Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Ружена

Ангальтський вокзал у Берліні зустрів чехословацьких артистів цирку запахом гуми і бензину, впереміж з першими запахами осені та їдким димом від паровозів. Берлінці — насторожені. Мовчазні. Вони ніяк не можуть оговтатися після жорстокого придушення повстання у Гамбурзі.

Міські власті не дозволили влаштовувати циркові видовища в центрі міста. Та це не дуже бентежило пані Герцфертовову. Циркову арену розмістили у передмісті — в Нейкельні, в робітничому селищі, з яким є добрий транспортний зв’язок, і берлінці охоче приїжджають сюди на шпацір[85]. «Головне — дати гарний дебют, аби завоювати публіку, — думала власниця цирку. — Іван їм буде до вподоби».

На прем’єру пані Герцфертовова запросила багато гостей, відомих діячів мистецтва, літератури, навіть деяких депутатів бундестагу.

Іван знову взяв цвях і від нічого робити, почав забивати його у лавицю, котра іноді служила підставкою для артистів. Пані Герцфертовова попрямувала на цей стук. Сила сидів задуманий, сердитий, аж темнотою відгонило від нього. Неподалік дрімав його мовчазний друг — Гамлет.

— Ви вже тут, витязю? — грайливо запитала. Іван від несподіванки встав з лавки.

— А де би мені бути?

— Що тут робить Гамлет?

— Казкуємо з ним. Аби не марудилися, то він мовчить, то я.

— Не спиться?

— Слабий сон маю, паніко.

— А що тут гримало?

— Та то я гвоздики забивав.

— Для чого ота трійця? — кивнула головою на три цвяхи, від яких стирчали тільки голівки.

— Лише так, аби побавитися. Долоні сверблять.

— Ви долонею цвяхи вбиваєте? — остовпеніла наємниця.

— Коли не є що чоловікові робити, то буде і мухам хвости крутити. Бо хто звик до роботи, для того гайнування — мука. Я би щось попоносив.

— Пане Сило! — зраділа чомусь пані Герцфертовова. — А ви, приміром, не могли б більший цвях загнати у дошку?

— Не знаю. Ще не пробував.

Пані крутнулася і побігла.

Він гнівився на себе і на весь світ. Він ладен був поклинцювати усе своє тіло, аби відчувати й на ньому оту біль, що заморювала його серце. І зі злості далі гвоздик дошку, наче мстив їй за свою долю. Як ото Терка могла його зректися?

Іван нахилився до цвяхів. Примостив зуби до крайнього, обперся руками в коліна і вийняв його з лавиці. Поки пані Герцфертовова повернулася з майстром-слюсарем, усі цвяхи лежали на купці. Лише дірки зяяли на лавиці.

— Вже? Чим вийняли?

Іван поцокав зубами.

— Зубами? А вони всі цілими залишилися?

— Всі, паніко, на місці.

Старий майстер лише покрутив головою, усміхнувся, та, підкидуючи кліщами, повернувся до своїх ящиків з інструментами.

— То чудовий трюк, молодий витязю! Ви можете показати його німцям?

— Ото не трюк, паніко, а моя мука, — і затріщав пальцями, гейби хотів їх поодривати з рук. Очужіло повернувся від неї, аби не показати панії злий відблиск у очах.

Іван спокійно переглядав газети, що рябіли чорними заголовками: «Підкарпатський ведмідь — у Нейкельні!», «Поспішайте в «Герцфертов-цирк!», «Чеський силач чекає суперника!», «Десять тисяч марок — переможцеві!». Коли загримів барабан — музиканти починають грати урочистий марш. Швидко пригніздилися на нього артисти. Виніс їх на арену, зробив коло пошани, став посередині. Всі розлітаються з його пліч. З долоні зістрибнув Грозні. Вкланюються публіці. На манежі залишаються тільки Ружена Зіклова та Зденек Мірка. Зал гримить, гучно плескає. Розбурхану масу важко вгамувати. Амброзі Грозні біжить за куліси. Витягує звідти Івана. Знявся такий сміх, регіт, тупіт, що не можна почути жодного слова. Амброзі піднімає маленьку руку. Глядачі на якусь мить втихомирюються.

— Просимо на поміч охочих! — оголосив по-німецьки. — Асистентами.

