Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Моя батьківщина

Золотохвостою хитрою лисицею в місто підкрадалася осінь. Вночі повідривала листки з дерев, потолочила на клумбах квіти, затанцювала дощиком — густим і холоднуватим — по дахах будинків, по хідниках.

В таку пору нянько вже виламав кукурудзу, позав’язував та позносив у купки бадилля, повикопував картоплю. Терка сидить під кужелем і пряде, пряде довгу нитку, аби було з чого виткати сорочку чи верету-простирадло. Мати дивиться на неї з-під свого повісма і подумки зичить їй доброго чоловіка. Аби був роботящий, аби не збиткувався з її доньки-одиначки і сироти.

Ба ци сходяться до неї легіні? Ба котрі вечірничать у неї? Ба хто їй веретено підхоплює? Гей, якби він дома був! Сидів би коло Терки, слухав би, про що казкують інші, а сам би добре вартував, аби ото веретено нікому до рук не потрапило, окрім нього. Впаде веретено на долівку, а він — хап! Тут уже без викупу не обійтися дівчині. Мусить цілувати, бо інакше не буде прясти. А коли закориться — хлопці усе прядиво можуть попалити. Ото такі гонихмарники. Айбо в Терки не пустили би ’го димом, бо Іван боронив би. А може, то з того полотна буде йому сорочка? Хто знає…

Іван закутувався в плащ і поспішав до Неймана. Дві хвилини залишилося до початку занять, а ще добрий шмат треба проплескати.

Електричка зупинилася в центрі міста. Лише звідси Іван знав пішки добратися до Неймана.

Професор був не в настрої, нервувався. Ще б пак! Вранці Павол і Зденек прийшли на заняття з запахом спиртного. Не важливо, що саме пили — пиво чи ром. Все одно, то вже не тренування, а казна-зна що! Спересердя прогнав їх. Назавжди? Ні, ні! Завтра прийдуть. Неодмінно прийдуть. Вибачаться перед ним і далі проходитимуть школу Неймана. О, він знає своїх учнів! Коли б не тримав їх за вуздечки, хто знає, в котрий бік би завернули?

І раптом став лагіднішим, перейшов на інший тон:

— Ви, молодий колего, також порушили порядок. Прогулювалися над Влтавою чи, може, проспали?

— Ні, пане професоре, ні!.. — ніяково відповів Сила.

— На перший раз — попереджую, на другий раз — оштрафую! Ще раз кажу: без дисципліни нема людини. «Побороти погані звички легше сьогодні, ніж завтра». Так сказав великий мислитель Конфуцій. І я цього правила мушу дотримуватися. Так, молодий колего… А тепер — за діло!.. Стрибок у довжину. Це не просто стрибнути, як заєць. Ритмічне дихання, правильний розрахунок до стартової відмітки і, зрозуміло, найдовший стрибок з мінімальною затратою сил та енергії. Тут головне — точно все розрахувати…

Спочатку так звана «Нейманівська розминка»: вільні вправи, біг двісті метрів, ходіння по садку на руках, піднімання гирі, штовхання ядра. І лише остання вправа ніяк не вдавалася Івану: не міг перестрибнути спортивного козла.

— Перепрошую, — сказав на вухо Нейман, — одне місце маєте важкувате… Та й ноги не вгинаються, як треба. З часом, думаю, і це вдасться вам перебороти. Спорт — то вічне тренування. Зарядка. Вправи. До цього треба звикнути, як до їжі. Ви мусите переконати себе, що без спорту жити не можете. І лише тоді досягнете мети, коли будете настирливим. То — величезна робота!

«Робота? Оті дитячі забавки? — ледь було вголос не засміявся. — А що тоді там, на вокзалі? Ба ци вже хтось догнав мене? Ба ци встигну на платню? Найголовніше — застати ще Палічека або його заступця».

Сяк-так перекусив по дорозі і поспішав на вокзал.

— Не добіг, пане професоре!..

— Півтора хвилини за вами в боргу, младі пане! — Нейман серйозно показав на годинника. — Отже, на півгодини продовжимо заняття… Цікаво, а чому ви все-таки не встигли?

