Пристрасний коханець

Latin Lover[5]

Рік сплячки Xoce коштував шведській соціальній державі три мільйони крон. Десять тисяч щодня, вони сочились із кишень платників податків глюкозою та кров’ю, харчуючи омертвілий мозок двадцятидворічного мексиканця. Його дружина Інгрід підписала згоду на відключення апаратури. Сьогодні дві криві лінії на осцилографі, які стежили за пульсом і диханням пацієнта, розійдуться назавжди, стануть двома паралельними прямими, не залишаючи жодних шансів для повторного поєднання тіла й життя.

Життя Хосе Тапаса могло б минути без несподіванок. Від народження до смерті. За єдиним сюжетом, витканим за традиційним мексиканським узором: честь, макабра й текіла.

Він погано пам’ятав своє дитинство. Іноді Хосе здавалося, що через нього його перенесла на руках мати. Коли він підріс, то не любив сидіти вдома. Хосе бурлакував з хлопчиськами по передмістях рідного Ель Пасо. У кам’яних руїнах індіанських споруд вони шукали скарбів. Хосе вкладав палець у вузькі щілини і проводив ним уздовж різьблених звивин: пазурів птахів, пащ здичавілих богів, котрі виїдають людські серця… Він щасливо досягав завершення орнаменту, звідки можна було повернутися на початок. Хосе вірив, що вміє читати ацтекські знаки. Проте він ще не вмів розшифровувати друкованих чи писаних на папері літер. Вони були занадто таємничі. Складаючи їх у склади, Хосе чув батьків голос: «Бе, бе, як баран. Не пе, пе, як пацан!» Кам’яні знаки не мали однієї, важкої для запам’ятовування назви Ка або Те. Вони розповідали довгі заплутані історії, щоразу інші.

Вісімнадцятирічний Хосе склав іспити на атестат зрілості та записався до столичного університету. Він обрав іспанську філологію. Не маючи якихось особливих талантів, удосконалював те, чого навчився в дитинстві, — читання. Після університету він повернувся б до провінції. Учителював би в гімназії, одружився б і слідом за батьком-учителем став би поважним hombre,[6] котрий шанує пам’ять Емільяно Сапати, добрі напої та сієсту. Легко передбачуване майбутнє Хосе сплутало знайомство з Інгрід.

Для неї кожен рік був виповнений сумлінним виконанням обов’язків дочки в заможній стокгольмській родині. В належний час Інгрід навчилася ходити, говорити, регулярно ковтати контрацептивні таблетки і керувати автомобілем. Гімназію вона закінчила з відзнакою. Подружжя, в яке Інгрід вляпалася студенткою, закінчилося розлученням. Відтоді вона не плутала сексу із сентиментами, уникаючи дальших матримоніальних помилок. Її кар’єра торговельного експерта нагадувала успіхи шведської економіки у вісімдесяті роки. Вона зламалася на початку 1990 року. Інгрід впала у депресію. Вона змушувала себе працювати, бувати на людях. На свята навідувалася до родичів. Різдво вони справляли по-християнськи, співаючи під ялинкою псалми; влітку, у найкоротшу в році ніч — Midsommar, наче погани, витанцьовували навколо палі плодючості, увігнаної в землю навпроти літньої резиденції. Тієї білої ночі, коли Сонце освітлює Землю з-за горизонту, Інгрід вирвалася з вервечки танцюристок у білих сукнях і віночках. Вона сіла на землю, боса, і розплакалася, наче мала дівчинка. Лляну сукню поплямила придушена, соковита трава, вінок зсунувся на носа. Хтось подав їй склянку вина, інший нездарно намагався приголубити. Йому не стало сили, і він упав, мурмочучи skol. Інгрід охопила лють. Чим було її тридцятивосьмирічне життя? Пусткою, облаштованою на кшталт лялькового будиночка: шикарні меблі, автомобіль у гаражі, робота, де вона зустрічалась із такими ж натоптаними грошвою ляльками. Вона вирішила помандрувати. У туристичному бюро вихваляли екзотику й комфорт модних пляжів Акапулько. Інгрід сподівалася, що вітальність Півдня вилікує її від меланхолії.

