ГАСПИД І МАРГАРИТА

ЯРОСЛАВА

Наївна Ярослава подзвонила зразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів показали її репортаж «До смерті і назад». Голос її звучав у слухавці різко, з викликом:

– Ну як?

Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:

– Чудово! Ти – молодець!

І тоді Ярославу понесло:

– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так, як я! Та-та-та і я хочу, я прошу, щоб ти вплинула на Миколу, щоб він на засіданні Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу! Винні мають бути покарані. Негайно…

Одно слова, тра-та-та…

Жінка знову, як кілька років тому, похолола. Звісно, Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню дверей. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела колишню мою подругу-однокурсницю з дикторського м'якого крісла на розбійну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала мені в телефон! Нюхом чула, куди слід веде!

І знову, вже вкотре, жінка шукала по мобілці Миколу і казала тільки одну фразу:

– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.

І знову Микола хижо хихикав:

– Що ж, коли просить, треба допомогти…

Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу жінка запевняла її, що Микола все зробить, що в його силах… Але ж вона знає, як ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Микола в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Україну, а й маму рідну!

Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші… Її вигнали з роботи, її переслідують, їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули… її кидонули…

Нарешті, здається, наївна Ярослава зрозуміла, що справді зосталася одна із своєю правдою і що ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку нації від геноциду. Вражена власним відкриттям, вона таки не втрималась і подзвонила. Бесіда була коротка, хоч не без її понтів.

– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава тоді примирливо і майже ніжно. – Як людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя) я відкрила цікаву закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши по повній програмі знищення народу, відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небесі. – І поклала слухавку.

А в червні Ярослава ввійшла в піке і врізалась своїм красивим фюзеляжем з балкону своєї квартири просто у клумбу з чорнобривцями…