ГАСПИД І МАРГАРИТА

ЗЛОЧИН

Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, нібито все відбувалось зі мною.

… Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про «чортівню», що останнім часом почала творитися у нічних чорнобильських нетрях. Бабине диво не забарилося. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м'яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула глухий жіночий крик: »Облава! Ховайся!»

Ярослава кинулася з хати, мало не збивши в темних сінях Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунґлі, схаменулась: «Господи, таж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?»

Але приглушений переляком гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, видно, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, ховаючись в темені лісу. Бігти довелось недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут же прикопувати їх у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.

Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоноване котримсь із державних зверхників, дивом з'явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів всі опозиційні газети заволають: »Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!», «Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!», »Хто заробляє на знищенні українців?»

Ім'я Ярослави знову було на устах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.

Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка не знала, кому чим дорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів… і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.

Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо не прощаючись щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера.