ГАСПИД І МАРГАРИТА

МАРГАРИТА

Я намагаюся бути об'єктивною. І коли в мене це виходить, в'їдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз десь не видно Гаспида, мабуть, почувши моє благородне алаверди чи то пак здравицю на честь покійної колеги, втішився і поскакав, козел безмозкий, на Банкову п'яти владі лоскотати. Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя… А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.

Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж «До смерті і назад», звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка, на жаль, заварювалось на моїх очах і варилась на моїй кухні, при моїй мовчазній згоді. А що робити? Ми, як придумав один сатирик, – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує… попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським «томагавком»… Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни…

Тому кажу Миколі: треба міняти політику «Народної ідеї». І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай… перероджуватись. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а цю будуть – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: «Ганьба терористам!», або «Слава Америці – колисці демократії!», або «Українці й американці – народи-брати!». З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємось, коли Європа в хату не пускає…

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі… Тьху! Аж моторош бере… ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт, зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. «Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.» Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Вишиваної у статті до моєї газети «Народне слово». Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань…