100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки

Галина ПАГУТЯК СНІГ У ЖМЕНІ

Близько п’яти тисяч років тому шумери говорили: «Жінка — це гострий кинджал, що перерізає чоловікові горло». А в «Пісні пісень» Соломона знаходимо: «Сильна, наче смерть, любов. Люті, як пекло, ревнощі. Стріли їхні вогненні». Якщо перший вислів практично нікому невідомий, то другий настільки заяложений від надмірного вжитку, що не спонукає до його глибшого осмислення. Тим часом між обома цими сентенціями існує кровна спорідненість: чиїсь уста вперше вимовили їх під палючим сонцем Близького Сходу, колиски цивілізації і християнства. І ця мудрість відкриває перед нами одну з найважливіших таємниць людського буття.

Ми надто часто обдурюємо самі себе, прикрашаючи те, що нам подобається, і спотворюючи те, що нас дратує. Однак істина не буває ні чорною, ні білою. Але вона може стати шокуючою.

Вимираюча біла раса нині продукує культуру, що поїдає саму себе, замкнена в клітці. Не має значення, чи це елітарна культура, яка дає кволі квітки, що їх називають пишними і прекрасними, чи масова, метою якої є вирівняти нас в однорідну масу дебілів, чи контркультура, така ж продажна, як і дві перші. Геть усім їм притаманні дві ознаки: самоізоляція і вторинність. Не можна сказати, що розгублена західна культура цього не усвідомлює. Звісно, вона чудово усвідомлює своє рабство і нездатність до виживання, як розуміє це кожна людина, котрій пощастило жити в менш-більш розвиненій країні, де їй здається, ніби її думка справді важлива. Коли слідом за Кантом вважати, що демократія є лише формою деспотії, то стає зрозумілим, чому справжні почуття притлумлюються, розум гуляє, наче кішка, як сама собі знає, а вміння спекулювати думками оголошується еталоном вченості. Що ж, така плата за цивілізованість: занедбання основних питань буття. І як казав той-таки Іммануїл Кант, чистий розум не здатний доказати ні буття Бога, ні безсмертя душі.

У шумерському епосі про Гільгамеша (правильніше, втім, називати цього героя Більгамес) є такий епізод. Щоб приручити дикого чоловіка Енкіду, що повинен приборкати буйного плоттю Гільгамеша, правителя міста Урука, у пустелю посилають жінку Шамхат. Вона спокушає самітника і приятеля звірів суто жіночими принадами, але на цьому її місія не завершується. Шамхат розриває навпіл своє покривало, віддає Енкіду половину, щоб він прикрив наготу, і вводить його у світ цивілізації.

Можливо, тут і криється розгадка згаданого на початку прислів’я: жінка не лише народжує, вона виховує, цивілізує. Для того щоб виховати людину, як вчить найдавніший досвід, насамперед слід усунути все зайве. П’ята чакра, горло, відповідає за особистість людини, її поведінку. Зруйнувавши її зброєю, виготовленою людськими руками, жінка готує чоловіка для праці, битви та інших обов’язків.

По суті, те ж саме трапляється згодом із Адамом і Євою, що, однак, трактується у Книзі Буття не як благо, а як падіння, гріх, що заслуговує покари. Тільки далі спокуси тут не йде. Власне, це вже продукт іншого світосприйняття, іншої релігійної системи — іудаїзму, а згодом і християнства. Слова, що порівнюють любов зі смертю, як і про вогняні стріли ревнощів, видаються у «Пісні пісень» трохи чужими, наче крик сови у солов’їному гаю.

Володарка життя і смерті Інанна є покровителькою стосунків між чоловіком і жінкою, їхніх почуттів, що непідвладні ані нічиїй волі, ані гніву, гордості, жаху, почуттю самотності. Чоловіче єство Ягве прагне відповідати і за це, регулювати, контролювати, — тож вся подальша історія іудаїзму та християнства є історія боротьби проти свободи почуттів. Там, де нема боротьби, наприклад в індуїзмі чи буддизмі, виникає безкінечне коло перевтілень, і слово «зброя» ніколи не фігурує у лексиконі любові. І що дивно, у наші часи безвір’я воно теж починає зникати, підмінюючись різними, доволі примітивними, предметами та уявленнями. Жінка продовжує залишатись або святою, або відьмою (фурією, стервою), або річчю. Таку жінку не можна любити. Вона — небезпечна. Ніхто не бажає, щоб йому перерізали горло, ніхто не хоче бути поглинутим кимсь іншим, стати складовою частиною андрогіна…

Слова Канта про зоряне небо і моральний інстинкт набувають особливого сенсу, коли йдеться про любов і ті незручні почуття, які часом її супроводять. Бо навіть у шаленстві, якщо воно чисте, навіть у гордості, якщо вона від гідності, залишається повага до морального закону, який є доказом досконалості недосяжного Бога. Так само стріла, пронизуючи горло, серце і очі чоловіків та жінок, має єдину мету — досягти недосяжного.

