ГАСПИД І МАРГАРИТА

СУПЕРНИЦІ

Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це несе нечиста в таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато.

Якусь мить обидві жінки мовчки вивчали одна одну і, видно, залишились задоволені своїм враженням, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, побудувалися! Недалеко… ), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів'яла. Голос теж був млявий, наче в'ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко і я – гуляю.

Прикидатись було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон.

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову рожевіє, і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно лепече:

– Та так, як вже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась… – І рушає в бік озера.

По напруженій потилиці молодшої видно, скільки сил їй коштує, щоб не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою зійшлися лісові хащі, переможно усміхнулася.