Таня МАЛЯРЧУК LOVE IS…

Колись, в часи мого світлого пострадянського дитинства, були такі турецькі жуйки «LOVE IS…». Поряд із «Дональдом Даком» і «Турбо» вони не витримували ніякої конкуренції. Звичайна гума, симптоматично ароматизована полуничкою. Мене нудило вже на першій хвилині спринтерського жування. Але виробникам «ловеїзок» йшлося, вочевидь, не про смак і запах. Своєю, на перший погляд, непотрібною й непомітною діяльністю вони навертали здеморалізоване суспільство у лоно вічних духовних цінностей. Обгортки, заради яких, врешті, і купувалися «ловеїзки», складали величезну колекцію визначень любові. Простенький коміксоподібний малюнок з хлопчиком і дівчинкою у різних ситуаціях і — не побоюся цього слова — позах. А далі універсальна істина на зразок: любов — це коли щось заважає тобі сконцентруватися; любов — це коли хтось несе твої лижі; любов — це серце одне на двох; любов — це причина нашої присутності на землі…

Всі мої друзі, особливо хлопці, носилися з «ловеїзками», ніби з «Камасутрою» чи журналом «Плейбой». На перервах між уроками у школі найбільші фанати збиралися разом, аби почитати одне одному свої визначення любові. На одну «ловеїзку» можна було виміняти, наприклад, бутерброд з ковбасою або два яблука, однак ті, що піддавалися голодній спокусі, потім тяжко про це шкодували.

Уявіть собі щасливе покоління українських дітей, які не здогадувалися про існування апельсинів і комп’ютерів, але знали, ЩО ТАКЕ ЛЮБОВ.

Я, як завжди, все пропустила. Жуйки «LOVE IS…» раптово зникли, і в мене не залишилося жодного екземпляра, їм на зміну прийшов більш модерний варіант — «Hate is…», який, у принципі, логічно продовжував обрану тему. Ті самі хлопчик і дівчинка. Внизу обгортки вердикт: ненависть — це коли ти не можеш дивитися на неї без оптичного прицілу.

Я пам’ятаю одного не надто старого діда, який п’яним лежав на лавці у центрі крихітного західноукраїнського містечка і кричав: «Де любов?! Де любов?!».

Ціле містечко зійшлося дивитися на концерт. Дід виступав кілька днів. Лежав на лавці не просихаючи (не уявляю, як він поповнював запаси алкоголю в крові), безперервно повторював одне і те ж: «Де любов?!». Праведні жіночки товпилися біля діда, і кожна по-своєму відповідали на його запитання:

— У сраці.

— В Америці твоя любов.

— Нащо вона тобі взагалі здалася?

— Такий старий, а ще любові хоче…

Маленькі діти кидали у діда яблуками і камінням. Бігали довкола, як чортенята, тикали пальцем, зривали черевики і картуз з голови. Сцена, гідна великих режисерів.

Насамкінець дід трохи змінив репертуар. Останні його слова, які я пам’ятаю, були приблизно такими: «Де любов?! Де житє?!».

Я вже була майже забула цю історію. Тепер та, що виховувалася на жуйках «LOVE IS…», услід за пропитим волоцюгою повторює: і де вона, справді, де? Де любов, до якої нас змалечку готували і яку на кожному кроці обіцяють?!

Покажіть мені хоч одну людину, яка дійсно любить. Покажіть мені хоч одну людину, яку дійсно люблять.

Ні кроку за межі жанру. Є двоє закоханих — він і вона, є альтернативний фактор, який загрожує їхньому спільному щастю, є драматична ситуація, безпощадний конфлікт, що наростає до кульмінації, і катарсис зі сльозами і трупами. Закохані мусять діяти, мусять боротися, вони повинні поводитися так, як поводяться герої, бо інакше їхня любов і їхня майбутня жертва нікому не будуть цікаві.

А нецікавого навкруги предостатньо. Наші знайомі, невдахи і слабаки, тільки те й роблять, що закохуються, тільки те й роблять, що програють. Все відбувається тихо і без бою. Дійові особи, не наважившись на вчинок, приречено сидять одне коло одного і мляво імітують шалену пристрасть. Їхній ромеоджульєттівський діалог можна передати двома фразами: «Я тебе люблю» — «Я тебе теж ні». Це не любов. Ми так не домовлялися, Боженько.

Я вже кілька днів морочуся з тим, аби пригадати якусь реальну любовну історію. Так, щоб сильно, правдиво і до кінця. Так, щоб мати хоч одну і розповідати її направо і наліво, дітям і внукам. І не можу. Боюся, любов — це спільний проект Шекспіра і голлівудських продюсерів. Те, що ми думаємо, є любов, насправді — всього лиш банальний страх залишитися самотнім.

