ГАСПИД І МАРГАРИТА

ГРІХ

– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, душу розважити, як вона вже з іншим грішить, іншого славить. Де б ти була зі своїм Миколою, якби не я?

Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.

Але жінка, що звільна розкинулась на прим'ятих, приємно прохолодних зозулиних слізках, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись з пазухи, біла пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.

– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?

– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.

– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.

– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.

– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитись в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю сільських хлопів, а відробляти за них мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…

– То це ти був, мармизо гаспидська?!

– А ніби ти не знала?

– А тобі не здається, – питає жінка, – що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід… Пора вже вбивати… – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ… Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її неприголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом з батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки… Істерика знову повторилася… Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людя тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються не дитячою жагою її блискучі ясно-жовті, як цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалась, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:

– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.

Баба Арехта Фройда не читала, як і трагедію Софокла «Цар Едіп», але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася, стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п'ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий…

Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватись. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. «Поїхав на заробітки», – відказувала баба на її німі запитання. А в передвечір Івана Купала повела її баба високо в гори на дику полонину зілля збирати…