Пристрасний коханець

Ікона

Взимку помер Юзеф Чапскі. Маляр, письменник, видатна особистість. Втрата для польської культури, ще більша — для мене. За що тепер жити?

Я була його секретарем. Іноді я міркувала, чи не надрукувати собі в автоматі візитних карток із написом «Секретар Чапского». Я б, напевне, так і зробила, але бракувало грошей. Тому я й пішла до нього працювати. За годину я заробляла стільки, скільки платять прибиральниці. За такі гроші нікому з тих, хто вміє читати і писати французькою, не захотілося б двічі на тиждень перед полуднем їхати потягом до підпаризького Мезон-Ляффітт. Економка Чапского дивилася на мене із недовірою селянки-служниці. Вона взяла мене на роботу, бо в нього завжди був секретар. Хоча вже певний час Чапскі не відповідав на листи, які отримував із такою ж байдужістю, як запізнілі почесті.

— Ордени мені? Від президента? — Він хвилину тішився ними і відкладав туди, де їм місце: до шухляди пам’яті, сповненої дитячих спогадів, іграшкових солдатиків і відзнак.

— Мені? Надали honoris causa? А де? — Він непевно обмацував себе худими долонями.

Я була прекрасним секретарем. Затягуючись увечері на площі Сен-Мішель вижебраними самокрутками з гашишем, я досконало розуміла провали в пам’яті Чапского. Я тихо чекала 5-10 хвилин, аби він випірнув із безодні підсвідомого, коли зблисне око з більмом, наче з безцінною, ще мокрою перлиною.

— …пинився перед брамою, — продовжувала я читати з того місця, де закінчила, аби не перешкоджати. Я читала дуже голосно. Одне й те саме раз у раз. Спогади про табори для військовополонених у Росії, битву під Монте-Кассіно, аристократичне дитинство на Кресах і толстовську комуну в роки Першої світової війни. Він доказував те, що незручно було написати: «Дядечко з-під Мінська не був диваком, а звичайним алкоголіком. Мій роман з Ахматовою?» — Він поблажливо посміхався. Чапского ніколи не тягнуло до жінок.

Влітку він пересував змерзлі долоні за плямами сонця, які зсувалися з обгорнутої навколо нього ковдри. Плями швидко зникали під шафою, висвітлюючи стовп куряви на дерев’яній підлозі. Траплялося, що він хотів вибігти з кімнати. Йому снилося, наче він може ходити. Він не нарікав, не скаржився. Ніколи не говорив про смерть, занадто добре був вихований.

Від читання у мене пересихало в роті. Після години роботи я мала право на відпочинок, склянку чаю, пару печив. Я припиняла читати, коли Чапскі засинав. Тривала тиша зміцнювала переконання економки, що варто відмовитися від секретаря або скоротити йому години праці. Приносячи печиво, вона сердито допитувалася: «Ну як, не перепрацювалися сьогодні?» Я репетувала дві години, не зважаючи на те, чи слухає Чапскі. Слухала економка, конвертуючи мій біль у горлі у франки. Тижневу платню я витрачала на десять морожених гамбургерів, пачку масла, буханець хліба, джем, чай і квиток у метро. Виходячи від Чапского, я збирала перед будинком із землі соковиті плоди абрикосів. Цього мало б вистачити до післяполудня, коли я розморожу гамбургер.

На столі у Чапского лежали дорогі шоколадки. Я цупила їх із коробки. Коли б не підозріливий погляд господині, я поїла б усі. Я стала справжнім майстром удавання об’єму, розгладжуючи золотко обгорток і чавлячи шоколад. Обід подавали після того, як я забиралася геть. Думаю, що я б не стрималася і, скориставшись сліпотою старого, виїла б йому з тарілки паруючий клейстер.

Восени, як і щороку, застрайкували залізничники. Замість вранці, я приїхала до Чапского увечері. Економка пішла до церкви. Я не мусила галасувати на увесь будинок: «Старобєльськ! Катинь! Достоєвський і Толстой!» Я розповідала малюнки:

— Тут Пікассо з Боннаром. «Снідають. Сперечаються» — так ви підписали. А тут, у невеликому блокноті, ескіз краєвиду за вікном.

— Ага, пригадую. Я вже втомився, дитинко, від образів. Почитай.

Спокійно, із почуттям, я перечитала про в’язничне Різдво у Сибіру. Чапскі почув мої сльози. Його зворушило моє зворушення.

— Давай вип’ємо, — він простягнув довгі пальці в напрямку стола, де стояли пляшки. Я налила йому коньяку.

— Собі, дитинко, теж.

Ми випили кілька тостів: за щастя, за красу і справедливість. Мені зашуміло в голові. Алкоголь позбавляє людину голоду і глузду. Ми випили ще півпляшки вина.

— У вас міцна голова, а я впилася.

Чапскі уже не слухав, він чекав наступної склянки. Я налила і вийшла, намагаючись не впасти зі стрімких сходів. Наступного разу економка чатувала на мене біля хвіртки:

— Ти що, вважаєш себе рівнею Чапскому?! Аби з ним пити? Йому ж майже сто років, він міг померти!

— Позаяк він просив налити йому, то чому б я мала відмовити? — боронилася я. Вона б радо витурила мене, але нікого б не знайшла на моє місце.

Того п’яного вечора щасливий дідусь танцював у своїх мріях, перебираючи гомілковими кістками під поплутаним пледом. Він не зазнав подібного щастя від звареного економкою бульйону. Вона ревнувала мене до, може, останньої чуттєвої втіхи Юзефа Чапского. Поштива, завзята баба у блиску каструль, маєстаті обіду.

