Різдвяні кружляння

Розділ двадцять перший

Гадаю, те, що Майлз і Тео розбили миску, в яку ми завжди кидали папірці для вибору команди, — це доля. Натомість Рікі бере свій ковбойський капелюх, і цього разу, коли витягають ім’я Тео, моє йде наступним. Ендрю прикидається, що в нього від суму тремтять губи, але не сумніваюся, що вони з Майлзом вийдуть із полювання на мотлох переможцями; у їхній команді — вбивча комбінація невинних оченят Майлза та здатності Ендрю причаровувати незнайомців і втягувати їх у будь-яку авантюру.

Те що треба, бо список цього року повний відеосвідчень, включно з:

— Незнайомцем, який співає «Jingle Bells»;

— Собакою, що виконує трюк;

— Кимось, хто зачитує свій різдвяний список;

— Товаришем по команді, який демонструє акт доброти.

Тео підходить до мене зі списком та сором’язливою усмішкою, що обеззброює. Як може цей голубок бути тим самим хлопцем, який лизав моє обличчя та відмовився поговорити зі мною наступного ранку? Неможливо з цим змиритися. Ми звикли переписуватися про все — домашню роботу й школу, його футбольні тренування й мої художні проєкти. Він жалівся на сніг, а я надсилала йому фотографії маминого садка, який досі квітне. Давненько ми таким не займалися. Цікаво, чи він сумує за цим?

Як же мені не хочеться, щоб Майлз мав рацію.

— Здається, ми з тобою влипли, — говорить Тео.

Сміюся, плескаючи його по руці. Надто гучно, Мей. Надто нещиро. А Тео знає мене достатньо добре, щоб не попастися на гачок, тож він трохи відходить, ніби запідозрив щось. Водночас Тео — не той, хто почав би розпитувати на публіці, та й узагалі цікавитись почуттями, тож ми так і стоїмо в незручній тиші, поки формується решта команд.

А потім вирушаємо, втиснувшись у мінівен Рікі. На передньому сидінні Ендрю вмикає різдвяний альбом Нета Кінга Коула, і ми всі співаємо врізнобій, уважно розглядаючи свої списки та кепкуючи з того, що Рікі водить машину, як старий дід, а потім захоплено базікаємо про те, який неймовірний бенкет чекатиме на нас увечері.

В’їхавши в місто, вмощуємось на маленькій стоянці й по командах вискакуємо з мінівена. Розпорядившись, щоб усі зібрались біля машини за дві години, Рікі відпускає нас, нагадавши бути ввічливими, просити дозволу, перш ніж когось сфотографувати, і «якщо хочете просто здатися зараз, я зрозумію. Ми з Кеннеді все одно виграємо».

Тео повертається спиною до решти групи, й ми формуємо юрбу з двох тіл. Відчуття близькості до нього — не дивина: я знаю Тео все своє життя. Проте ніяк не можу відкинути важкі думки. Річ не лише у фліртуванні з ним у минулій реальності чи тому факті, що тепер у мене стосунки з його братом. Існує ціла купа речей, про які Тео не знає, і правда в тому, що я почуваюся так, ніби пізнала його з іншого — не найкращого — боку вперше за весь цей довгий тиждень.

Він водить пальцем по списку.

— Почнімо з чогось швидкого. Реквізит у вигляді карамельної тростини, — читає вголос. — Фотографія нас двох у капелюхах Санти. Зображення оленя на чомусь, — підводить на мене погляд. — Ці мають бути доволі легкі.

«Особливо коли я знаю, де знайти більшість цих речей», — додаю подумки.

— Тоді веди, — усміхаюся йому через силу. Усе між нами відбувається через силу. Як же це бісить.

Тео повертається та крокує ліворуч від мінівена на Мейн-стріт, а я озираюсь та бачу, що Ендрю й Майлз вирушили в тому ж напрямку, але перетинають вулицю, щоб між нами було трохи простору. Коли наші погляди зустрічаються, Ендрю підморгує. Стає так спокійно, ніби вода полилась у пересохле горло. Таке ідеальне нагадування, що навіть якщо нам доведеться з цим справлятися, ми маємо робити це разом.

