Дев’ять з половиною тижнів

24

Я прокидаюся й почуваюся не дуже добре. Мені не легшає після сніданку, натомість об одинадцятій стає зовсім кепсько. Перед обідом мене вже добряче морозить. Я замовляю картонну коробочку з курячим супом, аби з’їсти за робочим столом, але від першої ж ложки в роті стає так бридко, немов я скуштувала прогірклої олії, тож не можу змусити себе проковтнути бодай ще одну ложку. О третій годині я роблю висновок, що це не просто тимчасове нездужання. Я кажу адміністраторці, що захворіла, і йду додому, на свою квартиру.

Мені насилу вдається зачинити двері. Затхлий дух б’є мені в ніс. У квартирі стоїть задуха. Пластівці пилу танцюють перед зачиненими вікнами, дзеркало над каміном міниться райдужним блиском. Я заповзаю на ліжко, тіло невтримно тремтить, але я не в змозі накритися ковдрою. Я намагаюся взятися за ліжник під собою та врешті-решт тремтячими пальцями вхоплюю його вільний край, яким накриваю плечі. Сонце світить мені просто в обличчя, і від цього я почуваюся так, ніби палаю у вогні. Щойно я піднімаю голову з подушки в марній спробі підвестися й опустити штори, мені паморочиться й стає так зле, що я не можу розплющити очі.

Телефонний дзвінок пробуджує мене, вириваючи з лап жахіття, у якому мене пожирають орди велетенських вогняних мурах. Я відкидаю ліжник і прикладаю слухавку до вуха, не розплющуючи очей. «Що трапилося?» — питає він. «Я, здається, на щось захворіла», — бурмочу я, і зараз мені так зимно, ніби я лежу на крижаній плиті замість синтетичного простирадла, яке до того ж заборонено прасувати. «Я зараз приїду», — каже він. Телефон клацає, а потім гуде. «Не треба», — кажу я й кладу руку, що тримає слухавку, на груди. «Я дійсно захворіла, — думаю я, візуалізуючи це слово крізь гіроскоп, що розкручується всередині мого чола. — Я ніколи не хворію, — думаю я, — а тим паче посеред літа, це найсмішніше, най…»

Цього разу я прокидаюся від дзвінка у двері. Я не можу поворушитися. Він дзижчить вибухами стакато знову й знову. Урешті його звук стає гіршим, ніж перспектива підвестися з ліжка. Я добираюся до дверей, не розплющивши очей. Доки я повторюю: «Я хочу лишитися тут», — він бере мене на руки, зачиняє за собою двері й вносить мене в ліфт. «Терпіти не можу людей, коли хворію, ненавиджу, коли хтось поруч, — бурмочу я йому в шию. — Я маю хворіти у власному ліжку», — врешті-решт кажу я так голосно, як тільки зараз здатна. «Не так хворіти», — каже він, підтримуючи мене в ліфті. Мені настільки зле, що я не можу нічого відповісти. Він наполовину несе, наполовину тягне мене до таксі, що чекає на нас унизу. Дивна плутанина з ніг та рук, а потім інша подорож до іншого ліфта, а потім я в ліжку, яке тепер мені більш знайоме, ніж моє власне, уже роздягнена і в одній із його сорочок.

Крізь туман він каже: «Сходжу до аптеки по термометр». Після недовгої паузи в моєму роті холодне скло, а потім нічого, а тоді він щось каже в слухавку.

Рука трясе мене за плече. «Це… мій друг, він приїздить на виклик додому». Чоловік із рожевими щоками нависає наді мною, блискучі великі зуби, що складаються й пересуваються з неймовірною швидкістю. У моєму роті прохолодний шпатель, дивляться горло. Згодом знову його голос: «…дещо купити в аптеці», — а потім таблетки, які треба проковтнути. Я досі маю намір пояснити, як мені треба бути на самоті, коли я хворію, як я дотримуюся цього правила з підліткового віку. Але моє тіло дуже болить, і здається, що не так уже це й важливо й не вартує витрачених зусиль.

Я прокидаюся в кімнаті, сповненій сутінків, на годиннику біля ліжка четверта. Мої м’язи ниють іще сильніше, ніж раніше, але принаймні мені більше не паморочиться в голові. «Це називається “спати цілодобово”, — каже він, стоячи на порозі. — Радий, що ти прокинулася, ти маєш прийняти ще кілька таблеток». «Що ти мені постійно даєш?» — кажу я. «Те, що прописав Фред. У тебе грип». «Що ти тут робиш?» — кажу я, і він широко всміхається. «Я тут живу». Я надто слабка, аби покепкувати. «Чому ти не на роботі?» «Я телефонував, попередив, — каже він. — Тобі на роботу теж телефонував. Треба, аби хтось побув із тобою вдома кілька днів». «Ні, не треба…» — кажу я, але вже на середині речення дуже чітко розумію, що так, мені дуже потрібен хтось поруч, тож він абсолютно слушно вчинив, що лишився зі мною вдома, мені потрібна турбота. Я більше не кажу ані слова, мовчить і він.

Він залишився вдома наступного дня й уранці через день. Я провела в ліжку п’ять днів, на вихідних сиділа на дивані у вітальні й потроху дрімала. Він придбав тацю для ліжка — складну річ, пофарбовану в білий колір, з ніжками та полицею для газет, а також чимось на кшталт полиці, що відкидалася наверх на петлях, мов пюпітр. Він давав мені аспірин та антибіотики. Він винайшов напій, який я пила впродовж трьох днів, перш ніж спитати, що це було; виявилося, що то були рівні частки абрикосового, грейпфрутового соків та ром, підігріті до температури, трохи нижчої за температуру кипіння. Я сиділа, спершись на спинку ліжка, в його кондиціонованій спальні; липень розжарено шипів за вікном, немов десь на іншому континенті. У квартирі були опущені штори; його лижний светр був накинутий мені на плечі, я пила щось жовте й гаряче, міцно засинаючи після кожного горнятка. Трохи згодом з’явилися супи, а потім молочні коктейлі, які він купував на розі, ванільні або полуничні; врешті наші звичні страви відповідно до його перекидного календаря. До того часу я вже не спала протягом більшої частини дня. У голові було ясно, хоча тіло досі почувалося ніби після падіння з великої висоти. Він переніс телевізор до спальні й поклав пульт дистанційного керування на подушки біля мене. Приніс купу журналів. Увечері він сідав на стілець біля ліжка й розповідав мені плітки, які навмисно дізнавався для мене, покликавши одного з моїх колег на обід, потім читав уголос газету. Він навчив мене гри в покер та піддавався, аби я виграла. Він спав у вітальні на дивані.

Ніхто не піклувався про мене з такою турботою відтоді, як я хворіла на вітряну віспу у восьмирічному віці.