Чапскі помер взимку. Прощальні промови, п’яні гробарі, нездатні викопати у промерзлій землі достатньо великої дірки для двометрового небіжчика. Труна виглядала на поверхню і ніяк не хотіла опускатися. Жалібниці притупували і хухали, щоб зігрітися, на руки. Лише коли сонце майже зайшло, вдалося увіпхнути труну до підземної криївки. Я марила про прадавні поховальні церемонії, коли разом із господарем і володарем ховали його двір: дружину, кухарів, писарів, коней і собак. Економка, яка конає з голоду в могильній комірчині. Ефеби, замуровані біля саркофага. Я блаженно западаю у видіння передозованої десь під стіною, розмальована стилізованими під античність маками. Чи може бути краща смерть, аніж від вірності? А насправді через непотрібність, бо за що мав би жити після смерті Чапского його останній секретар? З уроків польської, російської, сербсько-хорватської? З дипломної роботи у вищій школі суспільних наук на тему: проникнення юдео-християнської гнози до народних вірувань центральної Франції у XIII столітті?

Притулок для мене знайшовся в Ілонки. В її будинку на Монпарнасі кочували поляки і росіяни. Стипендіати, які заощаджують на готелі, шукачі роботи. Не думаю, що Ілончина гостинність була ностальгією за минулим. Вона мало що пам’ятала про Польщу, звідки виїхала дитиною.

Просто Ілонка була від природи добра і гарна. Мешкаючи в неї більше ніж місяць, я могла розраховувати на те, що вона знайде мені роботу. Тоді моє ліжко зайняв би хтось більш потребуючий і безнадійний. Скажімо, якийсь російський «ідіот». Ілонка працювала у франко-російському видавництві «Верочка». Вона утримувала в себе колонію поетів, самогубців, божевільних. Найкраще я запам’ятала видатного актора, котрий постійно меншав. Він хворів на паскудну хворобу. Єдиним порятунком була ампутація ніг. Не цілих відразу. Шматок за шматком, у міру розвитку хвороби.

Пухкенька, темноволоса Ілонка з гаптованою хусткою на раменах вирувала в танці поміж своїми гостями. Вона зазирала зеленими очима углиб їхніх слов’янських душ, по-хазяйськи упевнюючись, чи їм чого не бракує. Вони обжирали її холодильник. Неважливо: майонез, паштет із гусячої печінки, сальцесон. Аби більше — голод за вітчизною. Приходили й такі, котрі не вважали цей дім притулком або благочинною кухнею. Рудий не міг проковтнути частунку чи щось сказати. Якщо він і наважувався глянути на Ілонку, то червонів і знову втуплював очі в стіл. Але як він на неї дивився! Так дивляться на піднесену гостію, коли треба стати навколішки і промовити: «Скажи тільки слово, і моя душа буде Твоєю».

Чого не було, то це тиші. Гості п’яно белькотіли, вигукували погрози у відчинене вікно, у вуха несвідомих болю душі французів. Рудий мав рацію, Ілонка — свята. Вона знайшла мені роботу в готелі, неподалік площі Сен-Мішель, в районі Латинського кварталу. Власник був боржником її єврейських кузенів.

Готель «Раваяк» був руїною. Без ліфта, з ваннами в коридорі. Сім поверхів куряви, зотлілих килимів. У покоях, які винаймали приблуди-туристи і сезонні робітники, єдиним надміром були дзеркала над нечинними камінами. Я працювала разом із сорокарічною португальською вдовою. Кожного разу, коли ми заходили до покою, вона фаховим поглядом оцінювала наплічники і порозкидуваний дріб’язок. «Америка, — кляла вона чужу заможність. — Поглянь!» — показувала португалка покинуті на шафі світлини з Греції, Риму. Розсміяні дівчата в купальниках, засмаглі хлопці бездумно регочуть на Акрополі зі свого дурнуватого життя. Вони писали щоденники, пересипані вигуками: «Сьогодні ми побували на Монмартрі! Багато митців. Чарівно!»

За десять хвилин ми перестеляли ліжко і змітали патину бруду. Після двох поверхів мені вже нічого не хотілося. Спітніла, я дедалі повільніше волочилася вгору, перечеплюючись через трубу пилососа. Португалка, похитуючись на високих каблуках, шварготіла, тягнучи коші з білизною. Вона розповідала, що вставить у рамку фото Французької Рив’єри, вирізане із «Парі матч». «Бо людина мусить щось мати від життя, не тільки гарування, але й гарненький краєвид також».

Кожен готель має свої таємниці. Надто довго тамовані, вони іноді переростають у скандали, які потрапляють на перші сторінки вечірніх газет. Чужий шибеник у ванні або Готельний кухар приготував собаку. Про випадок у «Раваяку» не довідалася навіть страхова компанія. В ніч із неділі на понеділок гість із дев’ятого мало не загинув, надто різко вставши з ліжка. Шукаючи в темряві пантофлі, він тупнув ногою по підлозі і пробив дірку до кімнати номер 4. Він не впав, килим заблокував отвір. Йому повернули гроші, а на дорогу доклали пляшку шампанського. На щастя, четвертий був тієї ночі вільний. Ми зібрали сміття, яке вкривало порожнє ліжко.

— Було б два трупи. Той, зверху, і той, знизу. Два, — португалка упевнилася в правильності підрахунків. — Ну, хіба що на ліжку в четвертому спала би пара — тоді три. Господар пішов би до в’язниці. Давно час зробити ремонт у цьому порохні. Але йому шкода грошей. Нам також, блядь, шкодує. Повбивав би невинних людей.

Про другу таємницю «Раваяка» я довідалася через місяць. Мене втаємничували поволі, упевнюючись, чи я стерплю правду. Кімнату номер 12 винаймали на постійно. Я не розуміла, кому вигідно гніздитися у вошивому готелику за ціну винайму двокімнатних апартаментів. Португалка спершу мене отверезила: «Платять, то їх справа».

Одного дня, міняючи у дванадцятці поплямовані простирадла, вона не витримала.

— Сором і образа Господня. Знаєш, скільки їй років? Близько п’ятдесяти. А йому? І вісімнадцяти немає.

Я зачаїлася поряд із рецепцією, щоб подивитися на таємничу пару, яка спускалася сходами. Власник готелю був переконаний, що гарна жінка з дванадцятої — мати підлітка. При поселенні він бачив їхні папери. Певно, втекли з дому від батька-пияка. Обоє працюють. Виходять вранці, повертаються увечері. Бідні, порядні люди. Португалка підсміювалася з легковірності хазяїна.

— Покоївка своє діло знає. Не він за ними прибирає брудну білизну. З того, як виглядає простирадло, я можу тобі сказати, скільки разів і як єбалися гості. Коханця собі знайшла, стара порхавка.

У коридорі, в їдальні коханці вдавали байдужість. Жінка нікому не дивилася в очі. Її смагляве обличчя було незворушне, опановане спокоєм зрілої, певної в собі вроди. Чорне волосся вона запинала у кок. Нервово загризала нижню губу, яка червоніла, наче після хижого поцілунку. Вона не могла бути матір’ю цього блідого хлопця з голубими, ледь розкосими очима і мало не білявим волоссям. Вони нічим не нагадували одне одного. Хоча видавалися однаковими. Вони були схожі, як бувають схожими коханці, ідентично посміхаючись, прагнучи водночас торкнутися руками, поглянути навзаєм.

Я заробляла двісті франків на день. Винайняла кімнату без теплої води, але з холодильником. Лежачи в ліжку, я торкалася головою дверей холодильника. Ноги я впирала в дерев’яні вхідні двері. Розкладені руки визначали ширину моїх володінь від стіни до величезного вікна.

Закінчилися канікули, готель спорожнів. Залишилися коханці з дванадцятого. Ненадовго селилися сезонні робітники, котрі ночами пили вино з пакетів. Португалка потребувала моєї допомоги два-три рази на тиждень. Я не могла зменшити розміри моєї хатини, тож заощаджувала на довжині французьких булок і регулярності обідів.

З потреби я вирішила навідатися до Ілонки. Торговиця на її вулиці розпочиналася о сьомій ранку. Відставна повія в товстих окулярах, з-під яких виблискував яскравий макіяж, змінила диспозицію і з поблизької блядської вулиці перейшла на базар. Вона верещала над візком із полуницями: «Куууупуйте, куууупуйте, мої полуниці, солодші від єбаниці!!! Хто трахає полунички, у того гарненька пичка!!!» Найменша зміна її репертуару викликала шурхіт задоволення поміж гендлярами, котрі до огиди повторювали: «Риба, дешева риба! Банани за півціни!» Я бачила її вечорами п’яну, далеко звідтіля, в районі бульварів. Вона йшла, рвучко вимахуючи торбинкою і чіпляючи перехожих. Рештки кучерів тряслися на лисіючій голові. П’янісінька копія пані Тетчер.

В Ілонки була якась учта. Вона, зайнята роботою, схилилася над комп’ютером у кімнатці поряд із кухнею. Надомниця двадцятого століття, Ілонка забирала роботу додому. Гості частувалися картоплею і дешевими динями з базару.

— Налийте собі чаю! — гукнула вона і повернулася до праці: стук-стук, стук-стук. Двоє росіян запалили на десерт смердючі самокрутки і, човгаючи, вийшли. Над охололою картоплею в мундирах засидівся поляк. Він фотограф, намагається організувати у Франції власну виставку або отримати стипендію. До їжі він зняв кольє з апаратів. На спітнілій майці залишився тільки брелок експонометра. Фотограф узяв пальцями картоплину, подивився на неї, гикнув. Я звикла до пияцьких монологів Ілончиних гостей.

— О, підземна богине, — твердо промовляв фотограф. Йому виразно про щось йшлося. Голос у нього задрижав. — Багатоока, багатоперса, ні, многоперса, — продовжував він, глипнувши, чи Ілонка чує його. — Поживна, кругленька, пухкенька, — обертав він бульбу. Фотограф влучив у болюче місце. Ілонка здригнулася при слові «пухкенька». Вона безрезультатно намагалася схуднути.

— Мамо наша підземна, годувальнице. Богине Пірро. Ми, замість покірно клякнути перед тобою в борозні, закидаємо голови і говоримо до єврей… до юдейського Бога: Отче наш…

Фотограф із повагою відклав картоплину на тарілку. Ілонка почала стукати ще голосніше. Не дочекавшись її ласкавого погляду, він вийшов, хряснувши дверима.

— А йому що?

— Певно, ревнує, — Ілонка замкнула двері на ключ. — Ти що, нічого не знаєш? Куди ти поділася?

— Працювала. А що я повинна знати?

— Я виходжу заміж. У синагозі, — повідомила вона спокійно. Ілонка заповідала неминучість очевидного. Після двох чи трьох невдалих заручин вона жила у святому целібаті. І на тобі…

— Лой! — зітхнула я. — За кого?

— Премилий хлопець. Інженер з Ліона.

— Інженер? — щось мені не пасувало. Поетична Ілонка з інженером?

— Де ти з ним познайомилася?

— Приятель кузенів.

— Тих, що влаштували мене на роботу в готелику?

— Еге ж. Кажу тобі, він славний.

— А тобі не буде нудно з інженером?

— Але це ж чудово, ми будемо доповнювати одне одного своїми інтересами.

— Розминатися, — договорила я цілком даремно. Інженер чимало заробляє, гроші ніколи не бувають нудними.

Весілля мало відбутися через два місяці. Церемонії із балдахіном і рабином забажав інженер. Для невіруючої Ілонки, вихованої у принципово світських школах Франції, обряди були скансеном. Розбивання келихів, ритуали, проголошувані на старовинній мові, вона трактувала серйозно до тієї міри, наскільки вони стосувалися її шлюбу. Так само добрими вони були б мовою суахілі. Її трохи лякала зустріч із рабином. Вона гадала, що коли я маю диплом з юдео-християнської гнози, то допоможу їй перебрести дошлюбну науку.