— Електрички не було. Я пішки біг з вокзалу…

— З вокзалу? — здивувався пан Непман. — Когось проводжали?

— Я там роблю, пане професоре.

— Ви? Працюєте на вокзалі?

— Хіба то дивина? Ви колись теж там робили, а яким великим чоловіком стали!

— Цікаво, цікаво, що ж ви там робите?..

— Ящики та мішки переношу до вагонів. Коли що попадеться.

— Ай-ай-ай! — скрушно заламав руки. — Ай-ай-ай!.. Не можна ж так даремно силу витрачати, младі пане!

— Мені дають платню за ото… — А сам подумав: «Гей, добре вам, паночку говорити, коли маєте гроші!..».

— Ай-ай-ай! — зашипів Нейман. Недобре так робити, младі пане. У вас щоденно має бути по три години занять. Потім — прогулянка на свіжому повітрі, помірна ходьба… Чи, може, вамтих грошей замало, що я даю?

— Замало. У мене іще й нянько є.

— Чому ви не казали? Не можна, не можна так робити. Категорично забороняю!

— Добре, пане професоре, — сказав Іван, а сам себе бив та лаяв у душі, що повів про це Нейману. «Яке його діло? Не буду ходити та чорних горобців по місту пужати!».

В садку Іван повторював усі ті вправи, що учора: ходьба, біг, кувиркання. Одноманітність почала йому надокучати. Та сумирно скорявся Нейману. Професор радів за свого нового учня: Сила занадто швидко опановував тою премудрістю, значно випереджаючи своїх напарників. Правда, Нейман не говорив про це Івану, бо чекав від хлопця щось більшого, значимішого.

Після звичайної розминки Нейман приніс дві досить великі гирі. З завтрашнього дня Іван тренуватиметься і з ними. Це входитиме в обов’язковий комплекс підготовки. Сила якось добродушно глянув на ті гирі, усміхнувся вслід Нейману, що залишив їх на помості, а сам пішов углиб садка. Почав прицілятися до снарядів. Підняв. Не дуже тяжкі. Покрутив над головою та й поклав на місце.

— На перший раз — п’ять ривків, — рекомендує Нейман.

Іван спокійно стис гирі. Намагався робити так, як професор. Без передишки — п’ять ривків. Це так сподобалось, що аж попросив:

— Можна ще?

— Здоров’ю зашкодить.

Та сам бачив, що хлопцю кортить повторити цю приємну для нього забавку. Перегодя кивнув головою, бо й самому хотілося помилуватися, як молодий колега грається тими гирями. Коли в п’ятнадцятий раз вижимав над головою, Нейман помітив, що в хлопця ледь-ледь затремтіли м’язи на руках.

— Досить! Досить! — замахав руками, стискуючи зуби. — Сімсот п’ятдесят кілограмів без передишки! На перший раз то є забагато. — Нейман після року тренувань не міг того зробити.

Подав Іванові величезний, як верета, рушник. Скинув майку і побіг до ділянки конюшини. Закінчилося тренування. Іван побіг до зеленогривої конюшини. Викачався в ній, як лоша, та й повернувся до крана, вмонтованого на дворі коло цементної площадки для городків. Витерся рушником так, що аж тіло почервоніло.

— Можете застудитися, молодий колего. Під душ треба було йти.

— Та ото молоко, а не вода. У нашому потоці у двадцять раз студеніша. Такою водою лише гостець[67] лічити. Я в снігу люблю купатися, — розговорився Іван, освіжившись водою.

— Не треба ризикувати. Легені можете застудити.

— Печінки у мене здорові. У нашому роду ніколи ніхто не хворів на гертику[68]. Коли найбільше бережешся, то найскоріше захворієш.

Нейман з першого разу переконався, що перед Іваном простилалася велика і заманлива дорога майбутнього. А в таку дорогу треба підготувати надійний запас найголовнішого — спортивних знань, навичок. З ними він не пропаде. Вони ніколи не стануть йому зайвим тягарем. І тому якнайретельніше готував його у цю путь.

