи не бачила. Наскільки я розумію, йому приписують гордовитість лише тому, що він не торохтить без упину, як інші молодики.

«У якому ж привабливому світлі це його виставляє!» — подумала Елізабет.

— Така надзвичайно доброзичлива характеристика, — прошепотіла її тітонька, коли вони піднімалися сходами, — якось не в’яжеться з його ставленням до нашого бідолашного приятеля.

— Можливо, нас обдурили.

— Навряд; гадаю, що ці відомості заслуговують на довіру.

На горішньому поверсі вони спочатку потрапили до просторого передпокою, а потім місіс Рейнольдс провела їх до чепурненької вітальні, нещодавно обставленої з більшою елегантністю та вишуканістю, ніж кімнати внизу, і повідомила, що все це було зроблено лише на догоду міс Дарсі, котрій сподобалася ця кімната, коли вона була в Пемберлі останнього разу.

— Він дійсно добрий брат, — сказала Елізабет, підходячи до одного з вікон.

Місіс Рейнольдс уже передчувала, як зрадіє міс Дарсі, коли ввійде до кімнати.

— Отакий він завжди і є, — додала вона. — Все, що може дати приємність його сестрі, буде зроблено обов’язково і невідкладно. Він нічого для неї не пошкодує.

їм лишилося подивитися лише картинну галерею і дві-три великі спальні. В першій було багато гарних картин, але Еліза-бет погано зналася на живопису, і тому від картин, схожих на ті, які вже бачила внизу, вона охоче перейшла до споглядання деяких олівцевих малюнків міс Дарсі, сюжети яких були для неї цікавішими та зрозумілішими.

В галереї було багато портретів членів родини, але вони містили мало такого, на чому міг би затриматися погляд сторонньої людини. Серед них Елізабет намагалася знайти те єдине обличчя, риси якого були їй знайомими. Нарешті погляд її зупинився — портрет мав вражаючу схожість із містером Дарсі, на обличчі якого була та сама широка посмішка, з котрою — як вона пам’ятала — він часто на неї позирав. Серйозно замислившись, вона постояла кілька хвилин перед портретом, а при виході з галереї знову затрималася біля нього. Місіс Рейнольдс довела до їхнього відома, що цей портрет був намальований за життя батька містера Дарсі.

Мабуть, саме в цей момент у серці Елізабет з’явилося до оригіналу цього портрета почуття тепліше, ніж будь-коли за весь час їхнього знайомства. Похвала на його адресу з вуст місіс Рейнольдс не була чимось дріб’язковим. Хіба є щось цінніше за добре слово розумного слуги? І чуйний брат, і землевласник, і господар! Скільки людей залежало у своєму щасті від його опіки! Скільки радості чи болю владен він був їм завдати! Скільки добра чи зла! Все, що розповідала про містера Дарсі економка, зображало його у вигідному світлі, тому, стоячи перед полотном, на якому він був зображений і з якого він дивився на неї немиготливим поглядом, Елізабет уже з глибшою, ніж будь-коли, вдячністю згадала про його кохання до неї, згадала його палке освідчення і вибачила йому той недоречний спосіб, у який він це освідчення зробив.

Оглянувши всю ту частину будинку, що була відкритою для гостей, вони зійшли вниз і після прощання з економкою були передовірені садівнику, котрий чекав на них біля входу в залу.

Коли вони прямували через галявину до річки, Елізабет обернулася, щоб знову подивитися на будинок; її дядько та тітка теж зупинились, і, доки перша губилася в здогадках щодо віку будівлі, з дороги, що вела позаду її до конюшень, вигулькнув сам її хазяїн.

Їх розділяли двадцять ярдів, і поява містера Дарсі була настільки несподіваною, що Елізабет не встигла уникнути його погляду. В ту ж мить їхні очі зустрілись, а їхні щоки густо почервоніли. Він здригнувся і на якусь мить закляк від здивування, але, швидко оговтавшись, став наближатися до компанії та заговорив до Елізабет — може, з небездоганною байдужістю, зате з бездоганною чемністю.