Ми цілувалися.

У нас був секс.

Все насправді дуже добре.

Я біжу, аби наздогнати Тео, беру його за руку, відчуваючи свіжий приплив бадьорості.

— Ось ти де, — він розпливається в усмішці.

Перш ніж Парк-Сіті став відомим популярним місцем лижного спорту й прихистком кінофестивалю «Санденс», це було гірниче містечко. Примостившись між двома гігантськими курортами, долина була відкрита світу, коли солдати зупинилися поряд із Солт-Лейк-Сіті, аби вирушити через гори в пошуках срібла. Далі проклали залізничну колію та поповзли чутки, і місто наповнили золотошукачі в гонитві за вдачею.

Мейн-стріт досі має деякі схожості з тим старим гірничим містечком: ті ж старовинні вітрини та історичні споруди, але замість таверн і головних крамниць вулиця наповнена трендовими бутіками й ресторанами, музеями та навіть вміщує один цех. Парк-Сіті — це гроші. З огляду на те, що в цьому районі більше туристів, ніж місцевих, маєток Голлісів, ймовірно, коштує чимало. Не дивно, що вони вирішили його продати.

Ми з Тео робимо декілька простих фотографій для полювання — лось на світшоті, картинка ковбоя, дрейдл[38], сніжинка на декораціях. Фото предмета з написом «Хо-хо-хо». Ми зупиняємо якусь пару прямо на вулиці й запитуємо, чи не хотіли б вони заспівати для нас «Jingle Bells». Знадобився час, аби їх переконати, але, на щастя, вони у грі, бо я вже помітила, як Майлз та Ендрю зняли на відео принаймні чотирьох людей на вулиці, а перед нами Рікі з Кеннеді, здається, просто літають по списку. Ось тобі й перевага мати чарівну й не за віком розумну п’ятирічну дитину в команді.

Не те щоб я переймаюся перемогою, але це завдання неймовірним чином відвертає мої думки від високого пронизливого голосу в голові, який говорить мені, що все на межі краху.

Я не можу сповна довести, чому це відчуття міцнішає, але що є, то є: приплив паніки зростає. Так, усе по-іншому і, здається, на краще. Але я ніколи не довіряла власним рішенням, і коли ти отримуєш усе, чого хотіла, не знаєш напевно, як із цим упоратися. Я хотіла Ендрю, але це не так просто, як цілувати його та бути щасливою. Якби з’явився хоч якийсь знак, якесь підморгування зірок, що все стало на місця, я могла б видихнути. Прямо зараз мені хочеться пережити 26 грудня — подолати точку, в якій я ще ніколи не була, — а потім уже розслабитися з упевненістю, що все вляглося. Що я тут, аби залишитися.

Викресливши кілька пунктів із нашого списку, Тео зупиняється перед якоюсь крамничкою.

— Мені треба прихопити дещо для батьків, — прослідкувавши за його поглядом, дивлюся на вітрину, яка демонструє неймовірне приладдя для кулінарії, суміші спецій та кухонні дрібнички.

Чесно кажучи, крамниця з кухонним посудом здається останнім місцем, в якому він купував би щось для Лізи, але я помічаю, як Ендрю пірнає в магазин кварталом нижче. Без Майлза, який, мабуть, здійснює свої пізні покупки. Моє серце втричі збільшується.

— Буду там, — тицяю в тому напрямку. — Мені теж треба дещо докупити. Зустрінемося за двадцять хвилин?

Якщо Тео й помітив, як його брат заходить усередину, то не подає знаку. Злегка здійнявши підборіддя, він спонукає мене піти, і це все, що я можу зробити, аби не кинутись до Ендрю.

Вітрина досі підсвічує стару різдвяну ялинку з пір’я[39] та асортимент антикварних іграшок. Я заходжу в потік теплого повітря та святкової музики й пробираюся між полицями ретро-електроніки й потертих меблів, стосами старих платівок та використаного кухонного приладдя в пошуках Ендрю.

Він у кінці магазину: крутить в руці стару платівку й читає список пісень на звороті.

