Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Примха королеви, або Боксер мимоволі

Пані Герцфертовова вирішила, аби молодята провели свій медовий місяць десь за межами Чехословаччини. Саме на цей час припадають гастролі в Англії. Ружена вже поїде туди втретє. Вона стільки наговорила своєму чоловіку про Лондон, що Івану справді почали привиджатися якісь старі вулиці, Олівер Твіст, крамниця з різними допотопними речами і море, на якому плаває, мов корито, острів Великобританії.

…Поїзд наближався до лондонського вокзалу Паддінгтон. Великий натовп зустрічаючих колисався, рябів, гомонів, як сільське торговище.

Міста, як і люди. У кожного свій характер, свої манери, своя зовнішність, свої слабкості і сила. Лондон не переплутаєш з Берліном, хоча б тому, що тут є отой замок Тауер — старий, як Синяк. Та й люди не такі… Гей, якби увидіти короля! Кажуть, ніби він сидить на троні, айбо не править. Сидить, кажуть, у тому Букінгемському палаці, як чучало, та смачні вина попиває, жінкою своєю милується. Як у казці, та й готово. Без його ока, певне, будувалися ці вулиці та квартали. Будинки як близнята, як вагончики на трамваї. А ще кажуть, що Лондон хотіли зробити столицею світу. Як маєш гроші та голову на плечах, то її можна збудувати і в нас, на пустирі.

Що не кажіть, а в Лондоні повітря ліпше, як у Берліні. Бо тут парків мають багато. І море дише майже так свіжо, як Боржава. Острів, мов корито. Стоїть посеред моря…

— Я думав, що Лондон не такий.

— Яким же ти уявляв його?

— Величезне похмуре місто, з високими будовами, з трубами заводів, фабрик.

— Того ти не побачиш, Іванку. Тут у центрі міста, бачиш — бульвари, парки, квітники… Красиво, правда?

— І людей менше, як у нас.

— Сьогодні ми маємо неділю! Що ж би ти хотів? Лондонці моляться. Не так, як ми, безвірці, бродимо по місту. Магазини і ресторани, театри, концертні зали в Англії в такий день всі зачинені. Чудні оті англійці.

— Гей, чи не чудні. Ти зо мною виділа Чарлі Чапліна у кінові? Сміхотворець та й готово! Такого й люди люблять.

Обоє засміялися та пішли далі, перезираючись.

— Англійці взагалі сміхотворці. Десь триста років тому уряд заборонив показувати людям будь-які видовиська. Потому з’явилося на світ кіно. Як тільки закінчується ранкове богослужіння, англійці поспішають у кінотеатри. На них той закон не впливає, бо виданий ще тоді, коли й електрики не було…

Пані Герцфертовова знала вже, що англійці стримано нагороджують оплесками навіть тоді, коли вистава їм подобається. Принаймні, вони не видають захоплення зовні.

І ось — по залу прокотилося перше «браво».

Власниця цирку стояла зачарована: «Зачекайте, зачекайте, ви ще побачите, що витворятиме для вас мій витязь!».

Шквал оплесків супроводжував кожний номер. Зал гримів. Сміх перекочувався хвилями, коли на арену виходив Амброзі Грозні. Лондонці шаленіли, коли акробати-канатоходці Зденек Мірка з Руженою Зікловою робили свої повітряні сальто, чи коли жокей Сватопулк Ганзелка вистрибував на своїх неосідланих коників.

Амброзі Грозні веселить публіку своїми нехитрими фокусами, і раптом погасло світло. З лівого форгангу просувається, освітлений прожекторами, величезний картонний ящик. Освітлення збільшується. Під ящиком вже видніються чиїсь ноги.

Громіздкий ящик обережно обпирається на ріг, а з-під нього показується Іван Сила. Розриває папір-картон з одного боку. Звідти вистрибує Регіна Штаткова. Розірвав далі ящик — іна манежі з’явилася клітка з Гамлетом. Крізь бурю оплесків ледве було чути якісь вигуки. Та не звертав на це увагу, бо треба було йти готуватися до наступного виходу.