— Молодий колего, — звернувся до Івана, коли зайшли в робочий кабінет: — Мене цікавить одне: вам родич добру квартиру дає?

«Може, надумав пересилити мене звідти? — мелькнуло в голові. — Гей, ні, нікуди не піду, доки не виженуть!»

— Царство, а не квартира! — відповів твердо.

— То, прошу, дуже важливо для вас.

«Гей, неборе професоре, якби ви знали, яка ото квартира! Та такої по всіх Чехах не знайшов би!».

— Обід також там маєте?

— Усе там маю, — сказав Іван та одразу почервонів, бо повів неправду. Обід? Півкіло ковбасок-сосисок та дві булочки-хали. Інколи й поливка-суп. Та так по-панськи ніколи не їв дома. Айбо чому пана Неймана то цікавить?

— Я б хотів запропонувати вам свою кухню-стравування, — шепнув професор. — То для вас має велике значення. А щоб ви мали право так харчуватися, як я хочу, на перший раз. — Нейман встав з-за столу, вибрав із зв’язки потрібний ключ, відкрив залізну скриню, — на перший раз маєте…, — поклав перед ним книжечку, поперев’язувану червоно-синіми стрічками. Іван лише глипнув на неї, бо позирав на Неймана, аби зрозуміти, що той говорив. — На перший раз маєте тисячу крон.

«Тисячу крон? За що? Що він — хоче мене купити? Чи продати комусь? Гей, ні, пане професоре, так ся не бавимо! Я ще на себе зароблю».

— За що ви даєте мені таку суму? — насторожено запитав.

— Не за що, а вам даю, доки будете мати свої, — схитрував професор, бо помітив, що Іван знітився.

— Та я не можу від вас брати стілько грошей, — лагідно мовив, аби не розгнівити Неймана. — Дякую вам, пане професоре, за таку доброту, айбо я ще гроші маю.

— Ви мене образите на все життя! — силкувався голосніше виказати це, і тому аж очі в нього заблищали сердитими скельцями на пенсне.

«Вже одного пана нагнівив у Празі. Айбо того Прохазку я би не шкодував і в пеклі, корінець би ’му висох! З Нейманом би такого не зробив…»

— Раз вам дякую, пане професоре, — насилу видавив Іван, беручи від Неймана пачку грошей. Недбало засунув їх у широку кишеню, наче це були якісь пусті папірці, акуратно складені у книжку.

— Виплатите вашому родичу за квартиру. Родич є родичем. А поки що з неба хліб не падає задарній. Деяку суму можете татінкові послати… Та що я говорю? Робіть взагалі, що хочете. Вам уже не п’ять років. На вокзал вам не раджу ходити. Це буде ускладнювати вашу підготовку. Домовилися?

— Договорилися, пане професоре, — та в думці була інша відповідь. «Залишитися без роботи? Ой ні, того не буде. Постійну службу не можна залишати. Договір укладений. І платня по тому страйкові збільшилася. Таки добилися люди свого. Декого, правда, оштрафували за підбурення, айбо ото уладиться. Аби лише не били. Добре, що Горінека залишили на службі. Та й Порубка грошима виплатив за покуту…».

— Завтра починається осінь. Це за календарем. Тому тренуватися починаємо на дві години пізніше. Тепер уже, думаю, не запізнитеся. Ну, з Богом! Я ще й сам маю йти на роботу…

Свадеба вже був дома. Чекав на свого квартиранта і навіть не вечеряв досі. Сидів за столом, читав газету з олівцем у руках, підчеркував щось у колонках. Іван уже знав, що це мала бути якась дуже важлива стаття, коли Ян так старанно вивчає її. Од світла худощаве обличчя робилося ще вужчим, а ніс — довшим.

Іван мовчки скинув плащ, повісив у коридорі, а сам тихо зайшов у їдальню, аби не перешкодити Свадебі. Та не міг він так зайти, щоб не почув Ян. Той уже звик до його кроків, почув Івана ще знадвору.

— Ну, ну, як там твій університет? — усміхнувся Ян. — Тяжко?

— Забава ото все, Яне. Я й досі не знаю, за що він мені ще й платню дає.

