Пристрасний коханець

Мур

У грецькій драмі не мандрували. Єдність місця та події тримала героїв на вильоті сцени. Хор коментував долю придушених фатумом. Драма розігрувалася тут і тепер. Якщо грек був приречений на мандрівку, це ставало для нього справжньою епопеєю.

Новочасна людина зберегла відчуття драматизму, але єдність місця й часу помістила не на сцені, а всередині себе. Цим вона порушила чистоту жанру. Людське життя стало драматичною епопеєю, людина — глядачем і актором водночас. Героєм романів, котрий сідає в потяг, аби поїхати з міста А до міста Б, щоб збулася його доля. Порвавши з єдністю місця й часу події, ми мандруємо поміж місцями, які розмежовують простір. Через відсутність віри у призначення час перетворився на фатум, який нас переслідує. Ми не можемо терпляче чекати на його сповнення.

Ми роз’їжджаємо простір, розпачливо й мстиво толочимо його за зруйнування безпечної єдності. Від мандрівки ми очікуємо фабули, яка пояснює сенс дороги. Потяги в романах XIX століття розвозять персонажів драми у всіх напрямках. Парадоксально (від грецького paradoksos, успадкованого завдяки Візантії), але потяг, який служить зручному подоланню простору, стає на російських вокзалах знаряддям смерті. Виконавцем фатуму літературних розпачливців, котрі кидаються йому під колеса. Потяг, замість перенести героя до місця призначення, сам стає призначенням.

Останні двісті років — часи революції та дедалі частішого повороту ідей. Згадаймо фразу Леніна, переправленого із Заходу на потязі, що революція — паровоз історії. Справжнім революціонером був Кант. Скальпелем найчистішого розуму він безповоротно розділив єдність часу й простору. Завдяки цьому, чудово усвідомлюючи метафізичну тривіальність мандрівки, він не покидав Кенігсберга. Хоча одного разу він таки зламав свої принципи і виїхав до Голдапі. За цей вчинок, не гідний філософа, йому вирішили спорудити пам’ятник на площі містечка. Сподіваюся, що цього все ж не трапиться і бронзовий Кант з Голдапі не засвідчить переваги нерозсудливості філософа над філософією розуму.

Anyway, повертаючись до шляху, яким мандрують несвідомі небезпеки подорожні, — вони й далі безтурботно сідають у потяги в Москві, Кутні чи Денвері. Наївні міркують, що доїдуть до мети призначення, яка насправді є посполитим фатумом. Пастка, абияк змайстрована з єдності часу й простору.

От, скажімо, Марія в порожньому купе нічного потяга з Тулузи до Тарна. Вона слухняно віддається ритмові їзди. Її засмаглі худі ноги вкриває біла спідничка. Матеріал вкладається на кшталт балдахіну, що прикриває внутрішню частину колін і трикутник підчерев’я. Світло, яке просочується крізь тканину, нагріває шкіру теплим відтіненням. Воно променить із дівочих затиснутих ніг.

У сусідньому купе, біля відчиненого вікна, в лопотінні паркого повітря, сидить комісар Карден. Кожний ковток води із пластикової пляшки розливається плямами на його світло-голубій сорочці. Карден куняє. Світло гасне, потяг гальмує. У темряві галасливий скрегіт вагонів заглушує цикад. Напівпорожній потяг спиняється посередині серпневої ночі. Він перевозить людей, але так само міг би перевозити морок, який вливається крізь відчинені вікна.

Коридором прямує жінка з гавкаючим песиком у руках.

— Ну тихо вже, тихо, — гладить вона песика, затискаючи йому двома пальцями гавкучу мордочку.

— Не знаєте, пані, що трапилося? — вихилився з купе Карден.

— Я не розуміюся на техніці, — буркнула вона у відповідь.

— Чому ж одразу техніка? Може, просто корова стоїть на колії?

Дамочка хухнула пастишем. Вона пішла далі, вдаряючись об стіни, наче долала рух потяга.

Марія заблокувала двері ремінцем торбинки.

