Пристрасний коханець

Сандра К.

Навіщо так знущатися над стареньким? І то на свята! Краще підкласти йому під опадаюче підборіддя слинявчик, зняти тіару. Голомозий, рожевенький, похропує. Я сама б уже давно вляглася спати, коли б не фільм з Мерилін Монро після пастирки.[1]

Ой люлі, папцю, люлі. Христе Боже, які божища стоять біля вівтаря! Одягнуті в чорне, елегантні. Дипломати. В однієї такі довгі золоті сережки, наче їй з вух ропа тече.

Треба поміняти щоденник. Куплю собі новий зошит із рукочерпаного паперу, замість кулькової ручки — перо. Життя повинно бути відчутним на дотик, автентичним, а зовсім не фотокопією чужих мрій. Я пошлю його на конкурс Щоденник краси до мого улюбленого журналу.[2]

Я мала б засушити квіти із шлюбного букета, але навіть не намагалася його впіймати. Елька квітами прикривала черево, хоча біла сукня й без того побільшує. Встигну, мені 24 роки. Попереду 26 років до клімактерію. Я непогано заробляю, працюю із цікавими людьми, зрештою, в рекламі завжди цікаво. І два роки тому я стала у Кельцах міс регіону. Однак я вмію бути скромною. Це зауважив на весіллі Ельчин кузен-режисер: «Така чарівна й скромна, це аж надто чарівно», — сказав він. Хотів домовитись про зустріч, начебто має для мене роль. Шукає гарненьку аматорку.

— Аматорку чого? — спитала я, бо запідозрила, що сексу. Хто ж не знає, кіношники. Професіоналки дорогі. Хлопець знітився і виглядав, наче гімназист перед випускними екзаменами. Поланскі також виглядав хлопчаком, навіть після сорока. Це добрий знак. Він записав мою адресу, щоб вислати сценарій. Ельчина сестра впилася і набридала усім: «Ким була Рахіль і святі невісти, з яких треба брати приклад? — (Про це говорив на шлюбі священик.) — Як це робили святі невісти? А вони взагалі цим займалися?» — допитувалася вона.

У неї на шиї зморшки, як на гвинті, що затискає горло. На цей жирнючий гвинт накручена вертка голова із очками пронози. Я повернулася додому завчасу. Краще добре виспатися і притомно виглядати, аніж мати попід очима кола і пом’яте обличчя після забави до ранку.

Моя мати полюбляла нічне життя. Їй нема ще шістдесяти, а виглядає старенькою. Звичайно, хвороба старить. Мати мешкає в доброму притулку для літніх людей. На її утримання йде вся військова пенсія покійного батька, брат переказує трохи з Німеччини. Коли я здала на атестат з економіки, він хотів, щоб я приїхала до нього до Берліна. Його покинула дружина, і на зло їй він назвав свій гриль-бар жінчиним ім’ям «Маріола». Я б мала торгувати. «Заснуємо родинну імперію», — обіцяв брат. Але я воліла школу для секретарок, потім, може, піду вчитися далі. Брат, поки я надумувалася, мав уже нову дружину — касирку. Я також допомагаю мамі, особливо тепер, на свята — навідалася до неї в Кельці, з кошиком фруктів та солодощів. Такі ж кошики для персоналу, разом на 1000 злотих. Мама, відклеюючи язиком від зубів «корівки», питала мене раз у раз: «То в цьому році теж буде Різдво? Ну диви, а я й не сподівалася!»

У потягу до Варшави замість перестуку коліс мені увесь час вчувалося: «Ну диви, а я й не сподівалася!»

Я мала писати щоденник на конкурс. Але замість про вроду писатиму про секс.

Сміх додає вроди. На Новий рік я лежала поруч із голим сплячим Мішкою (копірайтер з моєї роботи) і зрозуміла, що чоловік є одним із найпростіших в обслуговуванні пристроїв: усього один важіль.

З Мішкою у мене нічого серйозного, він впадає в романи, наче в сплячку. Щось бурмоче, обіцяє, вранці прокидається і нічого не пам’ятає. Він сфотографував мене і вислав світлини до «Playboy». Від знайомого рекламника, який працює в редакції,[3] знаю, що фото сподобалися. З фігурою все гаразд, але щось не так із обличчям. «Не в типі „Playboy“, занадто інтелігентне», — втішав мене Мішка. Коли б вони потребували знімків у напівоголеному вигляді, то чом би й ні? Жіноче тіло чарівне. Був би приварок до зарплати, щокварталу мушу дедалі більше платити за квартиру. Я знайшла в центрі зручну студію, на Муранові. Власник приходить тільки за бабками, не стромляє носа. Бере на порозі конверт, перелічує і зникає. Модельки заробляють купу грошей.

Сьогодні режисер переказував телефоном найкращі вітання. Він вислав сценарій і чекає відповіді. Незалежний, амбітний фільм про молодь. Я йому пасую індивідуальністю.

— Я бачу твою натуру наскрізь. Назовні проста, симпатична. Всередині кайф і темперамент торнадо. — Не певна, чи так уже наскрізь він мене бачить. Але щось та запримітив.

Ланч з копірайтерами. Вони гадали, що я була незайманою, а Мішка позбавив мене цноти. Раніше я й не зауважувала, що цей йолоп аж випромінює дурість. Ми сиділи в новій модній корчмі. Дерев’яні столи, негебльована підлога, голі стіни. Мені сподобалось. Треба так само оформити собі помешкання. Познімати цю жахливу господареву мазню.

Ми гарно виглядали збоку. Троє пристойних молодих чоловіків. Набріолінене волосся, суперкостюми, підтяжки, і я — висока витончена блондинка в міні від Дені Клер. Ми розмовляли про те, що таке справжнє кохання. Один із копірайтерів (одружений) сказав: «Шлюб». Для Мішки — мультиоргазм. А для мене? Мабуть, сон в макіяжі. Ми прокидаємося на світанку, починаємо кохатися при делікатному світлі, а в мене чарівне доглянуте обличчя. Але я цього не сказала вголос. Я зрізала їх фразою з мого журналу: «Кохання немає, є тільки знаки кохання».

Усі вже знають про «Playboy» і гапляться на мене, як на розкладачку. Класно було б зіграти в кіно і мати фото у «Playboy». Вони б згадували, що я колись була в їхній фірмі секретаркою і кожен міг зі мною поговорити, попросити чаю.

