Різдвяні кружляння

Розділ сімнадцятий

Після глухого темного підвалу кухня здається непристойно яскравою, ніби ми заходимо до студії скандального ток-шоу. Я почуваюся такою винною, ніби ми голі каталися по скрипучій підлозі внизу. Усі з очікуванням дивляться на нас, коли ми з’являємося на сходах, і я впевнена, що це лише моя уява, проте не можу стримати відчуття, ніби в кімнаті запала підозріла тиша.

Махаю рукою, мов ідіотка:

— Привіт. Пробачте, я заснула, — і показую назад на сходи. — Після того, як ми говорили. І грали в карти. Ну, знаєте.

Майлз морщиться:

— Дякую за уточнення.

Він смикає ремінець фартуха з квітами навколо шиї та бере відкривачку для консервних бляшанок. Що цікаво, це справді якась фантастична версія звичайної відкривачки, але мій брат крутить її в руці, мов перед ним — частина складного двигуна ракети, взята з утилізації NASА. Невже ми справді довіряємо цьому ембріону приготування вечері на тринадцять осіб?

Ендрю починає пояснювати йому, як використовувати інструмент, але я зупиняю його, поклавши долоню на плече:

— Ні. Він навчиться крізь страждання, — попереджувально кидаю погляд на маму, але вона, здається, саме зайнята за кухонним столом зі склянкою вина в одній руці та книжкою в іншій.

Майлз має такий вигляд, ніби от-от покаже мені середній палець, але потім його вираз проясняється, губи розтягуються в усмішці.

— Чуваки, — він показує вгору, — ви двоє стоїте під омелою.

Ми з Ендрю одночасно здіймаємо голови на арку дверей. Майлз має рацію. Святковий пагін тепер висить на червоній стрічці, пришпиленій до стелі.

— Не знала, що вона тут, — захищаюся.

— І я не знав, — Ендрю опускає на мене погляд, і хай навіть його губи не усміхаються, проте очі радіють. Хіба годинник зупинився? Схоже на те. Усі рази, коли я уявляла, як спокушаю Ендрю під омелою, фантазія ніколи не включала й половини наших шанованих сімей як глядачів.

— Вам би краще відійти на один крок назад, — хрипить Тео, але важко сприймати серйозно цю злість, коли на ньому вдягнений мамин фартух із місіс Клаус. — Ви насправді не змушені цілуватися.

А я думаю інакше. Давайте не ламатимемо правило.

Ендрю нервово гигоче, але його погляд прикипів до мого. Повільно він нахиляється. Його губи — о Боже, ці ідеальні губи — приземляються на мої в найчистішому поцілунку за всі часи. Ендрю вирівнюється, і я зосереджуюсь на тому, щоб тримати спину прямо, аби не припасти до нього за більшим.

Це було ідеально, але практично нічого. Тривало ледве стільки ж, скільки й удар мого збудженого серця.

Поряд блимає спалах, за ним бурмотить Ліза:

— Дідько. Пропустила.

Майлз кепкує:

— Хіба ж це поцілунок?

Я тут же жалкую про всі ті рази, коли називала свого брата ідіотом; очевидно, він — справжній пророк з емоційним інтелектом Йоди[30].

— Народ, усе гаразд, — сяє Тео.

Але тепер ми у власній маленькій бульбашці. Ендрю хихоче:

— Він має рацію. Який же це поцілунок?

Ендрю. Поцілував мене. У губи. Я знизую плечима в удаваній байдужості, стишуючи голос:

— Він був нормальний.

— Чесне слово, — шепоче він, — я планував, що мій перший поцілунок буде кращим за «нормальний».

— Гаразд, що ж, — кажу я, і серце підстрибує до горла. — Спробуй ще раз.

Він вигинає брову, очі впиваються в мої губи та підіймаються знов.

— Ти поцілуєш її? — верещить Захарія в коридорі.

Ми повертаємось і бачимо щонайменше шість пар очей, які спостерігають за нами з напругою, що вібрує, і кожна клітинка мого тіла скривджено стогне. Хор голосів ламається навколо нас.

Кайл сміється:

— Гадаю, перервати поцілунок під омелою — негарна прикмета.

— Боже, вони ж такі молоді, — сценічно шепоче Аарон. — Хочу стати знов таким же юним. Цілуватися під омелою. Не спати до третьої ранку. Зав’язувати шнурки й не задихатися.

— Вони не цілувалися, — насміхається тато, а потім додає з меншою впевненістю: — Адже так?

