Різдвяні кружляння

Розділ двадцять третій

Дорогою додому я згадую кожний фільм про часову петлю, який колись бачила, а тоді сварю себе, бо таких небагато. Не дивно, що все псується. Таксі висаджує нас, але я не заходжу в будинок. Натомість прошу Бенні сповістити всіх, що зі мною все гаразд, але мені потрібно трохи побути самій. Після цього чимчикую крізь сніг на задній двір у пошуках єдиної людини, яка, сподіваюся, може покращити мій настрій.

Знадвору я чую, як Ендрю бриньчить гітарою, та нерішуче стукаю:

— Це я.

Він одразу ж видає:

— Заходь.

Сонце слабшає, котячись за гору, і накидає на плавучий будинок тінь моторошних сутінків, коли я заходжу.

— Привіт. Сподівався скоро тебе побачити.

В мені розквітає полегшення:

— Привіт.

Ендрю ставить гітару біля ліжка та підходить. Взявши моє обличчя, нахиляється й цілує так міцно, що світ навколо нас вертиться, як Чумацький Шлях.

— У тебе був важкий вечір, — говорить він, відступивши.

— Ага, я сподівалася трохи пояснити про…

— Тебе майже вбило двічі протягом п’яти хвилин, — каже Ендрю. — Кожен із нас так само перелякався б. Я хвилювався, Мей.

Я цілую його; навіть якщо він не знає та, ймовірно, не вірить у те, що відбувається зі мною, він не залишив мене висіти в затяжному емоційному стрибку з парашутом.

Простягнувши руку, Ендрю знімає пальто з моїх плечей, і я бачу, що він голодний і готовий. Саме те, що допоможе розвіятися. Ми рухаємося кімнатою, лишаючи стежку з розкиданого одягу: чоботи, шкарпетки, футболки, штани, ліфчик… з трепетом пірнаємо разом у спальні мішки.

Він уже напружився та навис наді мною з полегшеним стогоном, притиснувшись обличчям до моєї шиї.

— Я такий радий, що з тобою все гаразд. Це був найдовший день за все моє життя.

Потягнувшись униз, Ендрю розстібає мішки, відкривши одну сторону, щоб ми могли відкинути її, мов ковдру. Я перехоплюю спалах у його очах, коли він мимоходом дивиться на мене, але в кімнаті темно, і мені потрібно кілька секунд, аби усвідомити, що відбувається.

Він цілує мою шию, груди, поволі опускається животом і стегнами, а потім його поцілунки опиняються там, вібрують від його стогону. Я змахую рукою перед очима, бажаючи прибрати все, крім відчуття того, як він обхопив мої стегна, а пальцями занурився в ніжну шкіру.

Мені завжди важко відключити мозок, і за останні кілька днів — а надто за сьогодні — я перетворилася на суміш нервів та спантеличення. Навіть цієї миті, коли майже неможливо думати ні про що інше, крім того, як добре я почуваюся, в мені досі присутній страх, що якимось чином це зникне, і я прокинусь у літаку з цими глибокими справжніми емоціями, яких ніхто більше не пам’ятатиме.

Скрикнувши, тягнусь до нього, благаючи знову встати наді мною. Він зубами розриває паковання презерватива, його нетерплячі руки тремтять, і вже за мить ми рухаємось разом, і він стогне мені в шию. Цікаво, оскільки мені вдалося перезапустити час, чи зможу я виявити, як його зупинити? Мені зовсім не хочеться, щоб ця ніч закінчувалася. Хай би вона продовжувалась далі й далі. Нехай йому буде важко насититися мною. Раптом Ендрю починає рухатися швидше, дихати уривчасто, і м’язи його плечей щосили напружуються під моїми долонями. Він шепоче моє ім’я та тремтить наді мною.

Завмерши, Ендрю важко дихає.

— Я любив тебе все своє життя, але це… — він глибоко втягує повітря. — Це неймовірно та лячно.

Його слова мають такий самий вплив, як і розпивання алкоголю на порожній шлунок: приплив тепла струменить прямо вниз крізь моє тіло, а за ним настає захмеління.

