Іван Сила на прізвисько «Кротон»

Нарешті вільний

Заняття проходило якось мляво. Іван, здавалося, через усю силу виконув свої номери. Ніби слабшим став після того, як побував дома.

Зате пані Герцфертовова була в чудовому настрої. Ще б пак! Була десь у Швейцарії, повиправляла собі зморшки, змінила зачіску. Тепер її навіть на жарти тягло:

— Розлінувалися, мої ведмедики, чи не так? — спитала, як усі зібралися в коло. — Може, завеликі вакації були?

— Пролетіли, як горобець! — відповіла Регіна.

— Молодим завжди так здається! — ущипнула її власниця цирку. — Чи не правду кажу?

Пані Герцфертовова чекала, що реготом відгукнуться на її жарт. Та артистам чомусь не дуже кортіло сміятися з її шпильок. Посміх більше викликали її штанці, що не зовсім пасували до її ніг, розмальованих на литках синіми вузлами жил.

— Сьогоднішню прем’єру ми присвячуємо нашій вельмишановній і дорогій людині, — пані Герцфертовова перейшла на ділову розмову. Вона повернулася в той бік, де сидів у м’якому фотелі-кріслі жовклявуватий, нахмурений пан з великою головою та позолоченими окулярами на носі. Може, то новий коханець пані Герцфертовової? А, може, й чоловік? — Нам представлена велика честь — дати концерт для президента Чехословацької республіки. Ми постараємось виступити якнайкраще. Чи не так, мої колеги?

— Виступимо! — відповіла Реґіна.

— Може, за час перепочинку хтось скомпонував новий номер? — і зиркнула на Івана. — Може, ви щось маєте, пане Сило?

«Ба ци казати, корінець би їй висох?». Необавки сердито буркнув:

— Маю!..

— О, я так і сподівалася! — од радощів плеснула в долоні. — Виступите сьогодні?

— Треба попробувати.

— Як буде називатися ваш неперевершений номер?

— Сила — під штрекою!.. — заінтригував Герцфертовову.

— Як, як? «Сила — під штрекою?». То цікаво? Може, спробуєте одразу?

— Ні, лише завтра…

— А коли я вас попрошу?

— Не треба.

Пані Герцфертовову зачепила гордість, а одночасно й цікавість. В залі сидів не хто-небудь, а сам представник президента. «Невже не підкориться мені? Невже покаже свою зверхність? Звідки таке нахабство?». Підійшла до Івана, хотіла поплескати по плечу та, як побачила грізні очі чвого витязя, одразу засунула руку у вузьку кишеню гетрів.

— Ви нездорові, пане Сило? — дивилася то на нього, то на Ружену.

— Здоровий. Добре провітрився дома.

— Ви порадуєте нас сьогодні, чи не правда?

«Її радує не мій виступ, корінець би їй висох! Гроші пахнуть. Айбо й мені їх треба… Напозичався по самі вуха…».

— Вам той номер дорого обійдеться.

— Думаю, що у цих питаннях ми ніколи не мали конфліктів. І на цей раз їх не буде, чи не правда?

Іван глянув на Ружену і завернув у лівий форганг. Коло конюшні зупинився. Почав розгрібати різний хлам цирку. Зі споду витягнув штреку — вузькоколійну рейку, що вже подекуди вкривалася рудуватими плямами іржі. Приніс її на арену. Попросив уніформістів принести великий стіл, той, на котрому забиває цвяхи у дубову дошку. Поскликав усіх чоловіків, що працювали в цирку. Їх було десятеро. Розповів, що мають робити і ліг горілиць на стіл. Помічники поклали рейку Іванові на горло. З обох кінців почали її гнути. Необавки рейка торкнулася підлоги. Іван підняв руку. А коли рейку зняли з шиї, стрибнув зі стола, мов хлопчик, потер долонею горло.

— Браво! Браво! — прохрипіла Герцфертова, ніби щойно зняли оту рейку не з Іванової шиї, а з її власної.

Іван знову підняв рейку, приклав її до коліна. Випрямив.

— Гратулюю вам, пане Сило, гратулюю! Ваш оригінал! Сподіваюся, ви скажете і певну суму за нього?

— Скажу: легкове авто.

Пані Герцфертовова швидко закліпала очима і якась невидима сила відібрала у неї мову. Вона ковтнула кілька разів: сухо ставало в роті, а потому з горла щось прохрипіла:

— Сорок тисяч?

«Ні, ні, сам він до того не міг додуматися! Тут посередником стоїть і третій — хитрий та підступний».

— Мені треба авто, а не гроші. Аби домів можна їхати…

— Я вам віддам своє. Вам подобається, чи не так? Ви вже не раз їздили на ньому.