У Мексиці за щупальцями жару повзали дивовижні тварини, які всотували тепло. Тропічна спека спливала прозорою магмою. Інгрід снувала між пляжем і готелем. Спека пощипувала їй оголені литки, обмацувала груди. Змащуючи кремом поморщену шкіру, вона сподівалася, що її висушить сонце, на все свій час.

Знудившись готельним меню для gringos,[7] Інгрід пройшлася шинками, шукаючи справжніх мексиканських страв. Вона не надто переймалася зачепками місцевих вусанів. У закапелку вулички, яка збігала до океану, вона натрапила на шинок, єдиною оздобою якого було велетенське вікно. Люди за шибою поволі рухалися в банці варення з липкого простору. Перш ніж підійшов кельнер, Інгрід ретельно вивчила меню. Вона не хотіла chili con carne. Їй хотілося chili con sex. Гострий перчений секс, приправлений латиносько-кічуватими сентиментами, із симпатичним кельнером. Його зачесане назад волосся полискувало жирною чорнотою. Шкіряні штани обтискали мужність. Його звали Хосе. Він навчався в Мехіко-Сіті. До Акапулько приїхав, щоб попрацювати на канікулах. Він не наважився б запропонувати побачення цій білявій туристці. Його відлякувала виклична, екзотична врода. Подаючи вино, Хосе намагався не помічати її розхилених колін. Вона притримала його за руку.

— Зайди на дрінк до «Кабани», о сьомій, — прошепотіла вона.

— With pleasure,[8] — притакнув він квапливо.

Чоловіки біля шинквасу помітили її панібратський жест.

— Ведеться на нього.

— Цій дівці уже за тридцять.

— Такі кращі за дівчат. Усе вміють, усього вже спробували і хочуть ще.

Вони дивилися на неї через вікно, облямоване гіпсовими кактусами.

Було достоту так, як вона собі вимріяла. Після дрінка вони пішли нагору, до її кімнати. Хлопець пахнув сонцем і океаном. Голосна музика з дансингу і вино, яке вони цмулили із пляшки, перетворили їхні любовні доторки на хижий танець. Інгрід обняла його ногами, закинувши їх Хосе за шию. Вона безсило опадала на подушки, аби в наступному такті змінити темп. Хосе після кількох ковтків вина знову провадив. Його пружне тіло прошивало її оргазмами.

Тієї ночі Інгрід захотілося дитини. «Мені 38 років. Ще рік, два, і може бути запізно, — лічила вона в темряві, поруч із сплячим Хосе. — Він — хлопець неземної краси. Оливкова шкіра, прямий ніс, сніжно-білі зуби, очі на півобличчя, і ця солодко-жорстока посмішка. Діти із мішаних родин здоровіші й гарніші. Хосе міг би перебратися до Швеції».

Поки що вона не думала про повернення. Інгрід залишилася ще на місяць. Хлопець закохався. Вона ніколи раніше не зазнавала такої чуттєвості й божевільної манірності. Коли Інгрід сказала, що вагітна, Хосе став перед нею навколішки і плакав, виціловуючи їй живота. Він відвіз її до батьків. Ті не вмовляли молодих залишитися в Мексиці. Якщо Хосе закінчить університет у Швеції та стане el profesor у Європі… «Його предки також походили з Європи, — розповідав Інгрід батько Хосе. — Тому він здібний і високий. У його жилах тече кров іспанських грандів».

Восени вони взяли у Стокгольмі шлюб. Родичі Інгрід поблажливо приглядалися до молодого південця.

— Для Інгрід це добре, нарешті вона зважилася на дитину, — тішилися батьки.