Після «Ведмежого вальсу» Іван показав той свій перший номер — «Зуби мамонтові», як назвала його пані Герцфертовова ще в Берліні, не знаючи, майже, що у того вимерлого слона були не зуби, а бивні. На цей раз Іван так майстерно прибив долонею плаху до стола, що дехто навіть не повірив, що у його руці не було молота. На манеж вийшло кілька чоловік. Почали обмацувати дошку, перевіряти, як експерти, чи, бува, не підробка-дурисвітство те. Та плаха, виявляється, справжня, дубова. І цвях також металевий, як і інші. Потермосили руками, аби витягти звідти. Та разом з гвіздком лише теліпався важкий стіл.

Іван вийняв з кишені хусточку, приклав на шляпку цвяха. Нахилився. Схопився руками за дошку — і двадцятисантиметровий цвях стирчав у зубах. Зневіри, котрі контролювали достовірність трюка, мовчки стояли, поки Іван вкланювався публіці і щось перебирав пальцями. Повернувшись до тих, що перевіряли, вручив їм латинську букву «С», зроблену з того ж таки гвіздка. Власними руками.

Рано-вранці газети рябіли великими заголовками і фотографіями. В одній навіть домудрилися вмістити Силове фото з цвяхами у руках. Під ним текстовка: «Купуйте наші цвяхи! Вони міцні, надійні, легко входять у дерево!». На другому знімку — Іван за обідом. «Харчуйтеся у нашому ресторані! Наші страви висококалорійні, мають здатність збуджувати силу!».

Після шестиденних гастролей у Лондоні пані Герцфертовова одержала телеграму з Блекпула. Королева Великобританії запрошує чехословацький цирк виявити їм честь і показати свою програму. Не встигла власниця цирку розібратися як слід у тій телеграмі, а всюдисущі агенти-маклери вже стукали у двері готелю.

— Я ще не встигла подумати, — одповіла пані одному з них.

— За п’ять виступів плачу гроші заздалегідь, — не здавався той. — Ви розумієте, королева прагне розваги. Вона там на відпочинку. З королем і почтом. Вона вагітна, майте на увазі. У такому разі жіночі примхи задовольняє навіть чабан… Після першого ж виступу ви можете повернутися знову сюди.

— А реквізити? Нам нелегко збиратися з постійного місця.

— Ми все зробимо, — переконував агент. — За свої кошти. То ж сенсація на весь світ! Такої честі не кожний удостоюється, повірте мені!

Пані Герцфертовова прагнула одного: якнайбільше зиску для себе. Думку артистів вона ніколи не вислуховувала і не зважала на неї. Яке рішення прийме, таке й мусить подобатися всім. На те й власниця!

— Коли вже так просите, то за подвійну плату я можу відвідати Блекпул і зробити приємний сюрприз для вашої ясної королеви. Себто, виплатите мені на мій власний рахунок повну вартість десяти концертів.

Агент-маклер замешкався, а за якусь мить відповів:

— Можете збиратися!

Великий автобус, забитий реквізитами та багажем артистів, мчить до Ірландського моря. Блекпул неблизько: триста п’ятдесят кілометрів їзди…

Нарешті з’явилося океанське узбережжя з розкішними віллами та котеджами-особняками. Околиця міста забудована готелями для туристів та відпочиваючих. Не кожному по кишені скористатися такими розкошами. Номер в готелі тут втричі дорожчий, аніж у Лондоні. Обіч вулиці крикливими вивісками запрошують до себе ресторани, кав’ярні, бари, дансінги…

Ось і циркова арена. Будова займає весь чотирикутник великого кварталу. В цьому ж приміщені — ресторани, дансинги, атракціони. Увінчує будинок Тауер — величезна вежа. Звідси походить і назва цирку.

Ліфтом піднялися на найвищу площадку. Звідси, як на долоні, видно все місто-курорт і далекий морський горизонт.

На відміну від звичайних, зал цирку Тауер — квадратний. А чотирикутний амфітеатр обрамлює круглу арену. Купола тут немає. Його замінює стеля, яка висотою, правда, не поступається перед найвищими куполами. В розпалі курортного сезону тут щодня дають по три вистави. Одну й ту ж програму показують іноді й по півроку. І тому сьогодні на прощальну виставу американського цирку майже половини квитків не продано.

Чехословацькі артисти вирішили піти подивитися виступи своїх колег з-за океану. Тимбільше, що в недалекому майбутньому і самі збираються туди на гастролі. Про це вже не раз нагадувала власниця цирку. Тому цікаво подивитися-познайомитися з роботою прямих суперників на цирковій арені.