— Нове хочу. З заводу.

В цей час надійшов представник президента, потис Івану руку. Пані Герцфертовій незручно стало вести таку бесіду коло нього і тому сказала трохи піднесено:

— Завтра ранком буде автомобіль! Вас це задовольняє чи ні?

Гей, якби знав Іван, скільки таких автомобілів могла б купити власниця цирку за оті гроші, що заробив їй? Ціла череда би вийшла! Та хоч якусь частинку вирве собі з того.

На прем’єру Іван запросив і Свадебову родину. Відібрав їм ліпші місця, недалеко від арени, аби добре бачили його, а він — їх.

Пані Герцфертовова хвилювалася більше за всіх, начебто від цього мав залежати успіх усього цирку.

Іванові ставало душно. Скинув з пліч яскравочервоний плащ, зняв черезпліччя позолочену стрічку, на якій забряжчали медалі та інші відзнаки шістдесяти чотирьох країн світу, поклав усе на лавицю й присів, ніби прагнув перепочинку після тяжкого ходіння. «Ба ци довго ще залишилося вандрувати? Майже, треба перестати бавитися».

Перед очима з’явилася ота картина, котру побачив Іван на Великдень коло церкви. Від воріт аж до самих гарадичів-східців поставали жебраки: поламані, покалічені, повикручувані, безрукі, безногі, сліпі, паралізовані, з великими зобами… Господи, де ще увидиш стільки нещасних, як у Карпатах! Взимку ще не так видко їх. Тепло придержує жебраків десь коло печі або коло худобини, в хлівчиках. А настає весна, вони пробуджуються, чистять свої рани і волочаться до церкви чи на торговицю. Простягають руки, коли є, і жалісливо просять милостиню: співають молитви, саморобні пісні, в котрих уславлюють Всевишнього і того, хто щось кине в банку чи в тарілку… Звідки така кара на людей?

— Що з тобою, Іванку? — прибігла Ружена, готова до виступу.

— Нічого, дорогенька, — лагідно мовив, і на очі спливало рідне село, і його лице заволочувалося смутною пеленою.

— Щось трапилося?

— Нічого. Просто зморився я. Тяжко чомусь на душі…

— Президент скоро буде в залі!

— Не сміши мене, Руженко!..

«Гей, якби той президент знав, що робиться у тій закутині, котру приточили до республіки! Серце би в нього тріснуло… А, може, й знає. Та що він один зробить? Там треба много капіталу, аби все до порядку привести. Та й капітал, майже, нічого не зробить. Еге, у Герцфертовової, скілько його є. Так кому з того хосен?..».

— Може, зарядку зробиш?

— Не поможе.

— От спробуй, Іванку, бо ти страшно випозируєш![107]

Метнулася до роздягальні. Знає вона, що в такому разі треба робити з Іваном! Привела чотирьох уніформістів. Знали й ті, що нелегка доля випадає їм, коли Сила загубить настрій. Вони мають його розворушити.

Неохоче піднявся з лави. Парубки-уніформісти почали обсипати його градом ударів. Б’ють у кожний мускул. Іван нахиляється, наче під душем: повертає шию під кулаки, підставляє груди, хребет, руки, ноги. Хлопці почергово витирають з лобів піт і продовжують свою муку, крадькома позираючи на Силу, коли той надумається зупинити їх.

— Президент прийшов! — зашушукала Реґіна, ніби боялася когось розбудити.

— Най почекає мало, — потираючи від задоволення руки, мовив Іван. — Я його не стільки чекав…

«Масажисти» вже добре приморилися. Взяв їх на руки, покрутився з ними кілька разів і відпустив. Це він так дякував їм за роботу.

Музиканти заграли урочистий марш, і Сила виносить артистів на арену.

«Мамонтові зуби», «Груди замість ковадла», «Людина під колесами машини», «Легка штанга», «Серце із заліза»… І нарешті останній номер — «Сила під штреком».

Глядачі встали. Плескають. Викрикують: «Кро-тон! Кро-тон! Кро-тон!».

На арену вийшла пані Герцфертовова, вклонилася президенту, подякувала за відвідання цирку.

Старенький чоловічок, що більше скидався на селянина, аніж на президента, пошпортав до артистів. Поручкався з усіма, навіть з Грознім. Представник президента тримав на руках якийсь пакунок. Президент став навпроти Івана, затряс рідкою сивою борідкою, заворушив вусами і потис Силі руку:

— Читав про вас, читав і гордий тим, що робите славу Чехословацькій республіці!