Бажаючих виявилося кілька чоловік. Кремезний парубок стає навпроти Сили. Амброзі знайомить їх. І раптом оголошує:

— Груди замість ковадла!

Зал занімів у тривожному чеканні: що ж то робитимуть на тих грудях? Грозні попросив асистента піти у правий форганг-вихід. Звідти той виніс грубезного молота, поклав його коло Іванових ніг, а сам знову повернувся за куліси. Незабаром з’явився з величезним валуном, що пригорблював асистента. Поклав того валуна біля молота. В залі така тиша, що чути, як дихають присутні у передніх рядах.

Іван лягає горілиць. Асистент кладе йому на груди камінище. Парубок бере в руки молота. А Грозні каже:

— Цим молотом вам належить розбити отой камінь! — і показав на Іванові груди.

Глядачі завайкали, гейби на кожного мав грянути пудовий бияк-молот.

Асистент замахнувся. Молот глухо вдарив об камінь.

Зал заверещав, піднявся на ноги, аби ліпше побачити, чи ще дише той, що лежить.

Асистент знову розмахнувся. Жінки заквилили, запищали. Гахнув німчук молотом, і камінь розлетівся на кілька уламків.

Іван встає, збирає каміння й відносить його за куліси.

Після нього на арену виходили інші артисти. Іван покажеться публіці лише під кінець програми. Ось Грозні оголошує наступний номер:

— Ружена Зіклова і Зденек Мірка! Вільні вправи просто неба!

«Ружена!.. Треба йти й собі дивитися, — вирішив Іван. — Красно бавляться. Як орел з орлицею літають попід небесами!».

Та їх не бачив він. Перед очима з’являлася Терка: засмучена, потолочена долею, стомлена, як після тяжкої бурі сарна, ходить-бродить понад Боржавою. «Засмійся до мене, ластівочко!..» — просить її, а вона і не зиркнула на нього. Лише хустина з ружами вабила очі поміж верболозом. А пісня прялася, наче довга-довга нитка з тонкого павісма:

Раптом відчув якесь тепло на своїй шиї. Помацав рукою, та там нічого не було. Почулося, що знову обняла його, як тоді, після першого виступу у Празі…

То вже були не Терчині руки: гарячі, ніжні, ласкаві, що в його душу поселили тепло кохання і доброту людську. То були легенькі руки Ружени, які вміли не тільки добре триматися канатів у високості, під куполом манежу, а й палко горнули до себе Івана.

То були руки Ружени Зіклової — отої красуні, що літає зі своїм напарником ген там, під голубим куполом. «Не зірвися, небого, бо більше так високо ніколи не піднімешся…».

Івану згадався той вечір, коли Ружена прибігла до нього, обняла і поцілувала в лице. А потому, підстрибуючи, як дівча, побігла у гардеробну. На якусь мить оторопів і глянув у той бік, куди зникла. Підійшов до дверей. Постукав несміливо. «Чого я прийшов сюди?» — спитав себе і зробив крок назад. Та було вже пізно відступати. На порозі з’явилася Ружена. Розрум’янена, а в очах світилися іскорки тої зірниці, що заглядала у Свадебове вікно…

— Дякую, — сказав і чомусь подивився на свої капці.

— За що? — запитала і показала білі рівні зуби у посмішці.

— За ваш подарунок, — мовив і неохоче зробив ще кілька кроків назад. Більше не мав що сказати. Слова зібралися десь глибоко всередині і ніби застряли в серці, котре вистукувало шугайську коломийку, під яку Ружена робить свої сальто… — Дякую, — і привидівся той вечір, коли разом пішли у кав’ярню. Розповідали одне одному про своє коротке життя, про родину, знайомих та цікаві бувальщини. Більше не міг винайти ані слова, аби подарувати їх молоденькій артистці, бо та Ружена-парадниця ще висміє його, без’язикого. Айбо кортіло на милощі, хотілося комусь розповісти про свою біду, аби легше зносити її. Бо вже доста набанувався.

