Дев’ять з половиною тижнів

22

Готуючи до ванни, він роздягає мене й каже: «Я запросив масажиста сьогодні ввечері». Він упускає мою блузу на білу плитку підлоги. Я переступаю пояс спідниці й сідаю на край ванни, аби він звільнив мої ноги від взуття, а тоді знову підводжуся, аби він зняв із мене білизну. Йому подобаються мої трусики з білої бавовни, придбані у «Вулвортс». Йому також подобається ця спідниця; обережно натягуючи її на мої стегна сьогодні вранці, він сказав: «Це моя улюблена спідниця на тобі, вона чудово підкреслює твої принади». Я дивлюся, як він перехиляється через край ванни, затикає зливний отвір; після кількох секунд сумніву простягає руку, аби взяти яскравий пакунок, що втиснувся в шеренгу численних флаконів і пляшечок на внутрішньому бортику ванни. Він нахиляється ще раз, аби ввімкнути воду, перевіряє її температуру, підкручує ліву ручку змішувача й обережно розсіює зелену пудру під шумними струменями води.

Я раптово відчуваю, як сильно його образ не підходить до обставин: чоловік у дорогому діловому костюмі, його краватка акуратно зав’язана й лежить точно посеред двох боків комірця; він має такий вигляд, ніби от-от повинен був би доповідати за столом переговорів, або ж звернутися до телеглядачів у програмі новин, або ж слухати чергову історію шлюбу, який уже не врятувати, перед судовим засіданням. Він не робить жодної з цих речей, натомість нахиляється над ванною, що стрімко заповнюється водою, однією рукою спирається на край, а другу занурює в піну, яка невдовзі почне вивалюватися на підлогу.

Він чмихає: «Непогано, чи не так? Трохи солодше, ніж треба, мабуть, не так «переносить у світ трав», як вони хваляться на етикетці, але все одно мило». Я киваю. Він усміхається мені, і його усмішка сповнена такого тепла, такого блаженства, що мені щось спирає в горлі: усе, що треба для неосяжного щастя, — лише маленька кімната, повна пари, та чарівний аромат лаванди над стрімкою лавиною м’яти.

Він виходить і повертається з наручниками. Застібає їх навколо зап’ясть, які я витягаю до нього, і підтримує мене під лікоть, коли я ступаю у воду, котра на перший дотик здається надто гарячою, але виявиться ідеальною, щойно я ляжу й розтягнуся на повен зріст.

Ванна глибока, наповнена на три чверті, тож я маю тримати підборіддя високо, аби не наковтатися бульбашок. Лише закрутивши кран та кинувши на мене ще один погляд, він послаблює вузол краватки й знімає свій піджак.

Я чую, як він нишпорить на кухні, а потім його тверді гучні кроки на кахлях, тихі на килимі у вітальні… «ДІЛИВСЯ ТАЄМНИЦЯМИ СВОЄЇ ДУШІ…» Голос Кріса Крістофферсона лине над пагорками піни. Ми слухали «WQXR»[18] лише одного разу, після того, як під час бозна-якої забутої бесіди я мимохідь зауважила, що радіостанція, яка зараз грає, моя улюблена. Він сказав мені, що на цій хвилі невдовзі має бути маловідомий концерт Вівальді. «Не треба пояснювати, — відказала я. — Вмикай ту станцію, це твоя квартира!» Він широко усміхнувся до мене, підморгнув і сказав: «Я знаю», — а пізніше дійшов висновку, що то був не найкращий концерт Вівальді, проте все одно вартував того, щоб його послухати.