30 до Альцгеймера, і СНІД на щодень. Треба вміти жити і знати, чого прагнеш.

Мені на все бракує часу. З роботи повертаюся о 21—22-й і падаю спати. Навіть телевізор не дивлюся. Вмикаю і засинаю. Тоді я чуюся певніше, наче хтось разом зі мною в кімнаті та береже мене. Так біля мого ліжка сидів дідусь і чекав, коли я засну.

Запарка триватиме ще місяць. Три кампанії водночас: соки, прокладки, авто. До того ж у такі божевільні дні на фірму злазяться придурки. Прийшов винахідник «сухого корму для жінок». Я годину переконувала його у приймальні, щоб ішов собі з Богом, найкраще до патентного бюро.

Жахливо. Жахливо. Все не так. Мене нудить від нервів. Я думала, що гратиму елегантну бізнесвумен чи модельку. А це ж психопатки.

У кожній сцені лайка і свинство. Апогей усього — рейд героїнь по Варшаві на краденому авто. Я мала б зіграти Анку — довговолосу старшокласницю, яка після невдалого кохання звалює за кордон вчитися.

Режисерик думає, що розважиться за мій рахунок, бо я «наївна секретарка». Але, щоб тут опинитися, я мусила бути розумнішою від сотень дівчат, котрі мріють про кар’єру у Варшаві. Чому в мене немає приятельки або хлопця? Я могла б виплакатися, виговоритися. Що з того, що всі мене люблять? Я мушу з кимось заприятелювати, не з пацанами з роботи. Для них я «класна срака», і після того, що в мене було з Мішкою, усі хочуть домовлятися відомо про що. Мішка поїхав у відпустку до Таїланду, нібито сам. У Варшаві люди знають усе і кажуть, що поїхав з моделькою, котра рекламує шоколад. Елька після одруження поїхала дахом, увесь час патякає про хату і пологи.

З нервів у мене почала псуватися шкіра. Висипка, струпик (?!). Я була в косметички на очищенні. Купила новий крем Estee Lauder на молоці та ще один, потворно дорогий, з плаценти. Плацента — це дитяче місце. Не знаю: тварин? людей? Трохи допомогло.

Мушу сходити до дерматолога. Найкращий, криючий мейк-ап уже не допомагає. Раз на тиждень я робила пілінг, два рази — зволожувальну маску, але висипка не сходить. Струпики діють наче кнопки: одну втиснеш — інша вистрибує.

У мене болить голова. Схоже, причина в кліматизації. Вона насичена мільйонами мікробів. Я читала про те, що треба пити мінеральну воду, мінімум три літри на день. Завдяки їй у модельок по-дитячому делікатна шкіра. У модельок також багато вільного часу, і з подіуму вони можуть збігати просто до туалету. Авжеж, вони ходять на показах швидкими кроками осіб, які поспішають на парашу. Я не можу щоп’ятнадцять хвилин бігати сцяти. Не можу також наводнюватися у вікенди — ми тепер працюємо суботами і в неділю до полудня.

Надворі мороз, вдома калорифери. Я купила зволожувач. Він не пасує до паркету і японського ліжка (шафи вмонтовані у стіну): no problem, я нікого не запрошую в гості.

У житті все буває догори дном. Я нікого не запрошую, отож вночі, без попередження, впакувався режисер. Я ледь встигла змити масочку квік-ліфтинга. Не роззуваючись, він сів на підлозі в передпокої. Режисер відразу відчув у мене брак ентузіазму.

— По-перше, я не знаю, чи знайду бабки на фільм. По-друге, чи ти пройдеш проби, — сказав він на добридень. Для нього, оскільки я не з Варшави, то — рагулиха. Я вивалила йому все, що думаю про вульгарний сценарій. Він засміявся і зняв зі стіни біля дверей репродукцію «Дами з ласицею» (образок власника).

— А це тобі подобається? — знущався він із мене.

— Це твір мистецтва.

— Замалюй ласиці морду, і побачиш, що ця блідуха тримає в руках статевий член. Вона пестить його пальцями, не бачиш? Секс є тваринним.

Я не хотіла залишатися з ним вдома. Ми пішли в «Між нами». Він йобнутий, але все одно подобається мені. Може, він має рацію і фільм стане хітом. А може, він гомосексуаліст, бо зовсім до мене не чіплявся. Просто дивився і говорив дурниці.

З одним краще (фільм), із другим — гірше. Дерматолог сказала: «Шкіра жирна, навіть дуже жирна. Стрес, поганий обмін речовин».

Я підозрювала, що вона може бути комбінована, але щоб аж дуже жирна? Щоправда, останнім часом очищення в косметички не допомагало. Через тиждень я знову мала жировики на носі. Витискати їх було все одно, що витискати зі шкіри хробаків. Жовті, слизькі глисти, які звивалися в мене на нігті.

Ніколи не бачила такої доглянутої лікарки, як ця. Вона виглядала вилікуваною від усіх можливих хвороб, у тому числі й від зморщок. Дерматолог порадила купити нову косметику, вранці та ввечері промивати обличчя теплою водою із спеціальним милом. Досі я вмивалася лише тоніком і молочком, як радить мій журнал. Я запакувала старі креми, маски, молочко (для сухої та ніжної шкіри), цього було з кілограм. Віддам Ельці. Вона повинна доглядати за собою і під час вагітності.

Елька втішилася подарункові, хоча зараз її найбільше цікавить крем на розтяжки. Вона вранці й увечері втирає в черево мазь. Елька не хоче знати, якою буде стать дитини. Хто б не вродився, вона його любитиме.

— І лабрадора також? — запитала я кусюче.

— Що лабрадора?

— Ну, якщо у тебе замість дитини народиться лабрадор, бо ти не зробила пренатальних досліджень.

Вона майже образилася. Вагітні жінки більшають вагою, меншають розумом. Усі журнали радять у цей період проходити щомісячне обстеження.

У салоні Діора не хотіли повідомляти, з чого зроблена масочка для жирної шкіри. «Таємниця рецептури», — сказала вифранчена крамарка. Але ж я можу мати гостру чутливість до якогось компонента. Купити собі за 200 злотих алергію? Я завжди уважно читаю складники. У мене були добрі оцінки з хімії. Я без проблем розумію: гліцеринат соди, окисли, пропіли. Найгірші — усілякі НК-5, К-8… псевдоніми агентів вроди? Назва таємної зброї, яка долає старість?