«Чехословацькій республіці? — дратувався Іван. — Гей, ні, дідику, не республіці, а своєму роду, русинам із Підкарпатської я славу приношу. Бо від них я пішов. Вони дали мені і корінь, і силу…».

Президент в цей час повернувся до помічника. Той уже розв’язав стрічку на пакункові. Президент вийняв з нього парчеву тогу, що переливалася червоним перламутром від сліпучого світла. Розгорнув її і накинув Івану на плечі. На голову поклав корону-шолом, що вигравала діамантами та позолотою. — А цю медаль ви одержуєте особисто від мене. Поздоровляю вас, пане Кротон!

— Не Кротон я, пане президенте, а Сила. Сила з Підкарпатської.

— То він жартує, вельмишановний і дорогий наш президенте, — роблено усміхнулася пані Герцфертова. — Прошу вибачення!..

— Я сам жартувати люблю.

— Я, пане президенте, складаю вам глибоку вдячність за оцінку моєї скромної праці в ім’я республіки, — продовжила власниця цирку. — Ми все зробимо, аби наш цирк і далі приносив славу нашій державі!

Зал знову плескає. Івана вітають колеги. Обнімають. До ніг падають квіти. Він їх не підіймає з помосту…

В гардеробній мовчки переодягнувся. В голові шумів-гучав якийсь водограй…

На дворі збиралося на бурю. Грім гримів над містом, як порожні вагони, що котилися по вибоїстому путі. Безперестанку очі схапували блискавки, що розколювали темінь хмар.

Зупинився перед аркою «Герцфертов-цирку». Глянув на громіздкий щит. «Доста збиткуватися! Я не посміховище, корінець би вам висох! У мене нащадки є, котрі мають ліпше жити в будучині, як я! Доста!». Засвітила блискавка і вихопила великі букви «К-Р-О-Т-О-Н». Іван різко ступив до афіші. Згріб її з щита і порвав на шмаття.

Зареготався грім. Знову блискавка вишкірила зуби і заховала їх у холодних хмарах.

Заплескали в хідник великі краплини дощу.

Майже цілу ніч, як босорканя-відьма, гонилася за ним безсонниця. Як не одганяв її, вона приводила з собою то стару Кормушку, то отих нещасних калік-жебраків, що чекали на милостиню коло церкви, то синіх дітей, що тряслися коло Принца з пролісками, то Христового Андрія, що погахкував з чеканом-яртівкою навколо пня, то нянька, що ніс намул у старому відрі та в коші на прикуплену нивку. Старий згорбився, як дуга, визирав на пішачкові, куди ліпше ступати, і тягнув за собою живицю, аби ота дарабчина вродила пшеничку. Аби мати свою, а не покупну, паску.

— Може, кави вип’єш, Іванку? — притиснула Ружена його руку до себе.

— Дякую, дорогенька, не треба.

— Ти й сьогодні будеш такий злий, як учора?

— Хіба я злий? — засміявся і збився з кроку. — Чоловік має бути або дуже злий, або дуже добрий. Середняком бути не може. А мухотрясом жити не хочу!

— Ти чуєш, як гарно пахне липовий цвіт? — навмисне запитала, аби розігнати Іванові думки.

— Красне повітря. Ото по дощеві. І хідники чисті, як викупані.

Ружена поспішила до своїх подруг, а Іван міряв кроками невеличку площинку, що відділяла лівий форганг від арени. Хотілося йти далі, та перед ним стояла стіна, і тому знову повертався аж туди, до конюшні, звідки віддавало вистояним сіном.

Ось і Герцфертовова відчинила двері. Повернула до Гамлета, помахуючи нагайкою. Привіталася з ведмедем за лапищу. Тицьнула йому у вершу цукерку. Той почав чапати по клітці, зрадів, що випустять його з того тісного царка. Та пані не поспішала підіймати клямку на дверцях. Відвернулася од нього, ляскаючи пльоткою по дощатих стінах. Раптом побачила Силу.

— О, і ви тут! Ще не роздягалися? Доброго ранку, мій витязю! — і простягнула йому чек на автомобіль. — Виберете собі по смаку.

Сила мовчав. Йому тяжко було відповісти навіть на привітання. Він ладен був погматати той папірець, айбо не буде напослідок таким глупаком.

— Будемо починати заняття, чи не так? — зазирнула Івану в очі.

— Будемо кінчати, пані Герцфертовова! — загриміло десь попід склепінням, наче на дах посипалося тисяча громів.

— Як це розуміти? — ніяк не могла отямитися пані.

— Дуже просто. Днесь розквитаємося з вами.