Вона була інстинктивно відвернулась, але зупинилася при його наближенні та вислухала чемні привітання зі збентеженням, котре не могла перебороти. Якщо першої появи містера Дарсі чи його схожості зі щойно баченими портретами для супутників Елізи було недостатньо, аби пересвідчитися, що це саме він і був, то це підтвердилося здивуванням, котре з’явилося на обличчі садівника, коли той забачив свого хазяїна. Гардінери стояли трохи віддалік, коли містер Дарсі розмовляв з їхньою племінницею, котрій від здивування та зніяковіння несила було підвести на нього очі; тому вони не чули її відповіді на чемні розпитування про здоров’я її родини. Елізабет була вражена переміною його манер, котра сталася відтоді, як вони бачилися востаннє, її ніяковість зростала з кожним його словом; їй не давала спокою думка про недоречність своєї появи тут, тож ті декілька хвилин, які вони провели разом, були найбентежнішими хвилинами її життя. Містер Дарсі, здавалося, був схвильований не менше за неї, його голосу явно бракувало звичної статечності; і він продовжував розпитувати Елізабет про час її від’їзду з Лонгберна так часто і так похапливо, що видно було — він просто намагається від-воліктися від інших думок та зовсім інших запитань.

Нарешті містер Дарсі замовк, явно не знаючи, про що говорити далі. Промовчавши отак якусь мить, він опанував себе, швидко попрощався й пішов.

Після цього її супутники приєдналися до неї і висловили своє захоплення його чудовою статурою, але Елізабет уже нічого не чула і мовчки йшла за ними, поглинута власними почуттями. Сором і роздратування переповнювали її. Як нерозумно та необачно вчинила вона, приїхавши сюди! Яким дивним видався, напевне, містеру Дарсі її приїзд! Йому могло здатися, що вона зробила це навмисне! О, навіщо вона приїхала сюди! Чому він повернувся на день раніше?! Піди вони лишень на десять хвилин раніше, то він уже не зміг би їх побачити, бо видно було, що він тільки-но приїхав, тільки-но встав з коня чи вибрався з карети. Недоречність цієї зустрічі знову і знову змушувала її густо червоніти. А його поведінка, що так вражаюче змінилася, — що б це могло означати? Дивно, що він узагалі заговорив до неї — з такою чемністю, та ще й про її родину питався! Ніколи в житті не бачила вона, щоб у його манерах було так мало поважності, ще ніколи не промовляв він до неї з такою ніжністю, як під час цієї несподіваної зустрічі. Який разючий контраст становило все це до його манер під час їхньої останньої зустрічі в Розінгсі, коли він вручав їй свого листа! Елізабет не знала, що й думати і як усе це пояснити.

Вони вийшли на прекрасну алею, що тягнулась уздовж річки, кожен крок відкривав перед ними то мальовничу кручу, то чудову панораму лісу, до якого вони наближались; але минув деякий час, перш ніж Елізабет відновила здатність усе це усвідомлювати. Вона механічно відповідала на звертання дядечка та тітоньки і навіть намагалася поглядати туди, куди вони вказували, та не помічала майже нічого. Всі її думки зосередилися на тій частині Пемберлі-Хаус — якою б вона не була, — в котрій міг перебувати містер Дарсі. їй страшенно хотілося знати, що зараз відбувається в його душі, що він про неї думає і чи кохає він її так само, як і раніше, — попри все, що сталося. Можливо, він виявив чемність тому, що почувався невимушено, проте чулось у його голосі щось таке, що зовсім не було схожим на невимушеність. їй важко було сказати — болісно чи приємно було йому бачити її, та вона знала напевне, що байдужості він не відчував.

Однак невдовзі зауваження супутників Елізабет щодо її неуважності повернули її до тями, і вона, зрештою, усвідомила необхідність виглядати більш схожою на саму себе.