Пані Герцфертовова не поскупилася навіть купити кожному квиток. За власні гроші. Гей, знав уже дехто, чому їхня господиня така щедра. В Лондоні щодня аншлаг. Та й за цю поїздку їй перепаде чималий шматок золота. Йому вона завжди віддавала і віддає перевагу. Навіть перед фунтами стерлінгів, які добре ціняться на світовому ринку.

Іван з Руженою сіли в зручні крісла. Звідси добре буде видно все, що робиться на арені.

— Красно змайстровано, — сказав Іван, розглядаючись по залу.

— То є модерно зроблене! — захоплюється Ружена.

Прожектори освітили весь манеж. Він чомусь залитий водою. Посередині стоїть острівець. Світло падає на нього. На острівці заворушилися чоловічі постаті: одна товстелезна, а двоє — худих-прехудих, як тріски. Вони нібито залишилися на острові після катастрофи корабля. Що з ними далі буде? Глядачі чекають хвилину, дві, три. Товстун позіхає. Дивиться у далеч. Рятунку немає. Ліг на живіт. Перевертається з боку на бік. Худенькі чоловіки в жалобі поглядають на нього. Десь на п’ятій хвилині він знову піднімається, покректуючи. Кличе до себе худих. Почав їх лупити поза вуха. З усієї сили. Ті один на одного падають і сміються до сліз. Нарешті худенькі встають. Беруть товстуна за руки, за ноги і переносять через воду.

Іван засовався в кріслі і шепнув Ружені на вухо:

— А сміятися коли будемо?

— Зачекаємо ще, Іванку.

— Я думаю, цирк має запалювати чоловіка. Підносити його настрій. Нести добро і радість. То — дикунство! Наш Гамлет і той більше користі приносить глядачам, — сказав уже голосніше, та його все одно посторонні не розуміли, бо галакали по-своєму.

— Ти чуєш, декому й смішно?

— То штучний сміх, як і той виступ. То сміються циліндри, а не люди!

А ось і другий номер. На арену, рачкуючи, вийшла мавпа. Вона бралася по канату аж до стелі. Потому почала перестрибувати з одного каната на інший, хапалася за атрибути, що висять на значній висоті, одною рукою тримається за гойданку. Раптом мавпа зірвалася, впала на клітку. Почала шкрябатися в непристойне місце, ловить «блохи» і кидає в публіку. Схопилася, побігла по рядах. Прискіпується до жінки. Та з криком зірвалася з місця, шукає рятунок, гублячи один за одним предмети свого туалету. В ту ж мить мавпа повертається в манеж, плаче. В залі сміються. Мавпа розгнівалася і рве на собі шкуру. З-під неї з’являється акробат.

— Мерзко людям показувати таке! — буркнув Іван і ледь було не сплюнув. — То не в цирку треба показувати, а в хліві!

— Англійська публіка. Може, їм подобається таке?

— Не знаю, що треба мати на тому місці, де має бути голова…

— Не забувай, Іванку, то ж гроші роблять усе, а не артисти…

«Всюди бавлять гроші. Народишся — плати. Повінчаєшся — плати. Ховають — плати… Великий містер оті грайцарі!.. Якби їх більше було, то хіба би не викупив Яна з-за решітки? Айбо того не вистачить, що маємо. Ганічка пише, що треба п’ятдесят тисяч. Дорогі то слова, що їх говорив Ян… Людей скликав на страйк та демонстрацію. Хіба їх треба підбурювати? Вони самі всі, як сухе хворостиння: чиркни десь сірником, та з усіх боків почне горіти огонь проти панства. Шкода лише Яна. Як там родина виживе без нього? Порадимося з Руженою, що нам робити… Добре, коли є з ким порадитися. Аби чоловік не бовкнув у якусь галибу[89]. Добре ото мати біля себе таку челядину, як Ружена. А, може, пані Герцфертовова допомогла би? У неї кажуть, більше грошей, як у самого Масарика. І в неї би можна зазвідати…».

Поки Іван роздумував, усі місця в цирку були зайняті. Партери і ложі осліплюють коштовностями паній, одягнених у вечірні туалети. Чорними плямами виділяються смокінги чоловіків. Рябіють мундири військових. Лише у рядах, що оперізують ложі, сидять, очевидно, скромніші глядачі.