— Ви жартуєте? — ледве видавила і спробувала осміхнутися, та це не виходило в неї: обличчя якось перекошувалося, як від недоброї хвороти.[108]

— Фіґлі минулися, ласкава пані!

— Що вам не подобається в мене?

— Все: і ваш цирк, і ваше дурисвітство-гендлярство з людьми! Все! Доста на тому!

— А контракт? Ми маємо договір, чи не так?

— Лишіть собі на пам’ятку!..

Герцфертовову наче кинули в окріп: вона почервоніла, стисла мишачі зуби, мотнула головою:

— Вам це буде дорого коштувати, пане Сило! Ви лише половину строку відпрацювали в мене.

— А мені здалося, що цілий вік!

Пані Герцфертовову хилило присісти. Вона аж упріла від злості. Вийняла з кишені хустинку та так і не донесла її до обличчя.

— Ми розлучимося, пане Сило, тільки через суд. Закон так каже.

— Най буде і через суд, айбо далі не можу. Не можу я без домівства жити. Тут я чужинець, зайда. Доста було мені мовчати!

Лише тепер остаточно отямилася. Так, її витязь, її дорогий Кротон, не жартує: він вирішив порвати з цирком. А що далі? Адже половина програми випадає. І яка половина! До того ж саме на цей рік вона розраховувала покласти мільйон крон у швейцарський банк. Як же так сталося? «Ні, ні, то не сам він. Тут якась комбінація. Може, Моузес хоче його переманити до себе? А, може, хоче виїхати в іншу державу?».

— Я вам можу заплатити вдвічі більше, ніж досі.

— Можете і потроювати, а далі не залишуся.

— Мені шкода вас, пане Сило, — захлинаючись гнівом, виповіла пані Герцфертовова. — Що ви будете робити там, серед отих…

— Дикунів? Так ви хотіли сказати? — закінчив її речення.

— Ні, ні, не так! — і змовкла, ніби здавили горло ті коротенькі слова.

— Неправда! Саме так. Ви, пани, інакше і не називаєте нас, русинів. То я вже чув не раз. А я горджуся своїм рідним краєм, його людьми. Серед них я виріс і силу дістав.

— А я зробила вас славним на весь світ! — гордо підняла голову, ніби починала читати героїчну поему про мандрівки Сили.

— Ви так гадаєте? Гадайте собі. А я знаю, що ви вкрали від мене няньково ім’я! Заплювали мій рід, мій край! Та й далі хотіли би збиткувати ся надо мною?

— Я вам обіцяю відновити ваше ім’я, коли воно цьому вина.

— Лише сам ото я можу зробити. Перед своїми людьми. Перед старим няньком. Королем більше не хочу залишатися на чужині. І — фертик![109]

Пані Герцфертовова різко повернулася, та ноги не так ступали, як раніше: каблуки стукотіли нерівномірно, як і її серце. Зайшла в свій кабінет. Іван не глянув у той бік. Почув лише, як луснули двері. Покликала до себе Ружену:

— Ти його підбурила? — безцеремонно спитала і ляснула нагайкою в стіл. — То відплата за мою доброту? Мій Боже, мій Боже, що ви зо мною робите? — впала на м’який стілець. Притулила чоло до холодного стола. Заворушилися підфарбовані кучері: власниця цирку схлипувала злістю. І здалося Ружені, що перед нею не пані Герцфертовова — гоноровита, самовпевнена, — а дитинча, котрому не дають робити те, що вона хоче, і тому роздратувалася. Вона ладна була погризти той стіл, на якому ще не так давно підписувала Івану контракт і виплачувала гроші. Гроші!.. А, може, й Ружені підвищити платню?

Вона підняла розкуйовджену голову, розмазуючи кулаками сльози впереміж з пудрою.

— Може, ти поговориш з ним? Розрадь, аби не робив дурницю!

— Пані Герцфертовова, я рада за нього, що він, нарешті, сам дійшов до цього моменту.

— І ти проти мене? — кинулася з-за стола, як зацькована. Та пересилила себе. Замість того, що хотіла зробити якусь мить тому, почала обіймати та цілувати Іванову дружину. — Може, ти поговориш з ним? Розрадиш, жеби не робив дурницю! — взяла її за плечі розгублено, наче перед стратою: — Руженко, я тобі можу платити таку ж суму, як і йому. Будь мудрою. В тебе діти підростають. Тобі треба гроші…

В кабінет пройшов Іван: похмурий, як сьогоднішній ранок. Герцфертовова забула запалити світло в своєму уряді і здавалося, що Ружена стоїть десь у конюшні. Руки в неї тремтіли. Це відчувала Ружена.

— Я виплачу вам гроші. Наперед. Багато грошей!