Легко їм жартувати. Вони ніколи не мали місячних. Не корчилися в муках, не втрачали притомності від болю. Вони підсміюються, складаючи гасла про прокладки. Припинають до таблиці оголошень ідіотські тексти: «Швидше зсохнуться в струпи, ніж промокнуть в них дупи».

Спершу вони мені імпонували. Але, порівняно з режисером (не буду називати його прізвище, він публічна особа), ці типи — молокососи. Він помітив у мене поетичний талант. Любить слухати, коли я щось розповідаю. «У тебе такі несподівані порівняння. Ти мусиш розвиватися, вчитися».

Він багато пережив і зазнав. У цьому світі йому 32 роки. У світі, в якому він насправді живе — у світі мистецтва, — він значно старший. Бачить інакше, цікавіше. Скажімо, історія з Елею. Я була в паніці. Він, натомість, захопився її уявою. Режисер сидів у мене, коли вона зателефонувала (Ельчин чоловік працює разом із ним у рекламі, він освітлювач). Її хотіли забрати до лікарні. У неї передпологовий психоз.

— Знаєш, чому я не робила пренатальних досліджень? — хлипала вона. — Бо вони мені не потрібні, не потрібні.

— Елюню, заспокойся. У мене зараз твій кузен. Хочеш, щоб ми приїхали?

— Я перестала мазатися кремом від розтяжок, — плакала вона. — Він протер мені шкіру, і я бачила на животі зелені очі. Колір очей важливіший за стать.

Мене гризуть докори сумління, чи то не через мої жарти Еля маячить. Мені її шкода. Вона завжди була вразлива. Невдовзі народить дитину, і все минеться. Еля розповідала, що, коли я приходжу навідатися, їй весело, як колись, коли ми разом ходили до школи, дитинка рухається і радісно копається.

Усі заведені та сваряться. Шефиня по черзі викликає до кабінету начальників відділів і лякає їх термінами. Від нервів вона схудла більше, аніж у кондиційному таборі в Каліфорнії. Після повернення вона була така ж товста. Поясок, замість підкреслювати талію, впивався в неї, наче ущільнювач, аби бюст не перелився у складки черева.

Я тут довго не затримаюсь. У мене блискуча кваліфікація. Знайома звільняє місце в моєму улюбленому журналі. Вона склала іспити до школи стюардес і порекомендувала мене. Платня не набагато більша, але без смиканини і претензій. Я побувала у неї в редакції — уже в ліфті пахне парфумами. Персоналові дають на пробу косметику, і стилістки радять, у що вдягатися. Єдиний мінус — працюючи там, я не зможу подати на конкурс мій щоденник. Перша нагорода — тиждень у Парижі, покупки, перукар за кошт фірми. А може, я зіграю в кіно?

Знову сама увечері вдома. Ніхто не телефонує. То й добре. Відмочую зболілі ступні ніг. Перший день у нових замшевих туфлях на шпильках. Графік з копірайтером стояли біля приймальні і знічев’я жартували: «Навіщо жінці розум? Аби відрізнити модні туфлі від наймодніших».

Хотіла б я побачити косметику з написом: «Не тестована на тваринах. Тестована на чоловіках».

Еля народила хлопчика. Гарненький. Я боялася зазирнути йому в очі — на щастя, волошкові. Еля весела, ніякого психозу, нормальна Елька. У лікарні я зустріла режисера. Він святкував із її чоловіком, був п’яний як чіп, говорив про себе «вуйко». Режисер відпровадив мене в коридор під вікно і посадив на лаву. Він підніс моє обличчя за підборіддя (коли б ми стояли, я дивилася б на цього коротуна зверху вниз). «Ти чарівна, чарівна, але занадто молода, — хухав він мені горілякою просто в обличчя, — твоє личко поза гладінню часу. Поки що видно тільки його обриси. Колись на ньому вималюється характер, а поки що в тебе обличчя гладке, наче яйце. Некіношна.»

Я мала рацію — у нього бракує клепки. Елька не просто так ошаліла, ці речі родинні. «Некіношна» — аякже. Пізніше я довідалася від Ельки про його нову дівчину. Рок-співачка з носом до підборіддя і очима наркоманки. Вколота чарівниця з добряче підмальованим обличчям, втілена карикатура.

Я дістала підвищення. Фірма виграла тендер на йогурт. Стає тепліше, зміню зачіску і ризикну депілювати ноги воском — боляче, але три місяці не відростає волосся. Останнім часом не сплю ні з ким, ношу товсті рейтузи, тож волосся собі відросло. Весна! Ноги на волю! В останньому номері радять подбати про себе вже на початку березня. Зроблю, як сказано в журналі.

Через брак сонячного світла на правій щоці вискочив чиряк. Перед місячними я бридкішаю. Тактика природи. Я про це читала. Колись давно люди жили в печерах і всі спали з усіма. Жінки здатні до сексу цілий місяць, але природі йдеться про запліднення, а не про насолоду. Тому під час овуляції гормони творять дива: жінка виділяє привабливий запах, очі блищать, волосся лискуче. Коли жінка вже неплідна, перед місячними, відьма-природа відбирає дарунки і відлякує залицяльників, перетворюючи жінку на обважніле, прищувате, сердите бабисько.

Тиждень почався лікарнею і лікарнею закінчується. Мамі зле, телефонував лікар. Ясна річ, Альцгеймер не заразний, однак, повертаючись від неї, я почувалася хворою — сиділа на вокзалі й тряслася. У Ельки я надивилася книжок, певне тому мама, скорчена в клубок у ліжку, нагадувала мені великий викидень. Вона — моя мати, була нею. Тепер через хворобу вона забула, ким є, і я теж повинна забути. Моя мама більше не повернеться, вона вийшла зі свого тіла і забула адресу. Я не зможу їй нічим допомогти, щонайбільше полегшити існування, заплативши за добрий нагляд.