Рабин забажав побачити наречену. Ілонка одягнула довгу лискучу сукню, заплела волосся в косу і накинула куплений на базарі светр. Більш-менш так ми уявляли собі порядну довоєнну наречену з кагалу.

Рабин був реформований і неортодоксальний. Дошлюбний візит — формальність. Я чекала в коридорі рабинського бюро в заможній XVI дільниці. З-за дверей кабінету долинав дедалі розгніваніший чоловічий голос:

— Усі зараз пхаються до синагоги по шлюб, їх немає в жодному списку! Микву вони плутають з міцвою, але що ж, традиція в моді!

— Важлива духовність, — втрутилася Ілонка.

— Про що ви кажете? Ви поняття не маєте, що таке духовність! Ви навіть до столу не вмієте подати в шабас!

— Перепрошую, згадайте, будь ласка, про Сімону Вайль. Єврейка, але її духовні розмисли охопили ширшу духовність, вона захопила християн і невіруючих.

— Що-о? — голосний гнів нащадка роду Левитів струснув мурами кабінету. — Ви мені будете приклади наводити! Сімона Вайль, та недорізана божевільна?!

Ми вийшли з бюро. У Ілонки сльози стояли в очах.

— Фанатик, ненормальний фанатик! — Ми спинилися посеред Єлисейських Полів біля будки з морозивом.

Рабина залагодили кузени нареченої. Інженер пообіцяв зайнятися її наверненням. Влаштували прегарний шлюб, під єдвабним балдахіном, при свічках. Я купила в подарунок горнятка від Розенталя. Мені вистачило грошей. Ілонка знайшла мені нову роботу. Я найнялася лектором до вісімдесятилітнього російського князя, Владіміра Колдунова. У готелі й далі рідко коли траплявся повний комплект. Я ходила туди прибирати один-два рази на тиждень вранці.

— Колдунов — людина великої, дуже великої уяви. — Ілонка упивалася огромом його великопанської фантазії. — Між нами кажучи, — докинула вона швидко, — він божевільний. Тобі в нього не буде зле. Тільки не питай нічого про дружину. Попереднього лектора, студента з Росії, він викинув за криптокомунізм. Білі росіяни в нього не працюють, бо їх уже немає. Упродовж кількох поколінь вони перетворилися на французів.

Ходили чутки, що Колдунов живе з торгівлі іконами. Він бував багатим і тоді запрошував православних достойників на кав’яр із шампанським. Потім не мав ламаної копійки, щоб заплатити прислузі чи за власне скромне утримання. Через деякий час він знову розкидався грішми. Казав, що бере проценти з банку. Витрачає і чекає на наступну частку. Витрачав він багато. Утримував кухарку, прибиральницю, лектора і церковного співака. Зі співаком я розминалася на мармурових сходах кам’яниці. Прийшовши пунктуально, я слухала останні пісні. «Давай, давай, Серьожо, — гукав Колдунов. — Ісус слухає!»

Високий, худий, наче органна трубка, Серьожа вклонявся і нечутно зникав. Я не знала його «розмовного» голосу. Пам’ятаю тільки той співучий, наче інструмент.

Перший вечір у князя був коротким. Він спитав, чи маю я рекомендації. Мене й справді рекомендувала Ілонка, але написане — то написане.

— Мій працедавець покійний. Я була секретарем у Чапского.

— Знаю, знаю. Боярин Чапскі. Його мати з наших країв, з фон Гуттенів?

— Так, Владімір Дмітрієвіч.

— Ікон не малював? Західник, га?

— Так, Дмітрій Владіміровіч, — сплутала я ім’я й по батькові.

Спершу він не хотів, аби я залишалася надовго. Мусив звикнути. Через тиждень ми вже сиділи умовлені дві години кожного вечора. Я читала йому російською та французькою книги про ікони. Він кохався у Флоренському. Найбільше цінував Булгакова. Слухаючи, він розглядав салон, завалений іконами. Мені видавалося, що він їх час від часу переставляє. Тільки пізніше, коли я почала відрізняти «дошки», помітила, що старі зникають. На їх місці з’являються нові. Я любила, коли він обривав читання. Тоді князь сперечався сам із собою, маючи гідного опонента: — Ні, ні, сестра Іоанна, в миру Юлія Ніколаєвна, не повинна була вчитися у Франції в цього паяца Моріса Дені. Росії вона навчилася в Петербурзі, пізніше у свого духовного батька Сергія Булгакова, і це було добре. Темне в її образах — від французьких шкіл. Ця зараза у неї від них. Це ж бо подобається західникам, бо вона схожа на них у цій тьмяності. У справжній іконі немає місця для темряви й тіні. Усе в ній світле, розжарене світлом хвали. — Колдунов злизував зі срібної ложечки трояндове варення. Захопившись міркуваннями, він клав ложечку на крохмальну серветку і перехиляв банку просто до рота. Слова стихали, вони розчинялися в солодкому булькотінні. — З іншого боку, — продовжував він обірвану лінію, — Юлія Ніколаєвна могла мати рацію. Господові Богові свічку, чортові огарок. Коли б вона малювала по-російськи, її б не зрозуміли.

Колдунов опускав голову і пальцем з важким сигнетом подавав знак читати далі. Він перегортав у повітрі невидимі сторінки. Я присувалася до бронзової лампи, що скупо освітлювала гігантський салон. На масивному бюро лежав стос газет і паперів, притиснутих металевим прес-пап’є у формі долоні. Але папери таки вислизали, падаючи на пухнастий східний килим. Колдунов, загорнувшись у халат, сидів у м’якому кріслі посеред кімнати та оглядав розвішані навколо ікони. Він по черзі придивлявся до них, наче читав книгу сторінка за сторінкою. Іноді князь переставляв крісло, наближався, відходив від стіни. Сиве, коротко підстрижене волосся підкреслювало опухлість його обличчя.