Хоча іноді все виглядає значно простіше. Можливо, ми любимо і продовжуємо любити з жалю до себе.

Якось я була свідком вуличної бійки. Врешті, не стільки бійки, скільки побиття. Він — курдупель, маленький самовпевнений індик — бив її — вродливішу і вищу за себе на дві голови. Дівчина дивилася у мініатюрне кишенькове дзеркальце. Індика це не на жарт роздратувало. Він ударив її, вона похитнулась, і дзеркальце випало з рук на газон. Врешті, не стільки випало, скільки відлетіло метрів на десять. Дівчина заплакала. Індик роздратувався ще більше.

Я стояла поруч і за всім спостерігала. Поводилася дуже необережно, бо маленький, але задиристий мужчинка міг віддухопелити заразом і мене.

Я думала собі: ну все, на цьому їхні ніжні стосунки скінчилися. Кінець любові. Дивно, що вони взагалі так довго протримались — красуня і чудовисько.

Дівчина мені подобалася. Була в ній якась приваблива смиренна вищість. Поряд із нею її кавалер виглядав нікчемним черв’яком.

Він кричав: «Чого ти ревеш?! Піди і підніми дзеркало!»

І це було занадто. Такого карамазовського знущання я не сподівалася навіть від черв’яка. Думала: зараз вона дасть йому здачі. Вона не витримає. Мусить. Розтрощить дзеркало у нього на голові.

Кілька хвилин вони стояли одне навпроти одного і мовчали. Змагалися поглядами. Його погляд наказував підняти кляте дзеркало. Її погляд вишукував у маленькому тільці коханого щось, що одні називають серцем, а інші — душею.

Ну, вдар його, благала я. Ти ж можеш! Ти ж вища за нього на дві голови. Прикінчи його, як блоху на гребінці.

Ти така гарна. Знайдеш собі іншого, більшого кавалера. Від більшого кавалера і дістати не соромно.

Вони дивилися одне на одного, а я дивилася на них. І чим, ви думаєте, закінчився поєдинок? Правильно.

Вона підняла дзеркальце з газону, повитирала сльози і разом з індиком попід руку зникла у невідомому напрямку. А я ще довго стовбичила на тому самому місці, захлинаючись від образи і безсилля.

Забігаючи наперед, скажу, що мене одного разу, значно пізніше, теж так ударили. І я повелася нічим не ліпше. Повитирала сльози і все забула. Але того моменту було так неймовірно себе шкода. Було так неймовірно приємно себе шкодувати.

Любов — сцена для егоїзму. Ти танцюєш на цій сцені якусь, перепрошую, ламбаду, а тебе безперервно хвалять. Хвалять не тому, що твоя ламбада — вершина ламбадного мистецтва, а тому, що люблять тебе і не хочуть засмучувати. А однак тобі добре. Ти поважаєш себе. Нікого зі сцени не бачиш, бо прожектори засліплюють очі. Обожнюєш себе і тільки себе.

Вперше я закохалася в дитсадку. Мала років п’ять або менше. Класичний варіант — це була моя вихователька. Я безперервно крутилася довкола неї, вимагала її уваги, ранкову гімнастику робила так совісно, що мало не ламала собі руки і ноги.

Хто краще за всіх уміє розглядати у книжках малюнки — я! Хто краще за всіх ліпить у пісочниці фортеці і парканчики — я! Хто найголосніше співає на уроках музики — я! Хто знає найбільше анекдотів — я! Хто наймудріший — я!

Вихователька безперервно повинна була мене хвалити, тримати мене за руку, думати тільки про мене, словом, — любити мене. І так деякий час справді було. Медовий місяць у дитячому садку (непогана назва для добротного порнографічного фільму).

А якось вихователька мене образила. У суперечці з кимсь із дітей не стала на мій бік. Я вибігла на вулицю і цілий день, вперта і горда, чекала, коли вихователька прийде по мене, вибачиться, скаже, що помилилася, що скучила за мною. Минула година, друга, а вихователька не з’являлася. Думаю, вона гарячково перечитувала педагогіку Макаренка, бо не знала, як правильно зі мною чинити. Але тоді я була ладна вбити її — свою любов, яка так жорстоко зі мною обійшлась. Зрадила мене. Залишила. Висміяла. В одну мить з наймудрішої я стала цілковитою дурепою. Забула всі анекдоти. Втратила голос. Сцена, на якій я танцювала свою ламбаду, провалилася, і я з розгону бебехнулася вниз, на саме дно ганьби і самозневаги.