Я мало не залишилася на вокзалі. В останню мить вскочила у потяг, що вирушав. Я не боялася сидіти в одному купе з чолов’ягою типу Шварценеггера. Що б він мені зробив? Убив би? Була б дуже вдячна. Я переглядала кольорові журнали, але нічого не бачила крізь сльози. Перед самою Варшавою чоловік спробував заговорити до мене. Він був дуже милий. Ми любимо одні й ті ж фільми, одні й ті ж ток-шоу. Він добре забезпечений — володіє двома автомайстернями. Одна неподалік Варшави, друга — на спілку з братом у Кельцах. Від брата він і повертався. Експресом швидше і безпечніше, аніж автомобілем у весняну кашу. Щось мені здається, наче Войтек шукає дружину. Ми домовилися на вікенд у Старому місті.

Криваве побоїще. Прищ на щоці не присох після того, як я його видушила. Він розрісся й болить. Я залила прищ спиртом. Прикритий мейк-апом, він вдає бородавку.

Вечеря відбулася при свічках. Я сіла не рівно, а трохи боком. Права щока зникла в тіні (сподіваюся). Войтек чудовий. Я ніколи б не подумала, що він простий автомеханік. Чарівний, дотепний. Гарний, глибокий голос і найкращі чоловічі руки, які я тільки бачила. Він відвіз мене сріблястим авто. Войтек стояв перед дверима із дурнуватою міною: напрошуватися чи ні? Поцілував мене в чоло й почервонів. Він зателефонував уночі. Ми говорили до третьої ранку.

Минаючи шинок у Старому місті, де ми в суботу вечеряли, я зайшла до косметичного салону «Фізіс». Літня косметичка в пожмаканому фартусі могла б працювати санітаркою у маминому шпиталі. Вона дивувалася, навіщо мені депілювати ноги воском.

— Ви що, не знаєте? Це може закінчитися вапнуванням кісток! — лякала вона мене.

Я не знала.

— Ліквідувати вугрі? — вона вказала на щоку. Попри мейк-ап, чиряк видно. Я не погодилася на витискання. У ньому вже немає ропи. Він напух, бо гоїться.

Ми були в кабінеті самі. Косметичка видала таємницю:

— Подумайте, пані, сама. Як перед війною депілювалися жінки?

— ?

— Сірником! Ви берете сірника, обпалюєте волосся і намащуєте маззю від опіків — торментіолом.

Вона мене таки позбулася. Я, дурепа, намагалася вдома обсмалити ногу сірником. Закінчилося усе опіком литки і шкрябанням тіпуна бритвочкою.

З Войтеком дедалі краще, краще і… цікавіше. Ми побували у його власному помешканні — три кімнати, приємні, чисті, хоча й видко брак жіночої руки. Вранці він відвіз мене на роботу. Дорогою спитав, чи не поїхала б я з ним на новому БМВ на Великдень до… (я подумала: до… Зебжидовської Кальварії), до… (він зі страху почав затинатися, до… його батьків, чи що?), до… МЮНХЕНА, на автосалон. Він вибовкав, що в потягу зважився заговорити зі мною через той нещасний прищ. «Коли такі чарівні жінки мають абсолютно людські клопоти…»

Нарешті бодай чимось завдячую прищеві. Розсудливим коханцем.

Не було ради: я пішла до лікаря. Дерматолог випалила чиряк рідким азотом. Приписала мазі. Запропонувала хімічний пілінг для омолодження обличчя. Процедура полягає у зриванні зовнішнього шару клітин — іншими словами, обдиранні шкіри. Потім кілька днів не можна виходити з дому, легко підхопити бактерії. Сенсаційні результати. Напевне, зважуся на пілінг після повернення з Мюнхена. Для цієї процедури я не занадто молода. Шкіра швидко втрачає колаген. Після тридцятки на делікатну коректуру буде запізно.

Мабуть, спробую потовщити уста уколами чи вшиванням золотої нитки. У мене затонкі губи. З випнутими устами і довгим волоссям я була б схожа на Лів Тайлер.

Чекаю на дзвінок від Войтека. Божеволію біля апарата, наче собака біля кістки. Коли врешті він телефонує, я стримуюся, аби не запищати від радості.

Мішка на роботі щось комбінував. Я спокійно і рішуче відправила його у відставку. Він не образився. Побіг за квітами й вином: «За дружбу розуму із вродою!» — вигадав він тост. Одразу до його кімнати позлазилося півконтори. Я сиділа би довше, коли б не повернулася шефиня. Вони говорили цікаві речі. Англієць, котрий працює для видавництва, приніс старі номери журналів і проекти нових. Мішка звернув увагу на міни дівчат з обкладинок. На початку сімдесятих — розхилені уста, затуманені очі, викличні пози були прерогативою панянок з обкладинок м’якого порно. Якщо тенденція збережеться, то через десять років найсерйозніші жіночі видання матимуть обкладинки в стилі сучасного порно. Чому Мішка не сказав мені про це, коли робив мої світлини? Я б розхилила уста, цього бракувало моїм фото. Повні, ладні на все уста додають не вульгарності, а характеру.

Я почуваю себе жахливо. У мене гарячка. Візьму вихідний. Я повинна вилікуватися до Великодня. Войтек поїхав до Кельц. Усе добре складається, я не могла б із ним зустрічатися через прищі. Гінеколог порадила контрацептивні таблетки: мало гормонів, багато користі. Шкіра покращає, волосся зміцніє. Мені вже нічого не допомагає. Останній порятунок — дієта. Це, напевне, поганий обмін речовин. Я перестала їсти шоколад і жирне м’ясо.

Войтек переймається, замість того, щоб дивуватися моїй сильній волі. «Щось ти схудла, кульбабко». Нарешті я дійшла до своєї нормальної ваги. 52 кілограми. Стільки я важила на виборах міс Кельц. Прищі зникли. Напевно, я не можу бути товстою: тоді жир відкладається у мене в губах і через них витікає. Споживаю тепер винятково овочі та фрукти. Жодного алкоголю, супів, білого хліба, мучного. Записалася в басейн у готелі «Вікторія». Дуже дорого, платиш за елегантність. Ліфтом на саме дно готелю. Штучні пальми, темрява, як у найт-клабі. Солярій, завжди вільні тренажери. Вода холодна, але отим чолов’ягам — вусатим морсвинам із салом на череві — все одно. Я знаю їх з телевізора: політики. Мене політика не цікавить, вони не цікавляться мною. Входять у воду, пропливають туди й назад і виходять «релаксовані», тобто мокрі. Пиячать біля басейну. Я пропливаю двадцять дистанцій цього басейну, розміром з велику калюжу.

— Здорові шкіра й кості, — нарікає Войтек. У мене для нього бракує часу. Робота і вправи. Він також зайнятий у майстерні.

Я в непоганій формі. Начиталася літератури, і самого лиш вигляду іншої особи мені досить, аби визначити: «Тобі бракує вітаміну С або заліза». На втому — магній. У Мішки випадає волосся. Я порадила йому В з комплексами від 1 до 12. У мене теж пасма випадали жменями після миття. Допомогла велика доза вітаміну В і крему.

Я посварилася з Войтеком в італійському ресторані. Він, не питаючи, замовив ossobuco — тушковану телятину.

— Улюблена страва мафіозі. Не знаєш? В американських фільмах хлопці з Сицилії кричать: «Ossobuco за рецептом mammy!»

Мені не хотілося жиру, калорій, десерту. Ми сиділи насуплені. Милий вечір. Червоний від люті Войтек м’яв сигарету і лаяв дивачок останніми словами. Я змусила себе з’їсти м’ясо, потім крем. Він відвіз мене додому.

— Цьом, па! Повертайся до себе! — попрощалася я з ним. І негайно прийняла для очищення лаксиген. Скільки гидоти було б у мені до ранку!

Наші з Войтеком стосунки зіпсувалися. Мені не хочеться сексу. Не тому, що я не кохаю Войтека або відчуваю до нього нехіть. Просто я не думаю про секс. Мене не збуджує навіть душ, який обмиває теплом отвір. Колись вистачало хвилини, і я вже плавилася від насолоди, обливаючи водою рожевий ґудзичок. Але бувають у житті такі миті, коли секс перестає існувати. Про це була стаття в журналі. Гормональні зміни? У мене затримуються місячні… а якщо це вагітність?

Гінеколог виключив вагітність. Приписав нюхати кролячий послід. Активізує гормони. Лікар дудонів: «Прошу більше їсти!» Лякав анорексією. Аноректички змушують себе не їсти. Я їм, але раціонально. Дієтою я вилікувалася від шкірних захворювань, болю голови. Я випромінюю енергію. Ходжу в басейн. На роботі не відчуваю втоми. Я ніколи не була такою здоровою.

Ми не поїдемо з Войтеком до Мюнхена. Я це передчувала. Дедалі більше моїх передчуттів збуваються. Я виходжу з дому і міркую: «Зараз зустріну Ельку» (це неможливо: вона живе під Варшавою) — і зустрічаю. Кажу собі: «Наступний автобус буде 175» — і приїжджає. Войтек має додаткову роботу в Кельцах. Мусить працювати за двох, бо брат захворів. Я ставлюся до цього спокійно. Кохає — то будемо разом, ні — не трагедія.

Моє життя чудове, таке легке, безпроблемне. Я викинула старі меблі. Зосталося японське ліжко й квіти. У кухні стіл, одне крісло. У шафках чисто. Ніяких жирів, калорій. Свіжі фрукти, соя, сирок. Сто грамів сої містять більше білка, аніж суп, друге і десерт, разом узяті. При моєму зрості я повинна важити 55 кілограмів. Я дрібнокоста, отож 48 кіло — саме те, що треба. Але не зашкодить зменшити й до 45 — кілька необережних кроків — і ми при 50. Я знайшла чудову книгу — Лікування голодом. Упродовж тижня — підсолоджена вода, і людина чиста, мов новонароджена. Я повинна ліквідувати останню складку жиру на животі. Вона з’являється, коли, нахиляючись, я торкаюсь руками підлоги. І далі немає місячних. Я цим не переймаюся. Я відчувала себе ганчіркою, що набрякає кров’ю. Щомісяця мене болісно викручували, витискаючи кров.

У басейні крижана вода. Я не входжу довше, аніж на п’ятнадцять хвилин, мене трясе. Я просиджую в барі, п’ючи мінеральну воду. Два товстуни в халатах сперечалися про зміну уряду. Чи президент розвалить коаліцію? Перш ніж допити пляшку до дна, я знала, що відбудеться таємне порозуміння із шефом опозиції. Я ледь не захлинулася від здивування. Звідки такі думки?

Я відчуваю себе позиченою фізіології. Мушу харчувати тіло, носити його із собою, тоді як всередині я почуваюсь кимось іншим. Безтілесним.

На роботі копірайтер відібрав у мене газету:

— Ти сама не піднімеш її, затяжка вона.

Я тріпонула його газетою по вусі. Він облився водою з чайника. Ще краплі не впали на підлогу, як я промовила:

— Перегони виграє ряба кобила.

Хлопець здивувався:

— Відколи ти знаєшся на конях?

— На яких конях? — не втямила я, про що йдеться.

— Ти ж бачила, що я зазирнув у газету, в розділ спортивної хроніки, щоб поставити завтра на коней.

— Нічого я не бачила, я знаю.

Цікаво, чи мала я рацію. Президент домовився із лідером опозиції, і вибухнув скандал. Я передбачила це тиждень тому.

Додому я поверталася автобусом. Люди гапилися на мене: з інтересом? Подивом? Я добре вбрана, у дороге, фірмове шмаття. Обличчя доглянуте, делікатне, чиста шкіра без висипки. Я дбаю про лінію. Напевно, я виглядаю непересічною дівчиною. Старший пан поступився мені місцем, джентльмен.

Ізсередини у мене встромився стилет. Він роздирав мої нутрощі. Я ковтнула дві таблетки лаксигену, і лише тоді полегшало. Соя зовсім не така легкотравна. Я споживала її тільки задля білка. Після тієї судоми бажання їсти зникає. У перші дні голодувань мене трохи теліпає і я ослаблена. На третій-четвертий день — приємна свобода. Жвавість думок, легкість рухів. Чи могло би мене вбити погане випорожнення? Розсадити кишки і дістатися до очеревини? Іноді мені здається, що кал перемішується з кров’ю. З червоної вона стає брудною, і від мене відгонить смородом. Химера, звичайно.

Цілий день мене тримали на роботі в облозі. «Звідкіля ти дізналася, що цей кінь виграє? Ти маєш своїх людей на Служевці?[4] Скажи, на що поставити?» Біля столика така штовханина, що дихати нічим. Ми з Мішкою вийшли в коридор.