Локомотив присвиснув до вагонів. Вони дотягнулися до Тарна. З потяга на спорожнілий перон висіли тільки двоє подорожніх. Перед замкнутим вокзалом не було таксі. Карден запропонував Марії підвезти її.

— Дякую, — відмовилася вона. — Я піду пішки.

— Куди? Містечко за п’ять кілометрів звідси.

— А монастир? — Марія не боялася поштивого на вигляд Кардена, але принципово не сідала в машини з незнайомими чоловіками.

— Ще далі, — комісар взяв у неї з рук паперову сумочку із покупками.

Вони їхали під гору вузькою дорогою. Запахло глицею і лавандою.

— Ви б уночі не втрапили сюди. Чому ніхто не зустрічав вас на вокзалі?

— Я готую несподіванку. Мій хлопець місяць тому приїхав до монастиря. Медитація на канікулах, молитва. Ви знаєте, багато людей так роблять.

Вони спинилися перед палацом, що білів у темряві.

— Північ, монастир — не нічний клуб. Усі сплять. Треба не мати глузду, щоб вибратися в дорогу о такій порі.

— Дякую, що підвезли.

— Якщо не впустять до монастиря, я відвезу вас до готелю. — Карден не вимикав двигуна. Він освітив хвіртку. Марія вдарила в дерев’яні двері колотушкою. Вони відчинилися, спершу впустивши її тінь.

— Я наречена Жульєна, — сказала вона заспаному воротареві. Він нічого більше не питав, а відпровадив її на другий поверх, до кімнати для гостей.

Жульєн довідався про Маріїн приїзд від воротаря, йдучи на утреню. Перестрибуючи дерев’яні сходинки, він намагався зрозуміти, чи його збудження є початком радості, а чи страху. Він виїхав із Парижа, щоб не бачити її. Вигадати минуле й майбутнє без неї. Вони зрослися були спогадами. Виліплені із хижого кохання, котре, замість приносити щастя здобичі, роздряпувало їх. Жульєн рятувався, покидаючи Марію. Як змія, що покидає занадто тісну шкуру. Вона мала б захищати його, а почала перешкоджати.

Він спинився перед Маріїною кімнатою. Жульєн знав, що його чекає: слова, які відокремлюють минуле від сучасного. Чому нічого не сказав, не написав у листах. Дні перед від’їздом, їхнє спільне життя в Парижі. Що він зробив? Чому? Нав’язливі запитання під виглядом турботи. Слідство. Жінки в цьому найкращі. Вони дуже легко засуджують і виносять вирок: я кохаю тебе, тому ми мусимо бути разом.

Він постукав і увійшов. Марія саме запинала джинси. Вона перестрибнула ліжко, обняла його. Він поцілував її у волосся.

— Ти радий, що я приїхала?

— Могла б написати.

Вона відсторонилася.

— Могла б, коли б знала, що приїду. Я проводжала батька на Ліонський вокзал. Через годину відходив потяг до Тулузи. У Тулузі я скупилася, — вона відірвала від джинсів етикетку. — Я виїхала без нічого. Спізнилася на вечірній потяг до Тарна, тут з вокзалу хтось мене підвіз. — Їй перехопило дихання. Вона не хотіла, щоб Жульєн її обірвав. Він повторював, що вона нерозсудлива, керується імпульсами. Перед від’їздом вона почула справжню проповідь: характер є інстинктом індивідуума. Інстинкт не можна змінити, щонайбільше — задовольнити.

Її не обходили Жульєнові розумування. Колись вони разом лежали в ліжку, перевертаючись поруч із скинутим у поспіху вбранням. Вона кохала його, її інстинктом була любов. Характер? Вона змінювала його на вимогу. Вона вже зовсім інша, аніж мить тому. Розсудлива.

— Я залишуся на два-три дні. Ти не мусиш мною опікуватися, я більше хотіла б…

— Поснідаємо, — сказав він рішуче.