Через їхнє помешкання прокотилася справжня навала знайомих, котрі цікавилися її латиносом, який цокає каблуками по паркеті. Приятельки дружини вдивлялися в нього з побожною хіттю. Сорокалітні багаті жінки, вони мріяли про секс із невтомним коханцем. Хосе був для них чарівним і неприступним. Він кохав Інгрід…

Вагітність вона переносила не найкраще. Спершу переймалася, чи все гаразд із дитиною. Пізніше її доймала печія, пухли ноги. Вона сердилася на Хосе за надто солодку каву, криво підсунуті під зболілі плечі подушки. Її нервувала його тупість. Після тримісячного курсу він так і не дав собі ради із шведською мовою. Вони й далі розмовляли англійською. Інгрід гнівалася, повторюючи одні й ті ж найпростіші шведські слова. Хосе перетворював їх на неіснуючі в жодній мові, хоча дуже переконливо пов’язував їх у фрази.

— Я твоя Снігова Королева, — сказала йому Інґрід на першій зимовій прогулянці в парку. Він запам’ятав: «Снігва Король-ва».

Діти качалися в кучугурах, з’їжджали з гірок на санчатах. «Так само із шведською вимовою, — подумав Хосе. — Акцент важко спинається під гору і спихає слова, аби вони безладно роз’їхалися, поперевертавшись».

Навчання шведської було справжніми тортурами. Він не чув, де закінчуються речення, не розрізняв дивовижних голосних, які передражнювали а, у, е. «Коли ти у двадцять років опинився на межі своєї могутності, — це початок каліцтва, яке називають дорослістю», — занотував Хосе в зошиті поміж віршами про кохання й самотність.

У старому місті, в латиноському барі «Chiquita», він заприятелював із барменом, чилійським студентом-істориком. Клавдіо давно вже мешкав у Швеції й не мав ілюзій:

— Хосе, ти потрапив до раю білявих ангелів. Шалено багата країна, експериментальний майданчик майбутнього. Світом будуть керувати жінки, це починається ось тут. Вони хочуть посадити до в’язниці клієнтів повій. Невдовзі вже те, що ти мужчина, стане злочином. Нічого дивного, позаяк у їхній мові слово «людина» жіночого роду. А «смерть» — чоловічого. Культурний матріархат. Країна у формі провислого пеніса! Містичним пращуром цього народу був не богатир, а праматір Свея. Будь обережним, брате, — повчав Клавдіо, перекрикуючи сальсу. — Боротьба між політичними системами і влада чоловіків добігають кінця…

Хосе погодився на «спільні пологи». Він буде поруч із нею, коли це так важливо… Інгрід не могла дорахуватися днів у очікуванні кінця муки.

— Де той славетний материнський інстинкт, який так рекламують у підручниках для вагітних? — переймалася вона.

— На все свій час, — втішала її мама. — Побачиш малюка і забудеш про пологи та страждання.

Після перших переймів, коли відійшли води, Хосе відвіз її до лікарні. Він героїчно увійшов до пологового залу.

— Ні, Інгрід, я не витримаю! — кинувся він до виходу, коли їй розтинали проміжність.

— Повернися! Це наші пологи! — зойкнула вона.

Інгрід народила за три години. Медсестра покликала Хосе. До пологової зали в’їхав традиційний візок із шампанським і шведським прапорцем. Щаслива, причесана і підмальована Інгрід тулила до себе дитину. На ручці у малюка був прикріплений пластиковий браслет із написом «Дівчинка Тапас».

Інгрід швидко набридли пелюшки, присипка, підігрівання пляшечок. Вона повернулася на роботу. Дитям займалася нянька. Готувала і прибирала господиня. Хосе читав книжки, писав вірші. Він возив на прогулянки кількамісячну Сабінку. Вислуховував материнські розхвалювання підстаркуватих бізнес-леді та аристократок, які відвідували їхній дім за відсутності Інгрід. Вони перевіряли його успіхи у вивченні шведської мови. Дами пакували йому пальці в уста, укладаючи губи для вимовляння а, о. Йому хотілося милостиво їх полизати або погризти. Хихотіння самок нагадувало у цих жінок скигління про секс. Вони виходили, поправляючи жакети і обсмикуючи спідниці, наче хто намагався їх їм зірвати.