Нам ніхто не перешкоджав. Слуги виходили пополудні. Не дзеленчав телефон. Ми сиділи, відтяті від світу. Оксамитові, важкі штори стишували гомін спокійної вулиці. Колдунов палив цигарки. Їх задушливий запах змішувався із млосною маззю троянд у вічно відкритій банці з варенням. Моє волосся і шкіра були просякнуті цим кадильним вудженням. Однак запах дому Колдунова подобався мені більше, аніж запах спорохнявілого готелю. Простирадл, просякнутих запахом тіл. Я відкривала в кімнаті, де відбувалося прибирання, вікно і стягала ковдру. Поверталася через п’ятнадцять хвилин, коли випаровувався теплий одур. Траплялися й чисті ліжка, із свіжою білизною. Американські туристки пахнули дешевими дезодорантами або милом. Коханці з дванадцятої милися рідко. Здавалося, що плями на простирадлі присипані пудрою, стертою з її тіла. Від нього пахнуло чимось терпким, хворобливим. «О, ледащиця!» — зауважувала задоволено португалка, знайшовши сліди помади під ковдрою, посередині простирадла. — Висмокче цього бідаку до решти.

Навіщо я грабалася в чужій брудній білизні? У Колдунова я заробляла достатньо багато, але він мав свої дивацтва і настрої. Упродовж секунди, без жодного приводу, він умів перетворитися з добродушного дідуся на примхливого дідугана. Я боялася, що він мене викине, от так собі, з боярської фантазії.

Гроші не були моїм богом. Я купувала за них хліб повсякденний, і нічого більше. Скромне життя самотньої жінки. Одяг із крамниць уцінених товарів. Тільки взуття мусило бути порядне, доброї фірми. Дешеве через тиждень розсипалося, втрачало фасон. Я ходила в кіно, купувала газети, але покинула пити каву у бістро й палити.

Перед самою виплатою повторювався один і той самий сон: я стою в черзі, у велетенському будинку. Переді мною чолов’яги в костюмах із течками, які увесь час поспішають. Врешті я доходжу до князя, котрий уділяє причастя. Він виймає з чаші блискучу облатку, кладе мені на язик. Я намагаюся ковтнути її і давлюся, випльовуючи монету. Люди навколо ковтають дані їм гроші. Дехто стає навколішки і ревно молиться. Монета виходить їм з потилиці, яка й не потилиця зовсім, а скарбничка, що розростається в металевому ореолі.

Колдунов погано переносив зиму. Уже восени в нього бували приступи меланхолії. Від нього відгонило алкоголем, сльозилися очі. Він наказав читати йому по черзі романи та Біблію.

— Якої ти конфесії? — спитав він дражливо.

— Католичка, — відповіла я. Він же знав.

— А я тобі скажу, що все це викрутаси. Католицтво, протестантизм. Дорога християн до Бога рівна, як процесія. А попереду несуть ікону, — змахнув він рукою і мало не побив порцелянового горнятка, зачепивши його сигнетом. — Кажи, що хочеш. Я довго живу, багато бачив. Мою родину вистріляли більшовики, але я не втратив віри. А жерці, пастори, ксьондзи — всьо равно. Вони обожнюють під машкарою релігії самих себе.

— Попи також?

— А ці чим кращі? Тільки ікона є знаком Божим на землі, дзеркалом святості, — декламував він.

Я втямила: Колдунов вірував у ікону. Він не був релігійним, він був віруючим.

Князь схопив горнятко і хапливо ковтнув гарячий чай. Я знала, що коли він так вип’є чай, то до кінця вечора промовлятиме. Отож відклала книжку. Він налив собі ще з електричного самовара. Щось знайомо задзеленчало. Зрушена штучна щелепа Колдунова почала стукати об порцеляну. Він втягнув її разом із рештками окропу.

— В образі найважливішим є світло. Світлом душі є очі, отож найважливіше — погляд. Ікона дивиться. Очі Христа, святих із ікони наскрізь прошивають тобі душу. Спершу дошка, — Колдунов відтяв її руками з повітря. — З дошки стікає живиця. Це сльози святого дерева, на якому повис Господь наш. Кожне дерево в Росії містить в собі ікону, яка росте всередині, плаче під корою. Побожний митець бачить відтиснуті в дереві знаки і обмальовує їх воском та фарбами для незрячих духом. В іконі сходяться разом зазвичай відокремлені добро, краса, любов. Та йди вже, нарешті, — нетерпляче вибухнув він. — Завтра не приходь. Через тиждень, у звичний час. Вранці і пополудні я прийматиму людей. Я втомився. Іди вже. — Він навіть не глянув на мене. Чекав, аж поки я не закрию за собою двері.

Кого приймав Колдунов? Гостей? Партнерів по бізнесу? Напевне він зустрічався із отцями з церкви св. Сергія у XII дільниці. Я бачила на бюро Колдунова тутешню російську газету. Велике фото і заголовок на першій сторінці: Добродій православ'я, князь Дмітрій Колдунов, допоміг відремонтувати церкву. Певне, витратив цілий маєток. Принагідні світлини, канон урочистих поз. Найкраща невелика світлина внизу: добродій розмовляє з відомим екзерцистом, отцем Михаїлом. У священика погляд з денця пекла. Він намагається посміхнутися бравому князеві і кривить уста.

Інженер — Ілончин чоловік — сказився. Він прогнав усіх її знайомих. Поміняв замки у дверях, номер телефону і сказав, що або вони провадять нормальне подружнє життя, або притулок. Я зателефонувала їй у видавництво. Вона вдавала щасливу і запрацьовану. Відразу перейшла на французьку. Видко, їй було легше викручуватися і брехати цією мовою. «Ah, mа chere, ми обов’язково мусимо зустрітися. Бла, бла, бла. Я зателефоную, багато роботи. Бла, бла, бла». Я хотіла розпитати її про Колдунова, його подружжя, але відклала слухавку. Нічого не довідаюся. Та це й не так важливо. Важливіше, що я втратила приятельку.