Несподівана Маріїна серйозність могла бути вступом до важливої розмови, яка завше закінчувалася нічим. Вона із припухлими очима, тріумфуюча, що пощастило вижебрати недоїдки почуттів. Він — розчулений жалістю, лютий на самого себе, спраглий спокою. Вона давно брехала, зрадивши його. Він був у цьому певен, хоча й не мав доказів, окрім тієї жаги, з якою вона дивилася на того типа в дискотеці. Дешевка-поет, розігрує із себе Джима Моррісона. Де починається зрада? У дотику, поцілунку, під шкірою. Її жагучий погляд на отого залишився в Жульєнові. Він переплавився в ревнощі. Марія переконана, що він усе це собі вигадав. Але він не вигадав Марії. Вона стояла перед ним, ладна збрехати і забути. Сміятися, аби відразу плакати, мати тисячу думок і одну певність: вона кохає саме його.

Вони спустилися у трапезну. Сіли до дерев’яного столу. Їдці навзаєм переломлювали хліб. Молоденькі монашки у сніжно-білих шатах, дівчата й хлопці також у білому. Марія знала їх із холодних Жульєнових листів. Посередині диякон, його дружина й дочка. Дві родини із малими дітьми сиділи в куточку зали.

— Ти вже познайомилася із воротарем, — прошепотів Жульєн. — Добряк, баскський селянин, тільки дуже рвучкий. Накричить, пізніше жалкує і лежить пластом у каплиці.

— Я розбудила його, але він був милий.

— Він лунатик. Вирваний зі сну баск стає з люті терористом.

Жульєн замовкнув, він молився над хлібом.

Марія поглянула на фігуру святої, підвішеної попід кам’яним склепінням. З неї спливали барокові тельбухи. Марія не терпіла цього стилю, покрученого через надмір святості.

— Брати й сестри, — диякон дав знак відійти від столу. — Увечері — поклоніння Святим Тайнам. Поза тим — парафіяльне оголошення. Дорогі мої, запаси чаю закінчилися. Є кава. Не падайте духом, її вистачить. Каву поблагословив для християн Климент VIII. Амінь.

З білого Маріїного покою, перехрещеного дерев’яними балками, видніли лавандові узгір’я. Фіолетові пахощі їхньої свіжості осідали увечері на меблях, накрохмаленій білизні великого ложа. Лежачи, Марія бачила жарівку, що виступала із лампи. У скляній банці пучнявіла краплина світла. Скапувала сльоза. І знову росла, збираючись на кінчику розжареної дротини. Вона важко спадала з мокрих вій. Марія плакала. Вона не залишилася в каплиці на вечірню. Від кадил і сліз у неї паморочилося в голові. Вона не бачила Жульєна місяць. Дні, які їх розділяли, уклалися в шари мовчанки. Запитаннями вона не будила його від тиші, а лише від розмови, яка точилася в його голові: «Важко утримати тридцять осіб з милостині й дарунків. Ми — молодий монастир. Двадцять років — це небагато. В інших монастирях схоже: проблеми із грошима та святістю. Є святий — є й гроші з чудес і прочан».

— Я страшенно тужила, знаєш? — Марія зловила його за рукав лляної сорочки. — Будьмо знову разом.

— Ти хочеш покласти любов на вівтар римсько-католицької віри? Убити її в традиційній жертві? — Він торкнувся її чола, міряючи температуру.

— Не блазнюй.

— Я? Твоя мати вважає, що жінка без вад — жінка без грошей. Чи ти достатньо багата? Розбагатієш після закінчення навчання?

— Упродовж цього місяця я чимало переосмислила. Я багато читала. — Вона охоче заховалася б від його іронічного погляду за книжками. — У приязні нас притягує подібність. У сексі збуджує протилежність. Кохання є одним і другим водночас. Прагненням подібності та відмінності, — докінчила вона непевно. Це він володів монополією на істину — інтелектуал, котрий повчає дантистку. Вона боялася виставити себе дурепою, почути, що верзе нісенітниці. Вона намагалася вдертися в його світ струменем слів. Чулість розбивалася на шибі, яка їх розділяла. Вона залишала на склі розмазані сліди поцілунків, патьоки сліз.

