«Заборонили виступати півроку, корінець би їм висох!.. За що? Та чи не сам ліз до мене з п’ястьми? А лупив так, що аж бубнало в голові. Мусів і я оборонятися, аби очі не вибив. Най перебачать, айбо з мене збиткуватися та сміятися не будуть! Ге-ге, як того піддержували: з усіх боків кричали, гей би їх давило. Одно добре, що Свадеба на волі. І пані Герцфертовова позичила ще десять тисяч. І не звідала, на що прошу таку суму від неї. Їй аби проценти. На кожну сотню по п’ять крон за рік. Про неї купуй собі за оті гроші хоч і мотуз. Та й за мене штраф заплатила. П’ятсот фунтів стерлінгів… Могло, правда, бути ще й гірше, якби не вона. Та гроші — великий пан. Айбо шкода чоловіка. Може, в нього діти є, жона. Та най сидить собі дома, як не може бавитися перед людьми. Що челядник понести не може, най на землю положить. Ружена каже, що, може, той англієць іще буде зелену топтати, аби я не журився. Так ото нечесно. Будуть казати, що я чоловіковбивця. Будуть проклинати. Вічна ганьба на мою голову. Боже, чому ти не відхилив мою руку? Може, треба було менше сили дати в неї…».
— Добрий, милий Іванку! — почув голос Ружени. — Чого ти переживаєш? Най переживають ті, хто це задумав.
Свадеба приніс газету. Почав читати: «Перевага весь часбула на боці Джексона, — писав Лондонський кореспондент. Це й не дивно. Адже Джексон — неодноразовий призер Великобританії по боксу, вміло володіє технікою гри. Наш співвітчизник Іван Сила жодного разу досі не брав боксерські рукавиці. Притому, вага в нього на п’ятнадцять кілограмів менша, ніж у суперника. Отже, боротьба, що закінчилася перемогою чехословацького спортсмена, справедлива. Джексон і його компанія програли п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Джексон опинився поза рингом. Він лежить у лікарняному ліжку. Англійці залишилися розчарованими у своїх призерах. Вони не здатні захищати батьківщину боксу. Крім Івана Сили, виграла ще англійська преса. З її сторінок і понині не спливає «Сенсація номер один». Спорт вимагає чесної гри. Про це слід пам’ятати кожному, хто хоче помірятися з нашим співвітчизником!».
— Тебе зовсім, до краплини, виправдовують, Іванку! — сказала Ружена і обняла чоловіка. — То ж наша газета писала у твій захист.
— Виправдовують, та я не виправдовую себе, а то ще гірше. Не себе, Яне, боронив я, а вас. Ви мені дорожчий за того англійця.
— Словом, про це більше згадувати не будемо. Добре? Давай поборемося? — запропонував Свадеба.
Жінки засміялися. Зареготався і сам Ян. Вже одного разу боровся з Іваном. Колишній квартирант почав приміряти свою силу: встромив мізинець за Свадебів ремінь та й поніс Яна на кухню, до жінок.
— Ліпше, Яне, щось заграйте на скрипці, — попросив Сила.
— Дуже радо, дуже радо! — погодився той і відчепив з клинка стареньку бураву скрипку.
Бринькнув за звичкою по всіх чотирьох струнах, потягнув смичком, і в кімнаті полилася мелодія про голубий Дунай. Повільно поніс свої води, захлюпав хвилями, і випливли з них русалки-красуні. Та по габах почали кружлятися, розсіваючи польові квіти по обох берегах. Ружена збирає їх, приносить Івану. Потому знову побігла, почала сплітати віночки та кидати ними на запінені хвилі. Дивиться за різноквітними коронами-вінками, а вони гойдаються на габах і зникають далеко-далеко у водних блискітках.
«Ба ци щасливий я? — гадає собі, ідучи по широкому хіднику Нью-Йорка. — Правда, ліпше було дома бути, коло Ружени. Аби лише здорова була. Тяжко їй буде, айбо там Свадебова не лишить її самітньою. Вони, як дві сестриці. Пишуть, що все добре. Та й у мене все добре йде. Ще тиждень побудемо тут та й повернемося…».