Серед публіки панує на диво піднесений настрій. Зал стримано гуде у передчутті незвіданого видовища.

Артисти чатують у форгангах, чекають сигналу на вихід. Хвилюються. Прислухаються до гудіння залу, до його дихання.

Настрій у всіх майже тривожний. Іван стоїть збоку та милується своєю Руженою.

Підбіг захеканий та неспокійний адміністратор. Щось перепужено гелготить. Ружена перекладає Івану:

— Вже заходять у цирк міністри, графи, видатні артисти, професори. Скоро має надійти король з королевою та їх почт. Чому він хвилюється? То дуже поважна причина. Адже жодного разу їх королівська величність не удостоїли такою честю наш цирк. Це для нього, власника цирку, велике, незабутнє свято, разом з тим — грандіозні клопоти, не кажучи вже про видатки.

По залу розлетівся шквал оплесків. Глядачі встають. Ружена відхилила оксамитове полотнище і крізь щілину помітила, як у центральну ложу заходить королева з королем у супроводі кількох чоловік. Сіпнула Івана за рукав.

— Поглянь, яка гарна.

— Айбо не файніша за тебе, Ружечко!..

— Для мене ти — найліпша і найцінніша королева! — шепнув їй на вухо, не зиркаючи навіть у бік тієї ложі. А ти — природа, створена мудрим Богом!

— Не філософствуй, а подивися, яка красива!

Над манежем засяяло яскраве світло. Оркестр заграв гімни Великобританії та Чехословацької Республіки.

Коли ще в залі не стихли оплески після гімнів, музиканти заграли марш. На величезний килим, що на цей раз засланий сліпучо-білим шовком, могутнім кроком виходить Іван Сила, несучи всіх артистів. Амброзі Грозні зістрибнув з Іванової долоні і почав представляти їх англійською мовою. Артисти один за одним відлітали з Іванових пліч.

Містер Брондіс — так звуть директора і головного адміністратора — нервував. Переходив від одного форгангу до другого, зазирав у зал, а найбільше націлював монокль у той бік, де сиділа королева.

Обличчя містера Брондіса засяяло раптом маленькими променями-зморшками. Гей, ні, не сподівався він, що англійці так гарно прийматимуть чехословацький цирк. То був ризик. Ризик, на котрий штовхнула його королева. А раз вона прийшла, то від нині стане в її очах чудовим організатором. Потому виклопоче для нього місце й для театру. Отже, примхи королеви задовольнить не так заради її величності, як заради свого майбутнього бізнесу. Ну той що, якщо програє якусь там тисячу фунтів! Хто нічим не ризикує, той нічого не має. Або пан, або пропав. Правда, втрачати щось Брондіс не мав наміру. Тим більше, той Сила заворожив публіку.

Брондіс склав на черево руки, почав перебирати пальцями, та так і закляк. Витягує товсту коротку шию, аби ліпше роздивитися, що там Сила мудрує коло машини з тим ланцюгом.

Іван приладнував його до передніх гаків вантажного автомобіля.

Заворожена тиша давила в голову. Чути було, як перешіптуються.

Сила кладе ланцюг на ніс і вирушає з широкого форгангу. За ним покірно тягнеться великий вантажний автомобіль.

Музику заглушили вигуки та оплески.

Іван зробив коло на манежі та й повернув до виходу.

Містер Брондіс заметушився, поздоровив Силу і побіг кудись, розчепіривши руки. За якусь мить приніс пляшку шампанського і два високі келихи. Поклав на столик. Покликав до себе Івана. Сила низько схилив голову, подякував за увагу його особі. А коли директор виповнив келихи іскристою, шипучою рідиною, сказав:

— Лише з королевою!

Містер Брондіс насторожився. З королевою? Та ж він, Брондіс, і сам не має такого права! Чи не багато захотів містер Сила?

Саме в цю мить надійшла Ружена. Іван зрадів:

— Ось і вона! — поцілував руку дружині. — Знайомтесь, містер Брондіс, моя королева — Ружена Зіклова!

Всі троє засміялися. Тепер уже містер Брондіс не хвилювався так, як на початку вистави. Залишився всього один номер. Та не виступи чехословацьких артистів тривожили його. Брондіс частенько поглядав у монокль. Аби пересвідчитися, як там, у королівській ложі. Коли королева з королем посміхалися, на його обличчі це віддзеркалювалося.