Ще раз, за що я обожнюю свою сім’ю? Навіть якби Ендрю мав намір поцілувати мене знову, момент зупинило б кілька славнозвісних галонів крижаної води.

— Отже, — говорить Ендрю, відходячи на крок і ковзаючи рукою в задню кишеню. — Сардинки?

— Звісно, — набираюсь ентузіазму. — Зробімо це.

Сардинки — улюблена гра Захарії та найменш улюблена забавка Кеннеді, але вона погоджується пограти в неї, коли він просить, бо одного разу заявила всім нам за вечерею: «Не люблю стояти близько до людей, але я не проти постовбичити поряд з будь-ким із вас».

Аарон устав і прикинувся, ніби йому щось потрапило в око, тож міг поплакати від щастя так, щоб вона не бачила.

Захарія пояснює Лізі, як грати в сардинки, намагаючись переконати її зіграти. Удачі тобі, дитя.

Ліза чухає носа.

— Отже, ми всі збираємось у маленькому місці разом та ховаємося?

— Ховається один із нас, — каже Кеннеді своїм дитячим голоском, — а коли хтось його знаходить, то вони притуляються одне до одного.

Захарія виконує швидку танцювальну комбінацію з ударом карате, і один з його черевиків летить геть.

— Останній, хто знайде сардинок — останній переможець!

— Останній програє, — виправляє Кеннеді. — Татко й татусь називають це останнім переможцем, але насправді останній переможець — це той, хто програв.

Захарія здвигає плечима:

— Люблю перемагати.

Я помічаю, що Кеннеді зібралася сперечатися, але зрештою вона просто повертається до Лізи:

— Ти зіграєш? Ендрю перший ховається.

Та, очевидно, задоволена, що ми з її сином дали їй шанс утекти. Можливо, вона знову пересуне омелу.

— Думаю, я подивлюся, чи не потребує Еліс моєї допомоги з вечерею.

— Тео з Майлзом готують.

— То, може, їм допомогти?

— Мамо, — ніжно підморгує Ендрю.

Вона сміється.

— Гаразд. Піду знайду Еліс.

Він повертається до двійнят:

— Хто готовий?

Дві маленькі ручки злітають догори.

— Тоді гаразд. Заплющуйте очі, рахуйте до п’ятдесяти, — він дивиться на мене. — І Мей…

— Що?

— Не підглядати, — його зіниці звабливо сяють, і мої жіночні частини тіла підіймають білий прапор, здавшись.

— І не подумаю, — прикривши пальцями очі, я починаю рахувати поряд із малечею в такт крокам Ендрю, що віддаляються.

— Один… два… три…

— Двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість…

— Сорок вісім… сорок дев’ять… п’ятдесят.

— Готовий чи ні, ми йдемо, — горланить Захарія.

Діти розсипаються врізнобіч: Захарія мчить коридором в напрямку кухні й підвалу, Кеннеді — в темну їдальню. Я бреду нагору. У мене є чудова підозра, куди подівся Ендрю.

Коли вся наша компанія не переповнює хижку, хлопці родини Голлісів насправді не мусять ночувати в підвалі; нагорі є чотири спальні плюс горище. Тепер же тато спить у кабінеті, а мама — в кімнаті Тео. Простір, де сплять Кайл з Аароном, належить Ендрю.

Моє серце гуркоче, і я штовхаю двері, аж раптом мене вражає інтенсивний запах Ендрю. Ліза ставить свічки в кожну кімнату, але в той час, як вони з Рікі віддають перевагу лаванді, а Тео отримує сандал, евкаліпт спеціально призначений для її старшого сина. Поряд із ним також чути чисті нотки свіжої білизни та відчуття його присутності всюди, яке ні з чим не переплутаєш. Щойно я заходжу, кімната стає напруженою, ніби стіни й меблі сором’язливо вказують на шафу й змовницьки шикають: «Він у ній».

До того ж світло увімкнене — ще одна підказка. Кайл — прихильник заощадження енергії, але Ендрю не хотів би, аби двійнята копирсалися в пітьмі.

Довго топчуся посеред кімнати, щоб зробити глибокий заспокійливий вдих. Сотню разів ми грали в цю гру і не раз примудрялися опинятись разом, ховаючись.

Дверцята шафи тріщать, коли я прочиняю їх.

Ендрю прикрив руками очі, кліпаючи проти яскравого світла.

— А ти не барилася.

— Навіть уяву напружувати не довелось, — я стаю поряд із ним, і маленька шафа стискається до розміру коробки для взуття, а наша близькість мене вражає.