«…ЩОНОЧІ ВОНА РЯТУВАЛА МЕНЕ ВІД ХОЛОДУ…» Він повертається з келихом «Шаблі», сідає навпочіпки біля ванни й правою рукою простягає келих, аби я зробила ковток — «…ВІДДАВ БИ ВСЕ МАЙБУТТЯ ЗА ОДИН ВЧОРАШНІЙ ДЕНЬ…», — а лівою прибирає бульбашки піни з мого підборіддя. Вино крижаною річкою ллється мені на язик. «…МІЦНО ОБІЙМАТИ БОББІ…»

Він спирається на унітаз і однією рукою розстібає ґудзики на жилетці, робить три довгі ковтки. «Його звати Джиммі. По телефону мені здалося, що він ірландець. Ти коли-небудь чула про ірландського масажиста?» «Ні», — кажу я й сміюся. «…СЛОВО “СВОБОДА” ОЗНАЧАЄ ЛИШЕ…» «Я думала, що всі вони шведи». «…БІЛЬШЕ НЕМА ЧОГО ВТРАЧАТИ…» «Я теж так думав, — каже він. — Або, мабуть, французи». «…НІЩО НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ…» «Навіщо ти його викликав?» «…АЛЕ ЗА ЦЕ НЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ…» «Аби станцював чечітку на столі в кухні, що за дурне запитання». «…ТАК ЛЕГКО БУЛО ПОЧУВАТИСЯ ЩАСЛИВИМ, ГОСПОДИ…» «Той масаж, про який ти мені розповідала…» «…МЕНІ ТАК ДОБРЕ БУЛО ПОЧУВАТИСЯ ЩАСЛИВИМ…» «Я подумав, що тобі хотілося б іще».

Я думаю: «Так, це воно, тепер я не можу просто сказати щось — що завгодно — і забути про це». Він звертає увагу на все, що я кажу, до цього важко звикнути, не так часто зустрінеш людину з такою дивною звичкою. Він ніколи не захопиться й не зацікавиться на одну хвилину — він одразу робить висновки. Якщо я гортаю сторінки «Ньюзвік» та читаю звідти уривок із відгуку на книгу вголос, він купить мені цю книгу того ж тижня. Десь під час багатогодинного вештання й трохи п’яних балачок у суботу вночі він описує, як дев’ятирічним хлопчиком збирав лохину за домом у тітки, коли гостював у неї влітку, і я кажу: «Лохина, як можна не любити лохину». Близько опівночі він каже: «Піду по газету». За півгодини повертається, під пахвою в нього «Таймс», як і очікувалося, але в другій руці коричневий паперовий пакет, у якому лежить коробочка лохини. Він промиває, сушить та чистить її, поки я читаю розділ «Мистецтво й дозвілля». А ще він купив півлітра жирних вершків і заливає ними велику жменю лохини у великій салатній мисці, а тоді годуватиме мене, доки я не скажу: «Ще одна ложка — і мене знудить», — і він усміхнеться та доїсть останні кілька ягід, що плавають у вершках. «Де, в біса, ти знайшов це о першій ночі?» — нарешті надумую я спитати. «Виростив їх, — серйозно каже він. — На розі Шостої та Ґрінвіч», — і з голосним сьорбанням випиває вершки, тримаючи миску обома долонями.

Масажист приходить за п’ять хвилин до восьмої. На вигляд йому близько двадцяти. Він невисокий на зріст, але присадкуватий, має густе й кучеряве світле волосся, біцепси грайливо ворушаться під темно-синьою футболкою та синтетичним піджаком. На ньому джинси й кеди, а в сумці для польотів на літаку з логотипом «Айслендік» лежать рушник та пляшка масажної олії. Я знімаю сорочку, як мені наказали, і лягаю в ліжко на живіт. «Я дивитимуся, — оголошує він мовчазному Джиммі. — Хочу навчитися того, що ви робите, аби робити самостійно, коли ви зайняті». «Завжди доступний», — бурмоче Джиммі та з наполегливістю бомбардувальника насідає на мої плечі. Його руки, слизькі від олії, набагато більші, ніж можна уявити в когось його зросту — велетенські й теплі. Мої руки слабшають, маю докладати зусиль, аби рот не розкривався мимоволі. Його долоні просуваються по моїх ребрах, повільно, глибоко розминаючи м’язи, невпинно. Знову плечі, ще раз починаючи від поясниці. Щойно його руки опускаються туди, я ладна заволати. «Зараз я спробую», — чую я його голос над головою. Великі руки полишають мою шкіру. Мої повіки стулені, такі важкі, ніби заплющені під водою. Ці руки прохолодніші, торкаються мене порівняно легше. Масажист коригує його мовчки, показує, а тоді знову холодні руки на мені, але цього разу тиск значно більший. Велетенські лапи опускаються на мої стегна, минаючи рушник, що лежить на моїх сідницях. Далі мої гомілки, за ними стопи. Учитель і учень по черзі беруть стопу однією рукою, обережно тиснуть на неї другою. Мене перевертають. Процес повторюється тепер на передній частині мого тіла. Я давно припинила тримати себе в руках і блаженно стогну від кожного дотику ведмежих лап, що розмелюють мене в простирадлах. Він повторює кожен рух масажиста, тепер куди впевненіше, за ефектом наближаючись до того, що роблять монстрові руки. Мої м’язи палають і завмирають. Кінець. Хтось накриває мене простирадлом і вимикає світло.