— Пане Сило — звернувся до нього Маклер, котрого пані Герцфертовова виділила супроводити Івана по місту. — Ви ще не зморилися? Мене таке місто дуже дражнить. І ще, прошу вас, ноги, ноги не так служать.
— Ми ще й не ходили, пане Маклер! Я би й домів пішки пішов, якби пустили. Найліпший моціон, як ви кажете, ходити пішки.
— То я розумію, пане Сило. Та я думаю, краще буде, коли сядемо в авто?
«Що за чудний отой Маклер? Майже дві години ходимо, а він мовчить та фучить. Ба ци не сердиться на мене? Айбо за що? Що я з ним не поділив, корінець би ’му висох?..».
Вирішив зазвідати:
— Ви, часом, не хворі, пане Маклер?
— З чого ви це придумали?
— Вижу, дрімаєте по вулиці.
— Старість — не радість, — неохоче відповів і сам почав гніватися за таке визначення своєї особи, та було пізно.
— Ви ще, нівроку, як легінь-парубок!
Саме оцими словами зовсім доконав Маклера. Той різко зупинився і повернувся до Івана.
— Ви смієтеся? Мені вже, прошу, скоро п’ятий десяток. Піввіку!
— Я би не сказав…
Маклер дещо заспокоївся добродушною відповіддю Івана.
Та не так йому сказала пані Герцфертовова, коли він, старий холостяк, запропонував їй руку. Думав, удовиця охоче піде за нього, аби тільки заїкнувся. Та власниця цирку мала на думці зовсім протилежне. Добре, що нікому не говорив про свою потаємну любов з Герцфертововою. Маклер знав добре тримати язик за зубами, хоч і рідкі вони в нього. І все старався для збагачення вимріяної господині. А та прямо так і сказала: «Не думайте, Мачеку, же я — бабка. За мною не такі ганяються…». То правда, прошу вас, що ганяються. Тільки не за її підфарбованим волоссям, а за грошима, за багатством. А він, Маклер, хотів би нарешті мати свій власний домашній затишок, співбесідника у тяжкі, нудьгуючі хвилини розпачу. Досить було валандатися по чужих закутинах!..
— Вам куди? — спитав таксист.
— Куди хочете, — відчайдушно мовив Маклер, сідаючи в авто.
Чим далі відходило авто, тим глибше замотувався у свої думи, у своє невдале залицяння-женихання.
Виїхали на Центральне авеню. Потрапили в мишоловку легкових автомобілів, автобусів і грузовиків. Таксі повзе, як слимак. Іван дивиться у вікно на високі стіни будинків. «І там люди живуть. Під самими хмарами…».
— А парк у вас є? — спитав Сила, не по порядку зібравши слова. Та шофер, очевидно, зрозумів його.
— О’кей! — таксист повертає вліво і незабаром вони зупиняються коло Центрального парку.
Поправді чудово звідси дивитися на оті високі домища. Машини, цілі потоки машин пливуть безшумно. А небо велике, як на полонині. Сонце вже схилилося, аби подрімати. Повітря на заході стає зеленуватим. В ньому вже більше цитронової барви. При такому світлі ще ліпше видніються ті попід хмарні будинки.
Потому повітря стає густішим. Більшає вогнів. Парк швидко порожніє. Закохані і старики поспішають до його околиць, де менше зелені і самотності. Вночі цей парк — чудове пристанище для злодіїв. Навіть поліцейські, і ті більше притримуються його головних артерій. То ввечері. А вдень тут — справжнє царство для дітей. По деревах стрибають білки, на хідниках воркують голуби, на озерцях грають у м’яча…
Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.
Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…
Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…
Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.
А коли вже місяць став дубки посеред неба, як завжди після вистави, артисти зайшли в затишний зал ресторану на вечерю. Що за дивнина? На столах пляшки токайського? Хто це замовив? Чи не іменини в пані Герфертової? Чому така урочистість? В залі навіть власниця ресторану, що нечутно керувала офіціантами, поправляла на столах квіти, сервіси. Невже закінчуються гастролі?.. Гей, знають вони, що пані Герцфертовова не така щедра, аби у простий день розтринькувати на них гроші! Хто ж тоді заплатить за вечерю?