Одного весняного дня Хосе раніше звільнився у школі. У нього боліла голова. Усі в класі нарікали на весняну застуду. Дорогою додому він купив аспірину. У сусідському саду стояли скліщені пси-хорти. Склисті голубі очі сучки іскрилися, як два шматки криги. Такі очі бували в Інгрід. Він не питав тоді, що трапилося. Вона уникала його погляду, втупившись у телевізор, втомлена, замикалася у своїй кімнаті.

Хосе увійшов до помешкання. У передпокої лежала торбинка Інгрід, у спальні горіло світло.

— Ти погано себе почуваєш? — вигукнув він.

Вона лежала в ліжку, палячи цигарку. Поруч спав якийсь чолов’яга. В Інгрід був крижаний погляд. Хосе поточився. Він хотів її убити, убити себе. Але втік. Він не надто добре пам’ятав, що діялося упродовж того тижня. Опритомнів Хосе в будинку Клавдіо. Пиячив, прокидався напівпритомний, знову засинав, аби забути, що живе. Хосе повернувся додому, сам не знаючи навіщо. Побачити дочку. Інґрід і не намагалася щось пояснювати чи перепрошуватися.

— Тепер не середньовіччя, і ми не в Мексиці живемо. Я можу робити все, що мені заманеться.

Хосе не хотів повторювати банальностей. Вони сказалися самі, поза його бажанням.

— Але ж ти мати, моя дружина…

— І тому маю відмовитися від власного життя?

Він спакував речі. До пластикового мішка вкинув одяг, книжки. Економка подала йому конверт. Анн фон Трот, найкраща приятелька Інгрід, запрошувала його до себе.

— Інгрід уже така є, і вона не зміниться. Вона скористалася твоєю наївністю. Привезла тебе з подорожі, наче ящірку з Ґалапагоса. — Анн розвіяла останні ілюзії. Він був донором сперми. Самцем-плідником.

Анн також потребувала допомоги. Спрагла чулості, старіюча аристократка, знуджена елегантною самотністю. Хосе не обдурив її сподівань. Він обслуговував її сексуально, вдаючи пристрасного коханця. Заслужив затишну квартирку в центрі Стокгольма. Невдовзі він уже вдовольняв забаганки решти приятельок Інґрід. Спершу для помсти, пізніше задля дорогих презентів, конфіденційних щомісячних банківських надходжень. Найогидніша з них подарувала йому невеликого «Альфа Ромео». «Щоб ти приїжджав, коли захочеш», — наквецяла вона губною помадою на лобовому склі.

Вони не ревнували одна до одної. Справний секс вони вважали вартою видатків послугою. Хосе знав, що вони навзаєм рекомендували його, як добру перукарку чи кравчиню. Він дорого коштував, бо розкіш завше коштовна. Дорогі костюми, шите на мірку взуття. «Найдекоративніший чолов’яга Стокгольма», — оцінили його два party fixaren, які крутили світом моди у столиці. Вони вписали його до списку знаменитостей, котрих запрошували на снобістські заходи. Хосе не минав жодного шикарного прийому. Він самотньо стояв із дрінком, оцінюючи гостей. Виходив на паркет, коли грали швидку музику. Біляві красуні невтомно ганялися за спритним мазунчиком. Жоден місцевий не вмів так рішуче обняти, шепотіти компліменти, спокушати без дебільно-пияцьких запитань: «Ти не заперечуватимеш, коли я тебе поцілую?»

Хосе робив собі приємність короткими романами. Він залишався до перших претензій і полюбляв споглядати жалісні міни дівчат, коли запитував їх: «Тільки тому, що ти мене кохаєш, я мав би змінити своє життя?» Молоді й гарненькі платили сльозами. Старі клієнтки — валютою.

Іноді бувало так, що він кілька днів не відповідав на дзвінки, не виходив із дому. Хосе пив і віршував: «Важка у поета робота — витискати із жінки вдячність». Тверезіючи, він гидував сам собою.