— Аби мав з чого жити. То не Прохазка. До речі, сьогодні видав нам платню. На п’ять-сім процентів кожний має більше. То вже досить добра надвишка. Пани почали переконуватися, що громада — то величезний обух, який у будь-який момент може впасти їм на голови. Революції страшенно бояться. Тому йдуть робітникам на всякі уступки. Аби не бунтувалися. Аби не відібрали від них фабрики та заводи, як у Росії. З ворогами панькатися не можна.

«Га, він не панькається. Айбо не всі так розуміють, як Свадеба, що треба зробити, аби всім було добре. Чому тоді роблять на панів? Чому тоді панькаються з ними? Хіба ото справедливо? Та й сам Ян несправедливий. Чи, може, я помиляюся? От, приміром, живемо під однією стріхою. Зарібок у нього мізерний, то я вижу. Айбо чому не хоче від мене поміч? Я ж йому не родич. Ну, на перший раз прийняв мене до себе, коли я був у скруті. Каже: «Безробітникам треба допомагати в біді». Та я вже тепер маю роботу. Думаю, із своїми руками не піду по жебрах. Хоч би дітей привіз від старих. Гей, тоді би я знав, як відплатитися. Накупував би їм усього, приодягнув. А так уже і сам не знаю, як до нього підібрати бесіду. Він каже, ті, що мають гроші, капіталісти. Та я заробив своїми руками. Еге, які вже на них мозолі, як волоські горіхи. Айбо то теж має бути. Лише той хліб солодкий, що мозолями витруджений. Так нянько каже».

— Приміром, ви з ними не панькаєтеся. Айбо не всі так розуміють, як ви, що треба зробити, аби всім добре було.

— То вирішить інша влада. А поки що ми підкоряємося буржуям. Все робимо для їхнього збагачення. Настане час, коли всі ті багатства, що створюємо, перейдуть у наші руки. Це неминуче, як схід сонця.

— Розумний ви чоловік, Яне, айбо мало маєте справедливості.

— Чому? — здивувався Свадеба.

— Я у вас — чужий чоловік. Може, й не так файно знаю говорити, як ви, айбо так скажу, як можу, бо більше мовчати не буду. Дуже ви слабий борець за правду. Живуть, приміром, двоє під одною стріхою. Один з них стає капіталістом, а другий день за днем стає все гіршим жебраком.

— То закономірне явище. Наш світ так побудований, друже!

— Світ — світом. А я говорю про нас двох.

— Це ти мене жебраком назвав, а себе капіталістом? — голосно засміявся Свадеба. А коли трохи втихомирився, Іван спитав:

— Чого вам смішно, Яне?

— Добре, пане капіталісте, не буду сміятися.

— Скажи, прошу тя, пане капіталісте, хто тебе зробив таким філософом?

— Я не філософ. Айбо ви колись казали: «Хто має гроші, той капіталіст».

— Я мав на увазі маятників-підприємців, мільйонерів.

— Коли хочете жити справедливо не словами, а так, як у житті є, то мусите від мене взяти гроші. Пан Нейман так і сказав: «Віддай родичу за квартиру». — Іван поклав на стіл пачку, переплетену паперовою стрічкою. — Як не візьмете, в цю ж секунду забираюся на вулицю!

— Добре, — погодився Ян і запалив цигарку. — Добре, друже мій. Та будемо до кінця справедливими. Покличемо Ганічку. — Ганічко, Ганю, іди, будь ласкава, до нас на хвилину! Без тебе не розв’яжемо один вузол, що хоче заплутатися, — сказав Ян, коли дружина наближалася до столу. — От маєш! Нейман дав… родичам!

— Я в чоловічі діла не втручаюся, — усміхнулася і хотіла знову піти на кухню.

— Ні, ні. Ти лише побудь з нами. Пан Нейман сказав правильно: «родичам»! Так? У тебе й справді є родичі. Татінко — найперший. Йому й пошлеш ці гроші.

— Довго токмитися[69] не будемо. — Іван взяв пачку, розірвав ті папірці і швидко почав рахувати. — П’ятдесят. Половина. Одна — вам, а друга — нянькові.

