Дев’ять з половиною тижнів

27

Щойно зателефонувала йому на роботу, переконалася, що адміністратор вимовить назву компанії, а тоді тихим проникливим голосом скаже: «Зачекайте кілька секунд, будь ласка». Переконалася, що його секретарка відповість за півхвилини, переконалася, що вона скаже: «…мабуть, вийшов на обід, бо мені нічого не казав. Чи можу я записати для нього повідомлення?» Мені треба переконатися. Вийшла з офісу о десятій тридцять, не призначала зустрічей на решту дня, планувала попрацювати над портфелем замовлень удома; і от що маю натомість.

Лунає дзвінок — це він. «Ми немов анахронізм, — шепочу я, майже хрипким голосом читаючи в слухавку слово зі словника; майже кожне з тлумачень містить у собі слово “помилка”. — Це ненормально — вештатися по квартирі чоловіка в понеділок удень, немов у гарячці». Чашка кави із сиропом, розтягнута на години, цигарка за цигаркою, час повільно спливає, мов дим від тієї ж цигарки. «Мені страшно». «А чому ні?» — думаю я, навіть коли шепочу в слухавку; мої мости палають за моєю спиною яскравим пунктиром, сигнальні маяки того, що я полишила заради нього: вичерпна — нехай і вживана — програма «Як треба жити», що складалася протягом десятиліть. Очі дивляться далеко вперед, широко розплющені, немов у трансі, однак жодного уявлення про те, на що я дивлюся. Так, тепер є привід почати хвилюватися, було б ненормально проводити ці дні, не замислюючись. Реакції звичайні, добре змащений мозок та добре проаналізований емоційний механізм працюють в унісон, усе гаразд. Нові події за браком інформації вибивають із колії; наступні події турбують іще більше, ніж окремі епізоди, нові процеси хвилюють іще більше…

«Анахронізм», — повторює він за мною, а потім пауза, а тоді безтурботно каже: «Можливо, це й так, але кому яке діло? Нам добре». «Скажи мені, що робити», — прошу я. «Мабуть, тобі варто повернутися в офіс, — каже він. — Роби офісну роботу в офісі. Або почекай до третьої. Якщо не почнеш працювати, сама зрозумієш що».

Він спланував мій день за мене: усе чітко й зрозуміло, поділено на частини, стільки на те, тридцять хвилин на те, жодного вештання з кімнати до кімнати. Я робитиму те, що він скаже. Я робитиму те, що він казатиме мені, вічно. Досить обтяжливе слово, краще триматися осторонь від таких, ти розумієш, про що я. Але що, як я врешті-решт знайшла цей абсолют? Завжди, ніколи, навіки, цілком: я завжди кохатиму його, я кохатиму його цілком, я ніколи не перестану, я вічно робитиму те, що він скаже. Чи відоме тобі суворіше за це віросповідання? Бог люті на віки вічні, невгамовне бажання, розжарений рай. Зрештою я перетворилася на фанатичного вірянина, відступницю, зрадницю того, чого так ревно себе вчила: «Не кидай мене, ніколи не залишай мене, бажання моє незгасне. Поки він мене любить, я маю надію на спасіння».

Ставлю кухонний таймер на тридцять хвилин. За півгодини буде третя, і тоді я занурюся в деталі нового клієнта, груба тека лежить на столі в очікуванні, я маю виробити стратегію. А зараз я трохи подрукую. Одна жінка розповіла мені історію про те, як жила з чоловіком того року, коли писала свою першу книгу, як щовечора об одинадцятій він вмикав телевізор і казав: «Коли ти вже припиниш стукати по клавішах?» Вона примудрилася розпізнавати переламний момент, коли мала зупинитися, — десь між другою та третьою ночі: о цій порі він починав жбурляти в неї стільці, книги, пляшки.

Друкувати. Викладати думки на папері, натискати на розхитані чорні клавіші. Більш-менш правдивий машинний запис процесу: те, що відбувається за його бажанням. Сонна невільниця, що сидить на світанку біля ніг свого хазяїна й розповідає заспокійливим голосом, немов заколисує, про те, що відбувалося з нею вночі, поки небо пронизують перші промені світла й перед тим як вони йдуть спати, втомлено розкинувши кінцівки.

Швидко друкувати — 55 символів на хвилину? Не дуже й швидко. Чи можу я стати його секретаркою, звільнитися з цієї милої, безглуздої роботи й бути з ним протягом усієї доби? Беверлі, люб’язний голос, що завжди відповідає в слухавці: «…мабуть, вийшов на обід, бо мені нічого… повідомлення?» «З Квінсу, — пояснює він, — їм платять більше на Мангеттені. А як інакше їх можна витягти з того Квінсу?» Мій мозок неясно, однак фіксує ці слова, але, звісно, я нічого не кажу, адже мій живіт солодко ниє від вульгарного, лінивого тону, яким він продовжує: «Тобі доводиться платити тим дівчатам більше, звичайно, а як іще…». Мій живіт та стегна відповідають: «Дівчата з Квінсу, що не мають обличчя, чи звідки завгодно, такі як я, я одна з них». Але МЕНЕ він кохає, МЕНІ дозволяє занурити обличчя собі під пахву, МЕНІ, зіщулюючись, прикурює сигарету, вставляє її між губами, мій рот відкритий і чатує на те, що наступне туди покладуть. Язик, краплі вина, член, великий палець, один кубик гіркого чорного шоколаду, два пальці, чотири, половинка тушкованого гриба, язик, знову член. Для МЕНЕ він кладе сигарету «Кемел» між відкритих губ, Я прикурюю її в темряві, наші вологі стегна зливаються в одне, коли він каже тихим, лінивим голосом: «А як іще ти витягнеш цих Беверлі з їхнього Квінсу?»

Ще п’ятнадцять хвилин, перш ніж я маю взятися до роботи. Він так упевнено спланував це, ніби знав, що мені треба робити, хоча він не знав, принаймні достеменно. «Якщо не почнеш свої справи…» Солодка, повільна судома зводить мені живіт, і я здаюся, стегна стають немов із густого теплого сиропу. Учора, коли ми закінчували вечеряти за цим столом, із сусіднього вікна дитина заспівала нісенітницю: голосно, фальшуючи ноти, проте радісно. Я кричу: «Хто там такий галасливий та балуваний?!» Він сміється. Йому подобається, коли я підвищую голос, він сам робить так дуже рідко. Дитина, що співає, не почула мене. «ЩОСЬ ЧУЖЕ, НЕВІДОМЕ, НЕ ПІДХОДИТЬ ДО ЦІЄЇ ЕПОХИ». Ця епоха — сімдесяті роки, середина літа. Не підходжу до неї я.