Дев’ять з половиною тижнів

12

Я стою майже навшпиньках у протилежному від нього кінці кімнати, мої руки заведені над головою. Мої руки прив’язані до гачка на стіні, на якому вдень висить його єдина величезна картина. Моя частина кімнати темна, горить лише лампа для читання за його плечем. Він наказав мені поводитися тихо. Телевізор увімкнений, але він робить якісь записи у своєму блокноті, він цілковито поринув у роботу й не підводить очей, як мені здається, упродовж дуже тривалого часу. Мої руки потроху починають боліти, за ними ниє все тіло, зрештою я кажу: «Послухай, я більше не можу, справді…»

Він кидає на мене глузливий погляд і йде до спальні, звідки повертається з двома рушниками й каже дуже чемним, буденним тоном: «Я хочу, аби ти стулила пельку». Він пхає більшу частину одного рушника мені в рот і міцно зав’язує його другим. Я відчуваю слабкий присмак крохмалю.

Починаються «Шістдесят хвилин»[12]. Я намагаюся слухати, дивлюся на задню панель телевізора, роблю спроби візуалізувати кожен рекламний ролик, аби відволікти себе від хвиль невгамовного болю, що поглинають моє тіло. Я кажу собі, що моє тіло от-от має оніміти, але воно чомусь не робить цього, а просто болить. Згодом воно болить іще більше, і до моменту закінчення «Шістдесяти хвилин» крізь рушник, що стирчить глибоко в мене в горлі та міцно притискає язика до щелепи, прориваються приглушені звуки. Він підводиться і йде до мене, вмикає лампу на підлозі біля свого столу, повертаючи її так, аби світло падало прямо мені в очі. Уперше з моменту знайомства з ним я починаю плакати. Він допитливо дивиться на мене, виходить із кімнати й повертається з флакончиком олії для ванни, що він купив мені дорогою додому. Він починає втирати рідину мені в шию та під пахвами. Геть усе в моєму мозку вимкнено, окрім конвульсивних спазмів у м’язах. Він масажує мої груди, а я намагаюся дихати через ніс, заповнений сльозами. Тепер олія на моєму животі — повільні інтенсивні ритмічні кругові рухи. Раптово мене сповнює жах, упевненість, що я задихнуся. Я й справді починаю задихатися, через хвилину я помру, але ж тут він розсуває мені ноги, і це ще більше мене розтягує. Я кричу. Це здушений звук, що скидається на звук іграшкової сирени, абсолютно марний через усю цю тканину. Уперше за сьогоднішній вечір у його очах проблискує зацікавленість, навіть захват. Його обличчя за три дюйми від мене, і щось дуже легко торкається мого клітора, рухаючись угору, а тоді вниз. Його пальці в олії, з них стікає олія, і поміж стогонів моє тіло перемикається на інший їхній різновид — теж доволі знайомий, — на стогін, який виривається з мене, коли я кінчаю, і тоді я кінчаю.

Він розв’язує мене, трахає стоячи, кладе в ліжко, витирає обличчя рушником, який змочує в холодній воді в білій мисці з «Таппервеа»[13]. Він довго розтирає мені зап’ястя. За мить до того, як я засинаю, він каже: «Тобі доведеться вдягти завтра що-небудь із довгими рукавами, люба. Яка прикрість: завтра має бути спекотно».