Прибіг помічник Брондіса. Вручив директорові цирку папірець. Брондіс швидко пробіг його очима і раптом заметушився. Наче в нього горів цирк. Приклав до губ вказівного пальця. Це означало, що він має в голові серйозну думку, котру не хочеться випустити з вуст.

— Міс Герцфертовову! Негайно! — залишив недопите шампанське, і сам побіг шукати її.

Чому той папірець так розладнав настрій двох власників цирку? Ба ци не сталося якесь лихо?

Пані Герцфертовова, чітко карбуючи дрібні кроки, наближалася до Сили. На келихи не звернула уваги. Одразу заговорила до Івана, тримаючи в руках той же папірець, що був щойно у Брондіса.

— Ви бачите, що це таке, мій дорогий витязю? — запнулася, показуючи Івану записку. Та, окрім кількох латинських букв, Сила нічого не встиг вичитати. — Сама королева удостоїла вас уваги! Ось читайте, читайте цей рядок!..

— Може, Ружена знає по-королівському, а я знаю лише по-своєму.

— Я прочитаю сама. «Захоплені грою Джона Сили! Ми були б дуже задоволені, коли б добрий Сила мав таку шану до нас і виконав наш улюблений вид спорту — бокс. Чи зможе він? Власноручно — королева його величності короля Великобританії та Ірляндії…».

— Містер Сило, благаю вас, виконайте цю просьбу королеви! — просить містер Брондіс, зробивши реверанс, як дівчинка.

— Я не маю права залишитися перед вами у боргу, — стримано, але благаюче піддакнула пані Герцфертовова. — Це вам буде окремо виплачено.

«Не королева мене інтересує. Гроші треба, аби Свадебу викупити з темниці…».

— Ви пробували коли-небудь займатися боксом?

— На мою душу, пані Герцфертовова, не пробував. У кінові видів, як бавилися. Отакими великими рукавицями лупилися двоє!

— О, то є, прошу, бокс! — зраділа власниця цирку. — То є, молодий витязю, національна гра англійців!

Іван поглядав на Ружену. Вона не втручалася в розмову пані Герцфертової. Заперечувати або умовляти її не мала права. Такі обставини склалися. Тим більше, вона просить Івана. І не для кого-небудь, а для королеви! Сила чекав, що скаже Ружена. Мовчала. Лише кліпала великими віями, що закривали її круглі з голубінню очі.

— Як хочеш, Іванку, — нарешті стиха мовила вона.

— Вам, молодий витязю, належить тільки оборонятися, — поспішала проінструктувати свого слугу власниця цирку. — Все то — формальність. Я впенена у вашій мужності. Ви, бачу, погоджуєтеся? — запитала і тут же кивнула Брондісу. А Івану шепнула: — Від мене особисто маєте тисячу фунтів. Згода? — До дружини: — Ти, Руженко, не ревнуй, що ми перешіптуємося. Діло для мене вище за кохання!..

«Гроші бавлять, корінець би їм висох!.. А, може, удержу? Тисячка фунтів — то немала сума. Менше треба буде позичати…».

— З ким маю бавитися? — рішився Іван.

Невисокий на зріст ротатий чоловік у коротких гетрах-штанцях притупцював, сунув Івану рукавиці. А ось містер Брондіс веде кремезного чоловічиська в довгому плащі-халаті.

— Джексон! — прогучав Іванів суперник ведмедячим звуком, потискуючи йому руку.

По мегафону уже оголошували, що на прохання королеви Великобританії та Ірляндії за кілька хвилин на рингу зустрінуться два боксери.

Знову зал зашумів, загудів, як водоспад.

Просто на манежі влаштували ринг. Пришпорена нестерпним очікуванням, бринить, як вулик перед вироєм, п’ятитисячна маса, занурена в мряку. Тонкі промені прожекторів вихоплюють з кромішньої пітьми лише ринг. Біля нього щільно примостилися журналісти.

Гей, не знав Іван, що за лічені секунди на тому білому рингу розсікаються брови і гордієві вузли людської долі, кришаться щелепи і честолюбні наміри; що за оті короткі секунди збиваються статки і створюються легенди.

