Найкращою подругою Надії Петрівни була Анна Степанівна.
— Надєнька, ти не представляєш, шо він знову затіяв, — вигукувала Анна Степанівна, театрально закочувала очі і шумно ввалювалася до помешкання у своїй каракулевій шубі.
«Він» був колишнім чоловіком її доньки, одруження і розлучення якої, судячи з розповідей Анни Степанівни, було значно більше ініціативою мами, ніж доньки, мовчазного створіння з велетенськими переляканими очима, не здатного ні кроку зробити без поради і напучування. Анна Степанівна працювала вихователькою в дитсадочку і застосовувала до тридцятилітньої доньки та обох її дітей ті ж методи дресури, що і для вихованців з молодшої групи. Так само вона спілкувалася і з усіма своїми законними чоловіками числом три, тому тепер, на порозі пенсійного віку, залишилася без чоловіків, зате з каракулевою шубою і кількома приватизованими квартирами. Одну з них наполегливо, хоча і безуспішно, намагався відсудити у колишньої дружини і двох власних дітей зять Анни Степанівни, про що остання бурхливо і детально оповідала щоразу під час посиденьок на кухні з Надією Петрівною, голосно сьорбала пересолоджений чай з білого фаянсового блюдечка і закушувала горілку великим шматком кров’янки та несвіжим вівсяним печивом, яке сама ж і приносила «щоб не с пустими руками, знаєш, Надєнька». Після того, як подруга йшла геть, Надія Петрівна переважно викидала печиво разом із торбинкою, що недобре пахла і залишала на пальцях масний слід.
Квартира, про яку йшлося, знаходилася у місці під таємничою назвою Кривчиці. Я ніколи не була в тому районі, але мені подобається уявляти його собі закритим для сторонніх королівством, підвладним лише всемогутній Анні Степанівні. Чомусь мені здається, що вікна тамтешніх квартир заліплені навхрест вузькими стрічками білого паперу, як у старих фільмах про війну, і мешкають там лише бездомні коти та старенькі бабусі з мішками на зігнутих спинах. Бабусі і коти, мов привиди, безсловесно рухаються вулицями, злякано озираються, чи не спостерігає бува за ними всевидяче око каракулевої Анни Степанівни і чи не помітило це око чогось недозволеного, бо володарка сувора і не завжди справедлива. Але око пильної господині сьогодні відпочиває. Вона саме залпом випиває третю чарку, після якої зазвичай добрішає. Її очі затуманюються, вона розстібає ґудзик своєї блузки п’ятдесятого розміру зі штучного шовку, а в голосі її з’являється така невластива їй мрійливість.
— Знаєш, Надєнька, я недавно фільм бачила, не повіриш. Там таке було про еті вєщі, ну сама знаєш. Должна тобі сказать, ми багато шо пропустили в жизні. Хоть і замужем. Ех, жалко, шо тогда ше нічо не було ізвєстно про ето. Оказується, всьо ето може бить пріятно не тіки для мужчини. Представляєш?
Чи представляла це Надія Петрівна, важко було розчути, бо говорили вони пошепки, але, навіть коли Анна Степанівна говорила пошепки, в найдальшому куточку квартири кожне її слово можна було розібрати без труднощів, не допомагали навіть щільно зачинені кухонні двері.
Іншою подругою Надії Петрівни була пані професор Данута Йосипівна. Вона викладала французьку в університеті і носила добре пошиті кравчинею костюми і пальта. Цією кравчинею була Надія Петрівна, але за довгі роки їхнє знайомство переросло звичні виробничі стосунки, і Данута Йосипівна завжди залишалася на каву після того, як вони завершували чергову примірку. Данута Йосипівна їздила тільки на таксі, привозила з собою квіти і торт, хоча сама солодкого не їла, кравчиню вона називала пані Надією і говорила так тихо, що підслухати, про що саме вони розмовляли, було неможливо, навіть щільно притиснувши вухо до зачинених кухонних дверей. Данута Йосипівна сиділа на кріслі дуже прямо і пила чай без цукру, що у ті роки зустрічалося значно рідше, ніж каракулеві шуби на вулицях.