Ніхто не міг розгадати тієї таємниці. Навіть Маклер — на що вже всезнайко — і той не винюхав, чия то така гостинна рука. Правда, майже цілий день промандрував з Іваном. Пані Герцфертовову він, Маклер, не розпитував, бо з того вечора, як одержав від неї порожній кошар, дуже рідко ділиться думками. Та й взагалі, власниця цирку подумує, що Маклер зайвий у її трупі. Тепер вона вже й сама може стежити за програмою. А Сила? Той сам собі вигадує номери. Словом, Маклеру майже нічого не залишається робити…
Менше за чоловіків, очевидно, цікавилися святковим столом жінки. То вже для них не першинка.
Раптом на підлозі хряснула тарілка.
— Хто буде їсти з горшка? — запитала гостра на язичок Реґіна.
— Пан Сила!
Іван розгублено, як школяр, тримав у руці папірець. Круглими карбованими очима зиркав то на своїх друзів, то на папірець. Губи в нього затремтіли, як і листок. Лице почервоніло. Він не міг сказати й слова, хоч серце гупало на весь зал: «Син!», «Син!», «Син!».
Ще раз дивиться на той рядок: «Поздоровляємо сином! Свадеби».
— Поздоровляємо із сином! — і нестямився, як мимохіть вимовив.
До нього потяглися руки, дзвенять кришталеві келихи, наповнені токайським.
— Слава великому і міцному роду! — пропонує перший тост пані Герцфертовова і цілує Силу.
— Віват! Віват! Віват! — скандує невелика компанія «Герцфертов-цирку».
«Синок народився! Корінець! Нащадок! Рід не переведеться! Ружені би треба написати…» — озирається Іван, збирається вийти з-за столу.
— Куди, молодий витязю? — запитала Герцфертовова, вибрикуючи очима. — Товариство не до смаку?
— Ружену треба телеграфом поздоровити. Від усіх!
— Ще зранку виконали ваше бажання, молодий татінку! — хитро усміхаючись до нього, проспівала власниця цирку. — Спільна радість наша, чи не так, колеги?
— За Ружену Зіклову! — піднявся з-за стола Маклер, що весь час похмуро поглядав на Герцфертовову. Та й не думала зустрітися з його каламутними очима. «Що з нею сталося? — гнівався в душі Маклер. — Ну, хоч би дозволяла руку цілувати так, як раніше. А то зовсім не звертає уваги».
— Дозвольте, панове, замість Ружени поцілувати нашого дорогого татінка! — і, не чекаючи схвалення своєї пропозиції, пані Герцфертовова рушила до Івана.
В Маклера на чолі почав виступати рясний піт. Потер у салфетку свої пухкенькі долоні, розкрив рота, та так і не міг витрощити й слово.
— Гірко! Гірко! Гірко! — защебетала Реґіна.
Її ніхто не підтримав, бо всі були зайняті вечерею. Окрім Реґіни та пана Маклера. «Я ще з ним намилуюся, стара негіднице! — подумала Реґіна про свою господиню. — Є часу до ранку. І нагода, що й не вигадаєш!..».
А коли випорожнили карафки, тарілки, пані Герцфертовова заметушилася:
— Будемо закінчувати, панство! Завтра на нас чекає велика робота.
Перечити їй ніхто не смів. Така вже традиція. Така прихована чемність до власниці цирку.
— Ми двоє, — вона показала рукою на Івана, — ми двоє з молодим татінком залишаємось, аби провести розрахунки з метрдотелем. А вам — на добраніч!
Розрахунки в пані Герцфертової були свої. І тому вона запитала:
— Ви раді, витязю мій?
— Дуже щасливий, пані Герцфертовова!
Вона торкнулася його руки, зашарілася, мов дівчинка.
— Знаєте, що, мій коханий? Звіть мене просто Роза. Нащо церемонитися? Такий чудесний день сьогодні! Чи не так?
— Правда, пані.
— А тепер ми двоє вип’ємо за вашого синка. Вино чи щось міцніше просите?
— Я й того не пив, що наливали.
— Думаю, же мені не відмовите, чи не так? — прищурила на нього очі, що вже взялися хмільним блиском.
— Не вживаю, пані, — віддаючи шану, схилив голову Сила.