Я люблю платани. Вони росли низкою на вулиці Колдунова. Навесні платани поєднують галузки в зелену вуаль, яка добре захищає від сонця. Взимку разюче світло відбивається від їхніх білих стовбурів. Вони не запорошені снігом, їх огортає холодний блиск паризької зими.

Я повернулася до Колдунова через тиждень. Він застудився. Обидві кишені теплого, підбитого ватою халата настовбурчені від хусточок. Він витягав хустинку з однієї кишені і, висякавшись, пакував її до другої. Посапуючи, князь слухав читання. Він плакав? З глибини помешкання пролунав скрипучий дзвінок. Колдунов знерухомів, наче крісло було підключене до дзвінка і його вдарило електрикою. «Відчини! — наказав він. Перш ніж я встала, він змінив рішення. — Зачекай!» — зажадав він і почалапав до передпокою, причинивши двері. Він розмовляв із чоловіком. Ґречно, але владним голосом князя. Почулося: «пропала». Я приклала вухо до дверей. Чоловік був поліцейським. Він говорив про якісь пошуки, свідків. Вони попрощалися. Я повернулася на місце. Роззирнувшись салоном, помітила, що кілька ікон зникли, з’явилися нові. Лише найбільша з-поміж них, навпроти мене, із святим Юрієм, була там, де й завжди.

Я далі читала фрагменти з Листів про Росію де Кюстіна, підкреслені червоним олівцем. Колдунов пив чай. Він глузливо приглядався до мене:

— Підслуховувала? Я знаю кожен шурхіт у цій квартирі уже 50 років. Я не плачу тобі за підслуховування.

— Ви голосно розмовляли, не треба було особливо вслухатися. Я прогулювалася покоєм, щоб розім’яти ноги.

— І про що ти довідалася?

Я мовчала. Колдунов не сердився. Він розважався моїм засоромленням.

— Я тебе не вижену. Усі ви шпицлі. Я тебе розжалую. Ти опустишся в ієрархії. Я говоритиму замість «ти» — «вона». Чуєш, «вона» дуже далеко від «я»? Та й зручніше. Не муситиму перекладати в голові з «нехай читає» — на «прочитай». Про інших думаєш у третій особі, тільки з поваги люди звертаються на «ти», «ви». Втрата часу. Чує? — Колдунов щиро тішився зі свого винаходу.

— Говоріть до мене «вона». Однак я не говоритиму про себе «вона», хоча не знати, як це полегшувало б вам життя. Я не собака! — випалила я, не подумавши. Вижене, ой вижене!

— Не мусить. Хай читає. — Він сів на канапі.

Я читала, літери пролітали повз мене. Я бездумно робила паузи на крапках. Плутала слова.

— Вірить у плітки, що поліція підозрює мене у контрабанді ікон?

Я стенула плечима, що могло означати, наче я вважаю плітки за маячню, як і його запитання.

— Поліцейський прийшов у приватній справі. Ікони я купую, продаю, бо знаюся на тому. Нікому немає до того діла. Захід втратив душу, коли втратив ікону. Гай-гай, душу неможливо придбати і повісити на гачку. Ти думаєш, що я продав би найкращі, найближчі моєму серцю? — Він знову був самим собою. Диваком, перейнятим своїми пристрастями. Він не відгороджувався від мене тим своїм дурнуватим «вона». — Не суди про людей за їхнім виглядом, панянко. Я товстію, товстію, обростаю жиром, грішною матерією. Але у глибині душі я мрію про поменшання. Кеноза — знаєш таке слово? Бог, прийшовши на світ, поменшився, і ми, відходячи, мусимо стати малесенькими. Ікона є путівником до Неба. І я шукаю таку ікону, що відпровадить мене туди поменшеного.

— Розумію. Чи маєте ви, Владімір Дмітрієвіч, таку ікону? — я глянула на дошку зі святим Юрієм.

— То не та. Ця на продаж. Мою я все ще шукаю.

Я думала, що Колдунов втомився розмовами і хоче далі слухати читання. Однак він перервав на півслові.

— У Соловецькому монастирі більшовики закатували монахів. Тисячі мучеників. Соловки — Голгофа православ’я. Так і було передбачено: «Поставте на цій горі монастир з волі Господньої. Спливе вона кров’ю невинних, наче Голгофа». У Соловках є невидимий хрест з Голгофи. Його реліквія — друзки. Ці друзки — спалені сірники, кинуті в куток вартовими. В’язні робили з них найменші ікони, інших вони не мали. Христос із почорнілою головою, у червоному плащі крові. Таку б я хотів мати, зрошену кров’ю мучеників.

— Я на цьому не розуміюся. Знаю тільки те, що написане у ваших книжках, але ж існує канон, чи не так? Сірник не може бути іконою.

— Ти бачила спалений сірник? Із похиленою головкою? Така ж похилена голова замученого Христа на Хресті. Він говорить про себе: «Я світло світу і вогонь палаючий, жертва тіл опальна». Стара «дошка» почорніла від диму. Сірник також. Помальований рукою замучених, їхньою власною кров’ю, сірник стає іконою. Прийди завтра вранці, послухаєш. Ми зустрічаємося в невеликому гурті: отець Михаїл з церкви святого Сергія, теолог з Інституту св. Димитрія і один чоловік з Росії, з ГУЛАГу.

— Щиро дякую. Я не зможу прийти. Вранці я працюю в готелі.

— У готелі?

— Я пообіцяла, не можу відмовитися.

— Пожалкуєш. Ти б довідалася про цікаві речі.