З того часу, перед тим як зійти на сцену, я спершу перевіряю, чи вона надійна. Впевнююсь, що це взагалі сцена, а не вправно замаскована вигрібна яма.

Якби я була законодавцем любові, то залишила б у ній все, як є. Нехай любов і далі буде такою: несподіваною, невзаємною, нещасною, підлою, мучителькою, злою.

Не влаштовують мене лише дві речі, і перше — це те, що любов робить людей надокучливими дітьми, які в іграшковому магазині канючать купити їм ведмедика. Без ведмедика вони не уявляють, як житимуть далі. Конче треба мати ведмедика. Щоб було кого любити. Щоб було кому щовечора перед сном у любові зізнаватися.

Відразу уявляю собі російську акторку Фаїну Раневську — найкращу у світі Бабу-Ягу — на Арбаті з Пушкіним.

У якихсь мемуарах Раневської я прочитала, що вона ціле життя любила Пушкіна. Любила так сильно, що той аж почав їй снитися. А один сон виглядав приблизно так: Пушкін, старенький, з паличкою, шкандибає Арбатом. Фаїна Раневська бачить Пушкіна, і її серце завмирає від неймовірної радості. Ось він! Сам! У плоті і крові! Мій! Пушкін!

Вона біжить назустріч Олександру Сергійовичу і щосили кричить: «Я така рада тут Вас зустріти! Така рада! Я давно хотіла Вам сказати! Якби Ви тільки знали, як сильно я Вас люблю!».

Пушкін, старенький, з паличкою, на хвильку зупиняється. Такий увесь сивий і зморшкуватий. Повертається до захеканої Фаїни Раневської і спокійно відповідає: «Фаїно, шльондра стара, та відчепися ти від мене зі своєю любов’ю».

Друге, що мені принципово не подобається в любові, — це те, що вона минає.

Дуже не подобається.

Зрештою, я майже не вірю у минущість любові. Її або ніколи не було, або вона є назавжди. Інакше як виправдати смертність людської істоти? Смертна людина мусить мати хоча б щось вічне. Їй необхідно за щось триматися. Забутися, аби не просидіти відведені шістдесят-сімдесят років у психіатричній лікарні зі словами: нащо жити, якщо все одно вмру? А любов — найкраща форма забуття. Любов не вмирає.

Підозрюю, мене попросту в черговий раз обдурили. І знову у всьому винна ця літературна халтура. Пам’ятаєте, як Рет Батлер за сторінку до закінчення роману «Звіяні вітром» заявив Скарлет О’Хара: «Вибач, дорога, але я тебе більше не люблю». Пам’ятаєте?

Я перечитувала той абзац мільйон разів. Я не сподівалася такого. Не могла повірити, навіть більше, — не могла зрозуміти. Як це «не люблю»? Що значить «не люблю»? І ти кажеш це тепер, за сторінку до кінця, коли Скарлет така самотня і нещасна? Та подивися на неї — вона покаялася! Вона стала мудрішою! Вона любить тебе і завжди любила, просто народилася трохи тупенька і тому не завжди ясно усвідомлювала, чого хоче! Ти не можеш отак взяти і розлюбити її! Хіба можна розлюбити таку жінку?!

Якщо мої діти і діти моїх знайомих коли-небудь захочуть прочитати «Звіяні вітром», я вирву з книжки останню сторінку або перепишу її наново. Щоб не множити і без того доволі розповсюджену єресь.

Нічого не бійтеся. Любов безсмертна. Вам буде добре, коли полюбите. Тільки любіть.

У світі її так мало, а так багато про неї розмов, що втрачаєш здатність відрізняти свої почуття від нав’язаних.

У телевізорі говорять про любов, у книжках і газетах говорять про любов, у церквах, на пленарних засіданнях Верховної Ради, на заняттях з йоги, у громадському транспорті і в громадських туалетах. Нас напихають любовними історіями, ніби консервантами, проводять такі собі пропедевтичні курси, щоб ми знали, як усе відбувається, як любов виглядає, яка любов буває, і що, власне, краще не любити, але воно як сніг на голову — ти не матимеш сили протистояти. Терпітимеш — і це прекрасно. Задовго до повноліття ми стаємо справжніми професіоналами. Маємо точне уявлення всіх можливих любовних інтриг і перипетій, а коли раптом Вона приходить, ми кажемо собі: ого-го, здається, любов. Ура.

І мене це страшенно нервує. Бо любов нізвідки не приходить. Любов взагалі не вміє ходити. Любов сидить у кожній людині від самого народження. Людина — це любов.

Все решта не має ніякого значення.

Загрузка...