Данута Йосипівна і Анна Степанівна ніколи б не змогли знайти спільної мови, навіть якби випадково познайомилися, наприклад, у Надії Петрівни, але такого не трапилося, і можливо, вони взагалі не підозрювали про існування одна одної, а Надія Петрівна була таємничим містком, який пов’язував ці дві несумісності, ніби на підтвердження того, що всі речі у цьому світі якось взаємопов’язані. Данута Йосипівна і Анна Степанівна були пов’язані через Надію Петрівну.
Пан Орест був сусідом Данути Йосипівни. Інженер на пенсії, він мав «золоті руки», якими користувалися всі знайомі, коли виникала необхідність щось полагодити. Пан Орест умів лагодити що завгодно. Не кажучи вже про банальну трубу під мийкою на кухні, яку прорвало у Надії Петрівни одного разу. Але, на щастя, на той момент у неї в гостях була Данута Йосипівна. Данута Йосипівна подзвонила до пана Ореста, той виявився вдома, і не гаючись приїхав.
Надія Петрівна мешкала сама. Її чоловік, який все життя працював на керівних посадах, недовго прожив після виходу на пенсію. Його діяльній натурі було мало дачі і пасіки, де він і раніше, проводив увесь вільний час. Не допомагало навіть активне втручання у бізнес обох синів, яким часто доводилося допомагати то порадами, то зв’язками. Чоловік почав худнути, хворіти і через кілька років помер, так і не дочекавшись остаточного діагнозу. Звертання до найбільших медичних авторитетів області не допомогли. Надія Петрівна, яка звикла всі сили і час віддавати сім’ї, спершу трохи розгубилася. Але допомогла Данута Йосипівна, для якої Надія Петрівна і раніше шила у вільний час. Данута Йосипівна привела ще кількох клієнток, а ті — своїх подруг. І вже незабаром увесь час Надії Петрівни був щільно розпланований між замовленнями.
На свої шістдесят Надія Петрівна не виглядала, вона все життя здавалася молодшою, ніж була насправді. А тепер її струнка фігура, яку зовсім не зіпсувало народження двох дітей, дуже вигідно вирізнялася на тлі розповнілих ровесниць і навіть молодших за неї жінок. Надія Петрівна не могла б точно сказати, чи бракує їй покійного чоловіка. Вона намагалася не думати про це довгими годинами за швейною машинкою і розкрійним столом. Час від часу ловила себе на тому, що і далі не дозволяє собі ходити в халаті, бо цього не любив чоловік, продовжує готувати на вечерю його улюблені страви, які ставить на стіл рівно о дев’ятнадцятій, як звикла роками, і ніяк не може навчитися готувати на себе одну, їжі завжди виходить забагато. Вона і далі користувалася парфумами, які подобалися чоловікові, носила зачіску, на якій він наполіг багато років тому, і навіть купувала, заварювала і пила його улюблений зелений чай, хоча ніколи раніше його не любила. Момент, коли його смаки стали її смаками, а його звички — її звичками, настав так давно і непомітно, що тепер навіть якби вона хотіла повернутися до своїх колишніх уподобань, їй би це навряд чи вдалося. Але Надія Петрівна не любила повертатися до минулого. І навіть не через міцно засвоєну Гераклітову аксіому, а просто через схильність все робити один раз, але добротно і назавжди, щоб не виникало спокуси виправляти. Єдине, чого їй справді бракувало після смерті чоловіка, це чоловічих рук у господарстві і його порад. Чоловік не припускав думки, що в його сім’ї може приймати рішення ще хтось, окрім нього. Поза вузьким простором дрібних господарських клопотів усе в їхньому житті визначав чоловік. І несміливу Надію Петрівну це дуже влаштовувало. А тепер їй самій доводилося приймати незвичні рішення, наприклад, чи переписувати квартиру на дітей, чи робити у ній ремонт, і навіть чи їхати відпочивати на море, як наполягає старший син. Надія Петрівна тепер радилася в основному з Анною Степанівною, більше не було з ким. Хоча Анну Степанівну досить важко було відірвати від роздумів над власними проблемами, і коли їй не вдавалося розповідати про них, вона незадоволено замовкала, але слухала неуважно, продовжуючи думати про своє. А її поради переважно бували одноманітними:
— Та шо ти, Надєнька, брось, развє це проблема. От у мене зять…
І Надія Петрівна слухняно переключалася на серіал про зятя, який після виходу діяльної Анни Степанівни на пенсію став єдиною розвагою колишньої виховательки. І коли історія з квартирою завершилася цілковитою і неминучою поразкою зятя, Анна Степанівна після короткої ейфорії відчула пустку в житті. Тепер їй не було на кого скерувати бурхливу діяльність, і вона навіть схудла і засумувала, виказуючи тривожні і знайомі Надії Петрівні ще з часів, коли живий був чоловік, симптоми.
