Дев’ять з половиною тижнів

15

Той ланч став поворотним пунктом. Відтоді стало очевидно, — для нас обох, — що моє життя було поділене чітко навпіл: ніч та день, з ним та без нього. Змішувати ці половини було помилкою, може, навіть дуже небезпечною. День за днем, тиждень за тижнем дві частини мого життя поступово наближалися до все більш повного балансу. Чим повнішими, яскравішими, фантастичнішими були наші вечори, тим швидше моє робоче життя ставало ілюзією.

Це була доволі приємна гра уяви. Насправді мені було в ній комфортніше, ніж у тих махрових реаліях, коли мій офіс, мої клієнти, моя робота мали для мене важливе значення. Як і має бути в ілюзії, я відчувала легкість, розслабленість, спокій. Одного дня я завойовую нового клієнта, другого — досягаю примирення з колегою після довгих місяців суперечок. Я працювала невпинно, але ніби в підвішеному стані. Мізерні неприємності, через які в минулому я могла б роздратуватися, — не передзвонили, клієнт довго вагається з прийняттям рішення, кавова пляма на рукаві через півгодини від початку робочого дня, — більше не мали жодного значення.

Справжню сутність мого існування замінили зовнішня незворушність та неймовірна рівновага. Ланчі проходили спокійно, ніби пропливаючи повз мене, змінюючи одне одного, і спокійні дружні бесіди зі спокійними товариськими людьми — друзями, клієнтами, колегами — усе однаково; я переміщувалася по гілках метро, підмічаючи випадкові комбінації світло- й темно-синього кольорів на колонах станцій. На землі ж я бачила таксі приємного жовтого кольору; одного разу нарахувала дев’ять таксі, що вишикувалися в лінію на Парк Авеню. Місто-мрія без сміття й пилу, ніби очима когось напідпитку або очима жінки, що страждає на сильну короткозорість, але хоробро й водночас нерозумно не наділа окулярів. Натовп, що сам привітно розступався, аби дати мені дорогу. Щодня нова кінокартина, жодна не обтяжена сюжетом або ж лише бавилася сюжетом — таким млявим, що не мав жодних зв’язків, не був спроможний привабити мене глибше за свою милу очам поверхню; завжди за декілька годин від реальності, тайм-аут від того, що дійсно мало значення, що дійсно відбувалося в моєму житті; чарівний перепочинок перед бентежним і невблаганним дійством, що розгорнеться вночі.

Ночі були яскравими й запеклими, мов леза, наточені так гостро, що аж блищали. Інша країна, чиї пейзажі та валюта були прості: спека, страх, холод, насолода, голод, пересичення, біль, бажання, безмежна, всеохопна хіть.

Там був і гострий перець, що змушував мене боротися за кожен ковток повітря, і електричний розряд чилі, що обпалював мені горло, і «Шаблі», мов золото, що ніжно змащувало мої голосові зв’язки; простий шоколадний пудинг, який він готував мені із сухої суміші «Роял», ніби заповнював мою кров. Моє тіло було живим і податливим навколо мене, іноді перетворювалося на рідину, іноді спалахувало й горіло — однаково. Щоночі, дивлячись на себе після ванни, — пластівці піни на моїх сосках та лобковому волоссі, одна долоня покірно спочиває під іншою, зап’ястя звикли лягати навхрест, мерехтливе блискотіння сталі так само природне й ошатне, як блискотіння срібного гребінця в чиємусь волоссі, — відтепер щоночі я насолоджувалася своєю вродою.

Кілька років тому, щойно вщухла нестримна підліткова одержимість, я оцінливим оком обдивилася своє тіло й дійшла висновку, що з ним усе гаразд. Я знала достеменно, які частини мого тіла мали б кращий вигляд, якби були іншої форми, але понад десять років не хвилювалася через ці визнані недоліки. Щоразу, опиняючись у пастці надмірно критичних суджень, я казала собі, що поряд із кожною помітною вадою є щось приємне й симпатичне, і все це разом більш-менш збалансоване. Але тепер, під його поглядом, від його дотику…

Я не стрибала через скакалку, не бігала вранці в парку, не погладшала й не схудла навіть на один фунт, кінець кінцем це було те саме тіло, у якому я жила відтоді, як подорослішала. Але тепер його було неможливо впізнати, воно перетворилося: гнучке, граціозне, сяйливе, обожнюване. Плоть, що вела до вершини ліктя, де дві небесно-блакитні вени розчиняються й зникають у матовій, витончено м’якій шкірі; живіт, подібний до шовку, ніжно тече до тазових кісток; плече приєднується до тіла, формуючи вишукану складку, схожу на ту, що пролягає посередині молодого дівочого лона; неглибока овальна западина на внутрішній частині стегна, що веде вгору від коліна, стаючи ніжнішою, м’якішою, а тоді поступається зрілій округлості, вкритій білим пухом і нескінченно чуттєвою, найтоншою з усіх тканин світу…