— Не розумію вас, коханий! Всі великі люди не обходяться без цих живильних краплин, без цього нектару, котрий живить квітку кохання, що молодість повертає і силу дає!
— Та розум відбирає, — додав Іван.
Вона насторожилася, почувши таке від свого витязя. «Невже цей ведмідь не відчуває моїх лестощів? Невже в нього серце дерев’яне?».
— Кельнер, карафку гавайського рому! — позвала вона офіціанта.
— Не старайтеся, пані, для мене. Я вже повечеряв. Мені треба відпочити, — і глянув на годинника.
— Я дозволяю вам завтра на тренування не виходити.
— А таке я собі не дозволяю! Ліпше цілий день їсти не буду, а не пропущу й одного заняття.
— Я дозволяю.
— Дякую вам. Та ото для мене не дуже добре… — і знову зиркнув на годинника. Це означало, що їхня бесіда закінчена.
— Витязю мій коханий, хіба ви покинете ось тут самітню, нещасну жінку? — голос у неї затремтів, як на вітрі.
— Ви — нещасна жінка? А хто тоді щасливий?
— Не розумієте ви, мій коханий, у чому полягає щастя…
Вона налила обидві чарки.
— Агой! — підняла одну і випила за махом.
Іван не торкався своєї. «Нещасна? Може, тим, що полюблює отсю холеру? А, може, якась біда у неї сталася?..».
Пані Герцфертовова долила рештки з карафки у свою чарку.
— На добраніч, витязю мій!
— Можна вже йти, пані Герцфертовова? — нетерпілося Силі.
— Герцфертовова! Герцфертовова! — гніваючись, передразнила його пані. — Я казала вам: називайте мене просто по імені — Роза! Я лише вам це дозволяю!..
Іван не наважується, у нього язик не повернеться сказати на власницю цирку просто Роза. До цього він не звик. Знає, що менший завжди повинен шанувати свого володаря. Так уже прийнято в світі. І коли менші випивають зі старшими на брудершафт, то це дає знати, що вони хочуть тобі казати на «ти». А ти в свою чергу повинен забуватися і далі звертатися на «ви»…
Пані Герцфертовова встала, легенько придержуючись за стіл. Очі в неї горять сердитим усміхом. Вони звузилися. Пані Роза вийняла з ридикюля губну помаду, люстерко. Поспіхом намастила губи і рушила строгим кроком до виходу. Іван ішов поруч. У вестибюлі в мармурову підлогу нерівномірно зацокали каблучки, підковані ромом. На тротуарі похитнулася, сперлася на Іванову руку.
— Може, присядемо отут, на лавці?
— Вже пізно, пані Герцфертовова.
— Курям та дітям — пізно. А нам з тобою саме благодатний час! — і повернула до лавиці.
— Нас і в готель не пропустить, — спробував її протверезити.
— Не впустять? — вона голосно засміялася. — За гроші і в рай впускають, мій витязю!
Ром перетворювався на олово: ним наливалися голова і ноги, важкими ставали слова. Пані Герцфертовова втрачала рівновагу, міцно горнулася до Івана.
— Пані Герцфертовова, аби ви так не мучилися, я вас понесу.
Вона обняла Івана за шию, почала цілувати, що аж задихалася. Притис її до себе і поніс до готелю. Перед входом зупинився. Поклав її на лавичку. Вона так розм’якла, що легенький вітерець, ніби похитував нею, як ганчіркою. Покопирсалася в ридикюлі, вийняла звідти ключ.
— Маєте. Від сьогодні ви стаєте господарем тої кімнати.
«Ба ци не порябів у неї розум? По пиятиці все може статися…».
— Пані Герцфертовова, у мене є Ружена, дитина!..
— Ходи, ходи, мій… дурнику! Все то — перехідне… У мене також є своя гордість! І гроші!
— Я піду наперед відкрити кімнату.
— Ми разом підемо.
Вона намагалася ступати твердо, та це їй не вдавалося.
З другого поверху Іванові довелося занести пані Герцфертовову у її кімнату.
— А тут я вже й дома, — сказала, скидаючи блузку.
Вийняла з шафи-серванта пляшку лікеру, дві чарки, сифон з газованою водою, консерву, печиво, цукерки.