— Маріє, навіщо ти приїхала?

— По тебе. По нас.

Вони увійшли до малярської робітні. Ансельм верніксував уже, мабуть, сотого ангела для крамнички при монастирі. Він клеїв репродукції на дошку, а відтак розгладжував їх мазками лаку.

— Бачите? — він вийняв порізаний стовбур ялівцю. — В самому осерді точка, зернятко, з якого хвилями шириться відлуння життя. — Він погладив скаліченим пальцем шари живичного дерева.

— Бачите? — Жульєн змавпував Ансельма, коли вони вийшли із робітні. — Кожен має власні істини. Ти сьогодні проголошувала свої — про кохання і приязнь. Ансельм увесь час повторює, що перша клітина, з якої виникло життя, поділилася навпіл, бо луснула від пихи.

— Ти завше полюбляв мудрувати.

— Мислити. Але не штукарськими афоризмами, які тільки відганяють думку.

Він не хотів розмовляти. Найохочіше він би просто провів її мовчки по монастирі, прочиняючи різні двері. Показав би людей, похилених над кадею із вчиненим хлібом, тих, що садять квіти в садку, миють підлогу в каплиці. Сам він працював на ремонті муру. Латав камінням дірки. З одного боку трухлявої огорожі був монастирський сад, а з другого — поросле пожовклою травою та зіллям узгір’я.

Диякон підійшов до Марії, котра самотньо стояла в саду. Він приніс їй склянку води.

— Мене звуть Філіп.

— Марія.

— Тішуся, що можу з тобою познайомитися. Жульєн розповідав про тебе.

— Я думала, що він виїхав, аби мене забути. — Вона виклично поглянула йому в очі.

— Любов не забувається. Я дещо про це знаю.

— Любов до Бога чи до людей? — Марія не була певна, про що вони розмовляють. Диякон промовляв лагідно, відбираючи звичним словам їх приземлену ваготу.

— Одне другому не перешкоджає. Бог створив світ, то навіщо ділити єдність? У нашій громаді живуть жінки, чоловіки, родини. Ми молимося гебрайською і французькою. У п’ятницю відправляємо хресний шлях і шабас. Не варто розділяти того, що може бути разом.

— Чи Жульєн казав, що я протестантка?

— Тим сердечніше ми приймемо тебе до нашої громади.

— Католицьке милосердя замість протестантської заслуги? — Марія розуміюче всміхнулася.

Філіп зірвав персик.

— Не думай, що спокушаю тебе солодким плодом, — підхопив він жартівливий тон, — але скуштуй солодощів із екуменічного саду, Маріє.

— Філіпе, я маю таке передчуття, наче ви під екуменізмом маєте на увазі навернення в католицтво. — Густий сік залив їй пальці.

— Смачний?

— Дуже.

— Бачиш, по плодах пізнаєте їх. Маріє, я ні до чого тебе не намовляю. Ти — наш гість. Працюй з нами, коли матимеш охоту, а коли б тобі знадобилася духовна провідниця, сестра Даніела завжди тобі допоможе.

Даніела виявилася святошею, зашнурованою в штивну сутану. Двадцятикількарічна бліда панна, родом із піренейського села. До монастиря вступила у віці шістнадцяти років. Вона небагато знала про життя за муром і не бажала знати. Дрібні провини, засоромлення вона перелічувала у пряслиця чоток, обкручених навколо долоні. Вона перебирала пряслиця то швидше, то повільніше, залежно від напруження, із яким слухала Марію. Складки білої сутани важко корилися її повільним жестам. Штивною накрохмаленістю вона нагадувала лілію, що прикрашає вівтар.

Зате Марії сподобалася Аґнеса. Вони зустрілися на дворі. Аґнеса смажила на сонці веснянкувате личко із кирпатим носиком.

— Полюбляю сонце. Мене чекає тонна прасування, — безтурботно замахала вона ногами.