— Не треба, не треба, пане Сило, — умовляє Ганічка і поспішно віддаляється.

— Не смійтеся наді мною, Яне, — пробасив Іван. Голос його як здригався.

— Добре, — нарешті погодився Свадеба. — Добре.

— А діти далеко звідси? — іншим голосом запитав Іван.

— До неділі будуть дома.

— Правда? — зрадів Іван більше, аніж тим грошам. — Дайте руку на те!

— Правда, друже мій. Маленького в школу треба давати.

— Тепер спокійно буду спати…

Та той спокій тільки марився. «Ба ци не захворів нянько? Ба ци повернулися братове? Ба ци має ще корова їсти?.. Завтра зажену гроші домів. І Терці пакунок. Через два тижні Покрова. Може, встигне дійти. Якби лише скоріше діти прийшли. Тоді я вже не буду журитися, кому давати гроші за квартиру! Двоє заробляємо, двоє і будемо родину удержувати…».

Коли сонце зайчиком стрибнуло на стіні, з кухні вирвався тужливий голос скрипки. Спочатку вона заридала, а згодом пішла у танок — бурхливий, бадьорий, гарячий. В такт мелодії Іван робить присядки. «Хіба наш циганин так заграє? Чорта лисого!.. Чому я ще ніколи не чув, аби Ян грав оцю музику? Та ще зранку?». І скрипка покликала Івана в кухню.

— Красна співанка!

— То наш Сметана написав.

— Я ще не чув.

— Один раз на рік я її граю.

— Чому так рідко?

— На своє свято. Чотирнадцятого жовтня, друже мій. Покрова… Перший день чарівної осені… — замріявся Ян. — З цього дня почалося моє літочислення…

— Поздоровляю, поздоровляю, Яне! Живіть міцно, як наш дуб! Будьте багаті, як наддунайська нива і щедрі, як наші ліси на гриби!

— Ого, ти, бачу, й віншувати майстер! — зрадів Свадеба, тримаючи міцно Іванову руку у своїй.

— Як я догадуюся, на іменини ви обіцяли піти зо мною в театр. Правда?

— В оперний. То вже така традиція у нас з Ганічкою. Та спочатку підемо на п’яц[70]. Треба щось докупити.

— Знаю, знаю…

«Покрова… Ба ци дістала Терка мою квітчасту хустину?»

Щонеділі чоловікам Ганічка поручала прикупити на ринку свіжих овочів та фруктів. Іванові було цікаво на тій торговиці, повній не тільки різним ганчір’ям та оселедцями, а й багатій на різні пригоди. Шум і гамір натовпу, теленькання шарманок, прорізуючий писк свистульок-цукерок, викрики-запрошення продавців — все приваблювало сюди і приносило у його буденне життя якусь розмаїтість.

Звернули до м’ясаря, що примантив натовп. Раз по раз він підкидав над головою замашну двадцятип’ятикілограмову гирю, ловив її у повітрі на льоту, і, задоволений своїм хистом, відходив убік, ставав червоним, як буженина.

— Можна мені попробувати? — забаглося Івану.

— Не відкусиш із неї. Бери, пробуй. Уже не такі мірялися зо мною, та хвіст мишачий підняли!

На тому м’ясар запнувся: Іван тримав гирю над головою, не розгинаючи ліктів. Той, очевидно, не міг цього зробити, бо зачудувався, навіть руки в нього застигли над вагою з ножем і куснем м’яса. У нього заграла права щелепа. Це означало, що м’ясникові псувався настрій. Ще б пак! Вперше за своє життя бачить на власні очі, що якийсь шмаркач грається з гирею краще, аніж він. Що тепер скажуть покупці?

Іван ще раз високо підкинув гирю над головою, випучив груди, аби падала на них. В м’ясника випала з рук ціла легеня, яку щойно хотів зважити. Гиря вдарилася Іванові в груди і відлетіла майже до м’ясника.

— Гі-гі-гі! — загіготався самозакоханий м’ясоруб. — Дурниця то, хлопче! Ти, лайдаку, п’ять геллерів зігни. Гі-гі-гі! Тоді я повірю, же через п’ятдесят років буде з тебе міцний чоловік! Гі-гі-гі!

