Гордість і упередженість

Розділ XXVIII

Наступного дня, під час подорожі, кожен предмет був новим та цікавим для Елізабет; настрій у неї був піднесений, бо застала свою сестру в стані настільки доброму, що всі страхи за її здоров’я щезли, а перспектива поїздки на північ до Озерного краю була невичерпним джерелом натхнення.

Коли зі шляху вони звернули на проїзд, що вів до Гансфор-да, всі почали озиратися довкола, намагаючись побачити пасторат і очікуючи, що він ось-ось вигулькне з-за першого ж повороту. З одного боку проїзду тягнувся дощаний паркан Розінгса. Елізабет посміхнулася, пригадавши все, що вона чула про його мешканців.

Нарешті показався пасторат. До проїзду схилом тягнувся сад, а в ньому стояв будинок; зелена огорожа та лаврові кущики свідчили, що вони ось-ось прибудуть. На ґанку з’явилися містер Кол-лінз та Шарлотта; екіпаж зупинився біля невеличких воріт на початку гравійної доріжки, яка вела до будинку; всі гості вітально кивали головами й усміхалися. Якась мить — і компанія вибралася з фаетона, радісно вигукуючи, забачивши хазяїв. Місіс Коллінз привітала свою подругу з величезним задоволенням, а Елізабет, зустрівши такий теплий прийом, усе більше й більше вдовольнилася поїздкою. Вона відразу ж помітила, що після одруження манери її кузена ніскільки не змінилися: його офіційна поштивість лишилася такою ж, як і була, тому він і затримав Елізабет біля воріт, щоб спитатись і почути, як почуваються її рідні. Потім вони пройшли всередину, трохи при цьому затримавшись, бо містер Коллінз не міг не вказати на вишуканість вхідних дверей. Тільки-но гості опинились у передпокої, він привітався з ними вдруге, з показною офіційністю запросивши їх до свого скромного помешкання і слово в слово повторивши назви закусок, запропонованих його дружиною.

Елізабет уже заздалегідь приготувалася побачити містера Кол-лінза у всій його величі; її не могло не здивувати те, що, демонструючи розміри кімнати, її особливості та меблі, він звертався безпосередньо до неї, наче бажаючи дати їй зрозуміти — що вона втратила, коли відмовила йому. Але хоча все й було вишуканим та зручним, вона все одно не могла потішити його хоча б одним зітханням, у якому б чулося каяття; навпаки — вона з подивом позирала на свою подругу, котра примудрялася бути життєрадісною, маючи такого занудливого чоловіка. Щоразу, коли містер Коллінз казав щось таке, що явно могло змусити його дружину відчувати сором (а це траплялося досить часто), Елізабет, сама того не бажаючи, поглядала на Шарлотту. Двічі або тричі їй здалося, що вона помітила слабкий спалах рум’янцю, та загалом виявляла мудрість, удаючи, що не чує цих дурниць. Насидівшись донесхочу та вдосталь і намилувавшись різними меблями в кімнаті — від шафи до камінної решітки, — і розповівши все про свою поїздку до Лондона, гості на запрошення містера Коллінза вирушили на прогулянку до великого й добре спланованого саду, доглядом за яким він займався особисто. Робота в саду давала містеру Коллінзу чимале задоволення, і він вважав це заняття гідним усілякої пошани. Із захватом Елізабет спостерігала, з яким гідним поваги самоконтролем говорила Шарлотта про корисність моціону; вона здогадувалася, що її подруга всіляко такі прогулянки заохочує. Містер Коллінз, крокуючи попереду кожною алеєю і кожною стежиною, в найменших подробицях так описував красу, яка відкривалась їхнім поглядам, що від цієї краси не лишалось і сліду, як не лишалося гостям і часу на вислови захвату, на котрі він явно розраховував. Містер Коллінз міг пригадати кількість ділянок у кожному напрямку, кількість дерев у найвіддале-нішому кутку. Але жоден із краєвидів його саду, округи — та й усього королівства! — не міг іти у порівняння з краєвидом Розінг-са, що відкривався через галявину, котра межувала з садом якраз напроти його будинку. Це була красива сучасна будівля, вдало вписана в похилий ландшафт.

Після демонстрації саду містер Коллінз забажав показати гостям іще й дві ділянки своїх лук, але дами, неналежно взуті, щоб крокувати залишками вранішньої паморозі, відмовились і повернули назад; поки господар прогулювався в компанії сера Вілья-ма, Шарлотта забрала свою сестру і подругу, щоб показати їм будинок, явно дуже задоволена можливістю зробити це без допомоги свого чоловіка. Це була невелика, але вдало збудована і зручна споруда; все в ній було розташовано і обладнано з вишуканістю та продуманістю, і Елізабет розуміла, що це — цілкови-то заслуга Шарлотти. Забувши про існування містера Коллінза, можна було відчути, що скрізь панує приємна і затишна атмосфера; Шарлотті вона була явно до вподоби, тож — вирішила Елі-забет — та і справді часто забуває про його існування.