Вони ввійшли до лісу і, на деякий час розпрощавшись з річкою, піднялися на якесь узвишшя, де проміжки між деревами давали змогу бачити численні мальовничі пейзажі долини, подекуди — ручаю, а також протилежних пагорбів, багато з яких були вкриті лісом. Містер Гардінер висловив бажання обійти навколо всього парку, але тут же висловив побоювання, що пішки зробити це навряд чи вдасться. З тріумфуючою посмішкою садівник сповістив їх, що периметр парку становить десять миль. На цьому питання було закрите, й вони рушили далі звичним маршрутом, котрий із часом знову вивів їх — через лісистий крутосхил — до берега річки в одній із найвужчих її ділянок. Компанія перетнула її невигадливим місточком, змайстрованим у тон оточуючому пейзажу. Ця місцина мала вигляд не такий захоплюючий, як ті, де вони вже встигли побувати. Тут долина стискалася, перетворюючись на яр, в якому вистачало місця лише для річки та вузької алеї серед чагарників. Елізабет закортіло дослідити потаємні закуточки цієї алеї, проте коли вони перейшли через місток і прикинули відстань до будинку, то місіс Гардінер, з якої ходок був не надто добрий, далі йти не змогла і думала лише про те, щоб якомога скоріше повернутися до карети. Тож 'її племінниці довелося скоритись, і вони вирушили до будинку найкоротшим шляхом з протилежного боку річки; але просувалися повільно, бо містер Гардінер дуже полюбляв риболовлю (хоча лише зрідка мав можливість задовольнити цю свою пристрасть) і так захопився спостереженням за фореллю, котра час від часу сновигала у воді, і розмовами із садівником про цю рибу, що майже стояв на місці. Ось так вони повільно й рухались, аж доки знову не були вкрай здивовані — а Елізабет не менше, ніж першого разу, — появою неподалік од них містера Дарсі, що йшов їм назустріч. Із цього боку річки алея була менш затіненою, ніж із протилежного, і саме тому вони і змогли побачити його ще до того, як він устиг до них підійти. На якусь мить Елізабет здалося, що він піде якоюсь іншою стежкою. Ця думка не покидала її, доки поворот алеї приховував його від їхніх поглядів, але не встигли вони проминути цей поворот, як містер Дарсі виріс просто перед ними. Вона відразу ж помітила, що він не втратив своєї недавньої чемності; тож у відповідь на його ввічливість Елізабет почала висловлювати свій захват красотами місцевості, але не встигли слова «прекрасний» і «захоплюючий» злетіти з її вуст, як несподівано на думку їй спали неприємні спогади — вона злякалася, що її похвалу на адресу Пемберлі можуть неправильно зрозуміти, і, почервонівши, замовкла.

Місіс Гардінер стояла трохи позаду, тому, коли Елізабет зробила паузу, він спитався, чи не зробить вона честь відрекомендувати його своїм друзям. До такого вияву чемності Елізабет була явно неготова; вона ледве втрималася, щоб не посміхнутися з того, що тепер він прагнув бути представленим деяким із тих людей, проти яких не так давно повстала його гордість, і саме їй пропонував це зробити. «Яким же буде його подив, — подумала Елізабет, — коли дізнається, ким вони є насправді! А зараз він, мабуть, приймає їх за великих цабе».

Однак представлення відбулось — і невідкладно; а коли Елізабет сказала, що це — її родичі, то швидко кинула на містера Дарсі хитрий погляд, аби побачити, яке враження це на нього справить; вона не виключала можливості, що він тут же кинеться навтьоки від таких недостойних супутників. Було видно, що це повідомлення викликало в нього чимале здивування, яке, однак, він витримав із честю і не тільки не втік, але й пішов разом з ними додому, розмовляючи з містером Гардінером. Елізабет не могла не відчувати задоволення, не могла не торжествувати. Її втішало, що тепер містер Дарсі знав, що вона має таких родичів, за яких не доводилося червоніти. Надзвичайно уважно прислухалася вона до всього, про що вони говорили, і приходила в захват від кожного виразу, кожного речення, мовленого її дядечком, бо вони свідчили про його розум, його смак і його гарні манери.