Татінко Ружени був акробатом. Кажуть, непоганим. Дівчина навідувалася в цирк. Захоплювалася мистецтвом і майстерністю батька. Переконавшись, що у дівчини є хист і гарна статура, почав її ретельно готувати для циркової арени. Та раптом трапилося нещастя: обірвався трос, і вагонетка, в котрій возили клоуна, впала на батька. Він тут же помер. Ружені було тоді дванадцять літ. Мати з нужди та горя захворіла сухотами і також навіки попрощалася з дітьми. На руках Ружени залишився братик. Він уже тепер в учительській семінарії. Вчиться на її кошти. Номер, що виконував колись батько, назавжди викинутий з циркової програми. Потому пані Герцфертовова залишила Ружену при собі. Тепер виконує у виставі всього-навсього два номери. Та власниця цирку платить їй по сто крон за день. І сама не знає чому: чи тому, що шкодує Ружену, чи тому, що після тієї катастрофи чоловік-п’яниця покинув її, і вона сама стала власницею цирку. Хто її знає?

Іван знову повернувся до гардеробної. Ружена мугикала якусь мелодію. Став перед дверима. Заслухався. Так можна простояти і до ранку, а скоро вже закінчиться програма, і тоді всі гулькнуть сюди. Несміливо постукав у двері. Ружена стала між одвірком.

— Якась біда сталася? — спитала, бо побачила на Івановому обличчі смуток і розтривоженість.

— Я маю вам, Ружено, щось повісти, — ледве видавив з грудей. Широкий халат і той, здавалося, стискував плечі, заважав виговоритися.

— Прошу, прошу, — від подиву широко розкрила очі, ніби вивіряла чи й насправді якась біда трапилась з Іваном. А він збивав докупи слова, аби виповісти їх, як пісню. — Я буду дуже рада послухати.

— Дозвольте, — заїкнувся Іван і поправив коло шиї халат. — Дозвольте вас поцілувати.

Ружена трохи відступилася, а потім по-дитячому запитала:

— Хіба я того заслужила? Ви нині іменинник — пріма нашої програми!

Ще більше розрум’янилася. Іван зиркнув на її груди, що тіснилися під тонким позолоченим платтячком. І не помітив, що й сам, як і Ружена, дише нерівно і тому зі слів залишилися всередині якісь викришки.

Не хотілося образити Івана. Він подобався їй з першого дня, як тільки з’явився в цирку. Айбо не насмілювалася підійти до нього. Гей, знає вона, які очі в колегинь! І на потилиці їх мають. Аби тільки помітили її з хлопцем, то вже незабаром розмотається клубок різних вигадок. Та й Регіна колись шепнула їй на вухо: «Правда, фешак?[86] Га-га-га, якби мені тепер двадцять!..». Та коли вже заміжні милуються ним, кличуть у своє товариство, то чого вона, молода слечна[87], має приховувати свої почуття до нього?

Іван не наважувався підступитися до неї. Це вона бачила не раз. Помічала, та незручно було й самій, аби не сказав, що залицяється до нього. «Кохання треба ховати, як краденого коня, — згадала слова Регіни. — Ліпше бути ласкавим серцем, ніж устами…».

«Чи схожа вона на Терку? — подумки переноситься до неї, айбо замість колишньої милої перед очима стояла Ружена: сувора і лагідна, добра і ніжна, як Терка. — Треба навіки-вічні забути її. Нелегко ото, та мусиш перебороти в собі всю злість і стати у сто раз добрішим, як досі був. Не я винен у тому, не я. Шкода лише, що за вдівця пішла. Той не по любові взяв її, а за руки золоті, за доброту і чемність… Гей, небого, тяжко тобі буде з чужими дітьми. Айбо ти скоришся своїй долі, та й будеш нести свій тяжкий хрест аж до гроба…».

— Чому мовчите? — простягає вона руку. Іван обережно бере її в свою, цілує і горне Ружену до своїх грудей. — Не треба, Іванку, — почала пручатися та знову тулилася до нього, бо не мала сил покинути його, як і він її.

Вони забули про все: і про те, що сюди в будь-яку мить можуть надійти та побачити їх у парі, і про те, що незабаром Івану треба виходити на арену з заключним номером. Все тепер стало незначним і дріб’язковим.

Тільки кохання награвало стукотом сердець величну щиру пісню, котру чули лише двоє, сховавшись від людського гамору.

Мовчали обоє і слухали ту пісню, що бриніла за стуленими вустами.