— По старій дружбі: скажи, в чому справа? — пригорнув він мене.

— Іноді до мене приходить така певність, — сказала я щиро (ну бо як інакше це описати). — Тоді я знаю речі, про які не маю жодного поняття.

— То ти медіум? Ти записалася в секту, і тебе виснажують голодом, щоб досягти кращих результатів?

— Я зовсім не виснажена голодом. Я дбаю про дієту. Це ти належиш до секти рекламників. — Я випручалася з його обіймів і повернулася до приймальні. Увечері, виходячи з роботи, я зайшла до Мішчиної кімнати. Він сидів над проектом пропозиції для клієнта.

— Мішко, гаси світло і йди додому. Поспи. Твоя робота даремна. Той чолов’яга збанкрутує. — Я казала щиру правду. Принаймні так мені видавалося. Правдомовство дає спокійну певність. Це обов’язок чесних людей.

— Мгм, — не повірив Мішка.

Шефиня повернулася з відпустки. Я була першою, хто трапився їй під руку. Відчинилися двері ліфта, і вийшла вона, напахчена, огрядна. Вона аж відсахнулася, побачивши мене. За цей місяць я змінилася. Хоча й не настільки, як хотілося б, але ближче до ідеалу.

Мене викликали до неї після полудня. У кімнаті вже сидів Мішка. Шефиня запропонувала, щоб від завтра я перейшла до внутрішньої приймальні, в кімнату всередині офісу. Я прийматиму винятково важливих гостей. Іншими словами — підвищення. Я погодилася. Замовила таксі, щоб доїхати додому. Люди в автобусах гапляться на мене. Увечері зателефонував Мішка. Він питав, як я себе почуваю. Його цікавили мої передчуття щодо його акцій на біржі: продати? докупити? Я не мала жодних передчуттів. Він сердився, що я не хочу йому допомогти. «На моє прохання тебе не вигнали з роботи», — вихвалявся він. Казав, що шефиня хотіла мене негайно звільнити. Приймальня — візитна картка фірми. Схоже, мій вигляд відлякує клієнтів.

Занадто худа? Я дивлюся в дзеркало і бачу дві пики замість виступаючих вилиць. Ревнива баба. Нічого дивного, поруч із моєю фігурою вона виглядає, наче тюлень. Мені стало погано. Я не прийматиму жодних ліків, вітамінів, іншого свинства. Перейду на природну терапію. Покращуватиму собі настрій, ковтаючи власні гормони. Коли мені дуже весело — плюю в пляшечку. Зберігаю її в морозильнику. Під час депресії розводжу слину водою і ковтаю. Допомагає відразу. У слині міститься серотонін — природний ейфоризуючий засіб. Слина поживна. Ложечки з цукром вистачає на цілий день. Я важу 40 кілограмів. Що більше я худну, то краще себе почуваю. Мене охоплює хвиля щастя. У голові зблискує світло, я бачу кольорові, тривимірні образи. Світ зникає.

На роботі я маю власну кімнату. Наприкінці коридора, тиху, затишну. До неї прилягає мій персональний туалет. Щодня в резервуарі міняють літри французької мінеральної води. Шефиня приходить перед полуднем. Ми говоримо, вона підсовує мені газети і просить сказати свою думку. Я малюю біля біржових показників стрілки вниз або вгору. Це так просто. На вибір три можливості: госса, бесса, маразм. Іноді газетні фото рухаються, і я бачу, що трапиться далі. Генерал, потискуючи президентові руку, готує на нього замах. Усміхнений міністр вистрибне з вікна.

Якщо мені нічого не спадає на думку, я вслухаюся в слова. Робітники пробивали стіну в сусідньому бюро. Сипався тиньк. Власне, так бринять слова, наче збираються відпасти. Тиньк, тиньк.

Я полюбляю сидіти в туалеті й мочитися. Вслухатися у струмінь, висоту звуку. Настроювати його на відголоси газів. Симфонія тіла. Я вигадала інтимну колекцію: помочилася у формочки для льоду, поклавши туди пір’їну, соломину, паличку, муху. Заморозила і отримала бурштин із вкрапленими формами життя, крихтами минулого.

Я зосталася в бюро майже до четвертої ранку. Копірайтери попросили допомогти. Завтра вони здають проекти. Мішка запропонував мені ночувати в кабінеті. Сюди привезуть ліжко, шафи, зроблять дзеркало на цілу стіну. У сусідній кімнаті ремонт закінчений, там встановили ванну й невелике джакузі. Я не платитиму за квартиру. Заощаджу 300 доларів на місяць. Куплю більший телевізор і косметику нового покоління з шишковидної залози плоду вівці. Я миттю погодилася.

Зателефонувала Еля. Просила порадити їй, чи брати кредит на авто та інтер’єр для помешкання. Чи отримає її чоловік роботу на великих американо-польських зйомках про життя Пуласького?

— Так, так, знаю. Ви купили будинок. Він знищить усе задля одного предмета. Як то якого? Задля ліжка, — я не могла її дурити. Чоловіченько знайшов собі акторочку. — Ти станеш щасливою, коли зрозумієш, що хуй в ерекції — єдина моральна висота чолов’яги. Певно, що можу так говорити, перестань ревіти. Витри носа і займися дитиною. Ти не помудрішала? Ясна річ, людство дурне, бо розум успадковується від матері. Дай малому груді, бо він квилить і нічого не чути. Ну що ти? Хто це тобі наоповідав, що мене вилікує людське молоко? Зателефонуй, коли тобі покращає. У мене все гаразд. У мами? Я вислала їй половину зарплатні. Дівчино, заспокойся. У тебе добре майбутнє, я ясно його бачу…

Режисер довідався від Ельки про моє ясновидіння. Пропонує роль в еротичному трилері про чарівниць Молитовне вогнище. Хай забирається під три чорти. Тепер у мене своє кіно, і я граю головну роль. Через заплющені очі пробиваються нестерпно яскраві сцени.

«Сучасна Венера Мілоська. Жіночий силует без рук із звабливими заглибинами для обіймів і округлостями. Заспокоює будь-яке жадання. Демократична богиня жаги. Добра у вжитку гурія, котра втрачає цноту після кожного відкорковування» — на магнітофон записаний мій опис пляшки коли. Предмети — прихований шифр. Деякі його прочитують. Речі містять власну дефініцію. Я говорю про це з легкості мого тіла, і начальники відділів приходять послухати.