Незабаром розмова торкнулася риболовлі, й Елізабет почула, як містер Дарсі надзвичайно чемно запросив дядечка до себе рибалити скільки йому заманеться, доки він буде в їхніх краях, водночас запропонувавши йому риболовні снасті та вказавши на ті ділянки річки, де зазвичай риба клює найкраще. Місіс Гарді-нер, котра йшла рука в руку з Елізабет, подивилася на неї очима, сповненими зачудування. Елізабет не сказала нічого, та була втішена цим надзвичайно і сприйняла комплімент як належне. Однак її здивуванню не було меж, і вона невпинно повторювала: «Чому він так змінився? Що послужило причиною? Навряд чи це трапилося через мене, не могли його манери пом’якшитися мені на догоду. Мої докори в Гансфорді не могли спричинитися до такої значної переміни. Не може бути, щоб він і досі мене кохав».

Ось так вони і йшли деякий час: двоє жінок попереду, двоє чоловіків — позаду. Потім усе товариство спустилося до води, щоб краще придивитися до якоїсь чудернацької водорості, а коли вони поверталися на стежку, то відбулася невеличка зміна їхніх позицій. До цієї зміни спричинилася місіс Гардінер, котра, втомившись від вранішньої прогулянки, визнала руку Елізабет недостатньо надійною опорою і тому висловила бажання триматися за руку свого чоловіка. Тож містер Дарсі зайняв місце біля її племінниці, і далі вони пішли разом. Після нетривалої мовчанки першою заговорила дівчина. Елізабет хотіла дати йому зрозуміти, що перед тим, як поїхати до маєтку, вона отримала запевнення в його відсутності, і тому почала розмову із зауваження про цілковиту несподіваність його приїзду — «бо ваша економка, — додала вона, — повідомила нам, що ви повернетеся тільки завтра; і взагалі — перед тим, як ми виїхали з Бейквела, ми пересвідчилися, що ваше повернення найближчим часом не очікується». Містер Дарсі підтвердив правдивість усього сказаного і додав, що невідкладні справи, про які повідомив йому управитель, змусили його виїхати на декілька годин раніше товариства, з яким він подорожував. «Вони приєднаються до мене рано-вранці завтра, — продовжив він, — і серед них є декотрі, яких ви неодмінно впізнаєте, — це містер Бінглі та його сестри».

У відповідь Елізабет лише злегка вклонилася. Подумки вона миттєво повернулась у той час, коли ім’я містера Бінглі згадувалося між ними востаннє, і, наскільки вона могла судити з виразу обличчя містера Дарсі, його думки ненабагато відрізнялися від її думок.

— Серед компанії є ще одна людина, — продовжив він після паузи, — котрій дуже хотілося б із вами познайомитися. Ви дозволите мені відрекомендувати вам свою сестру під час вашого перебування в Лембтоні? Чи, може, я бажаю надто багато?

Великим було здивування Елізи, викликане таким проханням; настільки великим, що вона й незчулась, як дала згоду. Вона відразу ж збагнула, що будь-яке бажання міс Дарсі познайомитися з нею було, безперечно, наслідком зусиль, докладених її братом; які б не були його мотиви, все одно це було добре. Приємно було знати, що обурення її відмовою не змусило містера Дарсі думати про неї зле.

Якийсь час вони йшли мовчки, кожен заглибившись у власні думки. Елізабет почувалася не зовсім комфортно, бо це було просто неможливо, але все ж таки була вона потішеною та задоволеною. Його бажання відрекомендувати їй свою сестру було компліментом найвищого ґатунку. Елізабет із містером Дарсі швидко випередили своїх супутників; діставшись карети, вони побачили, що містер та місіс Гардінер відстали від них майже на чверть милі.

Потім він запросив її до будинку, та Елізабет заявила, що не відчуває втоми, тож отак вони і стояли на галявині. В ці хвилини сказати можна було дуже багато, і тому мовчання було вкрай ніяковим. їй хотілося розмовляти, та здавалося, що кожна тема була під забороною. Нарешті Елізабет згадала, що як-не-як, а вона подорожує, і вони з неабиякою завзятістю вхопилися за тему Метлока і Давдейла. Однак і час, і її тітонька рухалися повільно — тому терплячість Елізабет та її теми для розмов майже вичерпалися під кінець їхньої з містером Дарсі розмови сам на сам. Коли підійшли містер та місіс Гардінер, то все товариство настійно запросили до будинку, аби щось перекусити і відпочити, але запрошення було відхилене і вони розсталися з чемністю надзвичайною з кожного боку. Містер Дарсі підсадив жінок до карети, а коли вона рушила, то Елізабет побачила, що він повільно пішов до будинку.