— От, Надєнька, і пройшла жисть. А шо осталось? Біда, — резюмувала Анна Степанівна, і тепер її обличчя вже не розпогоджувалося після третьої чарки, а навпаки, ставало ще сумнішим і більш розгубленим, і вона вже без колишнього апетиту закушувала кров’янкою, купленою спеціально до її приходу.
Пан Орест полагодив трубу дуже швидко. Надія Петрівна запросила його до столу, і вони посиділи втрьох із Данутою Йосипівною, яка того дня затрималася довше, ніж звичайно, і навіть погодилася випити чарочку вишневої настійки, власноруч приготованої Надією Петрівною для особливих оказій. Пан Орест відмовився від горілки і також випив чарочку вишнівки, оцінивши вишуканий смак і особливий рецепт. Вони з Надією Петрівною розговорилися, виявивши чимало спільних інтересів, — дача, пасіка, потаємна алхімія консервування, заквашування і навіть випікання, — у всьому цьому пан Орест орієнтувався значно краще, ніж усі чоловіки, яких знала Надія Петрівна.
Наступного дня він прийшов перевірити, чи труба не протікає, і приніс смородинівку власного виробництва. Вони знову чаювали, поглинуті магією взаємного розуміння, яке не вимагало навіть слів. Пан Орест із насолодою спостерігав, як ретельно Надія Петрівна обдає чайник для заварки кип’ятком, як дбайливо і з любов’ю зберігає трави, власноруч зібрані, висушені і складені у зворушливі саморобні прозорі пакуночки, кожен із яких був підписаний. На вирізаному із зошита в клітинку прямокутничку друкованими літерами стояло: «меліса лимонна», «м’ята яблучна» чи «ехінацея пурпурова». У кухонних шафках пана Ореста все було розкладено так само старанно, і навіть пакуночки він виготовляв схожі й теж любив додавати до чорного чаю трохи пахучої меліси. Він ретельно випитував Надію Петрівну, як саме вона обробляє малину на зиму та підрізає кущі смородини на дачі, і за яким рецептом закручує огірки, але вже наперед відчував, що відповіді будуть саме такими, як потрібно, що все вона робить правильно, точнісінько так само, як робив би він сам на її місці і як робить на своєму. І це відчуття правильності давало йому млосну насолоду, яка повільно розтікалася по розігрітому смородинівкою тілі. Йому було добре тут, на цій затишній кухні, і не хотілося нікуди йти, а тільки залишитися тут назавжди і безкінечно продовжувати цю розмову, головним у якій, безперечно, було не те, про що говорилося, а цей ефект взаємного впізнавання, схожого на сон, у якому бредеш навмання, але з впевненістю, що так і треба, аби дістатися до мети. І при цьому ні мета, ні напрямок руху не мають значення, важливим є тільки цей стан приємної розмореності. На прощання пан Орест запропонував поїхати наступного дня на дачу Надії Петрівни, де він міг би допомогти їй із чоловічою роботою, бо вона поскаржилася, що чоловічих рук там бракує найбільше.