— Який ви слабий, Іване, — шепнула йому на вухо і глянула в очі, аби пересвідчитися, чи такі вони чисті і ніжні, як були того разу.

— Слабий, Руженко. Айбо для вас я все зроблю, що захочете.

— Пригорніть мене дужче до себе!.. — благає і гладить його кучері.

— Я боюся, — і легенько притулив її до себе.

— Я кажу, що ви слабий! — відскочивши від нього, голосно засміялася. Чомусь зареготався й сам. Сторожко оглянувся, ніби від когось ховався. «Чому вона сміється? З мене? А я з кого сміявся? Гей, ні, отой сміх самохіть вирвався з грудей, бо щастю було тісно у серці…».

Потому знову зустрічалися, кохалися, сміялися…

Перегодя Іван посміливішав. Зайшов одного разу в гардеробну і просто спитав:

— Ти, Руженко, пішла б за мене?

Вона підбігла до нього, приклала теплу руку до чола:

— Температура, здається, нормальна. Що з тобою, колего?

— Ти що, забула моє ім’я?

— Іван Сила! — і раптом посерйознішала. — Ти мене любиш?

— Не знаю. Та коли ми розлучаємося після роботи, переді мною відкривається величезна яма, в котрій я мучуся цілу ніч. Більше я не зможу так, повір мені!.. Я тут дуже самотній…

Ружена замислилась. Обличчя її нагнітилося серйозністю, якоюсь суворістю, стало зовсім не таким, як було хвилину тому. Підвела голову, поправила повісма волосся, що спадало на обличчя.

— Мені треба порадитися з тіткою. Та й самій не завадить добре подумати.

— Тобі одної хвилини досить?

— А ти добре обміркував?

— Добре! — і знову тепло сердець злилося воєдино. — Тебе я вже нікому не віддам — і готово!

— Я й сама не хочу нікого, окрім тебе!..

В цей час Регіна Штаткова повела свого улюбленця в клітку. Отже, один номер залишається до виходу…

Як дивний і незабутній сон, мелькає перед очима той вечір, те, що вже сталося з Іваном…

— Іванку, вас чекають! — вбігла Регіна, бо знала, що він неодмінно буде в Ружени. — Вже прізвище оголосив Грозні.

— Пішли разом, дорогенька!

На манежі вже давно стоїть стіл. А на ньому — дубова дошка, схожа на сволок. Іван бере зі стола великий цвях, показує його глядачам і раптом долонею вбиває в дошку. Уніформісти пробують забрати дошку. Вона не відривається, бо пришита до стола. Іван зубами вириває цвях, і дошка відлітає на манеж. Зал плескає, гримить.

— Мамонтові зуби!

— Си-ла! Си-ла!

Іван стоїть. Чекає, аби віднести з арени артистів. Чомусь не приходять. Де ж Ружена? Що ж би то сталося?

Підбігає Грозні. Шепче Івану на вухо:

— Там якийсь хоче з вами поборотися.

— За кулісами чи тут?

— Де ви хочете, каже.

— Най іде сюди! І Ружені скажіть, аби дивилася!..

— Вона каже, що не боїться за вас.

«Ото добре, що вірить мені, що має надію на мою силу». Іван поправив широкий ремінь. На манеж ступав широкоплечий заводця-головач, що держав перед собою руки, як розсохи.

— Міт-тер-шмідт! — супроводжують німці свого фаворита.

Привіталися-познайомилися. Міттершмідт скинув плащ. Голодним вовком глипнув на Івана. Схопив його за руку. Іван сіпнув собою і відкинув суперника поза себе. Відрахував до трьох, як учив Нейман. Придавив Міттершмідта до себе і перекинув через голову.

Зал закректав, закихкав і затих.

Тільки тепер німці переконалися, що є ще сильніші за їхнього борця. Та гордість не давала примиритися з цим. Німецька пиха здавила мовчанням глядачів у Нейкельні…

Іван, усміхаючись, приймає від дівчат квіти і передає Ружені.

Міттершмідт, очунявши, просить Івана поборотися ще раз.

— Нема часу, гер Міттершмідт. Вже пізно. Приходьте завтра на тренування. Позмагаємося, а чого би ні? Лише добре пофриштикуйте![88]