Анн фон Трот посеред літа забрала його на яхту. Від часу, коли вона довідалася, що по-іспанськи означає його прізвище (Tapas іспанською — «закуска»), іменувала його не інакше як My Snack. Він танцював із запрошеними в рейс старими пулярдами, начиненими силіконом і гормонами. Одна з них, розохочена зграбним танцем, спитала його, чи не дав би він їй урок сальси.

Анн вважала, що це блискуча думка.

— Хосе, ти міг би заснувати школу танцю. Я знаю декого, хто… — сказала вона в кабіні, знімаючи бікіні.

— Якщо хочеш мене позбутися, то це — найкращий спосіб, — відповів він, зволожуючи її вазеліном.

— Я хочу допомогти тобі, my poor, little Snack.[9] Ти ніколи не думав про власний бізнес? Ніхто не каже тобі танцювати з ранку до ночі. Ти був би директором. Окрім того, тебе чекає розлучення. Ти потребуватимеш дорогого юриста.

Хосе заприятелював із молодим адвокатом Анн. Вони разом ходили на дискотеку, де знімали найкращих дівчат. Коли дівчина не могла визначитися, хто з них їй більше подобається, вони дерли її вдвох. Тоді хлопці розмовляли про розлучення, вважаючи це блискучим дотепом.

— Хосе, ти непогано одружився, ве-е-еликі гроші. — Адвокат поправляв голову дівчині, яка не надто глибоко брала в рот. Хосе мусував її ззаду, притримуючи підстрибуючі сідниці.

Однієї післядискотечної ночі довгонога кралечка очікувально лежала, а він не міг вирости до розмірів чоловіка. Замість гордої настовбурченої чоловічості у нього звисала маленька засоромлена хлоп’ячість. Дівчина чуло поплескала його і взяла до рота. За мить виплюнула.

— Зі мною щось не так?

Він заперечив.

— З тобою?

— Ні.

— Ну то не будемо втрачати часу! — Вона наштрикнулася йому на палець.

Відтак він дедалі частіше давав собі раду саме в такий спосіб. Хосе перестав спати з молодими дівчатами — заощаджував сили для вимогливих клієнток. Вони не вдовольнялися віртуозністю його довгих пальців і французькими поцілунками. Вони хотіли мати справного хлопця. За що, власне, й платили.

Не допомагали ані таблетки з мушок, ані вітаміни. Для бабисьок, котрі шаліли за Хосе, його імпотенція стала б великим розчаруванням. Він втратив би коханок і гроші.

Хосе навідався до дивакуватої малярки. Та принаймні не жадала банальної копуляції. Вона зав’язала йому дірявою чорною хустиною очі, пензлем підмалювала вусики.

— Ти Зорро! — наказала вона. — Скачи галопом і лупи мене шпіцрутеном!

Об’їждження вкритої синцями, персатої товстухи допровадило Хосе до спазмів сміху. Він зняв маску, поцілував мисткиню в уста. Вона була прибацана, він — хворий.

Доктор визнав Хосе винятково здоровим. «Звичайна перевтома. Дайте собі два тижні відпустки від усього. Якщо стан не покращиться, я відправлю вас до фахівця». — Він приписав йому зміцнюючі таблетки.

Хосе вирішив зникнути із Стокгольма. Він залишив Анн звістку, що виїжджає до Мексики. Хосе не був певен, чи повернеться.

У рідному містечку він самотньо навідувався у старі закутки. Колеги познаходили роботу в більших містах. Вони поверталися, як і він, відвідати родичів, похвалитися набутим добробутом. Батьки Хосе захоплено роздивилися фото онуки, будинку, автомобіля. У ньому віджила давня фантазія, він брехав про Інґрід і навчання в університеті. Після перших кількох днів Хосе зрозумів, що не зостанеться. Він не пасував ані до них, ані до свого минулого.

Хосе бурлакував околицями. Озеро, в якому він учився плавати, зміліло. Воно нагадувало велетенську рибину, викинуту на пляжний пісок. Луска хвиль тяжко підносилася на тілі, від якого відгонило намулом.