Тепер для дядечка та тітоньки настав довгожданий час для висловлення своїх вражень і зауважень; кожен з них заявив, що хазяїн будинку набагато перевершив усі їхні сподівання.

— Він прекрасно вихований, чемний та ненав’язливий, — сказав дядечко.

— Певна статечність у ньому, звичайно ж, є, — додала тітонька, — але вона обмежується скоріше його виглядом і личить йому. Тепер разом з економкою я можу сказати: хоч декому він і видається гордовитим, особисто я цього в ньому не помітила.

— Я був надзвичайно вражений його ставленням до нас. Воно було більш ніж чемним — це була непідробна уважність, хоча для неї не було особливої необхідності, бо хто для нього Еліза — він її майже не знає.

— Мушу сказати, Ліззі, — додала тітонька, — що він не такий вродливий, як Вікхем; чи, вірніше, зовсім на нього не схожий, хоча теж має бездоганні риси обличчя. Але чому ж ти колись казала нам, що він дуже неприємний?

Елізабет вибачалась як уміла і сказала, що після їхньої зустрічі в Кенті її думка про нього поліпшилась, а сьогодні вранці він був сама ввічливість.

— А може, вся його чемність — то є просто примха? — запитав у відповідь дядечко. — Представники нашої знаті часто бувають екстравагантними, тому я не поспішатиму приймати за щиру правду його слова про риболовлю, оскільки завтра він може передумати — і прогнати мене зі своїх володінь.

Елізабет зрозуміла, що вони повністю помиляються стосовно його вдачі, але промовчала.

— Після того, як ми його побачили, — продовжувала місіс Гардінер, — я не можу уявити собі, щоб містер Дарсі міг повестися з кимось так жорстоко, як це він вчинив щодо бідолашного Вікхема. Він не схожий на злу людину. Навпаки, коли він говорить, то його обличчя стає ще привабливішим. До того ж воно виражає почуття власної гідності, котре не дозволяє думати погано про його душу. Але як послухати ту добру жінку, що показувала нам будинок, то можна подумати: добрішого і кращого за містера Дарсі не знайти на всій землі! Декілька разів я ледь не розсміялася. Та, мабуть, він дійсно є великодушним господарем, а така риса в розумінні слуги вже означає наявність усіх можливих чеснот.

У цей момент Елізабет відчула необхідність сказати щось на виправдання його ставлення до Вікхема; тому вона якомога обережніше дала їм зрозуміти, що, за словами родичів містера Дарсі в Кенті, у нього були вагомі підстави поводитися саме таким чином і що його характер є зовсім не таким поганим, а характер Вікхема — зовсім не таким гарним, як це вважають у Гертфорд-ширі. На підтвердження сказаного вона розповіла подробиці їхніх фінансових стосунків, не називаючи при цьому джерела таких відомостей, однак стверджуючи, що його достовірність не підлягає сумніву.

Місіс Гардінер була здивована і збентежена; але, оскільки вони вже під’їжджали до місця її минулих розваг і веселощів, усі інші теми поступилися місцем приємним спогадам; вона була надто зайнята, показуючи своєму чоловіку всі цікаві особливості округи, і тому ні про що інше думати не могла. І хоч як вона втомилася після вранішньої прогулянки, але не встигли вони пообідати, а вона вже вирушила на пошуки своїх давніх знайомих і вечір провела у приємному спілкуванні, що стало можливим після стількох років розлуки.

За день трапилося стільки цікавих подій, що Елізабет уже просто була не в змозі приділити достатньої уваги хоч комусь із цих нових друзів; і вона не могла не згадувати — і згадувати зі здивуванням — про доброзичливість містера Дарсі та про його бажання познайомити її зі своєю сестрою.