Уже тиждень я не отримую газет. Шефиня вирішила послати мене до Франції, до курортного містечка Парадізо неподалік від Парижа.

Тропіки під склом. Зранку — сауна, масаж, дієтологи. Два тижні відпочинку — поради візажисток, перукар, косметичка. Я заслужила відпустку. Разом зі мною поїде Мішка.

У літаку роздавали газети, я взяла першу-ліпшу. Великий заголовок: Касандра вільного ринку і моє фото, яке мало бути в «Playboy», а не в чорно-білій рептильці. Перш ніж Мішка повернувся з туалету, я почитала… про себе. Режисер під виглядом фільму про відьом хотів зняти прихованою камерою документальний фільм про божевільну, замкнуту в скляному хмарочосі. Газетний репортер довідався, що в будинку рекламної фірми ув’язнена аноректичка. «Типовим виявом анорексії (психосоматична хвороба дівчат із заможних країн) є хворобливе бажання схуднути. Воно призводить до крайнього виснаження, а нерідко й випадків голодної смерті. У хворої спостерігаються хворобливі зміни у сприйнятті тіла. З’являються галюцинації — побічний наслідок серйозних фізіологічних змін. Прибутки рекламної фірми, яка експлуатує хвору дівчину, збільшилися за квартал у п’ять разів. Фірма також успішно грає на біржі».

Я спитала Мішку, про що йдеться, чи це правда?

— Преса повсюди винюхує сенсації. Конкуренти не можуть подарувати нам успіху, — махнув він рукою. — Ми — зіграна команда. Усі добре ставляться одне до одного. Нам настільки добре разом, що дехто оселяється на робочому місці. Нормально. А знаєш, що ненормально? Їсти в літаку. Поглянь на цю пластикову гидоту, — підсунув він мені тацю шмарклів.

Останнього дня в Парадізо я дозволила струменеві води підхопити мене й понести. Кілометрова ковзанка між скелями. Я впала в басейн і випірнула з видінням. «Мішко!» — вигукнула я. Він одягнутий стрибнув у воду і виніс мене на берег. — Мішко, я знаю, яке гасло виграє цьогорічний конкурс рекламних роликів у Каннах!

Мішка вийняв мокрий блокнот і, лігши поруч, приготувався писати.

— Перестань. Люди подумають, що ти записуєш мій заповіт.

Ми перейшли до пальмінарію.

— Мішко! Кока-кола воює з пепсі-колою. Це війна рідин. Матерія стинається з матерією в будь-якій формі. Така природа. Візьмімо, для прикладу, війну жирів. Маргарин воює з маслом. Він виграє під прапором «Маргарин входить без масла». Назва нагородженого фільму — «Остання грудка масла в Парижі».

Після повернення до Польщі я застала в офісі брата. Він приїхав з Берліна. Страшенно за мною скучив. Хоче, щоб ми знову жили разом. Я не могла піти разом із ним до міста. Не маю сили.

— Ти в цьому світі сама, наче палець, — зворушився він. — Вони тебе експлуатують, морять голодом. Із твоїм талантом і моєю працьовитістю ми заснуємо найкращу фірму. Родинну династію, — переконував брат. Що я могла йому порадити?

— Не плач наді мною. Подумай про власні проблеми. Закрий свій берлінський ресторан. Гриль не має майбутнього. Забагато шкідливих окиснів і жирів. До того ж хвороби тварин. Часи міняються. Інвестуй у майбутнє.

— Але в що?

— Кожна епоха має свій корсет. Кожен мусить його носити, отож купити. Корсетом наших часів є презервативи. І не притримуй доходів, не акумулюй їх. Католики — не протестанти. Не будь капіталістом, хворим на запор грошей. Я люблю тебе як брата, і ти люби братів і сестер — інвестуй.

Шефиня спитала, чи не хотіла б я зустрітися зі священиком.

— Церква не потребує реклами, вона потребує любові. Позаяк вона потребує мене, то я потребую її ще більше. Нехай увійде.

Священик із моєї кельцької парафії — його прислав брат. Він приніс помазання хворих. Випровадив з кімнати Мішку і шефиню.

— Чи хочеш ти, дочко, висповідатися?

Я сповідалася коротко. Отець був задоволений чистотою мого життя і помислів.

— Чи ввижаються тобі, дочко, ангели? — здивувався він, коли я про це згадала.

— Так, отче.

— Ангели є носіями новин, чи переказали вони тобі щось?

— Вони пояснили, чому стоять за людиною, а не перед нею.

— Так?

— Їм легше давати мерзотникові копняка в зад, аніж тягнути його за собою все життя.

— Фантазії, дочко моя, фантазії.

— Я повторюю тільки те, що почула.

Священик осінив мене хрестом і вийшов.

Облатку я сховала на потім, коли матиму апетит.

Мішка невіруючий.

— Твої видіння породжені не душею, а мозком, — мудрагелить він. — Душі немає. Ти отруюєшся власним організмом і маячиш. Якимось дивом ця маячня збігається з реальністю. Схоже, твоя інформаційна система не рахується із обмеженнями здорового глузду, і тому в цьому світі ти вгадуєш сімдесят відсотків наслідків.

Завдяки мені він став заступником шефині.

— Ти віриш у науку? В еволюцію тощо?

— А що, у тебе були релігійні видіння?

— Можливо. Я маю доказ помилковості еволюції. Ти — найкращий приклад цього.

— А то чому? — Мішка занепокоївся. Врешті, це ж він сам підрахував, що три чверті моїх пророцтв збуваються.

— Стільки жінок робили тобі мінет, і все даремно. А згідно із законами природного пристосування кінчик твого статевого члена давно повинен був еволюціонувати в сосок.

Мішка закидав мене газетами: «На, переглядай макулатуру». Він вийшов, хряснувши дверима. Боїться моєї помсти за минулорічне. Я можу нарозповідати нісенітниць, і всі повірять. Скажімо, що він збирається видати наші таємниці рекламної кампанії іншій фірмі або що він приносить нам невдачі.