Потім у голові починають дзеленчати думки. Я не можу його правильно розчути.

Починається паніка.

Ендрю відхиляється перевести подих і дивиться на мене згори. Я не можу чітко бачити його обличчя; навколо темінь, а мій зір розмитий, але я відчуваю вагу його погляду.

— Усе гаразд?

Киваю.

Хихотнувши, він перекочується й лягає поряд.

— Чорт. Пробач. Це вже забагато. Я зруйнував мить.

— Ні, не зруйнував, — проблема не в його словах (звісно, я хотіла таке від нього почути), але я спіймала себе на думці, що не можу уявити ситуацію, де могла б утримати його, де це не зникне наступної миті або за дві секунди, чи сьогодні ввечері, чи зранку. Я більше нічого не контролюю, і відчуття подібні до стрибка з літака без парашута.

— Це недобре, — говорить Ендрю, відштовхнувшись на ліктях і нависнувши наді мною. — Я бачу, ти засмучена.

— Та ні. Я хотіла, щоб ти це сказав.

Він знову сміється — цього разу гучніше:

— Ясно. Ти раптом перетворилася на робо-Мей.

— Жартуєш? — запитую, намагаючись не зірвати голос. — Я хотіла тебе все своє життя. Не існує буквально нічого, що я б хотіла почути більше, ніж те, що ти відчуваєш. Чесне слово, — роблю глибокий тремтливий вдих. — Але мені справді треба розповісти тобі щось складне, і я не впевнена, з чого почати.

Ендрю завмирає. Його проймає розуміння.

— У тебе є хлопець у Каліфорнії?

— Що? Звісно, ні.

Він полегшено випускає повітря. Його вуста накривають мої у пітьмі, і я підіймаюсь та обвиваю його руками в раптовому бажанні змити свої муки відчуттям любові й цілковитого володіння Ендрю.

— Гей, гей, — його руки торкаються моїх плечей, і він улесливо вкладає мене. Янголи та тіні бавляться в пітьмі. — Ти про «День бабака», про який теревенив Бенні?

— Пам’ятаєш, як я приїхала сюди, — починаю я, — і побігла в будинок, мов навіжена? Сказала Кеннеді не перечіплятися через Місо, татові — не їсти печиво. Я вже прожила момент із гарною зачіскою Тео і твоїм татом та джином. Усе це.

Ендрю повільно киває.

— Ага. Пригадую, твоє прибуття було дещо… диким, — і швидко додає: — Але смішним. Мені сподобалось.

— А особливо, — продовжую, — пам’ятаєш, як я говорила ті речі? Дивні передчуття, про які ти мене питав?

Ендрю переносить вагу мого тіла на своє.

— Ага.

— У мене були «передчуття», бо на той момент я вже прожила той день тричі.

Він повільно видихає:

— Пробач, я не…

— Я знала, що твоя мама готуватиме ті жахливі батончики, — продовжую, — бо тато ламав зуб щоразу, як я була в тому дні.

Ендрю знову недовірливо хихотить:

— Не може бути.

— Я знала, що Кеннеді роздере коліно. Знала, що ти мерзнутимеш у плавучому будинку. Знала, де шукати спальні мішки.

— Що ж, гаразд, — каже він, намагаючись осягнути. — Тоді навіщо тебе повертає назад?

Полегшення від того, що Ендрю слухає, а не тікає тієї ж миті, викликає всередині приплив тепла.

— Я загадала бажання.

Ендрю сміється — яскравий щасливий сплеск звуків, що миттю вмирає, коли він усвідомлює, що я цілком серйозно.

— Бажання?

Шляху назад уже немає. Набравши якомога більше повітря в легені, говорю:

— Першого разу між мною та Тео все було дещо інакше.

— Тобто? — тихо запитує Ендрю.

— Вперше, коли я прожила цю відпустку, — продовжую, — останню ніч ми провели в підвалі, граючи в настільні ігри, саме в різдвяну ніч. Випили забагато ег-ногу. Ти пішов спати, а ми з Тео повернулися нагору та зрештою поцілувалися в сінях.