— Я тобі допоможу.

— У таку погоду? — недовірливо примружила Аґнеса свої котячі очі.

Вони пішли до прасувальні.

— Бог мені тебе послав, — Аґнеса показала столи, які вгиналися від білизни. — Cara mia, — вона збуджено плутала французькі слова із рідною італійською, — коли знудишся, я тобі поспіваю. — Вона поставила Марію до столу і обдарувала важкою паруючою праскою.

Дівчата розвішали іще вологу гарячу білизну на терасі, щоб її вибілювало сонце. Вона тріщала, коли її складали до глибин шафи. Аґнеса розпитувала Марію про Париж, моду й кохання. Кохає Жульєна? Вони житимуть разом? Балаканину обірвав дзвінок.

— Пів на шосту, закінчуємо! — скомандувала Аґнеса. — Пішли зі мною до каплиці.

Вони ковзалися по вощеній підлозі, хихотіли, стежачи, аби хто їх не почув. Аґнеса видряпалася на вівтар, наче на улюблений паркан.

— О sole mіо, — замугикала вона. — Це найвеселіша мелодійка, тому я співаю її Ісусові.

Аґнеса запалила свічки. Вони пішли до сакристії приготувати начиння і вино для вечірні.

Вранці Марію розбудив стук. Вона вистрибнула з ліжка. Жульєна за дверима не було. Воротар стукав до всіх, щоб розбудити.

Після сніданку вони з Аґнесою прасували. У перерві вона навідалася до Жульєна. Він відпочивав на другому боці муру. Обличчя прикрив солом’яним капелюхом, сорочку зняв.

— Гей, гей! — Марія торкнула його ногою. — Не спи, робітничку!

Він зловив її за ногу, перевернув на траву. Полоскотав стеблиною під блузкою. Вона голосно розсміялася. Він прикрив їй уста:

— Ти-и-ихо, бо тебе виженуть із монастиря.

Він бавився її волоссям. Вона заплющила очі, їй знову стало добре. Вона захотіла притулитися до нього. Гостра трава торкалася її шиї.

— Я прив’язав тебе волоссям до землі. — Жульєна розсмішило Маріїне здивування. — А зараз дай відповідь на моє запитання. — Він поміркував. — Властиво, у мене немає жодних питань. Не намагайся встати, вирвеш траву на всій луці, коріння зрослося. — Лежачи, він гриз галузку.

Марія розплітала кіски. Вона вдавала ображену. Жульєн встав.

— Вибач, що покалічилась. — Він не виглядав особливо перейнятим. Жульєн відвернувся, помішуючи розчин. Марія мусить іти. Вона безпорадно роззирнулася.

— Палиш? — Марія зауважила порозкидувані біля муру недопалки.

— То швейцарські клірики, вони приїхали на вікенд. Коптять тут, у монастирі заборонено.

— Ти не надто швидкий на оповіді, однак розповів про мене дияконові.

— Я розповідав йому про себе, ти ж бо, може, є частиною мене.

— Мило це врешті почути.

— Хочеш посваритися? — Він підійшов до неї.

— А ти хочеш покохатися? — Вона встромила йому руку в штани.

— Я хочу залишитися на самоті.

Марія повернулася до прасувальні й розплакалася. Аґнеса сплюнула на праску, відставила її на підставку.

— Що трапилось? — пригорнула вона хлипаючу Марію.

— Я так більше не можу. Ми мали одружитися. Чи можна кинути когось після п’яти років, без приводу, от так собі, через маячню? Може, він когось має? Я знаю, це істерика, мені соромно. — Вона затулила обличчя.

— Не соромся. Я така ж, як і ти, занадто сильно переймаюся усім. Жульєн тебе кохає, але… тобі не спало на думку, що ти не зможеш перемогти Христа?

— Що? — Марія перестала плакати.

— Може, він справді відчув покликання. — Аґнеса подала їй свіжовипрасуваний обрус, аби витерти сльози.

— Він не святоша, — вигукнула Марія. — Вибач, я хотіла сказати, що він не релігійний. Ні, це абсурд!