Я чую запаморочливий свистючий звук синтетичного рукава, у який щойно просунули руку. Чую, як гупають дверцята холодильника. Відкриваються дві банки пива. Протягом деякого часу чую буркотіння, що заколисує мене далі. Я майже заснула. «…Ще двадцять п’ять». Лампу біля ліжка знову вмикають. Мені наказують лягти поперек ліжка обличчям униз. Простирадло кидають мені на ноги. Я чую скрип дверей шафи, вибуховий тріск свіжого накрохмаленого простирадла щойно з пральні; холодна бавовна лягає на мої спину та плечі. Розстібають ремінь. Рипить шкіра, яку різко витягають крізь петлі тканини.

Шкіра на моїй спині розділилася на окремі сегменти. Ті частини, котрим робили масаж, — пом’якшені, розгладжені й ніби в глибокому трансі під свіжими простирадлами. Шкіра немов напружено наїжачилася, і кожен капіляр неймовірно жадає прохолоди від кондиціонера, що слабко дмухає.

«Що таке, Джиммі?» Я чую нерозбірливе бурмотіння. «Вам треба було викликати когось іншого». Хтось прочищає горло. «Ти не розумієш, — його голос м’який. — Я казав тобі, ти не зробиш їй боляче, я тобі обіцяю. Ти бачиш, вона не пручається, чи не так? Чи вона кличе сусідів? Вона тече від цього, кажу тобі, вона просто полізе на стіну від бажання». «То бийте її самі». «Гаразд, тридцять». Матрац піддається під вагою тіла, що опускається справа. Я відчуваю кілька ударів, а тоді мою голову ховають під пахву.

«З такими темпами ти залишишся тут назавжди». Його голос лунає зовсім близько до мого обличчя, я чую суміш запахів пива й поту. Матрац піді мною знову ворушиться, тіло справа пересуває свою вагу. У моє волосся занурюється рука, і мою голову тягнуть назад. Я розплющую очі. «Тридцять п’ять». Удари сильнішають. Він сідає на підлогу поруч із ліжком. Наші обличчя майже торкаються одне одного. Білки` його очей пронизані червоними нитками, тоншими за волосся, його зіниці розширені. Я більше не можу стриматися й починаю кривитися й звиватися. «Сорок», — тихо каже він. Його лоб блищить. Я відчуваю дотик коліна до середини своєї спини, і після наступного удару мій рот широко відкривається. Я мовчки впираюся, однією рукою намагаючись вирвати його кулак зі свого волосся, другою відштовхуючи його обличчя від себе, і молочу ногами по матрацу. Він насилу втримує мої зап’ястя разом, міцно стискаючи їх, знову хапає мене за волосся, смикає голову. «Ну ж бо, виродку, п’ятдесят», — сичить він і накриває мої губи своїми. Удар, що йде за цим, змушує мене застогнати прямо йому в рот, від наступного я вириваюся й кричу вголос. «Досить, Джиммі», — каже він, немов офіціантові, що подав йому надто велику порцію страви, або дитині, що капризує наприкінці важкого дня.