— Привіт.

Ендрю повертається, і, коли він усміхається, світ навколо нас миттю заливає золоте сяйво.

— І тобі, — спершу роззирнувшись, він нахиляється й швидко мене цьомкає. — Як там у вас із Тео?

— Все в нормі, — кажу я, взявши платівку з коробки, яку перебирав Ендрю. — Трохи напружено. Не знаю чому.

— Мабуть, тому, що ти спиш із його братом, а він про це й не здогадується.

При необережній згадці того, що ми спимо разом, я сяю зсередини, але провина кидає свою тінь.

— У мене таке відчуття, ніби я брешу йому, — а потім пригадую: — А, і Майлз знає.

— Знає, що ми… — Ендрю видається злегка нажаханим і робить незграбний сексуальний рух.

Засміявшись, я кажу:

— Не думаю, що йому відомо більше, ніж те, що ми цілувалися в коморі, — перехопивши погляд Ендрю, додаю: — Та годі тобі. Йому сімнадцять, а не сім. До того ж він спитав мене прямо.

Ендрю співчутливо здригається:

— Бідолашний Майлз.

— Він пообіцяв, що не розкаже, але мені здається, що це лише справа часу, і скоро всі дізнаються.

— Особливо коли я приїду навідати тебе в Берклі за тиждень, бо не зможу лишатися далеко.

Я сяю:

— Що?

— А що? — переможно усміхається Ендрю. — Чи це матиме занадто дивний вигляд?

Струшую головою, прикусивши губу:

— У мене таке враження, що все скоро зміниться.

— Тобто?

— Майлз поїде в коледж за кілька місяців. Мені треба знайти нову роботу, — усміхаюся до нього. — Нам із тобою.

— Ми можемо разом продумати варіанти роботи, — говорить він. — Є ідеї?

Стенувши плечима, продовжую гризти губи.

— Щось творче. Я могла б займатися фрілансом у сфері графічного дизайну, поки не підберу кращий варіант.

— Я подивлюся, чи нам щось треба на роботі, — пропонує Ендрю. — Якісь штуки для вебсайту, — він пересмикує плечима, і стає ясно, що він і гадки не має, як це робиться, але це так мило з його боку. — Можу запитати.

— Було б неймовірно, — усміхаюся. — Знаю, мені слід нервувати більше через втрату роботи, але…

Але важко перейматися, коли він поряд. Щоразу, як я починаю панікувати — через стрибки в часі, свою роботу, про те, як розповісти це все батькам — один погляд на Ендрю заспокоює мене. Це щось та значить.

Здається, він знає, про що я думаю, бо досліджує мене очима. Відійшовши від платівок, огортає мою потилицю долонею та притягує мене до себе, цілуючи. Мої думки змінюються від «Ох, це відбувається» до «Ох, мені необхідно відчути дотики цього чоловіка».

Ендрю схиляє голову, його язик прогладжує мій, і він видає тихий звук, що вібрує. Те, як я чую, відчуваю та смакую його, нагадує мені, як я цілковито розчинилася в ньому минулої ночі. Витягнувшись, хочу притиснутись до нього так міцно, як тільки можу, хоча в глибині душі намагаюсь щосили втримати усвідомлення того, що ми — в публічному місці, а наші родини можуть перебувати будь-де. Його долоні ковзають моєю талією, стегнами, і він притягує їх до своїх, а потім згадує, де ми, та забирає руки.

Провівши великим пальцем уздовж лінії мого підборіддя, Ендрю востаннє міцно мене цілує, а тоді усміхнено відступає:

— Що ж, вийшло швидко до непристойності.

Я ковтаю, відчуваючи тепло й нестабільність:

— Ми з тобою ледь не потрахалися в сувенірній крамниці.

Очі Ендрю зблискують, і він набирає повні груди повітря, дотримуючись фізичної дистанції.

— Не спокушай мене, — повертається до перегляду платівок. — Мені потрібна секунда, щоб… — повільно видихає.

— Не думала, що розмова про наших братів так тебе заводить, Мендрю.

Він регоче.