— Маріє, для Бога немає нічого неможливого. Зі мною було так само. Я навідалася до брата в семінарію. Я жаліла його, він відмовив собі у стількох задоволеннях. Ми попрощалися, і несподівано я відчула, що не знаю, куди повернутися. До свого хлопця? До родини, до школи?

— Ти зважилася в один день?

— Не я зважилася. Хтось розумніший за мене. Зараз я це бачу. Тоді я не роздумувала, чи вибрати кларисок, а чи норбертанок. У Римі стільки орденів. Я потрапила до Лева Юди. Я могла б одружитися й також перебувати тут, правила це дозволяють. Однак я сама і чекаю на чернечу присягу. Наскільки я розуміюся на людях, Жульєн обрав духовний шлях. Я не розмовляла з ним, але здогадуюсь, що він переживає. Він торгується з Богом, але Бог його не відпустить. Мало обраних для святості.

— Святості? — Марії в Аґнесиному голосі почулася екзальтація.

— Я тобі дещо оповім, йдеться про Жульєна, отож ти мусиш про це знати. Я молилася в каплиці. Навколішки, з головою, схиленою до землі. До мене прийшов Ісус. Напевне, це був він. Я не насмілювалася розплющити очей. Я согрішила соромом і фальшивою покорою. Може, я сумнівалася, що коли розплющу очі, то Він зникне? Неважливо, це важко пояснити комусь, хто цього сам не зазнав. Молячись, я зрозуміла, задля чого Жульєн приїхав до нашої громади. Він має в собі святість, яка переростає в гріх. Ми побожні без заслуги. Не те, що наближені, а ледь покликані. Він — обраний. Він має в собі силу й спокій. Він буде гордістю нашого ордену. Маріє, кохай його так, як кохає Бог. Це справжня любов. Дай йому свободу. Бог тебе втішить. Якщо тобі судилося світське щастя, ти знайдеш його.

Трапезна ясніла блиском семираменних свічників. Полум’я шабасних свічок танцювало разом із хороводом бесідників. Вони схилялися вліво, підстрибували, повернуті ґвалтовним рухом направо, схилялися вперед. Аґнеса втягнула Марію до танцюючих монахинь. Чоловіки танцювали в другому колі з дияконом. Вони наспівували хасидських мелодій у супроводі фортепіано. Жульєн вклонився їй. Це могло бути па танцю. Марія спинилася біля дверей. Вона вийшла в коридор, який провадив до каплиці. Марія ні про що не думала. Нічого не відчувала. Час розчинився в темряві. Зашкварчав ґніт запаленої свічки. Воротар освітлював собі дорогу до сакристії. Він помітив скулену на лаві Марію.

— Ти бачила реліквію?

Марія пішла за ним. Він вийняв із шухляди коробочку. У ній були два зуби. Невеликі, червонуваті різці.

— Свята Калумена. Мучениця. Вони червоні від вогню, який спалює гріхи. Вони палають святою любов’ю. Довір своє прохання Калумені й поцілуй реліквію. — Він стромив її Марії під носа. Вона перехрестилася й втекла із сакристії. На сходах їй зустрілася підспівуюча Аґнеса в блискучій сукні.

— Я бачила монастирську реліквію.

— У нас немає реліквій. — Аґнеса поправила мереживний комірець.

— Воротар показав мені червоні зуби святої Калумени.

— У нас немає реліквій. Воротар, може, й молиться до якихось зубів. Поняття не маю про селянські забобони. Червоні? — Аґнеса здригнулася.

— Від крововиливу, такі бувають у жертв насильницької смерті через задушення. — Марія процитувала підручник судової медицини.

На терасі в монотонне дзижчання цикад вплелося попискування лиликів.

— Дивуєшся нічному фірмовому комплектові: місяць і зорі? — Поль зупинився позаду за Марією. Вони сьогодні розмовляли в саду. У прив’язаних мотузкою окулярах він полов бур’яни між грядками картоплі.