Навіть у пітьмі Ендрю помітно зблід.

— Це було жахливо, — поспішаю додати, — і ми обоє пішли в ліжко, а наступного ранку він рано встав і навіть не говорив зі мною, — замовкаю, бо це неправда. — Хоча ні, насправді він сказав: «Нічого не сталося, Мей. Я мав би знати, що ти зробиш із мухи слона». Це був наш останній день тут, і він видався жалюгідним.

Ендрю все ще нічого не говорить, тож я продовжую:

— Мені було так ніяково. Ти вийшов на вулицю й почав дражнитися, що бачив нас…

— Ти впевнена, що тобі це не наснилося? — уточнює він.

— Так. Твої батьки сказали, що продають хижку, а потім ми з родиною поїхали в аеропорт. Я хвилювалася та забажала відшукати те, що зробить мене щасливою, — гучно ковтаю. — І… Ми потрапили в аварію. Я прийшла до тями в літаку на самому початку відпустки. А потім те ж саме сталося ще двічі, тільки спершу я полетіла зі сходів, а вдруге мені на голову впала гілка.

Ендрю мотає головою, ніби це якось допоможе йому витрусити з думок мої слова.

— Ти цілувалася з Тео тричі?

— Ні… Господи, лише раз. Щоразу, як мене відправляло назад, я намагалася з’ясувати, що відбувається. Я зрозуміла, що це якась головоломка, знаєш. Думала, що все з’ясувала й вирішила, що робити далі, а потім — бум! — усе зникло. Мене постійно відкидало на початок, бо я робила щось неправильно, — чекаю на його відповідь, але він і далі мовчить піді мною. — Але одного разу я така: «Та пішло воно!» — і просто почала робити те, що хочу, і все стало на місця.

Нічого. Жодної реакції з боку Ендрю.

— Я буквально танула посеред вулиці в місті, — проваджу, — бо ти — саме те, чого я хочу, але мені здавалося, ніби ми не зможемо втримати те, що маємо. Воно зникне. А потім усе пішло шкереберть.

— То ось чому ти просила Майлза тебе вдарити? — спантеличено запитує Ендрю.

— Так!

Його мовчання затягується, і мої думки вкриває туман хвилювання, бо мої слова звучать маніакально та неможливо.

— Я знала, що ми ліпитимемо снігову мавпу. Що Місо порве твій светр…

— Місо не рвала мій светр.

— Ну, — затинаюсь я, — ще ні, але…

— Мей, — Ендрю втомлено видихає, і в темряві я бачу, як він підносить руку до обличчя. — Ти можеш просто… — він замовкає, а потім відсувається далі від мене. Моїми розкритими руками пробігає холод, і раптом я почуваюсь такою оголеною. Тягнуся по спальний мішок, намагаючись підсунутись до нього ближче, але він стримує мене: — Будь ласка. Не… Мені просто треба…

— Знаю, звучить божевільно, — кажу я, щиро стурбована через те, що налякала його. Опускаю руку на його плече, і воно таке холодне на дотик. — Я знаю, що це так. Але, гадаю, я змушена робити це знову й знову, аж поки не стану на правильний шлях. Справді. Заради тебе й хижки. І мого життя.

— Я думав, ти не кохаєш Тео.

Моє серце зупиняється.

— Не кохаю. І не кохала. Ніколи.

— Але ж ти кажеш, — повільно проговорює Ендрю, — що в якійсь версії минулого ви з ним цілувалися.

— Не більше як хвилину.

Він тре долонями обличчя.

— Я навіть не впевнений, що це відбулося насправді, але ти, схоже, протилежної думки.

— Знаю, звучить неймовірно, але так усе й було. Я сиділа сумна та у відчаї. Це було не круто, а на ранок він поводився дуже холодно, тож я одразу ж пошкодувала про свій вчинок. Я не…

— Сумна й у відчаї через що?

— Частково через тебе. І через власне становище.

— І ти забажала, щоб всесвіт показав тобі, що тебе ощасливить, та… — він струшує головою. — Я — результат? Той самий приз в кінці гри?