— Будь певна, дорогенька, це все твоя близькість.

Я поглинаю ці слова, ніби дозу наркотиків.

— Цього разу вийшло набагато краще.

Ендрю завмирає.

— Що це?

От дідько. Я відкриваю рот, але його увага прикута до чогось за моїм плечем.

— О Господи. Мейзі, поглянь.

З полегшенням озираюся. На турецькому вельветовому дивані з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» лежить подушка з вишитим Крістофером Вокеном у капелюсі Санти. Під його зображенням містяться слова: «Вокен у Зимовій Країні Чудес».

Вибухнувши сміхом, я кажу:

— Ого, оце збіг.

Ендрю видається щасливим.

— Нам би не завадило купити це й помістити в плавучий будинок. У мене є дуже цікаві спогади про обговорення Крістофера Вокена в ньому.

— Та невже? — запитую я, обіймаючи його ззаду та притискаючи свої губи між його лопатками. — Уточни, будь ласка.

— Розумієш, це сталося прямо перед тим, як у мене відбувся секс минулої ночі, — шепоче він через плече з грайливою впевненістю, — з жінкою, яку я знаю вічність і яка носила труси мого брата з Бетменом як піратський капелюх.

Витягнувшись, я грайливо кусаю його за плече.

— Подивись на цей гігантський пакет м’ятних цукерок Hershey’s Kisses. Прямо-таки моя мрія. Я б їла їх цілий місяць.

Ендрю й собі дивиться на п’ятифунтовий мішок «цілунків» на вітрині й драматично здригається:

— Жартуєш?

— Вони — мої улюблені! Їх можна знайти лише цієї пори року, а я стільки їх їм, що аж живіт болить.

Ендрю повертається в моїх обіймах та супиться на мене:

— Ти — євангелістка білого шоколаду?

— Сто відсотків! — радісно верещу я. — О Господи, невже в нас перша сварка?

— Я помру на пагорбі з назвою Білий Шоколад — Це Не Шоколад.

— Хай і не шоколад, але це смачно.

— Неправда, Мейзі, — говорить він голосом Мендрю. — На смак він як несправжня м’ята й дупа.

— Несправжня м’ята й дупа? — відповідаю ображеним голосом Мейзі. — Це ж ти крадеш гидотний пластмасовий на смак шоколад із адвент-календаря.

— Ну… з цим важко посперечатися, — Ендрю нахиляється, щоб поцілувати мене, але вмить ми обоє застигаємо, розчувши позаду голос Тео: — Ого-го. Що це я таке бачу?

Коли я обертаюся, стає так тихо, як посеред ночі. Тео дивиться на мене, а потім на свого брата, сухо сміється та опускає очі на підлогу.

— І як я це не передбачив?

— Привіт, Тео, — я не знаю, що ще сказати.

Ендрю за мною відвернувся, але не пішов. Насправді він обвиває рукою мою талію та притягує до себе.

— Тео. Здоров.

— Здоров, — той жестом показує між нами. — Тож… Он які справи?

— Ага. Саме так, — Ендрю дозволяє словам осісти, а потім додає: — Ти як, брате?

Тео вивчає нас кілька болісних митей.

— Не знаю, що і сказати, — він дивиться на мої руки, обплетені пальцями Ендрю, що обережно лежать на моєму животі. — Ви, певно, не хотіли, щоб усі дізналися?

— Ми щойно почали, — кажу я.

— Щойно?

— Пару днів. Або років, — жартує Ендрю, усміхаючись до мене. — Важко сказати.

Хотіла б я бути зачарованою такими словами, але це — найгірше, що зараз міг би сказати Ендрю.

Тео переводить погляд на мене.

— Мей, чи можна тебе на секунду?

Я вже проживала цей день раніше. У мене часу вдосталь. Навіть якщо існує ще сім мільйонів речей, які я воліла б робити.

— Звісно.

Через плече кидаю погляд на Ендрю, і він відпускає мене, злегка кивнувши. Тео вже напівдорозі до виходу, і мені не залишається нічого, крім як іти за ним, лишивши Ендрю позаду.