— Напевне. Чи приходити ввечері, Владімір Дмітрієвіч? — Годинник заіржавілими курантами прохрипів дев’яту.

— Як завжди, як завжди.

Можна було б здогадатися. Найціннішою колекцією Колдунова були сірники. Він показував їх одного дощового вечора. Виніс із спальні книгу — коробку, оправлену у басму. Він переховував скарб у домашньому сейфі. Відхилив обкладинку з вигравіюваним всередині написом: «Суд же такий, що світло на світ прибуло. Ів. З, 19».

У перегородках лежали сірники. Спопелілі, наполовину обгорілі, деякі розмальовані. Вони помістилися б у звичайній сірниковій коробці. Я не сумнівалася: Колдунов на старості літ здивачів. До своєї фікції він доробив теорію. Мав з чого, прецінь перечитав тисячі книг про православ’я.

— Деякі немальовані. Нічого. Трубецькой написав: «Ікона має колір споглядання».

— Мм-даа, — підтвердила я без ентузіазму, чудово розуміючи абсурдність поклоніння патичкам. А що, коли Колдунов із мене жартує? Злостивість ексцентричного дідугана. Він відчув моє вагання.

— Ти ж не можеш бути сліпою. Пам’ятаєш Трійцю Рубльова? Дух Святий, Бог-Отець і Христос у постаті Ангелів. Тут те ж саме, — пояснював він теологію сірника, — цурпалок — Христос, бо Він помер на Хресті. Голівка — Отець — він глава родини, і полум’я Духа Святого, зіслане на Апостолів. Запалений сірник — Трійця, яка горить у Єдності.

— Які з них соловецькі?

— Ми дискутуємо про це в нашому гуртку. Отець Михаїл має певні непрямі докази, духовні. Він блискучий екзерцист. Жоден дух від нього не сховається.

— Коли ви матимете певність, то припините пошуки? — Я непокоїлася про фінанси Колдунова. У лютому він спізнився з оплатою. Він купив у якогось нахаби «малесеньку ікону, ціннішу за золото», себто сірник до колекції. Перш ніж він компенсував видаток, продавши справжню стару ікону, я працювала за спасібо.

— Певність? Певність не від світу сього. Тут може йтися тільки про віру. Від світу сього тільки брехня.

— Ви не відповіли мені. Я не віруюча. Я логічна. Чи після того, як ви знайдете сірник із Соловецького монастиря, ви припините колекціонувати сірники?

— Я не збираюся тобі нічого пояснювати, — обурився він моїм нахабством. — Посполитий умисел не втямить моїх намірів.

— І не смію за вами поспішати, князю, — опустила я скромно очі. Я працюю у божевільного, це напевне. Поки платить, я граю свою роль.

До кінця вечора я читала про святого Григорія Паламу.

Трапилося найгірше. Я здавна це передчувала. Шаленці здужають жити за п’ятьох. Вони мають нелюдські сили. Вичерпавши їх, вони падають мертві, вражені громом, зісланим ревнивими і справедливими богами.

Того дня Колдунов почував себе краще. Минулася його ангіна. Він набув кольору, його товсте обличчя забарвилося відтінком воскової троянди, такий колір мають щоки святих на іконах. Він жартував, хрумав печиво і несподівано скорчився. Змахнув руками, зірвав із шиї єдвабну хустку. Хапливо ловив устами повітря. Недовго думаючи, я підбігла до нього і вдарила кулаком у плечі. Він схопився за серце. Другою рукою він щось шукав по кишенях. З них сипалися хустинки.

— Мої ліки, — прошепотів він блідий. Я рачки обшукала килим. Може, ліки заплуталися в хусточках?

— Немає, — панікувала я. Колдунов задихався. Його безвладна рука впала мені на плече. Я підняла голову. Благаючим поглядом він вказував на двері спальні. Я зірвалася з килима і вбігла туди. У темряві горіла вічна лампадка. Вона освітлювала тьмяні ікони та флакончики з ліками на столику. У мене від страху трусилися руки. Антибіотики, щось від кашлю, ось! Нітрогліцерин! Колдунов втрачав притомність. Я теж не пам’ятаю, що було далі. Напевне, я влила йому краплі до рота, напевне, масувала синіючі руки. Трохи опритомнівши, я схопилася за телефон.

— Не треба, — сказав він тихо, але своїм звичним здоровим тоном.

— Владімір Дмітрієвіч, це серцевий напад, треба викликати лікаря!

— Ніякий не напад. У моєму віці це нормально. Налий чаю.

Напустив він на мене страху, а тепер, наче нічого не трапилося, чаї розпивати!

— Знаєте що? Замість духовно поменшуватися, ви б спершу схуднули. Звільнили серце від жиру.

— Ееее там! — він клацнув штучною щелепою об горнятко. Ми сиділи мовчки. Думаю, що Колдунов втішався кожною миттю. Він повільно і глибоко дихав. Смакував варення. Цокання стінного годинника ставало мелодією спокійно минаючого часу.

— Почитай Біблію, там, де я зазначив, — покінчив він із непорушністю.

— Книга Буття. Боже мій, яким неускладнено прекрасним є світ. — Колдунов за звичкою втручався в читання. — Хто більше согрішив: Адам чи Каїн? Батько чи син? Бог сказав Адамові: «Не їж плід з дерева». Каїнові він не сказав: «Не вбивай брата свого».

— Як ви себе почуваєте? Залишитися ночувати? А якщо вам знову стане погано?

— Не стане. Отець Михаїл уже знає, яка з ікон соловецька.

— Знаєте, Владімір Дмітрієвіч, ви надто переймаєтеся, серце після ангіни послаблене, і нещастя може трапитися щомиті.

Його врятував нітрогліцерин, але при житті тримав сірник.

— Не те, не те. Бог послав мені ікону, а диявол…

— Що диявол?

— Я дістав звістку з поліції. — Колдунов не зумів приховати збудження. У нього блищали очі, він почервонів. Годину тому князь помирав.