— Добру ніч, пані Герцфертовова! — прощається Іван, взявши дверну ручку.
— О, від мене ви так легко не підете, витязю мій. Ви — абстинент?
Іван не зрозумів того слова і тому нічого не відповів.
— Жаль, жаль…
— Мені вас дуже шкода, пані Герцфертовова.
— Мене? — протверезішали її очі. — За що, мій витязю? — вона підійшла до Івана, поклала йому руку на плече. — Ходи, сідай, сідай, коханий, та скажи, чому ти мене шкодуєш? Що маю грошей багато? Що весь світ мій буде, коли захочу? Ха-ха-ха! Хочеш, я тобі буду платити вдвічі більше?
— Скілько я заслужив, стільки й платіть. То ваша совість.
— Ну, ну, не жартуй, скидай піджак. Сідай. Будь мужчиною! Будь джентльменом!
— Я, пані Герцфертовова, не полюбивник вам! — натиснув на дверну ручку.
— Двері закриваються автоматично, майте на увазі.
— Відімкніть, прошу вас!..
— Хіба вам погано в моєму товаристві?
— У нас товариство може бути тільки в роботі. Відімкніть двері, бо інакше видавлю їх! — пригрозив Іван, бо побачив, що інакше ще довго доведеться отак стовбичити.
Пані Герцфертовова відчула, що то не жарт. Взяла з-під скатерки ключ. Міцним кроком підійшла до Івана. І заговорила зовсім тверезо, лише дихала якимсь парфумом.
— Сподіваюся, же про нинішній наш конфлікт не буде знати ніхто, окрім нас двох?
— Не буде! — а сам подумав: «Файну натуру має, корінець би їй висох! На панські фіглі потягло її. Айбо перед п’яним і Христос, кажуть, шапку знімав…».
І вже нижче, десь на другому поверсі, Іван почув, як грюкнули двері. Спересердя пані Герцфертовова не зачиняла їх на ключ аж до ранку.
Сон у Івана був неспокійний, як і вечір, проведений з пані Герцфертововою.
Прогулювався, а думками витав то в Празі, то в Карпатах, коло нянька. «Ба як ся має Ружена? Ото мене найбільше пече. Ба ци здоровенький хлопчик. Хоч би скорше повертатися додому. Щось би їм прикупити… Не зажену домів грошей. А нянько буде чекати, майже… На вітер пішли всі… Гей, ні, не на вітер, бо Свадеба на волі!».
— Хелло! Хелло! — почув Іван позаду себе прокурений сиплуватий голос, та не повернувся на нього. Той повторився ще раз. А незабаром з ним порівнявся гостроносий, з поцяткованим лицем, панок. Поклав руку на Іванове плече.
— Я, прошу, не Хелло, а Сила! Розумієте? — склав якось по-англійськи.
— Знаю, містер Сила, знаю. Я заходив до готелю. Ви вже не були там.
— Якусь новину маєте для мене? — одразу спитав, бо міркував, що чоловік телеграми або листи розносить по квартирах. Та гелевач почав про інше:
— Вчора я бачив ваш виступ у цирку, — спокійно вів містер. — То магія чи природна сила.
— Майже, природна, містер. То мій хліб. Ви розумієте? — і показував рукою на рота.
— О, о, розумію! Бред[90], — неохоче розтуляв той гнилозубого рота. — А я до того хліба хочу додати смачний паштет.
— Паштет? То з м’яса?
— Но, но, то є з доларів!..
«Паштет? Долари? Що він хоче, корінець би ’му висох? Ба ци я не так порозумів?».
— Що ви хотіли, пане містер?
— Я маю машину. Легкове авто. Перший випуск. Вищий клас. У ньому сидить моя родина.
— А що від мене хочете? — ніяк не міг зрозуміти.
— Зачекайте, зачекайте, містер Сила. Ви можете витримати моє авто?
— Авто? Для чого? — стоїть перед ним і здужує англійські слова, що вже досі мав у запасі.
— Вищий клас! Прошу! — і показував містер у бік.
Підійшли до машини, що стояла в широкому проїзді. В ній чекали вислозадого містера двоє доньок, двоє зятів, жінка. Вони визирали через вікно, як ворони.