— Куди пішли двійнята? — розпитує Ендрю.

— Вниз. У їдальню.

Він нічого не відповідає, але я відчуваю, як він ворушиться поряд зі мною. Мене одразу ж проймає глибокий болісний тиск близькості.

— Отже… Тобі важко відмовлятися від цієї кімнати на Різдво? — нарешті запитую.

Я ледве можу бачити його, бо єдине світло, з яким ми маємо справу, — це крихітна смужка, що підсвічує нас знизу, відважно простягаючись з-під дверей. Проте я все ще можу розгледіти, як він махає рукою:

— Я більше не проводжу тут багато часу. Крім того, можу спати будь-де.

Це правда. У дитинстві Ендрю славився вмінням засинати за столом прямо після пишної вечері.

— Тоді навіщо ти йдеш до плавучого будинку?

— Бо є щось інфантильне в тому, щоб спати на двоярусному ліжку в підвалі, — каже він. — Знаю, це здається божевіллям, але я просто не міг би робити це ще один рік.

— Для мене це радше атмосфера літнього табору, але я розумію, що це — твоя червона кнопка.

— Так і є.

Я думаю про холодний темний порожній простір плавучого будинку і здригаюся.

— А тобі не страшно спати там самому?

Ендрю сміється і злегка притуляється до мене:

— Що завдасть мені там шкоди, Мейзі? Привид? Перевертень?

— Я більше думала про душевнохворого серійного вбивцю, що тиняється на волі, — він сміється з цього. — Тоді що тебе лякає? — запитую. — Нічого?

— Я закохався в роботу з музикою після перегляду фільмів «Гелловін», «Сяйво» та «Повернення живих мерців»[31], — зізнається Ендрю, і я чую його милу горду усмішку. — Я переглядаю подібні фільми, щоб розслабитися.

Парадоксальний чоловік, який обожнює горор.

— Який твій улюблений фільм жахів?

Він регоче, глибоко й хрипло:

— Це — коронна фраза вбивці з «Крику»[32].

— Яка ж це?

— Буквально всі знають її, Мейзі.

Тепер моя черга сміятися:

— Кажу тобі, я не можу дивитись ніякі жахи, навіть комедійні, — обережно штовхаю його ліктем у пітьмі. — Але справді, який твій улюблений?

— За звуки? — уточнює він, і я стенаю плечима.

— Припустімо, так.

— Мабуть, «Тихе місце»[33]. А ще дужче люблю «Мовчання ягнят»[34].

Збудження пробігає моєю шкірою.

— Ми дивилися його разом. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, як ти не дозволяла мені відсунутись далі, ніж на один фут від свого дивана, а потім мені ще довелось перевірити, чи нікого немає під твоїм ліжком у підвалі.

— Слухай, — сміюся, — я — боягузка. Завжди віддаватиму перевагу поцілункам над убивствами.

Я відчуваю, як він спирається головою на стіну, видихає так, ніби його переповнюють думки. Намагаюсь не уявляти, як облизую його адамове яблуко.

— З тобою все гаразд? — злегка торкаюсь його плеча своїм.

Відчуваю, як він повертається й дивиться на мене:

— Гаразд.

— І все?

— Може, задумався.

У моїй крові вирує шторм, і я з гумором відкидаю нервування:

— Про те, як я вічно вважатиму тебе нормальним цілувальником? — жартую.

Цього разу його сміх — нерішучий. Навіть у темряві в повітрі чути шипіння. Намагаюсь розгледіти риси його підборіддя, прихованого тінню, але це не допомагає, бо воно таке солодке та кутасте. Опускаю очі на його шию, яка має ту ж саму проблему. Нарешті мій погляд падає на його передпліччя, відкриті світлу. Він загорнутий у фланелеву сорочку, і вони — м’язисті, злегка прикриті волоссям, і навіть більш неймовірні, ніж шия. Хочу вгризтися в них зубами.

— Цей рік був такий дивний, — тихо промовляє він. — Тео будує будинок. Мама з татом говорять про вихід на пенсію. Усі, здається, знають, куди рухатися, і… — він замовкає. — Я люблю свою роботу, але у мене є це неспокійне відчуття, що поза нею існує щось більше. Більше життя, більше пригод. Більше, ніж лише кілька побачень на місяць.

Моє серце стискається.

— Мені знайоме це відчуття.

