Дев’ять з половиною тижнів

31

Тієї ночі на його простирадла пролився тонесенький струмочок крові. Він провів по ньому пальцем, спробував на смак, а тоді розмазав останні краплі по моїх губах, дивився, як застигає кров на їхній тонкій шкірі, і прибирав вологе від поту волосся з мого чола. «Тобі й справді кортить цього, — сказав він. — Ти одержима цим так само, як і я. Іноді посеред робочого дня в мене встає і я довго не можу заспокоїтися, уявляючи, як далеко ми можемо зайти. — Він повільно здирав кірку крові з мого рота нігтем великого пальця. — А іноді мені стає лячно… — Він розсміявся. — Гей, там після вечері залишилося трохи пирога. Нумо з’їмо його й лягаймо спати: уже друга ночі, а ти нестерпна вранці, якщо не виспишся».

Наступного дня, після сніданку, коли чистила зуби, я почала плакати. Він покликав: «Готова? Ходімо, крихітко, уже двадцять хвилин». Через кілька хвилин він увійшов до ванної кімнати й поставив свій портфель на кришку унітаза. Він забрав зубну щітку в мене з рук, витер моє обличчя й сказав: «У тебе зустріч о пів на десяту, пам’ятаєш? Що, чорт забирай, таке трапилося?» Він поцілував мене в обидві щоки, повісив мою сумочку мені на плече, забрав свій портфель і взяв мене за руку. Він замкнув двері свого помешкання, коли я плакала, і ми пішли в метро, коли я плакала, а на одній зі станцій він запитав: «У тебе є із собою сонцезахисні окуляри?» Він сам витяг їх із зовнішньої кишені моєї сумочки й надів мені на носа, трохи забарившись з однією з дужок, бо не зміг одразу знайти моє праве вухо.

Коли ми вийшли з метро, я ще плакала. Я плакала, коли пройшла першу частину сходинок, а тоді й другу. За декілька метрів від турнікетів на вихід він підняв руки вгору й потягнув мене на протилежну платформу, і знову вниз по східцях, і в метро, і на ліфт, і у вітальню, де ледь не силоміць штовхнув мене на диван та закричав: «Будь ласка, скажи що-небудь! Що, чорт забирай, відбувається?!»

Я не знала, що відбувається. Я знала лише те, що не можу припинити плакати. Коли я все ще плакала о шостій вечора, він відвіз мене до шпиталю. Мені дали седативні препарати, і за деякий час плач припинився. Наступного дня в мене розпочався курс лікування, що тривав кілька місяців.

Я більше ніколи його не бачила.

Коли моя шкіра повернула собі нормальний колір, я покохалася з іншим чоловіком, і виявилося, що мої руки лежать, дивно розкинуті на простирадлах обабіч мене: я забула, що з ними робити. Я знову доросла й несу відповідальність за себе протягом усієї доби. Єдине, що так і не відновилося, — це несправності в моєму чуттєвому термостаті: спливають роки, а часом мені стає цікаво, чи відчую я ще коли-небудь температуру, вищу за позначку «Ледве тепла».