…Якось царевич Сатні зустрів на майдані красуню Табубу і зажадав її. Але оскільки вона виявилась неприступною, то ціна майбутньої втіхи невпинно зростала. Спочатку він записав на Табубу все своє майно, тоді змусив власних синів відмовитись від спадку, а врешті, наказав убити своїх дітей і викинути їхні тіла на поталу псам. Ця давньоєгипетська страшилка, особливо популярна в часи Птолемеїв (200 р. перед Р. X.), насправді має глибокий символічний сенс, що виходить за межі буденної свідомості. Хіба ж не казав Ісус кинути майно, залишити батька й матір заради божественної любові? Якщо ми зараз часто повторюємо вислів, мовляв, за все треба платити, то чому вперто вважаємо любов дарунком, нагородою, заслугою? Ну, ми згодні й на жертву, не здогадуючись, наскільки вона може виявитись великою. Ця жертва — наше життя, яке символізують кров і всі земні багатства. «Ціною життя ти заплатиш мені за любов», — попереджає Кармен. Любов завдає рани, які даремно сподіватися вилікувати; вона дарує нове життя тільки тоді, коли ми позбудемось старого. Нареченими Ісуса називають черниць, які відреклися від земного щастя. Їм обрізають коси, так ніби перерізають горло бритвою, знищуючи особистість. І не можна сказати, що цього не усвідомлювали наші предки. У дитинстві мене дуже вразила почута на селі пісня-балада про те, як жінка вимагає від чоловіка — в числі інших жертв — убити рідну матір. І той розгублено спиняється:

Отже, цей мотив не чужий і слов’янським народам. Чи розцінювали подібні вимоги як злочин? Безперечно. Звичаєве право суворо карало убивць, кровозмісників і перелюбників, але перед осудом існував момент розгубленості: звідки могло це з’явитися взагалі? Оця потреба в нелюдській жертві? Розгубленість перед вищою силою, яка існує поза мораллю, є цілком непізнаваною. У цій паузі, можливо, прихована одна з найбільших таємниць буття.

Та, виявляється, існує культура, яка продовжує сприймати світ так само гостро, пристрасно і безстрашно, як давні шумери. Це — арабська, мусульманська культура. Нині, через війни за нафту, між західною і східною цивілізаціями утворилась стіна взаємного неприйняття. Хоча, коли нафта ще не стала стратегічним продуктом, європейці запозичили в мусульманського світу чимало такого, що призвело до розвитку їхньої доволі варварської культури, яку не задовольняв прісний темперамент античності. Наприклад, завдяки Хрестовим походам виник готичний стиль — вістря шпилів, спрямованих у небо, а поруч з ними — скульптурні зображення злих духів, що намагаються завадити людині стати Людиною, тобто дитям Божим. Тоді ж з’явилася куртуазна культура з її культом Прекрасної Дами. Перші пісні трубадурів були лише перекладами з арабських пісень.

Чи замислювався хтось із нас, що уможливило появу в Італії XIII століття «Vita nova» Данте і сонетів Франческо Петрарки? Платон та Аристотель? Так, але знову ж про них згадали завдяки арабам, які античну філософію знали краще за тодішніх європейців, і прищепили її заново до культурного дерева Заходу.

Відтак вперше у європейській культурі жінка стає об’єктом поклоніння, недосяжним і вільним від гріха. Виник культ Діви Марії як Прекрасної Дами і культ Ісуса як Нареченого.

Але вже за століття перед тим в арабській ісламській культурі жінка і любов до неї не вважались гріховними. Андалузький поет Ібн Хазм (994–1064) у книзі «Намисто голубки» наводить фетву Ібн Аббаса: «За того, кого вбило кохання, не потрібні ні плата за кров, ні помста». Щоб глибше зрозуміти це рішення мудрого правителя, що прирівнювалось до закону, слід знати, що в ісламі Бога (Аллаха) часто порівнювали з прекрасною жінкою. Як неможливо пізнати Бога людині, так неможливо пізнати справжнє кохання на землі. Поема Нізамі Гянджеві «Лейлі і Меджнун» беззаперечно доводить цю істину.

…Меджнун — означає «одержимий». Між ним та Лейлі спалахує пристрасть, що знищує усе довкола себе. Такої напруги почуттів не знала і, мабуть, не знатиме світова література. Звичайно, християнські містики відчували щось схоже в сокровенні для них миттєвості прозріння, але для них Бог не втілювався в образ прекрасної жінки. І навіть свята Тереза Авільська не посміла б сказати так:

Любити — означає вмирати. Ви не розумієте цього, правда? Для нас любити означає володіти чи прагнути цього. Але коли оточуючі намагаються з’єднати Лейлі з Меджнуном, щоб покласти край цій небезпечній для всіх ситуації, поміж закоханими в долівку шатра встромляється невидимий меч. Цей меч — символ того, що їхню спрагу неможливо втамувати.

Зарані мертве те, що не навіки.

Так, рано чи пізно земля розлучить закоханих. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейлі. Згодом — Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.

І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі своїх племен, Лейлі і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.

Не тому, що божевілля шанують усі народи і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні протоколи. Там не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки», — лише сніг у жмені. Він спершу пече, як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. Саме у цю воду кидається одержима шекспірівська Офелія, мало не єдина в європейській культурі даючи приклад любовної жаги такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.