Елізабет уже встигла дізнатися, що леді Кетрін все ще перебуває в Розінгсі. Про неї знову заговорили за обідом, коли містер Коллінз, приєднавшись до товариства, зазначив:

— Отже, міс Елізабет, цієї неділі ви матимете честь побачитися з леді Кетрін де Бург у церкві, і я не сумніваюся, що ви будете від неї в захваті. Вона вся — доброзичливість і поблажливість, тож я певен, що після служби вона вшанує вас часточкою своєї уваги. Скажу без вагань, що вона неодмінно внесе вас і мою своячку Марію до кожного запрошення, котрого вона удостоїть нас під час вашого перебування тут. У моїй любій Шарлотті вона просто душі не чує. Ми регулярно обідаємо в Розінгсі двічі на тиждень, і нам ніколи не дозволяють повертатися додому пішки. Її світлість завжди наказують подати нам свою власну карету, а вірніше — одну зі своїх карет, бо їх декілька.

— Леді Кетрін і справді дуже поважна та розумна жінка, — додала Шарлотта, — і надзвичайно приязна сусідка.

— Істинна правда, серденько, я завжди говорю те ж саме. Це така жінка, по відношенню до якої ніяка пошана не буде надмірною.

Вечір проминув здебільшого за розмовами про гертфордшир-ські новини і за переказами змісту вже прочитаних листів. Коли ж він закінчився й Елізабет залишилася сама у спальні, то вона не могла не вдатися до роздумів про міру задоволення Шарлот-ти своїм життям, не могла не усвідомити, з якою спритністю і тактом (і з яким терпінням!) її подруга впорувалася зі своїм чоловіком, не могла не визнати, що все це їй удавалося дуже добре. Елізабет не могла також не поміркувати — а як же пройде решта їхнього візиту: в розміреному плині їхніх звичних занять, у дратівних зауваженнях містера Коллінза, в цікавому спілкуванні з мешканцями Розінгса? Невдовзі її жвава уява все розставила по своїх місцях.

Десь опівдні наступного дня, коли Елізабет готувалася у своїй кімнаті до прогулянки, внизу несподівано почувся шум, наче всі присутні в будинку загомоніли гучно й безладно; вона прислухалась і за мить почула, що хтось мчить чимдуж сходами догори і гукає її. Відчинивши двері, вона побачила Марію, котра, сама не своя від збудження, скрикнула:

— Ой, Елізо, люба Елізо! Благаю, ходімо хутчіше до вітальні, бо звідти можна таке побачити, таке побачити! Я не скажу тобі, що саме. Хутчіше, ходімо зараз же.

Марно розпитувала її Еліза; Марія більше нічого не схотіла їй сказати, тож у передчутті цього дива вони побігли до вітальні, яка виходила якраз на проїзд. Диво полягало в тому, що біля воріт саду зупинився низький фаетон, у якому сиділи дві жінки.

— Оце і все?! — вигукнула Елізабет. — Я подумала, що до саду щонайменше вдерлися свині, а це всього лише леді Кетрін та її донька!

— Та ти що! — мовила Марія, надзвичайно вражена таким незнанням. — Це не леді Кетрін; літня жінка — це місіс Джен-кінсон, їхня служниця, а друга — це міс де Бург. Ти тільки поглянь на неї — така маленька! Хто б міг подумати, що вона така маленька і худенька!

— Це така грубість з її боку — змушувати Шарлотту стояти на такому вітрі. Чому б їй самій не зайти сюди?

— Та куди там! Шарлотта каже, що вона до них майже ніколи не заходить.

— Її зовнішність мене цілком задовольняє, — мовила Еліза-бет, думаючи про своє. — Вона має вигляд дурноверхої та злої. — Певна річ, така підійде йому дуже добре. Саме вона і стане йому підходящою дружиною.

Містер Коллінз і Шарлотта стояли разом біля воріт і розмовляли з дамами; а сер Вільям, на велику потіху для Елізабет, розмістивсь у вхідних дверях і з щирим захватом споглядав аристократичну велич, що постала перед його очима, заповзято розкланюючись кожного разу, коли міс де Бург кидала погляд у його бік.

Нарешті говорити стало ні про що; дами поїхали собі, а всі інші повернулися до будинку. Тільки-но зустрівши двох дівчат, містер Коллінз почав вітати їх із тим великим щастям, що випало на їхню долю, а Шарлотта розтлумачила, в чому саме це щастя полягало: всю компанію запросили наступного дня до обіду в Розінгсі.