Хосе зазирнув до старої Кабірос. Її будинок — купа каміння, прикритого соломою, — стояв на пустирищі, біля піщаного шляху до села. Кабірос, напівіндіанка, рідко навідувалася до містечка. Загорнувшись у хустку, вона з’являлася у дні торговиці, розкладала хустку на землі, сідала навпочіпки й ворожила на картах.

Кабірос його любила. Він ніколи їй не докучав. Вона могла його почастувати тільки водою. «Пий, вода гарна, і ти гарний», — схопила вона його за рукав покрученою ревматизмом маленькою рукою у формі курячої лапки.

Він хотів залишити їй грошей. Стара зневажливо пхикнула. Слина зі щербатих уст капнула на жмутик банкнот.

— За гроші я ворожу. За великі гроші, — Кабірос зважила на долоні платню, — я багато що скажу.

Вона наказала йому витягнути шість витертих до білизни карт. Зітхнула.

— Щось погане? — занепокоївся Хосе.

— Скільки живу, ще не бачила такої ворожби! З великого нещастя чекає тебе велике щастя. — Вона потерла карти об чорну спідницю.

— Щось іще?

— Більше не можна отримати ані тут, ані там. — Відвідини були завершені. Кабірос всілася на призьбі хати. Хосе поглянув їй в очі, якими вона, не мружачись, вдивлялася у сонце. Старенька була сліпа.

Хосе спостерігав за повітрям. Він порівнював його зі шведським. Мексиканське повітря не було таким прозорим, мов крига. У ньому стояла вічна курява, наче в каменярській майстерні. Це повітря хвилювалося під долотом невидимого ремісника, який вирубував звивистий орнамент. Хосе пригадав дитяче враження: на каменюках індіанських руїн хтось намалював розігріте повітря. Струмінь повітря обтікав потрісканий камінь.

Колись, разом із іншими хлопчаками, він намагався відгадати, чому індіанці покинули кам’яні міста в джунглях. Хосе вихвалявся, що вміє читати індіанські знаки і пізнав таємницю. Приятелі висміювали його. «Ти вигадуєш!» — вирішив конусоподібний Пепіто, онук справжніх індіанців із гір. Його дідусь лікував гострий апендицит закляттями. Він підпирав хворого до схожого на акацію дерева гвамвачиль і чекав полудня. Тоді ножем вирізав із тіні постаті хворий шматок. Рану він зашивав магічними травами, втоптував її, аж поки вона не ставала пласкою і не відшаровувалася від землі. Увечері тінь розтягувалася, зникаючи разом із біллю.

Хосе пожалкував, що дідусь Пепіто давно покійний. Може, він би знав якісь трави для його випадку?

Пепіто, у подертій сорочці, із прив’язаними ремінцями до ніг підошвами, казав, що то індіанська земля, тому вона дає їм силу. Білі принесли із собою смерть. Вони схожі на кістяки, які танцюють у день померлих. Він показав Хосе скелети, які обіймалися, подригуючись один на одному. «Так білі роблять дітей. — Хосе не вірив. — І при цьому вони виють, наче собаки вночі».

Перед від’їздом Хосе пішов до озера. У ньому купалася гола дівчина. Вона не злякалася, вийшла на берег. Одягаючи сукенку, підняла руки. За ними вгору поточилися округлі перса. З густого волосся на лоні стікала вода. Зрошений сад, гущавина, в якій ховається солодкий плід статі.

Вона підійшла до нього, спокусливо посміхаючись. «Гей, Хосе!» Він упізнав дочку крамаря, їй було років п’ятнадцять. Вона сіла поруч. Він слухав її дівчачу паплянину, вдихав вологі пахощі шоколадної шкіри. Але збудження не відчув. Лише спокій.

Медицина виявилася такою ж безсилою, як і Хосе. Лікар спитав його, чи був він присутній при пологах.

— Багато чоловіків втрачають при цьому статеве бажання. Підозрюю, що причина ваших клопотів чаїться не в тілі, а в думках. Спробуйте психотерапію.

Андерссон, доктор психології, докопався до вузла у психіці Хосе, в який були зав’язані душа й тіло пацієнта. Андерссон підозрював, що Хосе каструвала дружина.