— Знаєш, Анічка, я хотіла б порадитися з тобою, — несміливо почала Надія Петрівна, після того як терпляче вислухала в черговий раз історію про колишнього зятя, що її Анна Степанівна тепер щоразу повторювала у скороченому варіанті, час від часу перериваючи сама себе ритуальним «ти не представляєш, Надєнька, шо я з ним натерпілася» і сумовито поглядаючи на черстве вівсяне печиво. Відчувалося, що вона скучила за зятем і за адреналіном, якого їй тепер явно бракувало. Жити в мирі з собою і оточенням було для Анни Степанівни справжньою мукою. Зате цього разу вона відреагувала на слова подруги не заглибленим у себе мовчанням, як звикло, а чимось схожим на слабке зацікавлення. Підбадьорена увагою, Надія Петрівна розповіла детальніше, а не як завжди, ковтаючи слова і поспіхом, аби не занадто втомити нетерплячу подругу своїми проблемами.
Вона червоніла і затиналась, детально описувала всі приваби працьовитого, непитущого і хазяйновитого пана Ореста, захоплено розповідала, як багато корисного зробив він на її дачі, як порадив і допоміг. Згадала про те, що він овдовів майже тоді ж, як і вона, це чомусь видавалося їй важливим знаком. А в кінці, ніби остаточний аргумент, навіть показала полагоджену ним трубу.
— Ну і шо? — зацікавилася Анна Степанівна.
— Ну, знаєш, — ще більше почервоніла Надія Петрівна і зізналася, що пан Орест запропонував їй жити разом.
— Знаєш, у нього вік і в мене. Тиск, серце, та і веселіше удвох. Навіть не знаю, що робити. Дітям ще нічого не казала. Думала, пораджуся з тобою, — Надія Петрівна запобігливо зазирала в очі подруги і продовжувала називати дедалі поважніші меркантильні аргументи на користь майбутнього альянсу, але так і не наважилася зізнатися, що насправді думає вона зовсім не про це. Що відтоді, як вони познайомилися з паном Орестом, вона почуває себе якось дивно, тепер їй щоночі сняться ластівки, які сідають їй на груди, і від цього їй стає лоскітно і приємно, вона сміється і прокидається. А потім увесь день ходить піднесена і замріяна, як колись давно чи навіть ніколи раніше, їй страшно подумати про те, що, можливо, таке з нею вперше. Адже думати так у її віці, коли вона поховала чоловіка і виростила двох синів, дуже непристойно.
Від несподіванки Анна Степанівна аж протверезіла:
— Надєнька, та ти шо, здуріла? В твойом-то возрастє! Це ж навєрно квартирний аферист якийсь. І не вздумай його більше пускать. Та як ти можеш вірить людям тепер? Дивись, скільки год я від зятя не могла відбитись. А у мене ж іще три квартири без того. А де ти будеш жить, як він тебе вигоне? Про дітей подумай.
Але Надії Петрівні зовсім не хотілося думати про дітей. Вона вже шкодувала, що розповіла Анні Степанівні свою таємницю. З Анною Степанівною взагалі складно говорити, її можна хіба що слухати, фіксуючи в пам’яті поступову видозміну безкінечної історії про зятя, яка поволі набирала рис епосу, дедалі більше втрачаючи реалістичність, ще трохи, і вона перетвориться на справжню фантасмагорію, в якій зять і вся ця тяганина з квартирою виступатимуть лише неминучим тлом, а головною дійовою особою буде сама Анна Степанівна, точніше, її відчуття і їх найтонші нюанси, вишліфувані роками. «Так, саме відчуття, — подумки зробила несподіваний перехід до власних проблеми Надія Петрівна, — саме відчуття тепер головні. Бо що ще може бути важливим у нашому віці? Хіба що справді тішитися тому, як старанно він обдає кип’ятком чайник для заварки, це ж треба, а ще чоловік. Але при цьому він дуже енергійний і вміє все полагодити. А як він дивиться, у його погляді стільки спокою і радості, що здається, цього вже вистачить назавжди…»
Після тієї зустрічі Надія Петрівна бачилася з Анною Степанівною тільки раз, коли знайомила її з паном Орестом. Той охарактеризував подругу Надії Петрівни лаконічно:
— Суєтна жінка. І п’є багато.
«І справді, — подумала собі Надія Петрівна. — Як я раніше не помічала». І востаннє викинула в смітник липку торбинку з черствим вівсяним печивом.