— Ви вже навчилися і звикли до того, що за гроші все можна купити чи продати! — відповів на те Сила. — Доста було гендлювати!

— Але ж і ви не раз торгувалися за мною!..

— Я знав, що ви ласі до грошей. І призбирав, аби розквитатися з вами. Навіки-вічні!

«Ось воно, куди сягнув своїм німурством! Ще й хитрість у нього ховалася!».

— Ви ще запам’ятаєте мене! — пригрозила власниця цирку та Іван того вже не чув, бо саме зачинив за собою двері. Гей, добре він запам’ятає! На все життя! Бо все ще попереду. Літа тільки дали заявку на життя.

Через кілька днів віддбувся суд. За порушення контракту Іван мав сплатити сто тисяч крон. Рішення міського суду можна було оскаржити-апелювати у вищу інстанцію. Та Сила не захотів затягувати виїзд додому. Коли вийшли з високого будинку суду, Іван взяв Ружену під руку, полегшено зітхнув, наче скинув на землю ведмедя, котрий безжалісно тис його з усіх боків.

— Ми вільні, дорогенька!

— Це ще не воля, Іванку. Ми все одно залишаємося рабами сього світу.

Іван не встиг перепитати, про яке саме рабство згадала Ружена, бо до них привітався Амброзі Грозні, що зранку вартував їх коло цього високого будинку, де вирішували долю Сили. Трохи розкосі очі, схожі на достиглі сливи-бистриці, сумно дивилися то на Івана, то на Ружену. Здавалося, що він ось-ось простягне руку та проситиме милостиню. Він щось хотів сказати та поки що не міг вимучити оті слова, котрі викарбовувалися і застряли у його душі з того дня, як Іван Сила пішов від Герцфертової. Захрустіли дрібні пальчики. Грозні почав шамкати губами, що пересихали, наче від спраги, і раптом ні з того, ні з сього припав до Ружениної руки, почав її цілувати, тулити до свого личка, по якому прорізувався слід від сльозини.

— Візьміть і мене з собою, — попросив дитячий голосок. — Я хочу домів. Дуже хочу!..

— Що це таке, пан Грозні? — відсахнувся від нього Іван, мовби ті слова вилетіли в нього замість поличника.

— Я із Влагова. То там, по сусідству з вами.

— Ви — не тутешній? — здивувався Сила, наче побачив перед собою воскреслого із мертвих. Очі припухлі. Та не безсоння спеленало його очі — злість і ненависть виповнила їх.

— Мені пані Герцфертовова заказала говорити про себе, — трохи вгамувався та продовжував Амброзій. — Вона ганьбилася, що у її цирку є хтось із Підкарпатської… Моє прізвище — Половка. А Грозні — ото панське посміховище наді мною. Який я грізний?.. Заберіть мене. Я все життя не забуду вас. Не залишіть мене більше на чужині!..

— Візьмемо, Амброзі. А ім’я теж вона вигадала?

— Наш піп придумали. Моє ім’я. Від нього відректися не можна, бо в церкві мене хрестили. В селі, пам’ятаю, просто Амбрушом називали. А тут я став Грознім, видите. Мусів мовчати, бо вона страшила мене, що залишуся без роботи. А тепер уже не можу мовчати, бо літа, мабуть, виссали з мене силу. Айбо я на вас надіюся.

— Амбруше, Амбруше, який се нечесний світ, корінець би ’му висох!

— Нечесний, Іване, — погодився Грозні, витер очі хустинкою та ніяк не міг її всунути в кишеню.

А Сила одразу побіг до того судді, з котрим перед сим мав діло.

— Ви щось забули в мене? — перепитав той, розглядаючи по столу.

— Пане суддя, іще один чоловік хоче вийти з цирку.

— Ангажемент є? — поцікавився той.

Лише тепер Іван здогадався, що тут потрібний той контракт-договір, бо інакше й мови не може бути про розрив з роботою. Збіг по східцях до Амброзія.

— Амбруше, а договір маєте при собі?

— Я його й не мав. Ми лише так договорилися з панією. Коли хотіла, то могла мене вигнати. Айбо я їй, певне, був потрібний, як ви гадаєте?

— Корінець би їй висох! — вилаявся Іван і знову побіг до судді.

— Буває всяко, — усміхаючись, відповів той. — Власник мусить бачити наперед, як йому вигідніше. Всяко буває, пане Сило…

Саме в той день, коли зібрався додому, Іван довідався, що «Герцфертов-цирк» перестав існувати. Пані Герцфертовова розпродала все майно і виїхала до свого вітчима в Німеччину.

— Туди їй путь! Посміховище наробила з нас, корінець би їй висох!