Оповідання

За хлопцями

– Орисю, я більше не можу.

– Тримайся, Дзвіночко! Ще трошки. Ще зовсім трішечки.

Вони йшли засніженим полем. Безжалісна завірюха била у обличчя і валила з ніг. Дівчата шукали шлях поміж заметами, чи не щохвилини провалюючись до пояса у мокрий м'який сніг.

– Ще зовсім не далеко.

– Не мооожу, - простогнала Дзвінка.

– Ну Дзвіночка, ну сонечко! Тільки уяви: тепло... гаряча кава з молоком... гарні хлопці... Ну будь ласочка!

– Не хочу... Нічого не хочу. Залиши мене тут.

– Не залишу!

Орися подивилася навколо. До купола мало бути не більш як кілометр. Якби не ота клята завірюха!

– Ну йди! Йди ж!

Орися із силою підняла подружку на ноги і штовхнула уперед. Дзвінка кілька разів похитнулася, але пішла.

– Так... Добра дівчинка... Ще крок... - підбадьорювала Орися. - Ти все зможеш. Ти дійдеш...

Там, під Куполом, серед тропічних дерев зимового саду, на них чекають хлопці - гарні, привітні, лагідні. А ще - теплі басейни, кава, їжа. Аби тільки дійти...

Дзвінка знов впала. Вона лежала не рухаючись. Сніг падав на її обличчя.

– Дзвінко!!!

Та відкрила очі. Її губи напружилися, намагаючись щось вимовити.

– Дзвіночко! Я з тобою! - закричала Орися.

– Залиш... мене...

Вона хотіла додати "тут", але не змогла.

Орися знов спробувала підняти її. Вона перекинула руку подружки через своє плече і зробила кілька кроків.

Важко... Ще крок... Ще один...

У голові носилися різні думки. Якісь собі дурниці. Чомусь пригадалася рідна хата і гаряча піч. І годинник на стіні. І від цих спогадів стало затишно.

Ще крочок... Ще...

"Молодець... добра дівчинка" - похвалила вона себе.

"Але ж це не чемно вихвалятися" - суворо сказав внутрішній голос.

"Та нічого, я ж тільки трохи..." - відповіла Орися сама собі.

Ще крок...

Головне не думати про теперішній стан. Про що завгодно, тільки не про цю завірюху навколо.

"Боже, як важко..."

"Терпи!" - перервала вона сама себе.

І тоді перед очима постала їхня школа. Ось вони грають у дворі. Дівчата та хлопці розбилися на дві команди і кидаються каштанами. Каштани - коричневі і блискучі. Наче якісь дивовижні перлини. Орися кидає "снаряд" за "снарядом". Ще "постріл" - і Олег вхопився за око. Орися зупиняється і не знає, що робити. "Олежко!" - кричить вона. Він симпатичний... Він... він їй подобається. Вона закохана у нього. І ось тепер...

Вона забуває про гордість і біжить, щоб допомогти йому...

Раптом Олег відриває руку від ока. Він хапає купу каштанів і зі злобою кидає у Орисю. Один за одним. З силою. З ненавистю.

Бум. Бум. Бум. Удар за ударом. Боляче...

Орися отямилася. Завірюха трохи спала.

– Дзвінко! - покликала вона. - Ти мене чуєш?!

Ніхто не відповів. Важке тіло давило на плече.

– Дзві...

Вона обірвала себе. Прямо поперед нею був Купол. Кроків сто...

Вона м'яко опустила Дзвінку на замет.

– Почекай... - сказала вона подружці і побігла у перед.

Вона майже стрибала з одного замета на інший. Кілька разів впала.

Добігла до Купола і зі всієї сили забарабанила у двері.

– Відкрийте!!! Допоможіть!!!

Двері відчинилися.

На порозі стояв Іванко. Махровий халат прикривав його атлетичну фігуру.

– Орисеньку? - здивовано сказав він.

– Допоможи! Там! - простогнала Орися, вказуючи напрямок. - Там моя подружка! Без тями.

– Без тями? - механічно перепитався Іванко. Його великі блакитні очі розширилися з переляку.

Але він взяв себе у руки о миттєво оцінив ситуацію.

– Гей, Максимко! Сергійко! - гукнув він кудись у середину. - Біжіть мерщій сюди! Там дівчина без втратила тяму.

– Тільки одягніться, - по-батьківськи додав він.

Іванко взяв Орисю на руки і поніс її у середину.

– Як же ж ти так наважилася, дурненька? - ніжно казав він. - У таку завірюху...

У середині було тепло. Він стягнув з Орисі засніжену шубу і чобітки і поклав дівчину на диван.

– Зараз, приготуємо ванну... - сказав він, накриваючи її ковдрою.

Стрункий симпатичний хлопчик років вісімнадцяти приніс на підносі горнятко гарячого чаю.

Орися зробила кілька ковтків. Стало легше.

Максимко та Сергійко принесли Дзвінку.

– Що з нею?! - схвильовано закричала Орися.

– Все гаразд, - лагідно заспокоїв Максимко. - Вона спить.

Підійшов Іванко. Він розстібнув Дзвінчину шубу і притулився вухом до грудей. Потім виміряв пульс. Торкнувся губами лоба - чи немає гарячки?

– Це просто перевтома, - констатував він. - Не хвилюйся, Орисю, хлопці подбають про неї...

Ванна була готова. Орисю знов взяли на руки, роздягнули і ніжно опустили у гарячу воду.

Це була справжня насолода. Дівчина заплющила очі і кілька хвилин ніжилася у цьому імпровізованому "морі".

Ванна була велика - цілий басейн, розрахований, мабуть, на десятьох. Не глибокий, але просторий.

Коли Орися відкрила очі, навколо було багато хлопців. Було їм років по двадцять. Всі гарні, з атлетичної побудовою тіла та накачаними м'язами. А очі! І сині, і блакитні, і темно-карі, і зелені...

Хлопці були одягнуті у мініатюрні плавки, що ледве приховували велетенські прутні.

Один за одним, вони спустилися до басейна. Двоє взяли Орисині ноги і почали цілувати пальці. Ще двоє почали цілувати пальці рук. Решта хлопців по трохи приєднувалася. І хтось вже цілував ікри, стегна. Хтось торкався губами ліктів, плечей, живота...

І так добре стало Орисі серед тих поцілунків! Так тепло!

© Олександра Шелковенко (Саша Шло)