Підключили відео. Я записую новини. Я не в стані запам’ятати сотні прізвищ, назв. Передбачаю, коли стрибнуть стрілки на біржі. Аргентинські акції вниз, китайські без змін. Страховий фонд Зух — цілковитий провал, кара Господня. Його врятує корумпований міністр. Пізніше — великий процес про корупцію. Виграє міністр. Найпевнішим урядом в Росії був би військовий режим. На жаль, їм нав’язали демократію, отож світові банки, дбаючи про втоплені там гроші, фінансуватимуть вибори. Президентом стане шеф парамілітарної організації — мафіозо Васька.

Вночі я дивлюся кінофільми. Я замовила всі з Мерилін Монро. В Автобусній зупинці, бавлячись двома горошинами на тарілці, вона каже чолов’язі біля бару: «З двох речей одна завжди краща за іншу. Ти завжди можеш вибрати». Чи не найвлучніший це опис вільного ринку й реклами? Він пропонує свободу вибору між двома ідентичними горошинами тільки тому, що одну з них вихваляє гарна жінка. Окрім того, враження ідентичності двох горошин виникає з того, що біднятка не можуть конкурувати поміж собою. Вони лежать на тарілці. Я не голодна.

Я міркувала про те, що мене спіткало. Люди багатіють. Вони більше купують, більше перетравлюють — їжі, речей, грошей. Хтось платить за увесь цей добробут Польщі. Скільки на світі подібних до мене дівчат? Таких, що здригаються від надміру й пересичення? У гебреїв 36 прихованих праведників підтримують існування світу. Бог завдяки їм не напускає на Землю вогненної кари.

Мерилін читається достоту так, як Мерлін — той чарівник з фільму про лицарів Круглого Столу. Він знав минуле, бо був сином диявола. Він пророкував майбутнє, бо мати його була монахинею і Бог над ним змилувався. Наді мною також.

Шефиня просить вигадати щось оригінальне для кампанії нових прокладок. Я бачу тільки один вихід. Сказати правду. «Дівчата, жінки! Не будьте дурепами. Вас вмовляють, що чистота є наслідком вживання нових прокладок і тампаксів. Вони жирують на вашому підсвідомому прагненні до чистоти духу, незаплямованого сумління. Гендлярі хочуть, аби ви захворіли на тілесну, матеріалістичну манію заплямованих штанів і суконь. Тоді ви забудете про справжню духовну чистоту».

Я не читатиму газет. І не буду гапитися в телевізор на людисьок, зменшених до розмірів акваріумних рибок. Вони живуть у власному світі за склом, пускаючи бульбашки точок зору і поглядів. Вийняті назовні, у справжній світ — здихають. Втрачаючи популярність, вони гинуть. Відкриваючи уста, випускають замість слів пустку. Медіальні личинки. Вони сочаться спогадами та інтерв’ю, наче витиснуті вугрі. Чиряк індивідуальності?

Найщасливіша я вночі. Порожній офіс. Я не сплю, занурена у власні думки. Я вже не знаю, де візія, а де я сама. Вони змішуються в мені докупи. У темряві я ледь відсвічую. Фосфоризуючий ореол оточує мої худі кості. Тільки тепер я знаю, що таке щастя. Моє попереднє життя було вульгарною нісенітницею. Жінка повинна бути делікатною і одухотвореною.

Я нікого не потребую, я харчуюся власною ейфорією. Медіум — це канал. Медіум — це канава для трансцендентного, яке пов’язує важкий матеріальний світ з ефірним раєм. А що, коли я звичайний канал для стоків? І з моїх уст спливають медіальні помиї, якими живиться ця матеріалістична юдоль?

Шефиня принесла сукню від Діора і коробку косметики. Подарувала мені плащ від Армані.

— Може, ти вловиш найновіші тенденції моди? Тобі холодно? Я принесу другий обігрівач. — Вона була турботлива і справді занепокоєна. Я не відчуваю до неї колишньої нехіті. Почуття минущі. Вони віддаляються від мене, мов інші люди, речі. Я бачу вже тільки контури, кольорові плями. Благодать самотності.

— Ви хочете, щоб я говорила, що бачу в газетах. Спеціально збільшуєте цілі сторінки про економіку. Даремно. Я не бачу, я не хочу бачити. Є цікавіші речі. Не пов’язані причиною з легко відгадуваним наслідком. Бодай, таємниця милосердя, загадка Святої Трійці чи прапричина реінкарнації. Те, що ви хочете довідатися про біржу, економічний крах, є звичайнісіньким продуктом проникливого інтелекту. Мозок виділяє думки. Кожен орган виділяє свої речовини: щитовидка — інсулін, шлунок — кислоти, чи варто цим вихвалятися? — тряслася я від холоду. Мене морозило.

Шефиня не зрозуміла. Вона сіла на стілець біля моїх ніг. Недобачаю, здається, коліна у неї осунулися на підлогу. Стоячи навколішки, вона сказала:

— Тут уже не йдеться про нашу фірму. Подумай про країну. Батьківщина без твоїх порад зазнає економічного краху. Політики, як завжди, безпорадні. Ти — порятунок, до тебе звертаються мільйони потребуючих.

— Нація дасть собі раду. Це плем’я заросле струпами, шрамами. Назавжди зчеплене між собою пазурами. Залиште мене в спокої. Я не бачу літер. Я добра секретарка і знаю напам’ять клавіатуру. Я хочу писати свій щоденник.

І не намагайтесь поставити мені крапельницю, навіть коли я втрачу притомність у цьому світі, бо я прокляну фірму.

Шефиня поїхала у відпустку. Мішка став босом і моїм поставником зовнішнього світу. Він приносить газети, воду, дієтичні пластівці. Зазирає щогодини, чи торкнулася я бодай чогось. Підходить навшпиньки упевнитися, чи я ще дихаю.

Він поправляє на мені плащ від Армані, який зсувається з рамен. Підкручує обігрівач. Він гадає, що я заснула. Я не розплющую очей. Коли я не їстиму, не питиму, не рухатимусь, у мені припиниться обмін речовин. Я застигаю в абсолютній нерухомості. Це допомагає мені зосередитися на одній думці. Вона поглинає усі інші. Абсолют.

Я попрощалася по телефону з Елею. Я втішала її: «Я вже здорова. Я вилікувалася від людського, Елю. Я вийду через вікно, і зоря спадаюча освітить місто».