«Всехітна жіночість убиває те, чого не здатна поглинути. Сильний інстинкт самозбереження набув у мексиканця форми пасивної оборони, якою є імпотенція. Імпотенція також є карою для жінок!» — спекулював він по-психоаналітичному.

Хосе, лежачи на канапі, зблизька придивлявся до сивого, прилизаного лікаревого волосся. Воно тоненькими лініями обрисовувало лисіючий череп. Бездоганний халат, накинутий на чорний костюм, відокремлював доктора від бруду, який виливався із підсвідомості пацієнтів.

Після кількох сесій Андерссон вирішив:

— Оскільки ця ураза не є наслідком подружнього життя, покопаємося глибше.

Доктор повернувся до дитинства.

— Ти маленький хлопчик. Ти граєш у м’яч, — переконливо казав він. Хосе слухняно дитинів, ланцюжком асоціацій повертаючись у мексиканське минуле. Він гуляв із іншими хлопчаками у м’яч, по-іспанськи лаяв брехливого Пепіто. У нього не було жодних зобов’язань. А тепер на нього чекали розчаровані жінки, борги, розлучення.

— Я не подужаю, — засмутився Андерссон. — Я не володію іспанською. Пошлю-но я тебе до доктора Мендеса.

Доктор Мендес провадив психотерапію за допомогою гіпнозу.

— Годі чекати дива. Більшого, аніж фігура Матері Божої Ґваделупської. — Мендес, аргентинський єврей, глипнув веселими очицями.

Хосе давно не чув такої іспанської. В її розбігу губився акцент, який галопував між словами, мов бички в аргентинській пампі. Доктор прогулювався кабінетом. Він зупинявся поряд із яскравими образами. Розмовляючи, він потирав руки, наче гріючи їх кольорами живопису. Мендес перевірив здатність Хосе до навіювання й залишився задоволеним. Ліва рука пацієнта слухняно наповнилася гарячим повітрям і поволі піднеслася. Хосе повернув її на місце. Він тримав її штивно витягнутою на боці.

— Все буде добре. Шкода, що ви не одразу прийшли до мене. Андерссон викликав у вас регресію до дитинства, і що? Невже він сподівався почути, як ви лопочете шведською? Ось вони, наслідки переваги інтелекту над глуздом у таких фахівців, як він. Психоаналіз зупиняється на порозі несвідомого. Ми зазираємо за ледь прочинені двері. Гіпноз іде далі. Він оглядає найпотаємніше. Але чим є гіпноз? Навіюванням? Іншим станом свідомості? Вмовлянням? Він буває результативним, хоча ми не знаємо чому. Шановний пане Хосе, ми вирушаємо в незвідане. Прошу розслабитись і дивитися на мій палець, — Мендес рутинно присипляв пацієнта.

Розмазана, фалічна форма рухалася, наче маятник, перед очима.

Хосе прокинувся від ранкової ерекції. Незначної, але ерекції. Першої за три місяці. Він дивувався їй, наче зникаючій арці веселки.

Через тиждень доктор був переконаний в успішності терапії. Він вирішив прискорити її.

— Аби швидше увійти в гіпнотичний стан і легше з нього вийти, я даю просунутим пацієнтам пароль. Прошу сказати слово, яке ніхто не скаже випадково у вашій присутності.

Хосе пригадав дитячі лічилки з індіанських заклять.

— Котетохе — може бути?

— Чудово, — вписав до комп’ютера Мендес. — І друге.

— Гвамвачиль.

— Вони щось означають?

— Перше не має значення, друге — дерево.

— Ще одна сесія, і, починаючи з нового навчального року, ви будете примою і в навчанні, і в ліжку, — пообіцяв доктор.

Вийшовши від Мендеса, Хосе зазирнув до цукерні. На вітрині його зацікавив шоколадний глобус. Америки нагадували пісочний годинник. Пісок із Північної пересипався перешийком Мексики, через пустелю, до Південної.

Останню сесію Мендес розпочав спогадами.