Іван пошурупав у кишені.

Ті, що стояли в черзі, забувши за чим прийшли до м’ясаря, розщедрилися на насмішкуваті реготи. М’ясник також гиготався від задоволення. Подав Іванові монету у п’ять геллерів. Сила подивився на неї з обох боків, здавив пальцями. Метал не підкорявся. Самою силою тут не візьмеш. Кілька разів пробував сяк і так, але п’ятак залишався таким, яким і був випущений з монетного двору. Раптом Іван стис зубами, а в двох пальцях туго згинав грайцар. Через якусь мить простягнув долоню, на якій виблискував півколом складений удвоє п’ятак…

Що на тому ярмарку не побачиш. Ось і циганка наштовхнулася на Івана:

— Погадаю, молодий пане, аби здоров був!

— Я й так здоровий, Марчо! Гадай, небого, хворим та слабим.

— За коруну повім ти, же котра краля має серце до тебе, а котра хоче зганити твою любов.

— Дуригріш ото, чорнолиця!

— Айбо не будеш знати, де можеш у біду застряти, — не відступала циганка.

— На, маєш коруну, та не заважай!

— Дай руку, молодий пане!

Вона схопила Іванову правицю і почала своє віщування:

— Будеш, паночку, мати велику дорогу. У тій дорозі може на тебе чекати велика біда. Будеш мати красну жонку, але будеш любити і других. Станеш багатим на дітей і на гроші. Будеш мати велику славу. Через тоту славу будеш мати біду. Єдна особа дуже журиться за тобою… Даш іще коруну, та повім ти, же котра дівка стане твоєю жоною.

— Я, небого, й так знаю.

— Гай-гай, не та, на котру ти думаєш!

— Ота. Я другу не хочу.

— А чи знаєш, чи вона тебе хоче? Дай іще коруну, не скупися. Будь щедрим, коли тобі правду кажуть.

— Я такою правдою жити не хочу. Відступися, бо чекають мене.

Свадеба стояв збоку, усміхався.

— Тебе й заворожити можна! — сказав, коли нарешті Іван вирвався від циганки.

Та Сила не звертав уваги, бо перед ним стояв величезний щит. Крупними червоними та синіми буквами на ньому написано: «Прем’єра! Перша в Празі! Б. Сметана. «Моя батьківщина». Купуйте завчасно квитки!».

Іван зиркнув на Свадебу:

— То ваш знайомий, Яне? — і кивнув головою на щит.

— Сметана? — здивувався Свадеба і ледь-ледь усміхнувся. — Чому ти так думаєш?

— Бо пісню його грали.

— Не пісню. А танець, музику!.. — і замислено додав: — То наш спільний знайомий, друже мій. Бедржих Сметана — великий музикант, композитор. Сьогодні будуть грати його визначний твір — «Моя батьківщина».

— А може, підемо? — по-дитячому зрадів Іван.

— Ми ж домовилися в оперу.

— На другу неділю.

— На такі розкоші я не маю гроші, братку. Там квитки дуже дорогі.

— То не біда! Я зараз! — метнувся до похідної каси.

Тут уже заперечувати не було коли. По правді кажучи, Свадебі давно кортіло послухати цю музику. Адже Сметана — його улюблений композитор. Знайомий майже з усіма його творами. Перечитав життєпис композитора. Знав, крім того, й інші подробиці про нього.

— Три цетлики[71]! — потряс Іван квитками.

— Чому брав такі дорогі?

— Я купував не дорогі, а найкращі!

Казковий зал Національного Празького театру приголомшив Івана. Спочатку легінь розгубився. Бо здалося йому, щопотрапив на той світ, у царство, де треба бути святим і покірним, де лише слухають мудрість старших і вчаться-призвичаюються ходити по їхніх стопах. Івану стало душно, незручно. Йому хотілося скинути з себе білу сорочку і ту краватку, що давила шию. Чомусь і черевики тисли ноги, хоч дома, в Свадеби, були при нозі. Навіть новий костюм — вільний і акуратний — також заважав. Айбо терпів. І лише тоді, коли побачив, що Ганічка з Яном почувають себе в театрі, як дома, дещо урівноважувався. Та серце ще й тепер гупало більше, аніж після підняття штанги.