— Ми їдемо на курорт. В дорозі хочемо зустріти тисячі пригод. То цікаво дітям і мені. Я хочу вигнати на вас свою машину.
— Як — вигнати? — здивувався Сила. «Ба що то за фіглі? Чи не хоче він мене розтрощити?».
— Через вас переїде, — пояснює руками вислозадий.
— Та що ви, пане містер! Я такого ще не пробував…
— П’ять тисяч доларів маєте одразу.
«П’ять тисяч? Для сього лабатого дармоїда — то майже дитинські фіглі, а для мене вони можуть повернутися другим кінцем… Айбо гроші треба… І синкові треба прикупити, і Ружені. І ведмедиці тій треба віддавати, аби не задовжитися надовго. Треба, треба, треба… Ба ци удержу?!».
— Виганяйте! — відрубав Іван, наче не збирався лягати під машину, а мав бажання виграти в карти. — Айбо не дуже скоро женіть…
Гнилобокий містер зрадів, метнувся в машину, вийняв звідти килим, прослав на бруківку. Містер сідає за кермо. Іван ліг на м’який покрівець. «Ба ци удержу? А як задавить? Ні, не задавить! Як буде біда, я їх усіх переверну!.. Господи, як ти десь є на білому світі, прости мені всі мої гріхи!».
Загучав мотор. Сила зібрався в пружину. Передні колеса наближаються до нього все швидше, швидше. Чорний страх повзе на його життя. «Удержу, корінець би ’му висох!..». Чорне авто, як гадина, лізе. Торкнулося шиї. Здавило. В очах закаламутилося. Пульс гарчить, як мотор. В цю мить насунулося заднє колесо. Іван спинив дихання. Натужився. «Аби лише розум був при мені…» І раптом загучало: Рружж!.. Щось дзенькнуло. Загула сирена. «Аби лише розум був при мені…Аби видержав — тоді…» Іван розкрив очі. Почув запах диму. Повернув голову. Авто вже стояло збоку. Піднявся поволі. Витер хустиною шию. Обтрусив штани. Містер викотився з авто, зиркнув мимохіть на Івана:
— Чесно заробив! — і, не подавши Силі руку, повернувся до машини, оглянув її, пальцем мазнув вікно. Двоє фотографів ще раз клацнули апаратами і поспішили до свого авто. Гей, знають вони, не поскупиться хазяїн і для них. Завтра помістять фото в газеті з текстовкою: «Купуйте легкові автомобілі, котрі не здатні робити катастрофи!».
— Кілько важить ваше авто, пане містер?
— Півтора тонни, — усміхнувся. — Це найлегше авто такого типу.
Іван не перераховував гроші. Довірився містеру. Сунув їх у кишеню та став позад машини, сказавши:
— Ану, рушайте з ним іще раз, — і взявся обіруч за пузатого багажника. Містер переключив швидкість. Та авто не рушило з місця. Натиснув на педаль газу, на клаксон. Що за біда? Глянув назад. Сила держав у руках машину. Лише задні, ведучі колеса робили швидкі холості оберти. Містер виключив мотор, витягнув голову крізь бокове віконце. Покликав Івана.
— Ще маєте тисячу доларів. Лише нікому не кажіть про цей випадок.
— Мені все одно. Айбо машина не дуже тяжка. То правда…
Містер швидко зник з того місця. За ним погучали й фотографи. Дорога далека. А їх шеф любить пригоди. Що для нього викинути на вітер якісь тисячі, коли мільйонами бавиться?
«Розмітується грішми, як лупиною, корінець би ’му висох!.. Файний номер може вийти. Ще й пані Герцфертовій скажу про нього… Заплатить — буду робити. Не заплатить, то най обійдеться з тим, що має…».
— Дай, Боже, здоров’я, чоловіче! — перестрів Івана мужчина, тримаючи під пахвою газету. Піджак у нього такий полатаний різношерстим ганчір’ям, що здається ось-ось розлетиться на шматочки, і з-під нього визирнуть сухі, як граблі, ребра. І чоловік, і одіж на ньому тримаються на Божому слові.