Лише Джексон добре знав про те, як довго тягнуться оті секунди, коли ти, загнаний у куток, шукаєш порятунку в глухому захисті від всюдисущої пари рукавиць безжального суперника, що життя боксера вимірюється іноді в один раунд…

Раптом у залі стало душно, наче від тих рукавиць розповзалося тепло по приміщенню. Палаюче світло прожекторів ще пронизливіше вп’ялося в білизну рингу. Першим до помосту іде прапороносець. Джексона супроводить суддя, тренер, масажист.

— Джек-сон! Джек-сон! — скандує п’ять тисяч глядачів. І в цьому був свій потаємний смисл. Вся Англія жагуче прагнула перемоги своєму призеру. Батьківщина боксу глибоко сумувала, що з тисяча вісімсот дев’яносто восьмого року Великобританія не мала чемпіона світу з тяжкої вагової категорії. Горді британські голови схилялися перед непереможеними американцями.

— Дже-ксон! Джек-сон! — злітало під стелю Тауера. І в цьому ревінні відчувався невтолимий голод видовищ. Бій між англійцем Сойерсом та американцем Хіменом оспівав колись у віршах Теккерей в сатиричному журналі «Пан». Та хіба то була боротьба? Навіть збиралися на неї потайки від влади. На поєдинку було присутніх всього тисяча чоловік, один лорд і кілька єпископів. А тут — весь почт королівський. І п’ять тисяч фунтів стерлінгів покладено на бочку.

Для чого затівають цей бій, що не вкладається в жодні спортивні рамки? Тим більше, що Іван Сила не має щонайменшої уяви про бокс? Для чого? Для розваги. Для грошей. Для сенсації. О, англійські шкрябарі-газетярі знають, під яким соусом-підпражкою піднести читачам цей непередбачений бій. Таке задоволення коштує великі гроші. І в світі стерлінгів дозволяється все. Аби тільки пахло зиском.

Гонг, наче обухом, вдарив Ружену по голові. Кажуть, немає людини самотнішої за боксера після того, як прозвучав гонг. Він залишається віч-на-віч з долею, яка відгороджена від усього світу завороженим білим квадратом рингу.

Іван став. Витягнув для захисту руки наперед. Джексон атакує. Приголомшливо б’є по голові, по обличчю. Найпекучіше в нього жалить лівий хук. Сила стоїть непорушно. «Тільки оборонятися! — причулися напутні слова пані Герцфертової. — Тільки не впасти в куток!».

Зал сміється з Івана. Той ще жодного штовхана не дав Джексону. Зал підбадьорює свого призера:

— Джек-сон! Джек-сон!

Раптом Іван відчув сильний удар по носі. Ледве втримався на ногах. Джексон лушпанить з усіх боків. «Тут не фіглі, корінець би ’му висох!.. — подумав і зиркнув на поміст. Там жаріли гарячі краплини крові. — Гей, тут не фіглі!». Пекучі краплини поту збігають з чола. Серце калатало дзвінко. Дихати ставало важко. З носа капала кров. На рингу утворилася пляма. Іван ще дужче стис праву долоню в кулак. Зарипіла шкіряна рукавиця. Раптом все стихло. Блискавичний удар в груди Джексона. Той полетів у правий куток рингу. Рефері схилився над ним, рахує секунди. Джексон немічно відкинув руки.

Зал гуде, як знавіснілий:

— Джек-сон! Джек-сон!

До нього підлітає масажист. Намацує на руці пульс. Іван у тривозі, не знає, що йому робити. «Ба ци вже по забаві? Та ото не так довго…». В цей момент попід канатами пробралися двоє з носилками. Поклали на них Джексона.

«Майже, скінчилася забава. Одного мусили звідти понести: або мене, або його… Нечесна ото бавка… Айбо Свадеба мусить вийти…».

На ринг прорвалися журналісти, глядачі, поліція. Зчинився гамір, вереск. Поліцейський з суддею швидко знімають з Івана рукавиці. Вивертають їх чомусь, обмацують.

— Порожні — зробив висновок суддя. — Залізний удар. Смертоносний. І рукавиця тріснула!..

Диктор сумно сповістив про перемогу Івана Сили.

Зал мовчав. Лише десь там збоку хтось заплескав у дитячі долончата і перестав. То був Амброзі Грозні. Знову стало тихо, як у ямі.

— Іванку, Іван-ку-у-у!..

Єдиний голос розколював сцементовану тишу.