— Я бачила у вашій спальні фото жінки. — Я не повинна була говорити про випадково побачену світлину. Ілонка згадувала про якусь неприємну історію з його дружиною. Про інших його родичів і близьких я не чула. Звідкись я знала це обличчя на фото. Де ж я її бачила, де?

— Фото? Там ікона.

У спальні не було часу роздивлятися. Я шукала ліки. З вічної лампади не більше світла, аніж з хиткого полум’я.

— Принеси її, — зажадав він.

Князь засвітив галогенову лампу, сховану за буфетом. У салоні стало біло. Я тримала велику ікону Божої Матері. Дошка була не стара. Фарба потріскалася, почорніла.

— Ти бачила подібний образ? — Колдунов стояв поруч зі мною, спираючись на стіл. У нього від слабкості дрижали руки. — На виставці? В альбомі? — допитувався він.

— У готелі, — осінило мене. — Владімір Дмітрієвіч, мені так здалося. Не образ, я бачила схожу жінку.

— У Парижі? Матір Божу? — засумнівався він.

— Там, де я працюю, в готелі «Раваяк», живе схожа жінка. Великі, мигдалеві очі, вузький ніс і такі ж припухлі вуста.

— Вона мешкає в готелі?

— Уже рік, з молодшим від неї коханцем.

Колдунов терпляче вдивлявся в мене. Він швидко випив нітрогліцерину. Біль припинився, напружене обличчя розслабилося.

— Іди вже.

Я не хотіла залишати його самого.

— Ну йди вже. — Він відпровадив мене до передпокою.

— Може, це інфаркт?

— Ти думаєш, що я поспішаю до неба? Я маю мою ікону. Не маю тільки свічки. Потемки я не дійду. Ще заблукаю, — жартував він. Князь відчув себе краще, бо у своєрідний спосіб варнякав: — Пам’ятаєш, що ми читали в Булгакова?

«Одвічною свічею є Матір Божа, яка приймає світло Господнє».

— Прошу, дозвольте залишитися.

— Пішла ти, — виштовхав він мене черевом за двері.

Я мусила залишитися. Тоді б він не помер тієї ночі.

Вранці я пішла до готелю. Там на мене чекала робота. Готелю не було. Він згорів уночі. Приїхала поліція та пожежники. Викликали власника. Мене поминув поліцейський автомобіль, рецепціоністів везли до комісаріату. Люди казали, що ніхто не загинув, тільки палій. З румовища стирчали жаріючі балки.

Я сіла на тротуарі і не мала сили ворухнутися. Іскри, які летіли з випалених вікон на вулицю, заплутувалися в моєму волоссі, в моїх думках. У мене зблиснула візія правди. Я кричала. Я викричала все. Тоді мене привезли сюди. Я не маю що більше сказати.

Будь ласка, я можу повторити зізнання. Я не вбивала Юзефа Чапского. Зробіть ексгумацію, коли хочете. Я не доливала отрути до коньяку.

Не мала жодного приводу. Навіщо? Коли б Чапскі жив, я не мусила би шукати нову роботу. Я хотіла грошей, а не помсти для його економки.

Я не вбивала Владіміра Колдунова, він хворів на серце. Я не спалила його труп у готелі «Раваяк». Я перша його впізнала. В устах у нього була обсмалена жувальна гумка, бананова. Так я спершу подумала. Але це була оплавлена штучна щелепа. Рожеві шматки плавленого пластику. Сигнет на пальці, який тримав сірники, від яких начебто загорівся готель. Сірника ви не знайдете, він згорів. Натомість я пам’ятаю жест Колдунова, котрий тримав ту свою сірникову ікону. З нею він помер, стискаючи сірника.

Він сам туди прийшов за своєю дружиною — Матір’ю Божою. Не я підпалила готель. Я тішуся, що пані Колдунова та син Колдунова успадкують маєток князя Владіміра. Всупереч тому, що, як мені відомо, він відписав його Церкві та на віднову монастиря в Соловках. Я не стежила за пані Колдуновою та її пасинком. Я отримала адресу готелю від Ілонки. Вона також порекомендувала мене князеві. Не знаю, куди переселилася Ілонка. Після шлюбу вона порвала з приятелями. Її чоловік інженер. Він закінчує споруджувати тунель під Ла-Маншем. Там їх і шукайте. Вони втекли з Парижа. Напевно, вони перебували у змові з Колдуновою. Вони запланували, що я спроваджу князя до готелю, а вони уб’ють його і спалять. Вони знали, що він бавився сірниками, і на нього можна буде звалити відповідальність за пожежу. Готель був старий, саме порохно. Це княгиня убила князя в готелі, та її коханець, тобто його син. Або навіть не вбивали, просто в нього луснуло серце, коли він їх побачив. Це вони також передбачили. Владімір Дмітрієвіч приніс до готелю свою ікону і сірники. Він знав, що княгиня до нього не повернеться. Він молився на неї, намальованій на іконі. Вона була його Матір’ю Божою, а Матір Божа — свіча, яка приймає вогонь Господень, так написано. Мосьє Колдунов, мабуть, хотів її спалити. Очистити від гріха і звільнити себе. Прецінь це логічно. Навіщо мені було підпалювати готель, убивати Колдунова і втрачати обидві роботи? Звичайно, тепер мені тут добре. Ізолятор більший за мою паризьку кімнату. Їжа смачна, годують регулярно. За мене платить соціальна служба. Замість порошку я отримую серію ударів електрошоком. Електрика дешевша за ліки. Я знаю, що за мною стежать, і все, що я скажу чи напишу, ви передасте далі, вище. Тому, користуючись нагодою, нагадайте, будь ласка, аби пилососи робили круглими. Я страх намучилася в готелі. Пилосос чіплявся за двері й меблі, а важив пару кіло. Округлий буде котитися, а не чіплятися.