Десь там, за бархатною завісою, тринькали струни, бурчали контрабаси. Сміялися сопілки та флояри, бриніли віолончелі, перегукувалися-розмовляли між собою гобої, кларнети, фаготи, валторни, труби, тромбони, скрипки, альти, і ніби всіх утихомирювали акорди арфи.

Скільки тут панства, о Господи!

Коло них, вибачаючись, пройшли двоє наперед. Він у чорному костюмі. В білій сорочці, як Іван. В неї на голові якесь рябунча-глечик, а на очі спущена чорна рянда-ганчірка. «Може, боїться паніка, аби їй мушка не сіла на твар[72], — подумав Іван, дивлячись на сітчасту вуаль. — Мудряки то пани у великих містах… Айбо Терка ніколи би не повісила собі таке на очі».

— Мені здається, Іване, що ти колись скаржився на свій слух, — неголосно заговорив Свадеба. А ти знаєш, що Сметана написав цей надзвичайний музичний твір, коли був уже зовсім глухим. Та він серцем відчував музику…

Світло в залі почало згасати. З внутрішнього боку над аркою сцени загорілися софіти, на авансцені — прожектори, що розрізували червону оксамитову завісу, яка почала роздвоюватися.

«Майже сто музик! Господи, ба де їх тілько наглядали? А чей з усьої Чехії поназбирували!».

Музиканти встали. Зал заплескав.

Свадеба шепнув Іванові на вухо:

— Добре слухай кожний інструмент!..

Диригент махнув паличкою, і в залі полилася мелодія першої частини симфонії.

— «Вишеград»… Це так називається замок. Отой великий, за Прагою. Там колись жили могутні чеські богатирі…

Іван махнув рукою, аби Свадеба не шептав, бо заважає слухати.

«Яка красна музика! — подумав Іван, заворожений першими акордами. — Ба ци не можна би ото так про Довбуша написати?».

Зал заповнюється то суворими, то величавими, то благородними акордами.

Іван примружив очі і ніби почув голос славетного співця Любомира, котрий під звуки арфи розповідає про свою батьківщину.

Дзвенить гірський струмочок, перестрибуючи камінці. Десь із-за густих дерев обізвалася сопілка. Ген там, у долині, весілля справляють. Горянки танцюють польку — веселу і грайливу. Надпливає ніч, і на берег красуні-Влтави виходять русалки…

Річка стає неспокійною. Сердито мчить-рветься на Святоянські пороги і необавки опиняється на волі. Плеще хвилями, цілує береги і біжить до руїн Вишеграду…

А ось і Шарка — та зваблива дівчина, що заманила до себе рицарів, а потому знищувала їх…

Зазеленіли луки, загомоніли ліси. А на узліссі розкинувся табір Яна Жижки. Звідси воїни чеського полководця вирушали на захист рідної країни. Звучить гімн таборитів — величавий і дещо суворий.

З туману випливає висока гора Бланік. У ній, розповідають, сховалося військо таборитів, аби вийти звідти лише тоді, коли над батьківщиною нависне ворожий меч…

І знову — флояра, сопілка, арфа…

Іван так заплескав під кінець, що сусіди почали оглядатися. В очах його світилися радість і подив. Він ні на кого не дивився, нікого не чув, бо був у полоні тієї музики, що зачарувала його, розбурхала в ньому найтонші струни, котрі досі стояли незайманими, а тепер заспівали ніжністю і суворістю, благородством і красою.

— Досить, друже мій, а то ще раз повторять на твоє прохання. Пошкодуй музикантів!

Лише тоді Іван перестав плескати.

Як виходили з залу, Сила взяв Яна під руку і сказав на вухо та так, аби почула й Ганічка:

— Будете сердитися, Яне, чи ні, а я вас більше слухати не буду.

— Шкодуєш?

— Шкодую, що досі ще не чув такого дива дивного. Дуже шкодую.