— Мій батько мав прізвище Тейтельбаум. В Аргентині краще звучало Мендес. А ваше прізвище?

— Його ніхто не міняв. Навіщо?

— Здогадуюсь. Вас не цікавило його значення?

— Воно очевидне.

— Так, іспанською воно зрозуміле, але в санскриті це слово означає аскезу, самоумертвіння плоті. Жодних жінок, алкоголю. Медитація та йога.

— Я й не знав.

— Стара звичка дошукуватися етимології слів, ще з хедеру. Індуський «тапас» призводить до осяяння.

Хосе не цікавила йога. Мендес приспав його та розбудив через півгодини. Доктор включив магнітофон. Крикливий голос белькотів незрозумілі звуки.

— Ви щось із цього розумієте? — Мендес перекрутив запис на початок.

— Ні.

— Це ваші, сказати б, слова. Спершу ви говорили цілком розсудливо. Ви піднесли палець угору і сказали: «Перше прочитання сну». Пізніше ваш голос змінився, ви не хотіли зупинятися, то я був змушений вигукнути: «Гвамвачиль!» Ви ніколи не розмовляли індіанською?

— Ніколи, — Хосе гадав, що він і далі спить.

— Може, нянька була індіанкою?

Хосе покрутив головою.

— Індіанською?

— Знаєте, один із моїх пацієнтів розмовляв валлійською. Виявилося, що в дитинстві він чув по радіо валлійські пісеньки. Прошу взяти з собою касету і, коли виникнуть якісь проблеми, телефонувати мені.

Хосе в напівсні пройшов коридором. Його розбудив гамір вулиці. На розі він зазирнув до цукерні. З шоколадного глобуса вигризли півсвіту.

Хосе зателефонував до Анн фон Трот:

— Навідайся завтра. Так, я повернувся. Я дуже тішуся, що побачу тебе. Лягаю спати, у мене голова розколюється від болю.

Перед сном він слухав Мендесову касету. Тепло розливалося з рук на плечі, потім по всьому тілу. Голос доктора стих, включився запис останньої сесії. До нього ще долинали заколисуючі незнані звуки.

«Дехто розмовляє крізь сон, інші — самі з собою. Звідки у них певність, що вони прокинулися?» — подумав він, засинаючи.

І почув: «Друге прочитання сну». Хтось говорив його голосом: — «Я — потік крові. Удари серця. Коли я палаю, — я бог сонця, коли дує вітер, — я смугаста змія. Ми уклали братерство по крові, коли ти калічив пальці на моєму камінні. Я перелив тобі холодну кам’яну кров. Ти пізнав таємницю. Сни, обплутуючи голову, розм’якшують думку і кришать кістки. Індіанці тікали з кам’яних міст, боячись снів. Вони покидали здобуту ворогом фортецю».

Вони боронилися гірським кришталем. Не знаючи нічого твердішого, різьбили з нього черепи для жертвоприношень. Сни кришталевих черепів були прозорими. Їх обмивали водою.

Сни обмивають людські голови. Вони обкурюють їх димом спогадів і передчуттів. Індіанці знали, що надійде сонна хвиля, в якій потонуть думки. Вона вища за мури міста. Вона занурює в шаленство. Коли та хвиля наближалася, вони снили нею, насичену густим димом, — важкий сон без марень, від якого не можна прокинутися. Щоночі вони вкладалися спати в іншому місці, незачепленому снами. Коли якогось ранку предмети втрачали барви і звичайну вагу, це означало, що наближається найдужча хвиля. Речі ставали ураженими снами, непридатними для яву.

У місті зоставався жрець. Він засинав на вівтарі. Жрець віддавав себе на поталу кошмарам, аби врятувати утікаючих мешканців. Йому снилися страждання й божевілля, увесь сон, від початку і до кінця. Люди знову були чистими. Вони споруджували нове місто. Минали два, три покоління, і сни розкришували кам’яні мури, занечищували кришталь жертовних черепів. Жрець засинав.

Хосе не прокинувся. Він помирав від сну.