— Дай, Боже, — відповів Іван і сягнув у кишеню, аби віддати бідолашному на одяг. Той, помітивши, що Сила прийняв його за жебрака-попрошайку, зупинив Іванову руку:
— Я ще не хожу по жебрах, — відповів тихо, ніби боявся, що ото слово вибухне.
Іванові здалося, що тому важко тримати на тонкій шиї власну голову, покриту засмальцьованою крисанею. Рідка, повисмикувана часом борідка, тряслася, наче від холоду. Дрібні очі заховалися десь у глибині кісток і визирали звідти глухо, як світлячки.
— Не хожу, бо ще маю руки, — знову підтвердив свою непричетність до жебрацтва.
— По-наському говорите, чую.
— По-наському. Коли забуваєш свій язик, та ото все єдно, гейби-сь мамку загубив. Так співав Шевченко… І Бог того карає, хто материнський язик забуває. Я вже тут з дев’ядесятого року, айбо і єдно-м слово не забув. Не хочу, аби ня Бог Небесний покарав за такий гріх…
— Відки ви родом?
— З Підкарпатської. Відки й ти, неборе. Усе про тебе у новинці вичитав. Та й по образчиковим[91] тя познав. Піду, гадаю собі, нащивлю краянина. Ти, нівроку, вижу, добре ся маєш. Най ти Бог Небесний допомагає!.. А як там наші живуть?
— По війні мало ліпше стало.
— Хвала Богу, — він зняв з голови крисаню. — Хвала Богу!..
— Тяжко живуть люди. Землі не мають. Роботи не мають. Притискують їх порціями[92]. Школи, чую, чеські запроваджують і в селах.
— Ой, неборе, ото не до добра прийдеся.
— Не до добра, краянине…
— Та й тут не Пасха. Мій побратим — рік минуло на велику Богородицю — також ліг під колеса. Айбо більше не піднявся із штреки. Колеса тяжкі на тій машині. Ой, тяжкі, неборе. І не силою хвалився, неборачище, прощінби. Біду свою поклав на штреку та там і залишив її разом з головою. Ой, кажу тобі, не рай тут, на чужині. А кілько нас таких є! І з того боку Карпат, і з сього: лемки, волохи, гуцули, поляки, малороси. Прийшли сюди, як і я, на заробки. Айбо видиме, що нічого з того не буде. З порожніми тайстринами повернемося, як не візьме Бог Небесний душу… А цимборові моєму зовсім не добре впалося. Дурнячка, майже, на нього прийшла. Бо нікому нічого не казав. Раз лише чуємо — найшли його без голови. Не удержав, сараку[93]… А я, приміром, кажу, що не всім ото треба під машину лягати. Дасть Бог, може-то, уладиться якось. Найліпше померти своєю смертю… — і він важко зітхнув.
— Правда, правда, дідику!..
— Не дідо я, неборе. На сорок п’ятку той рік перейшло. Копальня, майже забрала мою силу… Дочуваюся, що і моя мамка дорогенька іще жива, хвала Богу. У Дозі має обійстячко. Якби-сь, неборе, хоч завернув до неї, коли будеш вдома. Бо ти, чую, мандруєш по світах. Майже, рідко буваєш дома… Гей, неборе, не забувай про доміство. Тяжко без нього. Ото так, якби-сь там залишив серце та й ходиш по світу без нього. Чоловік на чужині каждий часок самотній, як сирота… Та, може завернеш до мамки?
— До Лози, кажете? А як натрапити?
— Кормошом Михайлом звуть мене. Кормош. Ото є така яблінка. Тверді на ній яблучка ростуть. Хоч яку зиму переносять. Чим довше стоять десь у соломі чи сіні, та тим ліпші… Гей, неборе, якби-сь був приніс, хоч одно яблучко з дому!..
— А я вам куплю.
— Таких ніде не продають. Не є тут таких яблучок. Та й не буде. Ото, хоч і ліснички, айбо домашні, на твоїй материнській землиці виросли та достигли… Та не забудеш, неборе?
— Не забуду, Михайле.
«По всьому світу розлізлися люди з порожніми торбами. Думали наповнити їх. А повернуться домів іще ліпшими жебраками на жебрачу землю. Ой, нечесний се світ!.. Ой, нечесний…».