— Я знаю багатьох людей, — продовжує він, — але одне побачення просто перетікає в інше. Я навіть не зустрічався з кимось, скажімо, довгий період, — за весь час, що ми знаємо одне одного і навіть попри те, що мені відомо, що дівчата в нього були, Ендрю ніколи не розповідав про них у моїй присутності. — А потім ти… — Він не закінчує речення, і я хвилююсь, чи слід мені спробувати заговорити, чи голос уже пропав. — Це підкинуло мене. Не в поганому сенсі. Ти розумієш, що я намагаюся сказати?

— Не зовсім, — я чую, як мої слова витікають назовні.

Тобто я думаю, що знаю, до чого він веде, але мені потрібно, щоб він сам обережно це висловив. Він міг би мати на увазі безліч речей. Наприклад, цей рік — інакший, бо Тео і я не разом. Або цей рік — інакший, бо я нарешті розповіла Ендрю, що відчуваю до нього. Чи, наприклад, цей рік — інакший, бо я мандрувала в часі, а він і гадки не має.

— Пам’ятаєш, як я сказав, що був на вечірці кілька місяців тому, — шепоче він, — і подруга мого товариша читала карти таро?

— Ага.

— Гадаю, я роздражнив її, і вона змусила мене сісти. Поклала карти переді мною і така: «Почитаю тобі». Що мені було втрачати? Вона мене не знає. Тож я сказав їй: «Звісно». Вона поглянула на карти й видала, що я буду щасливим другим працівником на роботі. Сказала, що мені не потрібне велике життя, і не потрібно підпалювати світ. Вона права — мені це не треба. Але потім вона додала, що я вже зустрів кохання свого життя, просто не чув його, — сміється. — І тепер все, що я роблю, — це слухаю.

В мені здіймається рій бабок, кольорових і яскравих, та займає собою весь простір. Стає важко дихати, бо я відчуваю вагу всіх речей, які він би міг мати під цим на увазі.

— Все ще не можу повірити, що я навіть і не знав, — говорить він і опускає голову, — що ти відчуваєш до мене.

Прикушую губу:

— Не можу збагнути: це тебе відлякує? — шепочу я. Здається, минуло десятиліття, перш ніж я вирішую виштовхнути наступні слова: — Чи притягує?

Ендрю ворушиться поряд зі мною, притуляючи своє тіло до мого. Коли я усвідомлюю, що зараз станеться, моє серце стискається, мов кулак у рукавичці, який гамселить стіну моїх ребер знов і знов. Ендрю неквапливо підіймає руку та кладе мені на шию.

Його дихання тремтить, коли він видає:

— Притягує.

І наступної миті губи Ендрю опиняються на моїх. Знову він уриває поцілунок занадто рано, але навіть на цю єдину ідеальну мить його дотик був голоднішим, грайливішим. Геть не схоже на публічне цьомкання під омелою.

І хоча наші губи більше не торкаються одні до одних, тиск продовжує рости, бо він лишається прямо тут, може, лише за дюйм від мене, напружений і теплий. На вішаках висять кілька його сорочок — з’їхали набік так, що тепер огортають нас — і вони пахнуть ним. Це — ті самі сорочки, що торкалися його шкіри, коли він працював і пітнів, дрімав і грав у карти зі мною в підвалі, а тепер вони туляться до моєї спини одразу ж після того, як він мене поцілував.

— Тепер гарно?

— Краще, ніж нормально, — шепочу.

Ендрю захекано сміється, і дихати з ним у такт, смакуючи те, що буде далі — просто найеротичніший момент мого життя.

Я встаю навшпиньки саме тоді, коли він схиляється знову, і ось його рот наближається, губи розкриваються. Руки огортають мою талію, притягуючи ближче, і я стогну, а він використовує можливість провести язиком уздовж мого.

Нарешті.

Я отримала це. Я більше не буду іронічно фиркати при описах того, як жінки в романах розсипаються на частинки від найменшого дотику. Цікаво, які звуки я видавала б, якби колись змусила цього чоловіка роздягнутися?

Жар розпалює мій рот і горло, тече крізь мої тремтливі груди вниз до центру живота. Мільйон разів я уявляла цю мить, але мій мозок — некреативне розчарування, якщо пригадати минуле, бо це — вище моїх благань. Ендрю на смак як м’ята й шоколад, пахне димом від дерева у каміні, а на дотик — як сонячне світло. Якби ви помістили всі мої улюблені речі в машину Віллі Вонки, я переконана, що вийшла б цукерка «Ендрю Голліс». Це все, що я можу уявити, аби не притиснутись стегнами до його стегон і не стягнути з нього фланелеву сорочку.