Голова гуде від нервів; у ній ніби не лишилося більше слів. Ніч із Тео, здається, відбулася сотні років тому, але я хвилююся, що вона назавжди зафарбує те, як я бачу його. А я навіть не можу йому про це розповісти.

На вулиці Тео продовжує йти — проминає дешеву забігайлівку, маленьку художню галерею, кілька інших крамниць, поки ми не виходимо в бік тихої Мейн-стріт. Він повертається до мене обличчям, притулившись до дверей зачиненого магазину з цегли й піщаника з оббитою деревом вітриною та вікнами, заклеєними папером. Закидає голову й дивиться у небо.

— Навіть не знаю, з чого почати, — говорить. — Я досі не розумію, що відчуваю.

— Мені шкода, що ти дізнався ось так.

Він сміється, пробігши рукою по волоссю, й дивиться повз мене на вулицю.

Холодно, але я не впевнена, чи рум’янець, який розквітає на його щоках, виник від того, як щосекунди падає температура, чи від злості. Повз нас проїжджає авто. Щасливо усміхнена парочка з пакетами покупок наближається до тротуару, тож ми з Тео сходимо зі шляху, дозволяючи їм пройти.

Нарешті він каже:

— Який же я дурень.

Я мотаю головою:

— Ні, це не так. Я й сама здивувалася.

— Ми були зв’язані, Мей, — говорить він. — Ти і я. Ми завжди були ближчими, ніж ви з Ендрю.

— У дитинстві — так, — обережно погоджуюся. Проїжджає ще одна машина, а інша поряд із нею гучно сигналить якимось пішоходам, що неочікувано вибігають на дорогу. — Але як друзі. Тео, ми завжди були друзями.

— Він постійно тобі подобався?

Киваю.

— Як давно?

«Вічність», — хочеться сказати мені.

— Досить давно.

Така відповідь, вочевидь, дивує Тео: рум’янець вкриває його шию.

— Він знав?

— До цього тижня? — уточнюю. — Ні.

— Чому ти мені не сказала?

— Я не казала нікому.

— Крім Бенні? — здогадується він.

— Бенні все знає.

Він робить кілька повільних вдихів.

— Я просто… — знову сміється. — Не знаю, як це сказати, тож хай буде так: здається, ти дурила мене.

Якого біса? Останнім часом моє серце й так пришвидшило темп, але не настільки. При чому не зі злості чи обурення.

— Як я тебе дурила? Будучи з тобою друзями…

Мої слова обриваються, коли футів за десять крижане повітря розриває звук вибуху, мерехтливий у своїй близькості та об’ємі. Ми обоє сильно здригаємось; машина на повній швидкості в’їхала в знак зупинки та вдарила іншу. Хвиля металевого хрускоту й тріску скла, шини свистять на асфальті. Тео кидається на мене, коли щось полетіло на нас, розбивши вікно прямо там, де секунду тому була моя голова.

Ми сидимо вражені. У вухах дзвенить, кровотоком струменить адреналін. Усе моє тіло починає тремтіти.

— З тобою все гаразд? — запитує Тео, і голос його звучить так, ніби проходить крізь порожнисту металеву трубку.

Киваю мовчки.

— А з тобою?

— Ага.

Ми визираємо на катастрофу, на пару, що здіймається над обома машинами. Моя увага ловить клаптик зелені — перекручений вінок і червона вельветова стрічка, прив’язана до капота більшої машини.

У сум’ятті люди вихлюпуються з крамниць і скупчуються навколо ДТП, переконуючись, чи всі цілі. Те, що було масою балаканини, ледарювання, сміхом спізнілих покупців, тепер перетворилося на вулицю, повну спостерігачів, які стоять, прикривши роти долонями, коли з потрощеного автомобіля видирається водій.

Тео допомагає мені підвестися, але навіть коли я стою, ноги тремтять і я не можу зрушити з місця. Уламки були призначені мені, я знаю. Зробила щось не так, десь повернула не туди, і я гадки не маю, що це було і що буде далі.

Але це — попередження.

Мій час тут, у цій версії реальності, спливає.