Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Перше хрещення

Нарешті, нарешті одержав з дому листа. Айбо не радощі приніс він для Івана, а цілу муку.

«Що ти наробила зо мною, Терко мила? Хіба ти не могла почекати бодай один рочок, доки я би призбирав мало грошей? Ой, небого, не знаєш ти, як ото на чужині. За ото ти, може, й щаслива. Мені шкода тебе, моя ластівочко!.. Шкода, що не подівочила так, як треба. Шкода, що не за того пішла, на кого дяку мала. Знаю, що не раз мати тіпала тебе: «Хочеш у дівках сіду косу заплітати? Та не видиш — ото планіта[82], не чоловік? Забрався в мандри по світу, та й гори рідні за нього забули…».

Не забули, небого. Я знаю про них усе, чим дишуть. Мати полакомилася, що у того вдівця є своє обійстячко, коровка. Котру матір не спокусить таке?

Котра мати не хоче добра своїй дитині? А те добро завжди вимірюється у нас коров’ячими хвостами та дарабчиками землиці…

Двоїчко будеш мати. Не своїх. Будеш держати під своїм оком ґаздівство. Ба ци є у тому, хоч дрібнесенька радість, моя мила? Ба ци не будеш нарікати на свою долю? Ба ци не будеш банувати-журитися за мною?..

Нянько пише рукою нотароша, що ти була засмучена у церкви під вінцем. Чого ж ти мала веселитися?..

Отака вона, сирітська доля!.. Гірка, як німиця, корінець би їй висох!.. Чим же я тобі допоможу? Живи, небого, як знаєш, раз мені недодержала слово…».

Іван глянув на клітку з Гамлетом. Клишавий зазирав через залізне пруття, висовував лапищу. «І їсти має по-панськи, айбо тягне ’го на волю. До своїх побратимів, у хащу. Гей, неборе, не так ото легко вирватися з людських обійманок. Полюбили тебе, забавляються тобою, і ніхто не думає, що несолодко тобі за тою решіткою…».

Відсунув клямку на клітці. Ведмідь пороззирався, прихильці вибрався, покрутився та й став на задні ножища. «Не маю цукринку, неборе, айбо завтра будеш мати, не журися. Куплю тобі цілу вершу… А тепер дай лапу та йди за мною!..».

Іван присів на саморобну лавицю: вона скрипнула, ввігнулася під ним. Схопив голову у руки. Бурмило з цікавістю прихилив свою і блискав очицями на Івана. «Приманили тебе, неборе, та мусиш ото робити, що кажуть. Бо інакше з голоду здохнеш. Або шкуру здеруть із тя та постелять під ноги…».

Якби не Свадеба, то вже давно дома ґаздував би. Думаю, що й Терка пішла би за мене. «Не забувай за мене, Іванку!..» — просила. «Не забуду, моя ластівочко!..» Та оту клятьбу не могла додержати. Через мамку свою зрадила мені. Тепер я вже розумію, чому не відказувала на мої письма…».

Навпроти на табуретці стоїть ворошок цвяхів. Іван бере один з них, поплював на кінчик, приставив до лавиці і вдарив долонею в шапочку. «Нечесний се світ, корінець би ’му висох!..». Цвях проліз наскрізь. Помоцував ним, аби витягти, та той залишався в дошці…

Наче наплинок-намул попаморочив голову той нечесний суд, що відбувся тамтого тижня. Вислідили судці все, до цятки. Лише на мене неславу напустили, напраслики. Їм легко оббрехати чесного чоловіка. А якби Гайхел не зробив на мене випис, то могли затюрмовати ні за цапову душу.

Ось перед очима мелькає цимборик Ростислава:

— Ростислав повідомив нас, — каже, — знав, коли саме пан професор буде на дорозі. Ми двоє виїхали напередодні в сусіднє село Подстрекане, Ростик чекав на тому крутому повороті. Коли показалося Нейманове авто, він жбурив камінь у переднє скло. Нейман втратив, очевидно, управління — і машина полетіла в урвище. Ми вже чекали на неї, забрали ключі від сейфу, від дому, гроші і документи.

— Нащо вам потрібні були документи?

— Крутік дуже схожий на пана Неймана. Він забрав навіть професорове пенсне. Суддя дістав пенсне, віддав Крутіку:

— Почепіть на носа, Крутік!

Той справді мало чим відрізнявся від небіжчика, хіба тим, що мав неушкоджений голос. Коли поклав на голову шляпу, то й поготів ніхто не міг заперечити, що то не Нейман. Навіть Іван привстав та задивлявся на нього, Крутіка.

— Через дві години ми вибрали з банку мільйон крон. По чеку. Ростика там впізнавали, бо вже не раз вибирав чималі суми для професора. Та ще й портфель мав при собі Нейманів. Збиралися втекти в Англію. Вже мали паси[83]. З Англії думали перебратися кудись аж на другий континент, до Парагваю.

«Нечесний се світ, корінець би ’му висох! Ой, нечесний!..».

Іван знову сягнув за гвіздком. Вдарив долонею та так, що цвях показався на тому боці лавки. Ведмідь заворушився. Навіть примружив очі з переляку. Не буде вже Неймана. Прощін би, ще й на кранкасу[84] записав мене. Гроші й там за мене платив. І сам не знаю, за що дістав таку велику суму. Раз дають та треба брати… Та й оті двадцять тисяч дістав, котрими Гайхел заручвися за мене в поліції…» Не буде вже й Терки для мене. Минулося все. Треба посамотіти і не згадувати про них. Уже і домів ганьба повертатися. Бо що скажуть у селі? Невдатник я на сьому світі та й готово…

Г-гах! І ще один цвях розмістився сторцем на лавці, що іноді служила станком.

Всіх трьох участників засудили до страти.

І лише там, на суді, Іван довідався, що до того розбійницького діла мав причетність і Гайхел. Він поспішно виїхав у невідомому напрямку, задешево продавши перед тим своє і Нейманове майно…