— У мене немає собаки, то хоча б із душею прогуляюся. Ти також? — Марія сонно потягнулася.

— Після вечері ти розпитувала про покликання.

— Бо це цікаво. Усі кажуть «не знаю», «так мало трапитись», «провидіння». А ти знаєш чому?

— Авжеж. Мати читала мені Біблію для дітей, а я знав, що буде далі. Мамо, — переривав я читання, — змій спокусить Єву, Авраам відведе Ісака на гору.

— Неймовірно.

— Жартую. Непогано було б, правда?

— А як було насправді?

— Після школи я працював у паризькій Віргінія Мегастор, у відділі літератури. Я читав бестселери, твори нобелянтів, гонкурів.[10] Я був найбільш начитаним чолов’ягою у Франції. Я дійшов висновку, що всі ці книжки, про всяк випадок, ні про що. Переходять через інтелект, наче чопики. Гладко, слизько, інтелектуальний пронос. Я не сам був такий геніальний. У мене був приятель. Він торгував у езотеричному відділі. Ми знайшли своє Ельдорадо. Магія, таємні знання і сили. Ми експериментували з кабалою. Чи вірив я в це? Видурювався, але однієї ночі щось з’явилося. Обрис постаті, яка наче зійшла зі сторінок підручника кабали. Внаслідок цього приятель приземлився у дурці, а я — в монастирі. Я довідався про Лева Юду, монастир, підпорядкований Папі, де відправляють юдаїстський обряд. Я католик, що вірує у Старий Заповіт.

— Ти тут зі страху перед дурдомом.

— Ні. Через помилкове явлення. Я вірю, бо сам бачив.

— Поль, чи вступають у монастир через невіру?

— Невіруючий у монастирі?

— Так.

— Існують люди, котрі сумніваються все життя. Чи варто одразу називати це невірою?

— Кажи до мене простіше. Я звичайна дантистка.

— Я також звичайнісінька людина. До того у мене болить зуб мудрості. — Він торкнувся щоки.

— Тут темно, я не побачу.

— І не треба, я знаю, що зі мною. Тиск мозку на душу защемив нерв.

— Я пішла спати.

Жульєн був на суботній нараді в диякона. Марія навідалася до містечка.

Вона задихалася від шепоту, притишених голосів у монастирі. Вона втомилася прослизати вздовж коридорів. Вона втратила надію нормально поговорити із Жульєном. Вона не вірила в його несподіване покликання. Коли б щось таке трапилося, він зазнав би явлення. Але в потоці буденщини? Із студента-соціолога — в ченці? Від читання побожних книжок не стають святими. Нісенітниці, після канікул він повернеться до Парижа, і в шинку на Сорбоннській площі вихвалятиметься: «Я досліджував „альтернативні спільноти“». — Маріїн батько вважав Жульєна диваком: «Він стане або науковцем, або клошаром. Милий, симпатичний, але цілком позбавлений характеру. Ви добре підібралися: він не вміє жити, ти не вмієш жити без нього. І що ти в ньому бачиш?»

Жульєн був у неї першим. По-жіночому делікатний і по-чоловічому розумний. Пізніше були інші, короткі пригоди, щоб переконатися в тому, чим насправді є секс. Вони закінчувалися вдаваними оргазмами. Добре їй було тільки із Жульєном.

За п’ятнадцять хвилин Марія обійшла середньовічне містечко. Зазирнула до ресторану.

— Доброго дня, панянко, — гукнув її літній чоловік, який стояв біля контуару.

— А-а-а, це ви! — втішилася вона. — Доброго дня. Чи можу я запросити вас на пиво, щоб віддячити за те, що підвезли?

— Вдалі відвідини? — Він звільнив їй місце, відсунувши порожні склянки.

— Тут дуже гарно.

— Жульєн певно втішився візитові.

— А ви непогано орієнтуєтеся. У провінції нічого не можна приховати?

— На жаль, можна, і то настільки добре, що іноді слідство триває роками. Прошу вибачити, я не представився. Комісар Карден.