— Ти ніби от-от загарчиш, — вже сам гарчить він.

Я ніколи не знала його з такого боку, але це схоже на те, ніби перед тобою відкрили мерехтливий тьмяно освітлений коридор. Дорогоцінні камені вишикувались на підлозі. Золото блимає на стінах. «Подивімось, до чого це приведе», — говорить голос у голові. На мить я впадаю в паніку, подумавши, що це — неправильний шлях. Що цілувати Ендрю в шафі — не те, що я мала б робити.

Але потім він схиляється, ущипнувши мене за підборіддя, і нерішучість розчиняється.

— Я хочу гарчати, — визнаю.

— Хто б міг подумати, що Мейлін Джонс виявиться абсолютно, чорт забирай, нестримною, — задумливо говорить він сам до себе, цілуючи мою шию.

— Точно не я.

Його рука хапає мене за стегно й ковзає вгору до талії, зупинившись подалі від грудей.

— Так довго ти була лише дитиною, — каже він. — А кілька років тому стрімко виросла.

Мені бракує слів. Натомість я просто тягнусь, пробігаючи пальцем по його шиї до ключиці.

— Мені наснився еротичний сон про тебе, — говорить Ендрю, а потім вибухає реготом.

— Що?!

— У двоярусному ліжку, — визнає він. — Це так принизливо.

— І всі були там?

Ендрю киває.

— Знаєш те відчуття, коли тобі щось таке верзлося, і ти ходиш із цим увесь ранок?

— Ага.

— Після сніданку ви з Тео валялися на підлозі, і ти верещала від сміху. Проводила час якнайкраще. Я захотів відкинути ці думки, побачивши тебе такою. Треба було перевести подих.

Кожне слово, яке він говорить, вимагає, щоб я переписала мою мисленнєву історію.

— Якби я знала це ще тоді, то з радістю б утілила цей сон.

Ендрю сміється:

— А тепер ти говориш мені, що хотіла мене, і я згадав про карти таро, і як не вірив у все те, чи принаймні не думав, що повірив, але просто замислився: «Що, як весь цей час вона була прямо переді мною?». Це здавалося таким очевидним. Коли ми катались на санчатах, — провадить він, — і ти пахла карамеллю та солодким шампунем…

— І? — Ендрю загіпнотизував мене.

— Я майже схилився поцілувати тебе в шию. Просто так. Зненацька.

Не думаючи, я обережно згрібаю в кулак його футболку й притягую ближче. Коли він тихо пирскає, його дихання змішується з моїм, і раптом я хочу взяти цього сонячного чоловіка і зробити з ним щось дуже, дуже непристойне.

— Я практично думала про те саме, — кажу. — Багато… — він витягується, але потім ухиляється від моїх губ. Його відкритий рот опускається на мою шию, смокче шкіру, зуби обережно впиваються в неї. Я вже не можу ні про що думати. — …Багато разів.

Рука Ендрю ковзає по моїх сідницях, і він кладе мою ногу собі на стегно, нахиляючись. Повільно притискає. Я відчуваю його, жар його стегон на моїх ногах, солідну вагу…

Яскраве світло проймає нас, і маленьке тіло вдирається в шафу.

Ендрю опускає мою ногу й відстрибує. Я здіймаю руки, ніби мене заарештували. Ми обоє дихаємо так важко та швидко, ніби щойно займалися кросфітом у шафі.

— Знайшов! — очманіло шепоче-верещить Захарія.

— Ого! — Ендрю глибоко заспокійливо вдихає і тягнеться вгору, поправляючи комір сорочки. — Щось ти забарився, хлопче.

Навіть у тьмяному світлі я можу роздивитися рум’янець на шиї Ендрю, швидке мерехтіння пульсу під шкірою. Я б не здивувалася, якби опустила очі й зрозуміла, що моя шкіра теж палає.

— Гадав, ти будеш у плавучому будинку, — каже Захарія.

Ендрю садовить його між нами й з обережним клацанням зачиняє дверцята.

— Там ховатись ніде.

Захарія пригнічено:

— Дядечко Рікі точно так і сказав.

— Де Кеннеді? — запитую.

— Досі шукає, — темні очі Захарії сяють, коли він дивиться на мене через плече. — Але не називай її невдахою, гаразд?

— Нізащо у світі, — запевняю його.

Над маківкою Захарії ми з Ендрю дивимось одне на одного. Мені гаряче й болить в усьому тілі. Я незадоволена й сполохана.

— Далі буде, — шепоче Ендрю.

Ні слова більше.