— Я маю на увазі… — починаю, затинаючись. — Так… Тобто ні, але…

— Чому просто не сказати мені, що ти відчувала? Це здається… не знаю, в мільйон разів простіше.

— Бо я боялася. Тому що я знаю тебе все життя й не хотіла це руйнувати. Мені здавалося, що я тобі не цікава. Але повертаючись знов і знов у літак, я усвідомила, що мене не хвилювала можлива невдача. Варто було спробувати.

— Яка ж Мей тоді справжня? Та, що бере бажане, чи та, що лижеться з моїм братом у той час, як боїться зіштовхнутися зі справжніми почуттями, а потім бажає, щоб усе змінилося?

— Ця. Та, що прямо зараз говорить тобі, що хоче бути з тобою.

— Мені треба… — починає він і прикриває очі. Коли він підводить їх, навіть у слабкому світлі я можу сказати, що блиск у них став тьмяним, ніби там загасили свічку. — Дай мені трохи часу.

Після цих слів у холодній глухій кімнаті лишається дзвінка тиша. Мій шлунок розчиняється, ставши болісно кислотним.

— Ендрю, це не…

— Мей, — неймовірно спокійно промовляє він, — не треба. Не кажи, що це — не велика проблема. Ти цілувалася з Тео, бо вирішила — навіть не поговоривши зі мною — що в нас нічого не вийде. Чи ти згадуєш свій сон, чи вдарилася головою, чи… не знаю… якось повторюєш час, — не вдавай, що все нормально, що ви з Тео… — він різко замовкає, неспроможний закінчити речення. — А потім замість того, аби розібратися з життям як воно є, ти загадуєш бажання? — Ендрю розчаровано розчісує пальцями волосся. — Господи, я навіть осягнути це не можу, що б це не було.

— Ендрю, — починаю я, і в моєму голосі здіймається хвиля, яку важко проковтнути. — Невже в тебе ніколи не виникало дивного відчуття присутності долі? Ти розповідав про карти таро…

— Ох, Мей, припини. Всі знають, що це — нісенітниці.

Спалахує крихітний вогник:

— Те, що відбувається зі мною — не нісенітниці, вір тому чи ні.

— Ага, проте я не думаю, що доля передбачає поцілунки спершу з одним братом, а потім — з іншим.

— Як іще мені пояснити, що сталася помилка?

Він згинається, чухаючи обличчя долонею.

— Гадаю, в тебе значно більше почуттів до Тео, ніж ти думаєш.

Мені стає боляче від його вразливості.

— Ендрю, я знаю, що тобі важко в це повірити, і я розумію, що моя розповідь ніяк мені не допоможе, але ж ні. Мені вже нічого більше не залишається. Гадаю, я отримала ще один шанс усе виправити. А може, й хижку врятувати.

Він сміється, але це вже не той сміх Ендрю, який я чула раніше. Радше його порожня шкаралупа.

— Забудь про свою роль рятівниці хижки.

Он як? Намагаюсь зв’язати кілька слів для відповіді, але мій мозок спорожнів від болю.

— Це так дивно, — промовляє він скоріше до себе, а потім вилазить зі спального мішка й простує нашою стежкою з одягу, підбираючи його на ходу. Ендрю обережно складає мої речі купкою переді мною та починає вдягати свої труси, штани, футболку, светр, шкарпетки.

— Більше не хочу про це говорити, — каже тихо. — Тобі, мабуть, краще повернутися в будинок.

І… на цьому все.

Одягаюсь у гнітючій тиші. Я хочу, аби Ендрю дивився на мене так, як робив це минулої ночі, поклавши під голову руки, а на обличчя — сонну задоволену усмішку. Але він повертається до мене спиною, схилившись над телефоном. Коли я, не кажучи ні слова, крокую до дверей, він іде слідом, проводжаючи мене до будинку. Я не здивована, хоча моє серце розбите. Ендрю знає, що я боюся темряви, й навіть коли злиться на мене, навіть коли я впевнена, що ми розірвали стосунки, він усе ще найкращий чоловік, якого я знаю.