— У такій спокійній місцині ви небагато маєте роботи, авжеж? — ввічливо запитала Марія. Вона міркувала над тим, чи буде ще до вечора потяг у Тулузу.

— Для парижанки один труп — це небагато? — Карден попивав пиво.

— Який труп?

— Убитої дівчини. Її знайшли на узгір’ї, під муром, два тижні тому. Вам про це не розповідали в монастирі?

— Це жахливо, — вигукнула Марія.

— Жодних слідів. Задушена. Невідомо, ким вона була, ніхто не бачив її в цих околицях.

— Скільки їй було років?

— Приблизно шістнадцять-вісімнадцять.

— Зовсім нічого не відомо?

Карден глянув на сполотнілу Марію.

— Я злякав вас. Прошу випити, тепер я запрошую.

— Ні-ні, — запротестувала вона, може, занадто голосно. — Я повинна йти. Сьогодні виїжджаю.

Жульєн чекав біля мікроавтобуса.

— Я попрощалася з усіма. Можемо їхати.

Він кермував обережно, аби не впасти з гірського шляху.

— Чому ти нічого не сказав мені про ту убиту дівчину?

— Навіщо було говорити? Лякати тебе?

— Застерегти. Ви що, тримаєте це в таємниці?

— Збожеволіла? Її знайшли за муром. Поза стінами монастиря відбувається безліч речей. Ти ніколи не переймалася кримінальною хронікою. — Він долав Маріїні докори так само легко, як повороти.

— Досі нікого не вбивали під стінами мого будинку.

— Не гарячкуй. Агресія є наслідком приручення людини.

— Ти ніколи не думав про ту дівчину? Отче наш — і з голови геть?

— Міркував. Шістнадцять років мають індуські боги. Потім починається помирання.

Вони доїхали до вокзалу.

— Жульєне, що з тобою діється?! Поряд із монастирем знаходять покійника. А ти мені казочки оповідаєш.

— А чого б ти хотіла? Морального осуду вбивці? Та дівчина не має імені, нічого. На узгір’ї знайшли мертве тіло.

— Досконалий злочин чи досконала байдужість?

— Я не вірю в досконалість. Порівняно з людьми тільки Бог досконалий. — Жульєн загальмував.

— Ти навіть у Бога не віриш. — Марія хряснула дверима.

Вони не прощалися. Мусили б сказати одне одному «до побачення». До побачення коли? Марія не питала. Вона поцілувала його в щоку.

Жульєн дивився на від’їжджаючий потяг. Або віриш, або ні. Він перебував посередині. Він дозволяв подіям вести себе. Можливо, шальки терезів ніколи не схитнуться на один бік. Його не стратять, але й не помилують. Що б не діялося, він приймав це за знак. Поки що він зазнав тільки стигматів байдужості.

Він не знав, ким є. Можливо, він убив її, щоб упевнитись. Коли б дівчина мала ім’я, біографію, він гидував би посполитим убивством. Наскільки важче убити когось, кого не існує. Її міг би убити хтось інший. Для Жульєна, однак, було б краще, коли б це був саме він. Коли б він, врешті, задушив іронію. Ту інтелектуальну недовіру, з якою ми придивляємося до світу. Там, де вона з’являється, ніщо не справжнє. Не можна вже ставитися до себе серйозно. Колись існував Бог. Коли винайшли перспективу, він поменшився в малярстві Ренесансу. У бароко, вже людиноподібний, він сховався за світлотінню. Класицистична дослівність пасувала грецьким маскам, а не Його Ликові. Романтична іронія стала для Нього страшнішою за ренесансну перспективу, применшуючи достоїнство творіння.

Вона пожмакала пропорції. З Неба, цієї криївки вічності, вона вигнала Бога. Відстань між Ним і людиною перетворилася на одвічну дистанцію. Гротескну посмішку, яка тримає людину на відстані від самої себе. Ця віддаль ілюзорна. Тому мандрівка Марії не потребувала ані часу, ані простору, а лише іронії долі.